| Головна » Статті » Предметні тижні » Тиждень зарубіжної літератури |
Літературний вечір до дня народження Є. О. Євтушенка І. Ю. Смовська, м. Остер, Чернігівська обл. Мета: ознайомити учнів із життєвим і творчим шляхом поета, його поезією; навчати аналізувати вірші; виховувати почуття прекрасного, любов до рідної землі, повагу до людей. Оформлення сцени: у центрі сцени — портрет Є. О. Євтушенка, стіл, застелений скатертиною, аудіозапис музики Л. ван Бетховена, підсвічник, живі квіти, на стіні епіграф. Поэт в России — больше, чем поэт. В ней суждено поэтами рождаться лишь тем, в ком бродит гордый дух гражданства, кому уюта нет, покоя нет. Е. Евтушенко Хід заходу У ч и т е л ь. Прочитайте епіграф. Сказала ці слова людина, для якої поезія є не професією, а життям. Це Євген Олександрович Євтушенко, від дня народження якого 18 липня виповнюється 79 років. Його вірші покладені на музику. Наприклад, у всім відомому фільмі «Іронія долі, або З легкою парою» звучить пісня на слова Євтушенка «Со мною вот что происходит…» Євген Олександрович високо цінував невтомну працю кожного письменника, тому й писав: И когда умирают писатели — не торговцы словами с лотка,— как ты чашу утрат ни подсахари, эта чаша не станет сладка. В е д у ч и й. Євтушенко Євген Олександрович народився 18 липня 1933 року на станції Зима Іркутської області*, російський письменник. Батьки Євтушенко — геологи, матір пізніше — співачка, заслужений працівник культури РСФСР. Зростав і навчався у Москві, відвідував поетичну студію Будинку піонерів. Був студентом Літературного інституту ім. Максима Горького, виключений 1957 року за виступ на захист роману В. Дудінцева «Не хлібом єдиним». Перша публікація віршів відбулася 1949 року в газеті «Советский спорт». Прийнятий до Спілки письменників 1952 року, став наймолодшим її членом. Перша книга — «Розвідники майбутнього» («Разведчики грядущего», 1952) — мала ознаки декларативної, плакатної, пафосної поезії межі 40–50-х рр. Та дебютною стала не вона і не друга книга — «Третій сніг» («Третий снег», 1955), а третя — «Шосе ентузіастів» («Шоссе энтузиастов», 1956) і четверта — «Обіцянка» («Обещание», 1957) книги, а також поема «Станція Зима» («Станция Зима», 1953–1956). У них формуються яскраві особливості поетичного стилю Євтушенка — багатство ритміки, коренева асонансна рима, однакове тяжіння до ораторської патетики та побутової розмовної мови, домінування віршів ліричнооповідальних і сюжетно-баладних. У цих творах Євтушенко розробляє улюблену тему: неослабна пам’ять воєнного дитинства, проведеного в евакуації, на «малій батьківщині» в Сибіру («Чоботи», «Весілля», «Фронтовик»). Саме в цих двох збірках і поемі Євтушенко усвідомив себе поетом нового покоління, яке потім назвуть «шістдесятниками», і голосно заявив про це програмним віршем «Найкращим із покоління» (1957). В е д у ч а. Світовідчуття Євгена формувалося під впливом змін у самосвідомості суспільства, що були спричинені розвінчуванням «культу особистості» Й. Сталіна. Їх Євтушенко відчув раніше і гостріше за інших. Звідси наскрізні для нього мотиви відродження життя, у яке повертаються люди «із довгого відлучення від нас» (вірш, присвячений Я. Смелякову). Відтворюючи узагальнений портрет молодого сучасника «відлиги», Євтушенко пише власний портрет, що увібрав духовні реалії суспільного і літературного життя. Ключові полярні поняття неправди і правди — часу, долі, мистецтва — стають при цьому фундаментальним підґрунтям громадянської позиції поета як позиції соціально-активного руху. У наступні роки стає на підтримку переслідуваних талантів, на захист достоїнств літератури та мистецтва, свободи творчості, прав людини. Надсилає численні телеграми і листи протесту проти суду над А. Синявським, Ю. Даніелем, цькувань О. Солженіцина, радянської окупації Чехословаччини, організовує правозахисні акції заступництва за репресованих дисидентів — генерала П. Григоренка, письменників А. Марченка, підтримує Е. Нєізвєстного, Й. Бродського, В. Войновича. І це, і багато іншого мав на увазі голова КДБ В. Семичастний, заявляючи, що Євтушенко «небезпечніший за десять дисидентів», і Ю. Андропов, сигналізуючи у політбюро ЦК КПРС про «антирадянську поведінку» поета. Про себе поет писав: 1 - й ч и т е ц ь Я сибирской породы. Ел я хлеб с черемшой и мальчишкой паромы тянул, как большой. Раздавалась команда. Шёл паром по Оке. От стального каната были руки в огне. Мускулистый, лобастый, я заклёпки клепал и глубокой лопатой, как велели, копал. На меня не кричали, не плели ерунду, а топор мне вручали, приучали к труду. А уж если и били за плохие дрова — потому, что любили и желали добра. До десятого пота гнулся я под кулём. Я косою работал, колуном и кайлой. Не боюсь я обиды, не боюсь я тоски. Мои руки обиты и сильны, как тиски. Всё на свете я смею. Усмехаюсь врагу, потому что умею, потому что могу. 1954
В е д у ч и й. Полемічний виклик, який Євтушенко вже в перших виступах відважно кинув ідеологічним, пропагандистським, моралістичним постулатам сталінізму, стривожив офіційну критику. Тодішня влада ворожо поставилася до прозової «Автобіографії» Євтушенка, опублікованої у французькому тижневику «Експресо» (1963). Учасники пленуму правління СП СРСР під керівництвом О. Корнійчука одностайно звинуватили поета в ідейному ренегатстві, у наклепах на радянський лад і радянську літературу. Взаємовідносини Євтушенка з критикою — тема особлива і драматична. Поет справедливо нарікає на підвищену пристрасність до себе. Він зазначав, що про себе сказав «значно більше різкого», ніж усі його критики, разом узяті. Свій ідейно-моральний кодекс поет називав кодексом громадянськості («Поет в Росії — більше, ніж поет…») і підтверджував віршами, опублікування яких було актом громадянської мужності та ставало значною подією літературного і суспільного життя: «Бабин Яр» («Бабий Яр», 1961), «Спадкоємці Сталіна» («Наследники Сталина», 1962), «Танки йдуть Прагою» («Танки идут по Праге», 1968), «Афганська мураха» («Афганский муравей», 1983). Ці вершинні явища громадянської лірики Євтушенка не мали характеру одноразової політичної дії. Так, «Бабин Яр» проростає з вірша «Охотнорядець» (1957). Вірш «Спадкоємці Сталіна» не лише закономірно завершує «антикультівські роздуми» молодого Євтушенка «і про шляхи минулої Росії, і про сьогоднішню її», а й перекидає місток до середини 1980-х рр., якими датовані вірші, що знаменують завершальні розрахунки зі сталінським минулим: «Похорон Сталіна», «Донька комдива», «Ще не поставлені пам’ятники», «Удова Бухаріна». Відкритий різкий протест проти окупації Чехословаччини і колонізаторської війни в Афганістані під лицемірним, демагогічним гаслом «інтернаціонального обов’язку» підготовлений справді інтернаціональними прагненнями поета, який вистраждав на ближніх і далеких дорогах світу тверде переконання: «Нещастя іноземним не буває». Одночасно це й позиція справжнього патріота, який уміє, як сказано у вірші початку 1970-х рр. «Відродження», «очима чеха чи угорця на наші глянути штики» і засоромитися їх в ім’я любові до батьківщини. В е д у ч а. У результаті частих мандрівок країною, інколи дуже далеких — російською Північчю і Заполяр’ям, Сибіром і Далеким Сходом — у доробку Євтушенка з’являлися окремі вірші й великі цикли та збірки поезій. Чимало вражень, спостережень, зустрічей стали сюжетами поем — широта географії цілеспрямовано розвиває в них епічну всеохопність задуму і теми. Творчим імпульсом до створення «Балади про браконьєрство» (1963) стала зустріч із «володарем Печори» — зразковим головою передової риболовної артілі, чиї «героїчні» показники в праці досягнуті хижацьким винищенням рибного багатства краю. Тут споживацьке, варварське ставлення до природи підняте до рівня загальнонародного лиха, екологічне браконьєрство осмислене як браконьєрство економічне, соціальне, духовне. Такий перший, змістовий пласт балади. Другий співзвучний тоді ж написаній «Баладі про шефа жандармів і вірш Лермонтова “На смерть Поета”» — протест проти стимульованих хрущовськими зустрічами з інтелігенцією розправ над молодими письменниками, художниками, кінематографістами, композиторами, чиї «зябра» ламаються об «чортові ці чарунки» ідеологічних сітей. Тематична, жанрова, стильова розмаїтість, що вирізняла лірику Євтушенка, повною мірою характеризує і його поеми. Лірична сповідальність ранньої поеми «Станція Зима» й епічна панорамність «Братської ГЕС» («Братская ГЭС», 1964) — не єдині полюси. Кожна з 18 поем Євтушенка має свою індивідуальність. Недоброзичливці поета зі злорадістю ставлять у вину Євтушенкові написання поеми «Казанський університет» («Казанский университет», 1970) до 100-річчя від дня народження В. Леніна. Проте «Казанський університет» — не ювілейна поема про Леніна, який, власне, з’являється лише у двох останніх розділах (усього їх 17). Це поема про передові традиції російської суспільної думки, «пропущені» через історію Казанського університету, про традиції просвітництва та лібералізму, вільнодумства та волелюбства. Про російську історію розповідають поеми «Іванівські ситці» («Ивановские ситцы», 1976) і «Непрядва» («Непрядва», 1980). Перша — більш асоціативна, друга, написана до 800-річчя Куликовської битви,— подієва, хоча в її образну канву разом з епічними картинами розповідного плану, що відтворюють далеку епоху, включені ліричні й публіцистичні монологи, які поєднують минуле та сучасне. 2 - й ч и т е ц ь Б. Ахмадулиной Со мною вот что происходит: ко мне мой старый друг не ходит, а ходят в мелкой суете разнообразные не те. И он не с теми ходит где-то и тоже понимает это, и наш раздор необъясним, и оба мучимся мы с ним. Со мною вот что происходит: совсем не та ко мне приходит, мне руки на плечи кладёт и у другой меня крадёт. А той — скажите, Бога ради, кому на плечи руки класть? Та, у которой я украден, в отместку тоже станет красть. Не сразу этим же ответит, а будет жить с собой в борьбе и неосознанно наметит кого-то дальнего себе. О, сколько нервных и недужных, ненужных связей, дружб ненужных! Куда от этого я денусь?! О, кто-нибудь, приди, нарушь чужих людей соединённость и разобщённость близких душ! 1957 3 - й ч и т е ц ь С. Преображенскому Людей неинтересных в мире нет. Их судьбы — как истории планет. У каждой всё особое, своё, и нет планет, похожих на неё.
А если кто-то незаметно жил и с этой незаметностью дружил, он интересен был среди людей самой неинтересностью своей.
У каждого — свой тайный личный мир. Есть в мире этом самый лучший миг. Есть в мире этом самый страшный час, но это всё неведомо для нас.
И если умирает человек, с ним умирает первый его снег, и первый поцелуй, и первый бой… Всё это забирает он с собой.
Да, остаются книги и мосты, машины и художников холсты, да, многому остаться суждено, но что-то ведь уходит всё равно!
Таков закон безжалостной игры. Не люди умирают, а миры. Людей мы помним, грешных и земных. А что мы знали, в сущности, о них?
Что знаем мы про братьев, про друзей, что знаем о единственной своей? И про отца родного своего мы, зная всё, не знаем ничего.
Уходят люди… Их не возвратить. Их тайные миры не возродить. И каждый раз мне хочется опять от этой невозвратности кричать. 1961 В е д у ч и й. На віртуозному поєднанні голосів публіки, захопленої бентежним видовищем — поєдинком бика, приреченого на смерть, і юного, уже враженого «отрутою арени» тореро, який мусить, доки не загине сам, знову й знову «вбивати за обов’язком»,— побудована поема «Корида» («Коррида», 1967). Її гуманістичний пафос сконцентровано у фінальному монолозі старого іспанського поета, який сприймає світ як загальну, безперервну кориду. Через рік «ідея крові», що хвилювала Євтушенка, проникає й у поему «Під шкірою статуї Свободи» («Под кожей статуи Свободы»), де в єдиний ланцюг кровопролитних трагедій з’єднані вбивство царевича Дмитрія в давньому Угличі й президента Джона Кеннеді в сучасному Далласі. Серед сюжетних оповідей про людські долі можна виокремити поеми «Сніг у Токіо» («Снег в Токио», 1974) і «Північна надбавка» («Северная надбавка», 1977). Перша поема у формі притчі розповідає про народження таланту, що звільнився від пут непорушного, освяченого віковим ритуалом сімейного побуту. У другій поемі звичайна життєва бувальщина виростає на власне російському ґрунті й, подана у потоці буднів, сприймається як їхній достовірний відбиток, що містить багато звичних, легко впізнаваних подробиць. Синтезом епіки та лірики вирізняються розгорнуті в часі та просторі політичні панорами сучасного світу в поемах «Мама і нейтронна бомба» («Мама и нейтронная бомба», 1982) і «Фуку!» (1985). Інколи органічність синтезу порушується надлишковим риторизмом і гасловою патетикою, публіцистикою і ораторською багатомовністю. Для кожної поеми Євтушенко знаходить свою формальну домінанту, що не виключає багатства і різноманітності форм усередині кожної окремо взятої поеми. Так було ще в «Братській ГЕС», а потім і в «Казанському університеті», загалом витриманих у класичних традиціях російського вірша. Притчеподібна поема «Сніг у Токіо», повість у віршах «Голуб у Сантьяго» («Голубь в Сантьяго», 1978), поема «Мама і нейтронна бомба» написані верлібром. У поемі «Під шкірою статуї Свободи» Євтушенка захопило експериментальне поєднання власне поетичних розділів, витриманих
у різних ритмах, і розділів, написаних ритмізованою прозою. Експеримент, що виправдав себе, був закріплений у поемі «Фуку!». В е д у ч а. У поетичному словнику Євтушенка слово «застій» з’явилося ще в середині 1970-х рр., тобто задовго до того, як увійшло в політичний лексикон «перебудови». У віршах кінця 1970-х — початку 80-х рр. мотив душевного неспокою, розладу із «застійною» епохою є головним. Ключове поняття «перебудова» з’явиться трохи пізніше, але відчуття безвиході «доперебудовного» шляху вже керує поетом. Тому закономірно, що він став одним із тих перших ентузіастів, які не просто прийняли ідеї «перебудови», а й дієво допомогли їх утіленню. Разом з академіком А. Сахаровим, О. Адамовичем, Ю. Афанасьєвим Євтушенко виступав як один із співголів «Меморіалу», першого масового руху російських демократів. Як громадський діяч, який став згодом народним депутатом СРСР, Євтушенко боровся проти цензури та диктату КПРС. Як публіцист активно виступав у демократичних виданнях. Як поет виразив себе у віршах другої половини 80-х рр.: «Пік ганьби», «Перебудовникам перебудови», «Страх гласності», «Так далі жити не можна», «Вандея». Останній — і про літературне буття, у якому назрівав розкол СП СРСР, чия монолітна єдність виявилась одним із фантомів пропагандистського міфу, що зник услід за «гекачепістським» путчем у серпні 1991 р. У 1990-х рр. поетична активність Євтушенка дещо ослабла. Пояснюється це не лише тривалою викладацькою роботою у США, а й більш інтенсивними пошуками в інших жанрах і видах мистецтва. Ще у 1982 р. він постав як романіст, перша спроба якого — «Ягідні місця» («Ягодные места») — спричинила появу різних — від безумовної підтримки до різкого неприйняття — оцінок та відгуків. У розгорнутій панорамі дій, що вільно переміщаються, як це було в політичних поемах, у часі й просторі, проступає тема, яка особливо хвилює Євтушенка,— зв’язок часів і поколінь, їхня духовна спадкоємність. Стрижнем другого роману — «Не помирай раніше смерті» («Не умирай прежде смерти», 1993) із підзаголовком «Російська казка» — за всієї калейдоскопічності сюжетних ліній стали драматичні події доби «перебудови». Помітним явищем сучасної мемуарної прози є книга Євтушенка «Вовчий паспорт» («Волчий паспорт», 1998). Підсумок понад 20-річної дослідницької роботи Євтушенка — видання англійською у США (1993) і російською (1995) мовами антології російської поезії XX ст. «Строфи століття» («Строфы века»). Ґрунтовна праця, що гідна уваги і підтримки,— вражаюче, та не єдине свідчення величезного внеску Євтушенка у справу пропаганди російської поезії, була зустрінута, одначе, у Росії негативно поетами, яких оминув упорядник, або чия творчість представлена не настільки широко, як би їм хотілося. 4 - й ч и т е ц ь Свадьбы А. Межирову О, свадьбы в дни военные! Обманчивый уют, слова неоткровенные о том, что не убьют… Дорогой зимней, снежною, сквозь ветер, бьющий зло, лечу на свадьбу спешную в соседнее село. Походочкой расслабленной, с чёлочкой на лбу вхожу, плясун прославленный, в гудящую избу. Наряженный, взволнованный, среди друзей, родных, сидит мобилизованный растерянный жених. Сидит с невестой — Верою. А через пару дней шинель наденет серую, на фронт поедет в ней. Землёй чужой, не местною, с винтовкою пойдёт, под пулею немецкою, быть может, упадет. В стакане брага пенная, но пить её невмочь. Быть может, ночь их первая — последняя их ночь. Глядит он опечаленно и — болью всей души мне через стол отчаянно: — А ну давай, пляши! Забыли все о выпитом, все смотрят на меня, и вот иду я с вывертом, подковками звеня. То выдам дробь, то по полу носки проволоку. Свищу, в ладоши хлопаю, взлетаю к потолку. Летят по стенкам лозунги, что Гитлеру капут, а у невесты слёзыньки горючие текут. Уже я измочаленный, уже едва дышу…
Виступ Євгена Євтушенка в коледжі Квінса (Нью-Йорк, США). 1996
— Пляши!.. — кричат отчаянно, и я опять пляшу… Ступни как деревянные, когда вернусь домой, но с новой свадьбы пьяные являются за мной. Едва отпущен матерью, на свадьбы вновь гляжу и вновь у самой скатерти вприсядочку хожу. Невесте горько плачется, стоят в слезах друзья. Мне страшно. Мне не пляшется, но не плясать — нельзя. 1955 1 - й ч и т е ц ь Не понимать друг друга страшно — не понимать и обнимать, и всё же, как это ни странно, но так же страшно, так же страшно во всём друг друга понимать.
Тем и другим себя мы раним. И, наделён познаньем ранним, я душу нежную твою не оскорблю непониманьем и пониманьем не убью. 1956 В е д у ч а. Євтушенко був редактором багатьох книг, упорядником низки великих і малих антологій, вів творчі вечори поетів, створював радіоі телепередачі, сам виступав із читанням віршів. Для Євтушенка властивий абсолютно не любительський і не дилетантський інтерес до кіно. Початок його кінотворчості можна датувати появою «поеми в прозі» «Я — Куба» (1963) і кінофільму М. Каматозова і С. Урусевського, знятого за цим сценарієм. У фільмі С. Куліша «Зліт» («Взлёт», 1979) поет знявся в головній ролі — К. Ціолковського. За власним сценарієм «Дитячий садок» поставив однойменний кінофільм (1983), у якому виступив і як режисер, і як актор. У такій же триєдиній якості сценариста, режисера й актора виступив у фільмі «Похорон Сталіна» («Похороны Сталина», 1990). Твори Євтушенка перекладені 72 мовами світу. Видано понад 80 книг його віршів; з них понад 20 книг перекладено мовами народів колишнього СРСР; близько 10 книг, публіцистичних статей і літературно-критичних есе, два романи, дві повісті — «Пірл-Харбор» (1967) і «Ардабіола» (1981), 2 оповідання, 5 кіносценаріїв, п’єси для театру і 170 перекладів із багатьох мов світу. Ще одна грань різнобічного таланту Євтушенка — персональна фотовиставка «Невидимі нитки» («Невидимые нити»), яку демонстрували в 14 містах колишнього СРСР, Італії, Англії. В е д у ч и й. Про життя і творчість Євтушенка написано понад 300 загальних робіт, сотні статей і рецензій в окремих збірках; майже 100 — про поетичні переклади; 200 — про мову і стиль поета; майже 100 творів поета були покладені на музику. Газетні й журнальні публікації віршів, датовані 1992–1996 рр.; «Вірші з останньої книги», уміщені в роман «Не помирай раніше смерті», книгу «Пізні сльози» («Поздние слёзы», 1995), ексклюзивне видання «Бог буває усіма нами…» («Бог бывает всеми нами…») і поема «Тринадцять» («Тринадцать», 1996) свідчать про те, що в «постперебудовну» творчість Євтушенка вплітаються мотиви іронії та скепсису, утоми та розчарованості. Його творчий світ — найточніший, безвідмовний сейсмограф стану суспільства, свідомості й настроїв, що змінювалися впродовж років і десятиліть — від подувів «відлиги» до «перебудови». А далі — до сьогоднішніх проблем малодосвідченої російської демократії. Євтушенко — почесний член Американської академії мистецтв, дійсний член Європейської академії мистецтв і наук. Українською мовою окремі твори Євтушенка переклали А. Малишко, І. Драч, М. Зісман, А. Камінчук, П. Засенко, Б. Вовк, В. Коломієць, А. Кацнельсон та ін. 2 - й ч и т е ц ь Уходят матери Р. Поспелову Уходят наши матери от нас, уходят потихонечку, на цыпочках, а мы спокойно спим, едой насытившись, не замечая этот страшный час. Уходят матери от нас не сразу, нет — нам это только кажется, что сразу. Они уходят медленно и странно шагами маленькими по ступеням лет. Вдруг спохватившись нервно в кой-то год, им отмечаем шумно дни рожденья, но это запоздалое раденье ни их, ни наши души не спасёт. Всё удаляются они, всё удаляются. К ним тянемся, очнувшись ото сна, но руки вдруг о воздух ударяются — в нём выросла стеклянная стена! Мы опоздали. Пробил страшный час. Глядим мы со слезами потаёнными, как тихими суровыми колоннами уходят наши матери от нас… 1960 3 - й ч и т е ц ь Волга Мы русские. Мы дети Волги. Для нас значений полны её медлительные волны, тяжёлые, как валуны.
Любовь России к ней нетленна. К ней тянутся душою всей Кубань и Днепр, Нева и Лена, и Ангара, и Енисей.
Люблю её всю в пятнах света, всю в окаймленье ивняка… Но Волга для России — это гораздо больше, чем река.
А что она — рассказ не краток. Как бы связуя времена, она — и Разин, и Некрасов, и Ленин — это всё она.
Я верен Волге и России — надежде страждущей земли. Меня в большой семье растили, меня кормили, как могли.
В час невесёлый и весёлый пусть так живу я и пою, как будто на горе высокой я перед Волгою стою.
Я буду драться, ошибаться, не зная жалкого стыда. Я буду больно ушибаться, но не расплачусь никогда.
И жить мне молодо и звонко, и вечно мне шуметь и цвесть, покуда есть на свете Волга, покуда ты, Россия, есть. 1958 1 - й ч и т е ц ь Мы столько с вами войн и строек выстрадали. Как трудно нам ни приходилось — выстояли. Стреляли мы, в руках сжимали циркули. Склонялись над проектами, над цифрами. На койки падали усталые, замаянные, замаранные глиною, замасленные. Казалось, мы с природой разлучились и ветками дышать мы разучились. Но в нас жива любовь к всему российскому, зелёному, пахучему, росистому. И мы, усталые, в цементной серой пыли, как дети, улыбаемся цветам. Природе надо чтоб её любили. Ей это надо так же, как и нам. 1958 2 - й ч и т е ц ь В. Корнилову Предощущение стиха у настоящего поэта есть ощущение греха, что совершён когда-то, где-то.
Пусть совершён тот грех не им — себя считает он повинным, настолько с племенем земным он сросся чувством пуповины.
И он по свету, сам не свой, бежит от славы и восторга всегда с повинной головой, но только — поднятой высоко.
Потери мира и войны, любая сломанная ветка в нём вырастают до вины, его вины — не просто века.
И жизнь своя ему страшна. Она грешным-грешна подавно. Любая женщина — вина, дар без возможности отдарка.
Поэтом вечно движет стыд, его кидая в необъятность, и он костьми мосты мостит, оплачивая неоплатность.
А там, а там, в конце пути, который есть, куда ни денься, он скажет: «Господи, прости…» — на это даже не надеясь.
И дух от плоти отойдёт, и — в пекло, раем не прельщённый, прощённый Господом, да вот самим собою не прощённый… 1965 3 - й ч и т е ц ь М. Бернесу Хотят ли русские войны? Спросите вы у тишины над ширью пашен и полей и у берёз и тополей. Спросите вы у тех солдат, что под берёзами лежат, и пусть вам скажут их сыны, хотят ли русские войны.
Не только за свою страну солдаты гибли в ту войну, а чтобы люди всей земли спокойно видеть сны могли. Под шелест листьев и афиш ты спишь, Нью-Йорк, ты спишь, Париж. Пусть вам ответят ваши сны, хотят ли русские войны.
Да, мы умеем воевать, но не хотим, чтобы опять солдаты падали в бою на землю грустную свою. Спросите вы у матерей, спросите у жены моей, и вы тогда понять должны, хотят ли русские войны. 1961 4 - й ч и т е ц ь Дай Бог! …Дай Бог не вляпаться во власть и не геройствовать подложно, и быть богатым — но не красть, конечно, если так возможно.
Дай Бог быть тёртым калачом, не сожранным ничьею шайкой, ни жертвой быть, ни палачом, ни барином, ни попрошайкой.
Дай Бог поменьше рваных ран, когда идёт большая драка. Дай Бог побольше разных стран, не потеряв своей, однако.
Дай Бог, чтобы твоя страна тебя не пнула сапожищем. Дай Бог, чтобы твоя жена тебя любила даже нищим.
…Дай Бог всего, всего, всего и сразу всем — чтоб не обидно… Дай Бог всего, но лишь того, за что потом не станет стыдно. 1990 В е д у ч и й. Як заповіт звучить вірш Євтушенка «Тревожьтесь обо мне». 1 - й ч и т е ц ь Тревожьтесь обо мне пристрастно и глубоко. Не стойте в стороне, когда мне одиноко. В усердии пустом на мелком не ловите. За всё моё «потом» моё «сейчас» любите. Когда я в чём спешу, прошу вас — не серчайте, а если вам пишу, на письма отвечайте. Твердите, что «пора!» всегдашним братским взглядом. Желайте мне добра и рядом и не рядом. Надейтесь высоко и сердцем и глазами… Спасибо вам за то, что будете друзьями! 1955 У ч и т е л ь. Про себе Євтушенко писав: Я разный — я натруженный и праздный. Я целе- и нецелесообразный. Я весь несовместимый, неудобный, застенчивый и наглый, злой и добрый. («Пролог») І це дійсно так, бо поет — це творча особистість, яка в собі поєднує чимало всього. Таким є і Євтушенко: креативний, вольовий, життєдайний і актуальний. Таким і буде він для прийдешніх поколінь.
| |
| Переглядів: 368 | |
| Всього коментарів: 0 | |
