|
Олена Крижанівська
Казка про Зайчика і пори року. Осінь
Літо зігріло Зайчика у своїх спекотних обіймах і вирушило у далеку дорогу. А на зміну йому вже поспішала красуня ОСІНЬ.
ЇЇ вірні слуги йшли попереду, сурмили і розмальовували ліс най розкішними фарбами, від лимонної і золотої до мідно-червоної і багряної. Так годиться зустрічати королеву Осінь.
Усіх звірів і птахів зібрала Осінь на великій галявині в лісі, щоб оголосити про свій прихід і роздати подарунки. Лише Зайчика вона не могла знайти, бо він забився у нірку під листком лопуха і не хотів звідти виходити.
Осінь сама підійшла і схилилася над ним. Її золотий одяг і коралове намисто з плодів горобини дуже здивувало Зайчика. Нічого схожого на це він раніше не бачив.
— Чому ти сидиш тут один і не йдеш до нас святкувати? — запитала Осінь. — Хіба ти не хочеш привітати мене й отримати від мене подарунки?
— Не треба мені твоїх подарунків, я хочу, щоб повернулося Літо! — сердито відповів Зайчик.
— Літо повернеться. Але не так швидко. Зараз мій час, — пояснила Осінь.
— А я не хочу твій, я хочу літо! — наполягав Зайчик.
Осінь дала йому спробувати білий гриб, соковиті пагони. Від горіхів Зайчик відмовився, зате їх прудко підхопила білочка.
Зайчик, не поспішаючи, виліз із нірки і попрямував за нею на поляну. Там вже стовпилися всі лісні звірі і птахи. Багато птахів збиралися відлітати слідом за Літом. Зайчик хотів летіти разом з ними, але Осінь нагадала йому, що як би високо він не стрибав, летіти він не зможе. Зайчик дуже засмутився.
А всі його лісові друзі, що залишилися у королівстві Осені, голосно прославляли її щедрість і красу. Особливо — три білки-подружки, які збирали на розкішному килимі з золотого листя гриби, горіхи і жолуді і повними пригоршнями відносили ці смаколики до себе додому.
Зайчик їх не розумів. Він не бачив нічого радісного в тому, що Літо пішло, а на його місці царює якась “жовта тітка”. Але поступово м’яке осіннє сонечко і багаті дари осіннього лісу йому припали до вподоби. Зайчик помітив, що з кожним днем холоднішає, він притискався до золотої мантії осені, а вона зігрівала його і чарувала красою. Звичний влітку густий ліс дуже змінився і став майже прозорим. Листя на деревах жовтіло, а потім засихало і опадало. Дощі йшли частіше і довше, ніж влітку, і були дуже холодні. Плодів було ще багато, але вже не розцвітали нові квіти і бруньки на деревах заснули. Навіть комарі і мошки кудись щезли…
Зайчик здогадувався (він чув розмову сороки і ведмедя), що Осінь може невдовзі покинути їх, і йому стало сумно. Він уже звик до її пишного золота і чистого блакитного неба. Зайчик підійшов до Осені і запитав:
— Ти теж збираєшся нас покинути?
Осінь засміялася тихим лагідним сміхом. У ньому чувся шелест опалого листя і гулка луна темних лісових озер, різкий клич птахів, що відлітали на південь, і ледь чутне відлуння останніх теплих днів жовтня.
— Не так швидко, мій Зайчику, ще не так швидко. Всі повинні встигнути зробити запаси до настання холодів, підготуватися до довгої зими, а тоді я піду.
— Ні, ні, не йди, будь-ласка! Я не хочу зими! Залишися хоча би ти з нами! — злякано закричав Зайчик.
Але Осінь відповіла, що повернеться, а тому сумувати за нею не варто.
— Куди же ти йдеш? — у відчаї запитав Зайчик.
— В інші краї. Якщо я не прийду до них, вони не зможуть зібрати урожай і ніколи не побачать моєї краси.
"Як добре, що на світі є Осінь", — гірко зітхнув Зайчик і знову заплакав.
Наближалися холоди. Остання фортеця Осені — багряні клени і руді модрини, схожі на пожовклі ялинки, ще трималися, але Осінь уже відступала. Налетів вітер, закрутив і погнав осіннє листя в повітрі. Небо затягнули важні низькі хмари. Більшість звірів сховалися у нірки, барлоги і дупла дерев. Усі говорили, що скоро прийде Зима, і деякі звірі збиралися піти разом з Осінню — впасти в сплячку на декілька місяців, аж доки знову не потеплішає.
|
