| Головна » Статті » Предметні тижні » Тиждень української мови та літератури |
Мета: поглибити знання учнів про рідну українську мову, її історію; формувати національну свідомість школярів; виховувати поважне ставлення до мови; розвивати пізнавальні інтереси. Обладнання: запис Гімну України, чотири плакати із символікою держави України (герб, гімн, прапор, Конституція), кросворд. Перебіг заходу
1. Інсценування Казки про українську мову Багато тисяч літ тому жила в Україні прекрасна дівчина. Була вона добра, ласкава, щира і привітна, готова всім допомогти. А коли гляне на кого своїми чарівними очима, то відразу відчуваєш до неї прихильність та любов. Співала вона так гарно, що здавалось — неначе то соловейко співає. Маленькі діти і молодь прагнули бути з нею разом. А вона розказувала діточкам про чудові речі, співала їм українські пісні і тим вливала любов до України й українського народу в їхні юні душі. Всім, хто був з нею разом, було дуже приємно, привітно і радісно. Всі почувалися незвичайно щасливими. А звалася ця красуня УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ. Жила вона в народі нашому і з народом нашим — ніколи з ним не розлучалась. Бог наділив її не тільки красою, але й розумом. Що скаже і як скаже кому, то все те таке приємне і розумне, немовби розкидає поміж людей прекрасні перли. Любила вишивати та вбиратись у вишиванку. Дівчина любила писати писанки і роздавати їх усім-усім, щоб поширювати цю красу і робити людей щасливими. З українською мовою наш нарід ріс, розвивався і творив чудову культуру, яку передавали з покоління в покоління аж донині. Все було гарно, приємно і радісно. Хотілось жити життям вільним — по-Божому. Та знали люди, що є багато зла на світі, яке прагне робити людям кривду. Український нарід розбігався по широкому світі, щоб рятувати себе. Та чужина руйнувала їх ще більше, і наш нарід ставав погноєм для чужих народів. Свої діти відрікались рідного слова і ставали чужинцями для свого народу. З частиною українського народу помандрувала й Українська Мова, шукаючи доброї долі на чужині. Мандрує Українська Мова по світі, де зустрічає своїх земляків, яких не завжди і впізнає: чи це свої люди? Одного разу потрапила до Америки та й побачила золоті бані церкви. Аж серце врадувалось! Добилась до церкви і побачила вмуровану кам’яну плиту з написом рідною мовою, коли цю церкву наші добрі люди побудували. «Ось тут, — подумала, — відпочину у своїх рідних». Стукає до дверей. Великі двері відчиняються і виходить священик. Української Мови він не прийняв, бо тут, каже, вже господарить англійська мова і тебе, Українська Мово, тут не потрібно. І великі тяжкі двері з гуркотом зачинились! Ще відвідала деякі хати, але й там через англійську мову її не прийняли. Те ж саме і в Канаді. В Аргентині в українській хаті панує іспанська, в Бразілії — портуґальська, а в Москві в українській хаті панує російська мова. Та найгірше, що вже і в рідній Україні викидають з хат свою мову. Іде, іде Українська Мова доріжкою і вже знеможена. Хотілось би відпочити. Ось і бачить хатину під стріхою, стіни біленькі, а перед нею ростуть барвисті пишні квіти. А збоку — садок вишневий. На верху хати гордо стоїть лелека. Як узрів лелека Українську Мову, то радісно заклекотав — наче її привітав. Подумала та, що це, напевно, українська хата. Застукала до дверей. Двері відчинилися. Проситься Українська Мова до хати на відпочинок по довгій дорозі. Аж тут чує голос з хати: «Що й тут говорять по-московськи? Ти, Українська Мово, нам і тут не потрібна!». І двері гучно зачинились! З жалю мало не тріснуло серце Української Мови. Все кругом українське, а в хату вже чужі люди не впускають. Думає Українська Мова: невже ж доведеться мені десь на світових роздоріжжях загинути? Де ж мені, бідній, подітись? Іде, іде полями, лісами, тернистими дорогами, аж тут натрапила на крислату липу. Подумала: під липою в холодочку відпочину. А як приємно було там! Пахло духмяним медом. Чулось радісне дзижчання працьовитих пчілок, що збирали нектар. Повівав легкий літній вітерець. Шуміло збіжжя на недалеких полях. Як тут гарно, привітно, легко на душі! Неначе на рідній землі. Ніхто тебе не кривдить, ніхто не насміхається. Всюди так вільно! Всяка комашня виграє свої мелодії. Час від часу і пташинка зацвірінькає на липі. Тут, як у раю, — рідна країна, рідна земля. Лягла Українська Мова на зелену м’яку травичку і під липою заснула, бо ж по такій непривітній подорожі було чого втомитись та зажуритись. Заснула твердим сном!.. Аж ось їй сниться: над нею літають ангелики. Всі повбирані у вишиванки. А кожна вишивка — інша красуня. Ось вони всі взялись за ручки і літаючи співають: «Гей у лузі червона калина похилилася, чогось наша славна Україна зажурилася. А ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу славну Україну гей-гей розвеселимо». І тут вони стали рядочком перед сплячою Українською Мовою і всі гуртом сказали: «Не журись, Українська Мово, ми тебе понесемо на наших крилах до всіх українських дітей цілого світу, бо ми є їхніми ангеликами-хоронителями, і покажемо їм твою красу, яка прийшла до українського народу з далеких тисячоліть. Але сусіди стали заздрісними до твоєї краси і величі і намагались тебе знищити, а українському народові нав’язали свою чужинську мову. Наших людей нищили і вивозили з рідної землі на чужину на погибель. Але українські діточки мають добрі і щирі серденька і вони тебе, Українська Мово, приймуть». Тут Українська Мова пробудилась. Відчула, що відпочила. Розплющила очі — і не віриться їй у те, що побачила у сні: перед нею стояв гурт гарних дітей, вбраних у вишиванки. Вона не знала, що й сказати, тільки дивилась і дивилась на тих чудових діточок і думала, що це знову якийсь сон. У ту хвилину один із хлопчиків відважно запитав її: «А що ви тут робите на самоті?». Українська Мова розповіла діточкам про своє горе і запитала, хто вони такі. Діти дружно відповіли: «Ми — члени Гуртка плекання української мови. Нас уже багато по широкому світі. Ми з’їжджаємось до столиці Києва на спільні зустрічі і прийшли до тебе, Українська Мово, щоб тобі допомогти і щоб ти завжди була з нами. А коли ми молились до наших ангеликів, то вони сказали нам, що блукаєш самітня по широкому світі. Вони післали нас до тебе, щоб тобі допомогти. Ось і ми, Українська Мово, з тобою і не дамо тобі загинути та ще й розбудимо любов до тебе в тих українських дітей, які від тебе відцурались». З того часу Українська Мова вже не блукала сиріткою по широкому світі. Українські діти взяли її до свого товариства і присягнули ніколи і нікому не дати знущатись з неї. Між собою розмовляли українською мовою і співали українських пісень. А коли глянули на ту прекрасну дівчину, що зветься Українською Мовою, то побачили, як вона зраділа і як краса її заясніла незрівнянними кольорами, а з нею зрадів увесь український народ, розкиданий по широкому світі. 2. Літературно-музичний блок Ознаки української мови фіксуються в пам’ятках починаючи з найдавніших джерел, датованих XI століттям. Сучасна українська літературна мова пов’язана з конкретною датою — виданням «Енеїди» І. П. Котляревського у 1798 році. Знаменита поема стала першим друкованим твором, написаним живою народною мовою. Ще одну дату — 1840 рік, коли вперше було видано «Кобзар» Тараса Шевченка, — можна вважати доленосною: з того часу українська літературна мова стала на шлях розвитку і нормативної стабілізації. На цьому важкому шляху були і перепони, і заборони, найкращі сини й дочки народу віддавали за рідне слово свої життя. Ну що б, здавалося, слова? Слова та голос. Більш нічого. А серце б’ється, ожива, Як їх почує... (Тарас Шевченко) Лунає мелодія пісні «Реве та стогне Дніпр широкий». На сцені дванадцять учениць у національних костюмах, кожна з яких називає одну з дат скорботного календаря, після чого повертається і йде в глибину сцени. 1720 рік — російський цар Петро І заборонив друкувати книжки українською мовою. 1769 рік — видано розпорядження Російської церкви про вилучення в населення України українських букварів та українських текстів церковних книг. 1775 рік — закрито українські школи при полкових козацьких канцеляріях. 1862 рік — закрито українські недільні школи, які безкоштовно організовували видатні діячі української культури. 1863 рік — указ російського міністра П. Валуєва про заборону видання книжок українською мовою. 1876 рік — указ російського царя Олександра II про заборону друкування нот і текстів українських пісень. 1884 рік — закрито всі українські театри. 1914 рік — російський цар Микола II ліквідовує українську пресу — газети і журнали. 1938 рік — сталінський уряд видає постанову про обов’язкове вивчення в усіх навчальних закладах російської мови, чим підтинає коріння мові українській. 1983 рік — видано постанову про посилення вивчення російської мови у школах і поділ для цього класів на групи, що привело до нехтування рідною мовою навіть багатьма українцями. 1989 рік — видано постанову, яка закріплювала в Україні російську мову як офіційну загальнодержавну мову, чим українську мову було відсунуто на другий план, що позначається ще й сьогодні. Із глибини сцени виходить ведуча із запаленою свічкою і читає вірш Ольги Яворської «Молитва». Дівчата повертаються обличчям до глядачів. У кожної в руках також горить свічка. Гріховний світ вирує неспроста, Підступний демон, що керує нами, Та піднімається нетлінно над віками Велична постать вічного Христа. О Господи! Знайди нас всіх, знайди, Бо ми блукаєм хащами ще й нині, Прости гріхи й провини безневинні, І до спасіння всіх нас поведи! О Господи! Зціли нас всіх, зціли, Всели в серця неопалиму мрію. Щоб ми, пізнавши віру і надію, Жорстокий світ добром перемогли. Моя прекрасна українська мово, Найкраща пісня в стоголоссі трав. Кохане слово, наше рідне слово, Яке колись Шевченко покохав. Ти все знесла: насмішки і зневаги, Бездушну гру ворожих лжелюдей, Та, сповнена любові і відваги, З-за ґрат летіла птахом до людей! Ти наш вогонь на темнім полі битви, Невинна кров, пролита в боротьбі, Тебе вкладаєм тихо до молитви І за спасіння дякуєм тобі. (О. Яновська) Ми не можемо не згадати на цьому святі геніального поета Тараса Шевченка. Тарас Шевченко відшліфував і збагатив нашу мову — дорогоцінний діамант народу. Володимир Самійленко чудово сказав про це у своєму вірші «Мова». Діамант дорогий на дорозі лежав, — Тим великим шляхом люд усякий минав, І ніхто не пізнав діаманта того, Йшло багато людей і топтали його. Але раз тим шляхом хтось чудовий ішов, І в пилу на шляху діамант він знайшов. Камінець дорогий він одразу пізнав, І додому приніс, і гарненько, як знав, Обробив, обточив дивний той камінець, І уставив його у коштовний вінець. Сталось диво тоді: камінець засіяв, І промінням ясним всіх людей здивував, І палючим огнем кольористо блищить, І проміння його усім очі сліпить. Так в пилу на шляху наша мова була, І мислива рука її з пилу взяла. Полюбила її, обробила її, Положила на ню усі сили свої, І в народний вінець, як в оправу, ввела, І, як зорю ясну, вище хмар піднесла, І на злість ворогам засіяла вона, Як алмаз дорогий, як та зоря ясна. І сіятиме вік, поки сонце стоїть, І лихим ворогам буде очі сліпить. Хай же ті вороги поніміють скоріш, Наша ж мова сія щогодини ясніш! Хай коштовним добром вона буде у нас, Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас, Щоб, поглянувши сам на створіння своє, Він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?!» (В. Самійленко) А яка багата лексика нашої української мови, який невичерпний її словниковий запас! Ой яка чудова українська мова! Де береться все це, звідкіля і як! Є в ній ліс — лісок — лісочок, пуща, гай, діброва, Бір, перелісок, чорноліс. Є іще й байрак. І така розкішна, і гнучка, як мрія, Можна «звідкіля» і «звідки», можна і «звідкіль». Є у ній хурделиця, віхола, завія, Завірюха, хуртовина, хуга, заметіль. Та не в тому справа, що така багата. Помагало слово нам у боротьбі, Кликало на битву проти супостата, То звучало сміхом на полях плаката, І за все це, мово, дякуєм тобі, Скрізь одне жадання, і мета, і ясність, Живемо, працюємо, як одна сім’я. І краса новітня окриля сучасність. Цю красу звеличує мова моя! Нас далеко чути, нас далеко видно. Дмуть вітри історії в наші паруси. Розвивайся й далі, мово наша рідна, І про нас нащадкам звістку донеси. (О. Підсуха) Володіння мовою — це показник культури людини. Недаремно кажуть: «Заговори, щоб я тебе побачив». На жаль, сьогодні небагато людей володіють рідною мовою досконало. Звучить навкруги потворний суржик, небезпечний і шкідливий. Я запитую в себе, питаю у вас, у людей, Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці, Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день, Коли ми перестали гордитись, що ми українці? І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот, І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється, І що ми на Вкраїні таки український народ, А не просто юрба, що у звітах населенням зветься. І що хміль наш у пісні, а не в барилах вина, І що щедрість у серці, не в магазинних вітринах, І що є у нас мова, і що українська вона, Без якої наш край — територія, а не Вкраїна. Я до себе кажу і до кожного з вас говорю, Говорімо усі, хоч ми добре навчились мовчати. Запитаймо у себе: відколи, з якої пори Почали українці себе у собі забувати? Можна жити «хохлом», і не згіркне від того хлібина. Тільки хто ж колись небо прихилить до ваших могил, Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?! Українці мої, дай вам Боже і щастя, і сил! (В. Баранов) Поет-академік Максим Рильський закликав: «…пильно й ненастанно політь бур’ян». А бур’яну ж у нашій мові так багато! У мовлення вкрадаються так звані «сучасні» вислови, які насправді є вульгаризмами. Слова «класно», «кльово», «прикид», «балдьож» засвідчують духовну вбогість людини, відсутність у неї національномовної свідомості. А ще досить часто чуємо вислови на зразок «построїли дом», «музикальна школа», «сама краща дівчина», «відкрийте вікно», «підніміть руки»… Забур’янює нашу мову суржик! Закультурилася жінка до самого краю: Хто вона і як говорить, вже й сама не знає: По-російськи чи вкраїнськи — розібрати трудно, Тому й слухать її мову, слово честі, нудно. Вже вона не розуміє, тільки «понімає», Уже й прати не уміє, а лише «стірає». Вже у неї не дитина, а чудний «рібйонок», Вже їй діти допікають до самих «пічонок». Вже вона «білльо» купує, але не білизну, Вже й життя нема у неї — є «красива жизня». Не дивуйтесь, добрі люди, з такої натури: Це ж вона, нещасна, робить заради культури, Їй здається рідне слово пошани не гідним, І тому гордує жінка своїм словом рідним. Їй здається, культурнішим слово руське буде, А не бачить, що із неї глузують усі люди. Бо вона тепер не «руська», ані українка, А лиш просто безтолкова, нерозумна жінка, Що себе не поважає, ні свого народу І собі приносить сором, і своєму роду. (І. Ліщина) Говорити треба правильно, бо перед кожним із нас стоїть відповідальне завдання — зберегти надбання наших предків, усе зробити для збагачення духовного потенціалу нації, щоб відродилась і розквітла Україна, щоб усміхнулася доля нашого народу. Як парость виноградної лози, Плекайте мову. Пильно й ненастанно Політь бур’ян. Чистіша від сльози Вона хай буде. Вірно і слухняно Нехай вона щоразу служить вам, Хоч і живе своїм живим життям. Прислухайтесь, як океан співає — Народ говорить. І любов, і гнів У тому гомоні морськім. Немає Мудріших, ніж народ, учителів; У нього кожне слово — це перлина, Це праця, це натхнення, це людина. Не бійтесь заглядати у словник: Це пишний яр, а не сумне провалля; Збирайте, як розумний садівник, Достиглий овоч у Грінченка й Даля, Не майте гніву до моїх порад І не лінуйтесь доглядать свій сад. (М. Рильський) Говоріть, як колись вас навчала матуся, Говоріть, як навчав у дитинстві татусь, Легко так, вільно так, щоб слова були в русі, Не тримайте слова, віддавайте комусь. Як воліла б відкритися ваша душа, Може, хочеться їй у словах політати, Привітати когось або дать відкоша. Слів у мові мільйон, вибирайте найкращі, Кожне з них, лиш торкни, як струна, виграва, Зрозумілі, вагомі, й усі вони наші — Мелодійні, дзвінкі, українські слова. Обминайте чужинні слова кострубаті, Що до нашої мови зухвало повзуть. Говоріть, почувайтеся, наче на святі, І натхненні слова радість вам принесуть. Говоріть про любов і про віру у щастя, Уникайте мовчання, нудьги і ниття, Говоріть, хай в розмові слова веселяться, Говоріть і продовжуйте мові життя. (О. Лупій) Лунає мелодія «Чарівна скрипка», на фоні її учні читають вірші. Я так люблю, я так люблю тебе, Моя співуча українська мово! В тобі шумить Полісся голубе, І дужі хвилі гомонять Дніпрові. В тобі живе Карпатська височінь, Що манить у незвідане майбутнє, І степова безкрая широчінь, І Кобзарева дума незабутня! Ти, рідна мово, чиста, як роса, Цілюща й невичерпна, як криниця. Святиня наша, гордість і краса, Ти — розуму народного скарбниця! Як легко йти з тобою по землі І підставлять вітрам лице відкрите! Для мене ти — як і насущий хліб, Без тебе я не зміг би в світі жити. III. Підсумок заходу Ведучий. Отже, прослухавши виступи товаришів, ви вкотре відчули красу нашої рідної мови. Щасти вам! Не забувайте рідну мову, шануйте її! Свято закінчується піснею «Одна калина».
| |
| Переглядів: 544 | |
| Всього коментарів: 0 | |
