Учительська світлиця

Мета: ознайомити з особливостями національної символіки, навчити самостійно розрізняти їх; розвивати навички самостійної пошукової роботи; виховувати дбайливе ставлення до історії України, її національних традицій, повагу до її символів, інтерес до своєї Батьківщини.

Обладнання: плакати із символікою України, кросворд.

Перебіг заходу

1. Організаційний момент
2. Основна частина

Ведучий. Уявіть собі великий-превеликий дім — на цілу країну. Родина також превелика — цілий народ. Щоб мати лад у сім’ї та в домі, треба мати... А що треба мати — ми з вами зараз пригадаємо.

1. Герб України. (Тризуб)

2. Державний символ, жовто-блакитне полотно. (Прапор)

3. Столиця України. (Київ)

4. Найголовніший документ держави. (Конституція)

5. Державний символ, урочиста пісня. (Гімн)

Ведучий. Діти, ми народилися і живемо на чудовій, мальовничій землі, на Україні. Тут народилися і жили наші прадіди, діди, тут живуть наші батьки, тут корінь українського народу, що сягає сивої давнини.

I саме сьогодні ви познайомитесь з національною символікою України та з історією розвитку наших символів.

1. Герби

Як птах золотий в переливах

На прапорі сяє, горить.

Це знак наш, це фабрики, ниви,

Це символ, що будемо жить.

Це хліб наш, вугілля і цукор,

Степи плодовиті, моря,

Це в праці зморені руки,

Що подвигом завжди горять.

Це юність, це клич поколінням,

Що йдуть крізь життєву грозу,

Це слава твоя, Україно,

Золотий, непокірний тризуб.

За свідченням історичних та археологічних джерел, уже в період родоплемінного ладу предки українців широко використовували символічні знаки для вирізнення роду, а пізніше — окремих родин. Певне, найпершими своєрідними гербами були зображення звірів — тотеми родів: ними позначали межі володінь, житло, зброю, господарський інвентар. Пізніше з’являються символи небесних світил як перші об’єкти обожнювання та поклоніння родів. Це були символічні зображення сонця, місяця, зірок, води тощо.

З початком розкладу роду і виділення з нього общин і сімей родові емблеми перетворюються спочатку на сімейні, а згодом — на особисті. Ці емблеми як знаки власності використовувались для таврування худоби, знарядь праці, вуликів, виробів ремісництва. Серед пам’яток матеріальної культури нашого народу зустрічаються предмети із позначками у вигляді тризуба. Так, серед археологічних знахідок на Полтавщині та Київщині, датованих VI–VIII ст. наявні предмети із подібними зображеннями. Певне, вони були символами влади племінних вождів, а щодо тлумачення цієї емблеми існує близько сорока версій. Імовірно, тризуб символізує три стихії — повітря, воду й землю, можливо, це зображення атакуючого сокола. Правдоподібна й версія, тризуб — це вершок булави, тобто знак влади, зображення якого зустрічається на знайдених виробах кам’яного віку.

Перша літописна згадка про тризуб як великокнязівський знак належить до X ст. Його зображення відоме і з печатки Святослава Ігоревича, де чітко вирізняється тризуб у вигляді букви «Щ». Згодом цей знак карбується на срібних монетах великого князя київського Володимира Святославича, де з одного боку — портрет володаря, а з іншого — тризуб і напис: «Володимир на столі, а це його срібло».

Тризуб можна зустріти на цеглі Десятинної церкви, на плитах Успенської церкви у Володимирі-Волинському, його зображення знайдено також на варязькому мечі, на гербі французької королеви Анни, на надгробку святого Еріка у Швеції та ін. Взагалі, зображення тризуба було поширене на всіх землях Київської Русі, й лише у період феодального роздроблення цей знак поступово зникає з ужитку. На зміну йому приходять: на Київських землях — зображення архистратига Михаїла, а на західноукраїнських — лев, що дереться на скелю. Щодо Києва, то одним зі старовинних гербів міста часів Польсько-Литовського королівства вважався герб, на якому зображено лук зі стрілами.

За визначенням дослідників української геральдики, герб Полісся виглядав так: на червоному полі зображений лицар у блакитному уборі й на срібному коні з блакитною упряжжю, у піднятій правій руці — срібний меч, на лівому плечі — блакитний щит із золотим хрестом. Герб Підляшшя був таким: на срібному полі зображення лицаря у блакитному уборі й на червоному коні з блакитною упряжжю, з блакитним піднятим мечем у правій руці та золотим хрестом у блакитному щиті на лівому плечі.

Тризуб як герб УНР було ухвалено у 1918 році; коли об’єднались УНР та ЗУНР, тризуб стає їхнім спільним гербом. У 20–40-х рр. XX ст. знак тризуба використовували різні політичні організації Західної України, ще пізніше — еміграції.

2. Прапори

Під синім небом України

Золотилися жита,

У чулім серці воєдино

З’єдналася палітра та.

Бо це дано нам споконвіку —

Душею, що не любить крику,

Єднати землю й небеса!

Перші давньоруські знамена, як і перші прапори інших народів, були в основному засобами сигналізації і відзначались простотою: довгі жердини, до вершків яких прикріплювалося гілля дерев, жмути трави, кінські хвости («чолкові стяги»).

Слов’яни обожнювали свої знамена і вірили, що у воєнний час ті святіші за ідолів. Стяги возили разом зі зброєю, а перед боєм ставили на узвишші, щоб кожен воїн міг їх бачити. Колір з давніх часів набуває державного значення, в першу чергу на військових прапорах: спершу це були «чолки» різних кольорів, пізніше — великі клиноподібні полотнища яскравого кольору. Поєднання жовтого і блакитного кольорів є логічним для слов’ян-язичників, оскільки ці кольори символізували основні стихії, яким поклонялись наші предки, — воду та сонце.

Окремо слід сказати і про поховальне сукно. Чернігівські ремісники вкривали покійників сукном, на якому у різноманітних комбінаціях поєднувались синя та жовта фарби, а дівчат-покійниць на Волині одягали у сині, жовті, зелені спідниці — такі кольори вважались жалібними.

Існує певна обжинкова символіка кольорів; на Україні одяг до цього свята поєднує червоний і жовтий кольори: перший оберігає рослинність від шкоди, другий сприяє дозріванню.

Цікаво, що в 1910 році при міністерстві юстиції царського уряду було створено комісію для розгляду питання державних кольорів Київської Русі, яка на основі серйозного вивчення композицій кольорів у літописних пам’ятках визначила, що саме синій і жовтий кольори були домінуючими на прапорах Давньоруської держави.

Загальновідомий і той факт, що у Грюнвальдській битві 1410 року, в якій об’єднані сили слов’янських і прибалтійських народів розгромили німецьких рицарів, українські полки мали прапори із поєднанням синього і жовтого, які відображали герби тієї чи іншої землі.

Пізніше, коли прапор стає найпершою ознакою військових частин, використання кольорів розширюється, особливо це стосується козацьких прапорів, але про те, що синій і жовтий залишились ознакою національною, свідчить і факт поширення такого поєднання під час національного відродження у XIX–XX ст. на Західній Україні та Подніпров’ї. Наприклад, після повалення монархії 25 березня, коли відбувалось вшанування пам’яті Шевченка, українська громада Петрограда вийшла на грандіозну маніфестацію під малиновими та синьо-жовтими знаменами. Перший ешелон козаків-українців вирушив на німецький фронт із Києва 14 травня 1917 р. під жовто-блакитними знаменами.

Цікаво, що 6-й українізований корпус російської армії Брусилова йшов у наступ під синьо-жовтим прапором проти німецько-австрійської армії, у складі якої воювали під таким же стягом військові частини українців із західних земель. Траплялось, що ці частини воювали між собою. Водночас треба сказати, що й брататися в часи Першої світової війни через колючий дріт почали ті, хто воював під одним прапором.

У березні 1918 р. Центральна рада затвердила жовто-блакитний прапор державним для УНР, морським прапором було полотнище, що складалось із двох смуг — вгорі жовта, внизу синя із золотим тризубом і хрестом. За гетьмана Скоропадського жовто-блакитний прапор було замінено на блакитно-жовтий, який з 1918 р. став символом Західноукраїнської Народної Республіки, пізніше — Підкарпатської Русі, а з 1939 р. — Карпатської України. До недавнього часу синьо-жовте знамено використовувалось і сприймалось як національний прапор українців за кордоном. Щодо червоно-чорного прапора, то він до національної символіки стосунку не має, оскільки є прапором Організації українських націоналістів, створеної 1929 р. у Відні, а також був стягом Української повстанської армії.

Є ще одна цікава версія мовознавців щодо давньої української традиції поєднання жовтого і синього кольорів. Вона полягає в етимології слова «хохол», яким зневажливо називають українця. Це слово монгольського походження і перекладається як «синьо-жовтий». Ця версія гіпотетично доводить, що синій і жовтий кольори були кольорами племінних об’єднань слов’ян ще задовго до татаро-монгольського іга. Що стосується червоного, то це колір ханського «ярлика», який дарувався руським князям в епоху татарського іга й тому не міг бути визначальним у прапорництві епохи роздробленості як державний колір.

Поєднання жовтого і блакитного кольорів знаходимо й на знаменах ремісничих цехів Чернігова, Київа, Ніжина, Прилук та інших міст.

3. Символіка квітів

Серед символіки, широко використовуваної українським народом у повсякденному житті, а нині несправедливо призабутої, — символіка використання квітів. Квіти, які зараз ми розуміємо не більше як вияв приязні й поваги, у часи давні мали ритуальну значимість, яка і зараз вгадується в обрядах, особливо родинних. Наприклад, весільні короваї прикрашались кетягами калини, горщечок з кашею на хрестинах — ритуальним букетиком («квіткою»), що складався з квітучих трав, гілочок калини, колосся тощо. У практиці ритуального використання квітів знаходимо сліди найдавніших вірувань, пов’язаних з культом Великої богині — уособленням життя, землі й плодючості. Цей культ зародився ще у скіфські часи, а пізніше знаходив вияв у пошануванні давньоруських берегинь, рожаниць, Мокоші. Наявність культу Великої богині, за археологічними даними, простежується на Середньому Подніпров’ї аж до періоду розквіту Київської Русі. Є відомості, що у слов’ян богиня життя і плодючості Жива (Сіва) зображувалась в образі жінки з квітами в руках.

У трансформованому вигляді цей образ зберігся на старовинних вишивках, в українському мистецтві дерев’яного різьблення. У X–XII ст. образ Великої богині у пишному оточенні квітів, звірів і птахів зникає як культ, залишаючись у родильній обрядовості та в повір’ях. Національними символами й досі залишаються верба, барвінок, мак, жито.

Здавна українську хату прикрашали мальви, соняшники, чорнобривці.

Що ж знаємо ми сьогодні про символіку квітів та трав у традиційних українських обрядах і звичаях? Це насамперед обереги: полин і петрушка — від русалок на русалчин Великдень; м’ята, любисток, татарське зілля, якими прикрашали хати на Трійцю, хрест із пахучих трав на покуті — охорона від злих сил; пахуча трава, освячена на Маковея, — захист від «вроків», «навіювання» тощо. Що стосується певних квітів, то здавна на Україні калина вважалась символом любові, щастя, здоров’я, багатства, краси, символом надії або розлуки, а також зв’язку з потойбічним життям. Як ми вже говорили, на весіллях калиною оздоблюють коровай та гільце, вбрання нареченої, щоб підкреслити її чистоту, дівочу невинність, а також одяг молодого та весільні вінки. На хрестини калину затикали в калачі, шишки для кумів, клали в першу купіль дитини. Дівчата садили це дерево і на могилах коханих. Перед розлукою або ж освідчуючись у коханні теж дарували кетяг калини.

А зараз давайте пригадаємо прислів’я та приказки про калину.

• Пишна та красива, як червона калина.

• Стоїть у дворі дівонька, як над ставом калинонька.

• Щоки червоні, як кетяги калинові.

• Убралася в біле плаття, як калина в білий цвіт.

• Посади біля хати калину, будеш мати долю щасливу.

Схожа і символіка барвінку: його клали біля новонародженого, на весілля гільце і коровай оздоблювали барвінком, а за невинність молодої батьків ушановували, виставляючи на хаті вінок з барвінком та калиною. Вінки з барвінку клали на голови молодих на весіллі, на обрядові свята дівчата теж завжди використовували ці квіти, а на могилах посаджений барвінок символізував вічну пам’ять за померлими.

4. Мова калинова

Українська мова неповторна, особлива, співуча. Її називають калиновою, солов’їною.

Мова рідна! Слово рідне! Хто вас забуває,

Той у грудях не серденько, тільки камінь має.

Мова кожного народу неповторна і своя,

В ній гримлять громи в негоду, в житті — трелі солов’я.

На своїй природній мові і потоки гомонять,

Зелен-клени у діброві по-кленовому шумлять.

Солов’їну, барвінкову, колосисту — навіки

Українську рідну мову в дар дали мені батьки.

Наша мова калинова, і ласкава, і медова,

І багата, і не бідна — от що мова наша рідна!

А яка багата лексика нашої української мови, який невичерпний її словниковий запас!

У ст. 10 Конституції України записано: «Державною мовою в Україні є українська мова». Ми повинні постійно дбати про дальший розвиток і збагачення рідної мови, про що так переконливо і зворушливо говорить сучасний поет Олесь Лупій у своєму вірші «Говоріть».

Говоріть, як колись вас навчала матуся,

Говоріть, як навчав у дитинстві татусь,

Легко так, вільно так, щоб слова були в русі,

Не тримайте слова, віддавайте комусь.

Як воліла б відкритися ваша душа,

Може, хочеться їй у словах політати,

Привітати когось, або дать відкоша.

Слів у мові мільйон, вибирайте найкращі,

Кожне з них, лиш торкни, як струна, виграва,

Зрозумілі, вагомі, й усі вони наші —

Мелодійні, дзвінкі, українські слова.

Обминайте чужинні слова кострубаті,

Що до нашої мови зухвало повзуть.

Говоріть, почувайтеся, наче на святі,

І натхненні слова радість вам принесуть.

Говоріть про любов і про віру у щастя,

Уникайте мовчання, нудьги і ниття,

Говоріть, хай в розмові слова веселяться,

Говоріть і продовжуйте мові життя.

Кожен з нас повинен пам’ятати, що в нього одна-єдина рідна мова. Теза про існування двох «рідних мов», що насаджувалися всім поневоленим народам, за своєю сутністю є антилюдською і протиправною. Двох рідних мов не існує, як не існує двох рідних матерів. Отож, «не цурайся Роду свого, його Звичаю та Мови; бо рідна Мова і Звичай зберігають енергію нації».

5. Рушники

Два кольори мої, два кольори.

Оба на полотні, в душі моїй оба.

Два кольори мої, два кольори,

Червоний — то любов, а чорний — то журба.

(Д. Павличко)

У народі говорять: «Дім без рушника, як сім’я без дітей». Рушники — це теж символи українського народу, старовинні обереги дому. Вишитий рушник — неодмінний атрибут багатьох обрядів: з рушником виходили в поле, справляли обжинки; проводжали в далеку дорогу; дівчата подавали рушник на знак згоди при сватанні; молоді ставали на рушник під час шлюбного обряду.

У житті кожної людини бувають радість і смуток. Тож і на рушниках люди записували свою долю.

III. Підсумок заходу

1. Гра «Три речення»

Учні повинні трьома реченнями записати те, про що довідалися під час заняття. Виграє той, хто складе найкоротші речення, але найповніше відповідні меті заняття.

2. Бліц-вікторина

• Основний Закон України… (Конституція)

• Як співають і слухають Гімн? (Стоячи)

• Синій колір українського прапора символізує… (Небо)

• Скільки кольорів має український прапор? (Два)

• Державний герб України. (Тризуб)

• 28 червня 1996 року — це свято… (День Конституції)

• Найрідніше, найдорожче, найкраще місце на землі — … (Батьківщина)

• 24 серпня 1991 року —… (День Незалежності)

• Державною мовою України є —… (Українська)

• Хто був і залишається в серцях українців Кобзарем? (Шевченко)