Учительська світлиця

Уроки № 53—54
Тема. Культурне життя. Освіта і наука. Розвиток літератури та мистецького життя.
Мета: визначити особливості розвитку української культури в 1960—1980-х рр.; проаналізувати розвиток науки, наслідки її перетворення на безпосередню виробничу силу, розвивати в учнів
навички роботи з текстовими джерелами, аналізувати їх; робити висновки, узагальнення, аргументувати і толерантно відстоювати власну точку зору; складати зв’язну розповідь; виховувати в учнів
естетичні смаки.
Тип уроку: семінарське заняття або урок формування знань та вдосконалення вмінь і навичок.
Основні терміни і поняття: культура, ідеологізація культури.
Обладнання: підручник, дидактичний матеріал (джерела, портрети українських письменників, композиторів, артистів, учених, художників, репродукції їх картин, портрети режисерів та інші
матеріали).
Очікувані результати: після цього уроку учні зможуть: характеризувати стан освіти, науки,
літератури, мистецтва в 1960—1980-х рр.; на основі різних джерел інформації визначати, порівнювати, аналізувати особливості розвитку культури, робити висновки, узагальнення; характеризувати й оцінювати внесок окремих діячів у вітчизняну та світову культуру.
Хід уроку

II. вивчення нОвОгО Матеріалу
Варіант 1
Семінарське заняття за планом (див. с. 236).
Варіант 2
 «Мозковий штурм»
Учитель пропонує учням стисло висловлювати свої думки з приводу чинників, які позитивно та негативно впливали на розвиток
культури в 1960—1980-х рр. Пропозиції учнів записуються на дошці у два стовпчики.
1 Основні тенденції в розвитку освіти
 Розповідь учителя
У 1960—1970-х рр. продовжувалися розвиток і вдосконалення
системи народної освіти. У 1960-х рр. було запроваджено восьмирічний всеобуч, а в 1970-х рр. завершено перехід до загальної середньої освіти. Причому середній всеобуч запроваджувався не
252
тільки через загальноосвітню школу, а й через середню спеціальну
освіту та систему професійно-технічного навчання. Водночас було
внесено зміни до структури школи. Навчання в початковій школі
тепер тривало три роки замість чотирьох. Адже в країні здійснювалося виховання дітей у мережі дошкільних дитячих закладів —
складовій частині системи народної освіти. У 1972 р. ЦК КПРС
і Рада Міністрів СРСР прийняли спільну постанову «Про завершення переходу до середньої освіти молоді».
У 1980-х рр. значно скоротилася кількість початкових та неповних середніх шкіл і водночас зросла кількість середніх, що становлять основну ланку шкільної системи. У 1980 р. в Україні налічувалося 20 935 шкіл, що майже на 9,3 тис. менше, ніж у 1960 р.
Від 1965 до 1980 р. кількість учнів загальноосвітньої школи зменшилася з 7,4 млн до 6,6 млн осіб.
Досвід показав, що однією з найефективніших форм підготовки нового поповнення робітничих лав є професійно-технічні
училища, які поряд із професією дають молодим робітникам
і середню освіту.
За роки десятої п’ятирічки всі професійно-технічні школи
й училища було перетворено на середні навчальні заклади. На
1987 р. у республіці функціонувало понад 1200 професійно-технічних училищ усіх видів, де навчалося понад 710 тис. учнів.
У 1960—1980-х рр. тривало зміцнення матеріально-технічної
бази вузів, будувалися навчальні корпуси, гуртожитки, їдальні,
спортивні комплекси для студентів. На основі Донецького, Сімферопольського і Запорізького педінститутів були створені університети. Відкрилися численні нові інститути.
Протягом 1965—1985 рр. зросла кількість фахівців із вищою
освітою з 0,9 млн до 2,7 млн осіб.
У 1969 р. в багатьох вузах були створені підготовчі відділення,
слухачі яких, успішно склавши іспити, зараховувалися студентами вищих навчальних закладів. Це сприяло вступу до вузів молоді з робітників, колгоспників, демобілізованих з армії. Загальна кількість слухачів підготовчих відділень в Україні становила
понад 20 тис. осіб.
Розширилась і поліпшилась підготовка спеціалістів із середньою спеціальною освітою. Якщо в 1960—1961 навчальному році
в Україні налічувалося 595 середніх спеціальних навчальних закладів, то в 1986—1987 навчальному році — 733. Контингент учнів
253
у них збільшився, відповідно, із 398 тис. до 805 тис. осіб. Ці заклади готують фахівців із 370 різноманітних професій.
Широкий розвиток системи освіти забезпечив високий освітній
рівень населення України. На 1987 р. кількість населення з вищою
та середньою (повною й неповною) освітою становила понад 28 млн
осіб при загальній кількості населення понад 52 млн осіб. Таку
освіту мали 84 % зайнятого населення. У цілому вища і середня
спеціальна школи виконували покладене на них важливе завдання
підготовки кадрів для економіки, науки й культури.
Не обійшлося без помилок, грубих порушень і в галузі освіти.
Політика «злиття націй», гаслом якої було «відмирання національних мов» стала причиною того, що в республіці залишилося менше
половини шкіл із українською мовою навчання, а в деяких великих
містах вони зовсім зникли. Були повністю ліквідовані школи та
інші навчальні заклади з національними мовами навчання, а вузи
та середні спеціальні навчальні заклади майже повністю перейшли
на російську мову.
В умовах командно-адміністративної системи національної школи в Україні не існувало. Мається на увазі школа в такому розумінні, як її трактують у цивілізованих демократичних країнах,
де учням не тільки дають знання, а й виховують їх патріотами.
При цьому за основу беруть рідну мову, історію, всі культурні
надбання, звичаї, традиції свого народу. Говорячи про перекручення, помилки в розвитку системи народної освіти протягом
останніх десятиріч, слід не забувати й того, що попри всі негативні явища радянська школа забезпечила всім трудящим доступ
до знань, дала змогу в історично короткий строк ліквідувати в країні, в тому числі й в Україні, масову неписьменність і запровадити загальну середню освіту, створити значний науковий і культурний потенціал.
У зв’язку із запровадженням загальної середньої освіти в 1978 р.
почався новий наступ на українські школи: 31 червня 1978 р. було прийнято постанову ЦК КПРС «Про подальше вдосконалення
вивчення і викладання російської мови в союзних республіках».
Всесоюзна науково-практична конференція 1979 р., яка пройшла
за темою «Російська мова — мова дружби і співробітництва народів СРСР», рекомендувала вже з 1979 р. «завести всюди вивчення російської мови в національних дошкільних закладах для дітей
з п’яти років життя». У старших класах загальноосвітніх шкіл
і ПТУ заохочувався перехід на російську мову викладання. Роз
254
ширювався випуск навчальної літератури російською мовою. Загалом за 1960—1980 рр. кількість україномовних шкіл у республіці зменшилася на 8,7 тис.
Новий етап русифікації та ідеологізації розпочався в 1983 р.
із запровадження нової реформи школи. У травні 1983 р. ЦК КПРС
і Рада Міністрів прийняли таємну постанову «Про додаткові заходи щодо удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх і навчальних закладах союзних республік». Виконуючи
постанову центру, партійно-державне керівництво УРСР у червні
1983 р. прийняло власну постанову, якою, зокрема, передбачалася надбавка в розмірі 15 % учителям російської мови і літератури.
Така цілеспрямована русифікація призвела до того, що в Криму і східних районах УРСР українські школи зникли. В обласних
школах українськими були лише 22 %.
Крім освіти, русифікація швидко поширювалася й на інші сфери культурного життя: книговидавничу справу, бібліотеки (українські книги становили лише чверть книжкового фонду; якщо
в 1960-х рр. понад 60 % видань було українською мовою, то в липні 1990 р. — менш ніж 26 %), театр (у Києві з 11 театрів лише
один був українським), кіно (за десятиліття з 1976 по 1986 р. українські кіностудії створили 200 кінострічок, і лише 126 було продубльовано або знято українською мовою), телебачення.
 Робота з таблицею
Для узагальнення матеріалу вчитель з учнями заповнює таблицю «Основні тенденції освіти».
Зразок заповненої таблиці

255
2 розвиток наукових досягнень. система управління наукою
 Завдання
Під час розповіді вчителя складіть тези щодо основних здобутків української науки.
 Розповідь учителя
Найбільшим науковим центром республіки в 1960-х рр. залишалася Академія наук УРСР, яку з 1962 р. очолював академік
Є. Патон. До складу Академії наук УРСР входили Київський,
Донецький, Дніпропетровський, Харківський, Південний (із центром в Одесі) і Західний (із центром у Львові) наукові центри,
які об’єднували понад 80 науково-дослідних установ. У них працювали понад 80 тис. науковців. Крім наукових установ АН УРСР,
у республіці діяла широка мережа галузевих та вузівських науково-дослідних організацій і підрозділів: кафедр, проблемних лабораторій, науково-дослідних інститутів, секторів тощо. Загальна кількість науковців у республіці на 1987 р. становила понад
213 тис. осіб (у 1960 р. — 46 тис. осіб), із них понад 6 тис. докторів та понад 71 тис. кандидатів наук.
Протягом 1960—1980-х рр. істориками республіки було підготовлено й опубліковано багато різноманітних монографій, брошур, а також колективних праць, як-от: «Історія Української
РСР» у двох томах (нове доповнене і розширене видання), «Історія робітничого класу Української РСР» у двох томах, «Історія
селянства Української РСР» у двох томах, «Українська РСР у період громадянської війни 1917—1920 рр.» у трьох книгах, «Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції в Україні»
у двох томах, «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941—1945 рр.» у трьох томах. Помітною подією в культурному житті республіки стало видання «Української радянської енциклопедії» в 17 томах — першої радянської
енциклопедії українського народу. Було також видано «Радянську енциклопедію історії України» в чотирьох томах, завершено публікацію 26-томної «Історії міст і сіл Української РСР»,
у створенні якої взяли участь понад 100 тис. авторів.
Та найважливішим підсумком розвитку історичної науки в УРСР
є вихід у світ восьмитомної (в десяти книгах) «Історії Української
РСР» — першої у вітчизняній історіографії фундаментальної узагальнюючої праці, в якій усебічно досліджено і розкрито багатовікову історію українського народу в нерозривному зв’язку і вза
256
ємодії з історією інших народів, насамперед, звісно, народів Союзу
РСР від найдавніших часів до сьогодення.
Чимало проблем історії України залишилися не висвітленими
(звісно, з об’єктивних причин), особливо ті, що тривалий час були
забороненими: ідейно-політична боротьба у 1920—1930-х рр., індустріалізація, колективізація, голод в Україні в 1933 р., міжнаціональні відносини в СРСР і УРСР та ін. Не меншою мірою це
стосується й історико-культурної спадщини українського народу
взагалі.
Успішно розвивалися численні нові напрями досліджень у багатьох точних науках, в галузях фізики (зокрема ядерної), кібернетики, математики, хімії, біології, технічних, медичних і сільськогосподарських наук.
В Інституті теоретичної фізики АН УРСР діяла школа математичної фізики на чолі з М. Боголюбовим. Розвиток кібернетики
в ці роки нероздільно пов’язаний з ім’ям В. Глушкова. Значних
успіхів домоглися очолювані І. Францевичем науковці Інституту
матеріалознавства АН УРСР. Колектив цього інституту став лідером у галузі порошкової металургії. У 1969 р. в умовах космосу
на кораблі «Союз-6» учені Інституту електрозварювання вперше
здійснили зварювання алюмінію, титану і нержавіючої сталі.
Деякі досягнення були і в сільськогосподарській науці. Так,
колектив Миронівського науково-дослідного інституту під керівництвом В. Ремесла вивів нові сорти пшениці, якими в СРСР засівалося понад 8 млн га. Селекціонери отримали сорти цукрових
буряків з одноростковим насінням, що давали врожай на 55 центнерів вищий, ніж інші сорти, а також високоврожайні гібриди
сортів кукурудзи, соняшнику тощо.
Владні структури України іноді унеможливлювали обмін результатами досліджень в галузі точних наук, зокрема такі проблеми виникли у Інституту теоретичної фізики АН УРСР. Часто
наукові відкриття не доходили до виробників (керівництво АН
не спромоглося довести, що місце будівництва Чорнобильської
АЕС обрано неправильно, що реактори конструкції академіків
О. Александрова і М. Доллежаля недосконалі і небезпечні). Багато років від громадськості приховувалися аварія 24 вересня
1968 р. на ядерному реакторі Інституту фізики АН УРСР (викид
40 кюрі радіоактивного йоду перевищив допустиму концентрацію в 400 разів) та одна аварія, яка сталася через два роки. Реактор запустили, не збудувавши очисних споруд для високоактивних стічних вод.
Тенденційність, відсутність об’єктивності була притаманна
суспільним наукам, особливо історичній, які захопилися коментуванням рішень вищих партійних інстанцій і вихвалянням «радянського способу життя». Щоправда, були й учені, які без компромісів із владою досліджували історію: М. Брайчевський (праця
«Возз’єднання чи приєднання?»), О. Компан, О. Апанович, Я. Дзира. Були вчені-подвижники (Є. Пронюк) і серед філософів, хоча
в цілому ця наука теж обслуговувала існуючий режим.
У цілому, спираючись на могутній науковий потенціал всієї
країни, вчені республіки робили значний внесок у науково-технічний прогрес, зміцнення зв’язків науки з виробництвом.
3 умови розвитку та суперечливі тенденції в розвитку літератури
 Завдання
Об’єднати клас у три групи і запропонувати кожній опрацювати відповідний матеріал, після чого групи презентують результати
роботи, а решта учнів заповнюють таблицю «Особливості розвитку
літератури».

Перша група
Українська література 1960—1980-х рр. була гідно представлена творами одного з ідейних натхненників руху шістдесятників
О. Гончара («Собор», «Берег любові», «Чорний яр», «Твоя зоря»
та ін.). Особливо широкий резонанс в Україні викликав роман «Собор», коли перший секретар Дніпропетровського обкому партії
О. Ватченко впізнав себе в одному з його негативних персонажів.
У цей період новими ідеями й формами збагатився творчий доробок
М. Стельмаха («Правда і кривда», «Дума про тебе»), П. Загребельного («Диво», «Розгін»), І. Білика («Меч Арея»). Зацікавлення у вітчизняного читача викликали історичні романи Ю. Мушкетика,
Р. Іванченко, Р. Федоріна. Життєвість української поезії переконливо довели нові збірки віршів Д. Павличка, І. Драча, В. Коломійця, Б. Олійника.
Незламну громадську волю й мужність у ці часи виявили молодий поет, літературознавець і критик із Донеччини В. Стус, відомі письменники й публіцисти М. Руденко, Г. Снегірьов, Є. Сверстюк. Справжнім поетичним шедевром став віршований роман
Л. Костенко «Маруся Чурай», що з’явився в 1980 р.
У 1985 р. в одному з мордовських таборів помер В. Стус. За
поетичну збірку «Дорога болю» йому посмертно було присуджено
Державну премію ім. Т. Г. Шевченка.
 Постать в історії
Василь Стус (1938—1985 рр.) — визначний український поет,
один із найвідоміших представників руху шістдесятників. Народився в с. Рахнівці Гайсинського р-ну на Вінниччині в сім’ї колгоспників. У 1959 р. закінчив Донецький педінститут. У 1960-х рр.
стає одним з активних учасників руху за українське національне
відродження, проти тоталітарної системи, за що в 1972 р. був ув’язнений. Від 1979 р. — учасник Гельсінського руху, за що в 1980 р.
знову засуджений. Перебування в таборах особливо суворого режиму призвело до передчасної смерті поета. Автор поетичних збірок
«Зимові дерева», «Веселий цвинтар», «Палімпсести», «Дорога болю», «Передчуття» та ін. Під час другого ув’язнення В. Стус став
номінантом Нобелівської премії. У 1994 р. було видане чотиритомне зібрання його творів.
Друга група
Від 1956 р. почали присуджуватися Ленінські премії за найвидатніші праці в галузі науки, техніки, літератури, мистецтва.
Лауреатами цієї премії в галузі української літератури стали О. Довженко (посмертно) за кіносценарій «Поема про море», М. Рильський — за збірки «Троянди і виноград» та «Далекі небосхили»,
М. Стельмах — за трилогію «Велика рідня», «Кров людська —
не водиця» та «Хліб і сіль», О. Гончар — за роман «Тронка».
У галузі літературознавства лауреатами Ленінської премії стали
Є. Кирилюк і Є. Шабліовський. Звання Героя Соціалістичної Праці було присвоєне П. Тичині, О. Гончару, М. Стельмаху, К. Смоличу і М. Бажану. У 1962 р. запроваджені республіканські літературно-мистецькі премії ім. Т. Г. Шевченка. Від того часу звання
лауреатів цієї премії удостоєні О. Гончар, П. Тичина, В. Сосюра,
А. Малишко, Г. Тютюнник, П. Панч, Ліна Костенко, І. Вільде,
А. Головко, Ю. Збанацький, П. Загребельний, Д. Павличко, П. Воронько, Ю. Мушкетик та ін.
Третя група
Протягом останніх десятиліть українська література збагатилася низкою високохудожніх творів. Це передусім «Берег любові»,
«Бригантина», «Циклон», «Твоя зоря», «Таврія», «Перекоп»,
«Тронка» О. Гончара, які неодноразово перевидавалися в багатьох
країнах світу чи то окремими виданнями, чи в періодиці. На
VIII з’їзді письменників СРСР (1986 р.) було дано високу оцінку
і його роману «Собор», котрий у період «застою» не видавався.
Романи Ю. Мушкетика «Позиція» і «Рубіж» спонукали по-новому
поглянути на різні сторони життя нинішнього села. Серед читацького загалу знані також твори М. Стельмаха «Чотири броди», П.
Загребельного «Розгін», Ю. Збанацького «Переджнив’я», В. Собка
«Лихобор», В. Логвиненка «Росава», В. Бабляка «Вишневий сад»,
А. Головка «Артем Гармаш». Зразками української епічної прози
1960-х рр. є «Вир» Г. Тютюнника та «Сестри Річинські» І. Вільде,
удостоєні премії ім. Т. Г. Шевченка. Історичну тематику мають
створені повісті й романи «Святослав» і «Володимир» С. Скляренки, «Гайдамаки» і «Яса» Ю. Мушкетика, «Сіверяни» Д. Міщенка,
«Диво», «Роксолана» і «Я, Богдан» П. Загребельного, «Журавлиний крик», «Мальви» і «Четвертий вимір» Р. Іваничука, «Опришки»
В. Гжинського, «Козацькому роду нема переводу» О. Ільченка та
ін. Цікаву книгу «В пошуках скарбів» написав М. Шаповал про
видатного дослідника Запорозької Січі Д. Яворинського. 1500-річчю Києва присвячені твори «Золота брама» В. Олійника, «Град
князя Кия» О. Коломийця, «Веселич» В. Шевчука та ін. У жанрі
сатиричної та гумористичної прози після Остапа Вишні провідне
місце посідають О. Ковінька, Ф. Маківчук, О. Чорногуз. Для дітей
для юнацтва пишуть Н. Забіла, М. Пригара, Т. Коломієць, Л. Хоролець та ін.
Життєвість сучасної української поезії засвідчили нові збірки
віршів Л. Костенко, Д. Павличка, І. Драча, І. Жиленко, В. Коломійця, М. Сома, Р. Лубківського. Привертають до себе увагу й здібні молоді поети С. Чернілевський, П. Осадчук, В. Герасим’юк,
І. Римарук, І. Малкович, Ю. Буряк, О. Забужко та ін.
Найпоказовішою щодо впливу на свідомість мільйонних мас
серед ліричних жанрів є пісня. Надзвичайно популярними в народі є «Пісня про рушник» та інші пісні на слова А. Малишка,
«Впали роси на покоси», «Два кольори», «Лелеченьки» Д. Павличка, «Марічка» М. Ткача, «Чорнобривці» М. Сингаївського, «Степом, степом» М. Негоди, «Треба йти до осені» О. Пушика та багато інших.
Чимало драматичних творів написав М. Зарудний: «Веселка»,
«Сині роси», «Мертвий бог», «Бронзова фаза». Із кількома п’єсами
виступив В. Минко — «Жених з Аргентини», «На хуторі біля Диканьки». Великою популярністю у глядача користується комедія
О. Коломийця на колгоспну тему — «Фараони». Добре відомі також його п’єси «Святі грішниці», «Прошу слова сьогодні», «Санітарний день», «Срібне павутиння», «За дев’ятим порогом», «Двоє
дивляться кіно», «Дикий ангел», «Голубі олені». Варто назвати
і такі твори, як п’єси «У золотій рамі» і «Дівоча доля» Л. Дмитерка,
«Маруся Чурай» Ліни Костенко, «Де тирса шуміла» А. Шияна.
Творчий доробок українських письменників, поетів і драматургів у 1960—1980-х рр. свідчить про посилення їхньої уваги
насамперед до тогочасних актуальних тем. Обличчя української
літератури того часу представляли О. Гончар, В. Земляк, Г. Тютюнник, Л. Костенко, Ю. Мушкетик та інші. Творчість цих письменників і сьогодні сприяє вихованню національної самосвідомості українців.
(Учитель організовує обговорення результатів роботи учнів із
таблицею.)
4 розвиток мистецького життя
 Метод «Ажурна пилка»
На попередньому уроці учні були об’єднані в чотири «домашні»
групи і готували повідомлення за певною темою.
Перша група — «Розвиток драматургії і театру в Україні
в 1960—1980-х рр.»; друга група — «Розвиток музичного мистецтва в Україні в 1960—1980-х рр.»; третя група — «Розвиток
архітектури та скульптури в Україні в 1960—1980-х рр.»; четверта група — «Розвиток українського живопису в Україні в 1960—
1980-х рр.».
Учні декілька хвилин працюють у «домашніх» групах, обмінюючись інформацією щодо підготовленого питання. На уроці учитель
формує нові групи так, щоб у кожній були представники решти
груп. Протягом 10 хвилин учні нових груп обмінюються інформацією, після чого повертаються в «домашні» групи і презентують
результати своєї роботи. Після обговорення від кожної групи виступає один учень, який характеризує розвиток певної галузі мистецтва. Решта класу може доповнювати.
 Додатковий матеріал
1) Театральне мистецтво. Цей період характеризувався активними процесами в галузі мистецтва. Пожвавилося театральне
життя. У 1960—1980-х рр. в Україні діяли близько 100 професійних театрів: опери та балету, оперети, музично-драматичних, юного глядача, лялькових та ін. Провідними театрами
України, відомими далеко за її межами, є академічні драматичні театри ім. І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Харкові та ім. М. Заньковецької у Львові, Київський російський
драмтеатр ім. Лесі Українки, Київський театр опери і балету
ім. Т. Шевченка, Львівський театр опери і балету ім. І. Франка. У країні плідно працюють, збагачуючи театральну культуру і примножуючи кращі традиції П. Саксаганського,
М. Заньковецької, Г. Юри, М. Крушельницького, А. Бучми,
Ю. Шумського, І. Мар’яненка, Н. Ужвій, такі відомі майстри
сцени, як О. Кусенко, П. Куманченко, А. Роговцева, Б. Ступка, Ф. Верещагін та ін.
На жаль, український театр дедалі більше втрачав свою національну неповторність, нівелювався. Із нього витіснялася українська мова. Це засвідчують такі факти: із семи ТЮГів лише
Львівський був українським, значна частина обласних музичнодраматичних театрів також перейшли на російську мову. У республіці створено 50 театрів-студій, із них лише два українські.
Усі театри музкомедії були російськомовними, оперні — крім
Київського і Львівського — також. У Київському театральному
інституті ім. Карпенка-Карого, в Інституті культури та в Харківському інституті мистецтва переважна більшість предметів
читається російською мовою.
Мало уваги приділяють театру й науковці країни. По суті, досі не існує академічної історії національного українського театру.
2) Музичне мистецтво. Упродовж останніх 40 років, незважаючи на всі труднощі, неухильно збагачувалося музичне мистецтво України, яке демонструвалося в шести театрах опери та
балету — Київському, Харківському, Львівському, Одеському, Донецькому і Дніпропетровському, у трьох театрах музичної комедії — Київському, Харківському й Одеському,
в 25 філармоніях, 25 музично-драматичних театрах майже
70-ма концертними ансамблями, симфонічними, оркестровими, хоровими колективами, народними хорами, ансамблями бандуристів, струнними квартетами та низкою інших творчих
колективів. Кращі українські опери посіли місце в репертуарі багатьох театрів країни, а такі опери, як «Молода гвардія» Ю. Мейтуса, «Богдан Хмельницький» К. Данькевича,
стали відомими за межами колишнього Радянського Союзу.
Процес розвитку української музики в 1960—1980-х рр. характеризується удосконаленням усіх її жанрів, створенням нових опер,
оперет, балетів, симфоній та пісень. З оперних творів найпомітнішими є «Арсенал», «Милана», «Тарас Шевченко» і «Ярослав Мудрий» Г. Майбороди, «Загибель ескадри», «Мама», «Відроджений
травень», «Вій» та комічна опера «Шельменко-денщик» В. Губаренка, «Украдене щастя» і «Ріхард Зорге» Ю. Мейтуса, «Заграва»
і «Назустріч сонцю» А. Кос-Анатольського, «Лісова пісня» та
«У неділю рано зілля копала» В. Кирейка, «Назар Стодоля»
К. Данькевича, «Прапороносці» О. Білаша та ін. У ці роки в Україні з’являється блискуче сузір’я оперних співаків і співачок:
Д. Гнатюк, А. Солов’яненко, Є. Мірошниченко, А. Мокренко,
М. Кондратюк, Д. Петриненко, Н. Куделя, М. Стеф’юк, З. Христич, Г.Ципола, Є. Червонюк та ін. Новий період свого розвитку
переживає й українське хореографічне мистецтво. Створюються
численні нові вистави: «Таврія» В. Нахабіна, «Мрія» С. Хіцунова,
«Крилата юність» Є. Русанова, «Розповідь партизана» А. Штогаренка, «Орися» А. Кос-Анатольського, «Тіні забутих предків» В. Кирейка, «Останній бал» Ю. Бірюкова, «Кам’яний господар» В. Губаренка, «Запорожці», «За двома зайцями» та «Сорочинський ярмарок»
В. Гомоляки. До 1500-річчя Києва українці написали ще кілька
нових балетів, наприклад «Княгиня Ольга» Є. Станковича, «Гімн
Києва» М. Скорика, «Либідь» В. Гомоляки. Спілка композиторів
в Україні налічувала 214 членів і мала відділення у Львові, Харкові, Донецьку та інших містах. Особливо полонило слухачів музичне мистецтво П. Майбороди та композитора В. Івасюка, життя
якого обірвалося за нез’ясованих обставин у 1979 р. За елементи
«буржуазного націоналізму» КДБ переслідував етнографічний ансамбль «Гомін». У 1971 р. його діяльність було заборонено.
Великої популярності у глядачів республіки набули такі відомі
колективи, як Державний ансамбль танцю України ім. П. Вірського, що має звання академічного, та художньо-спортивний ансамбль
Українського балету на льоду. На світову мистецьку арену вийшли
й кращі представники танцювальної самодіяльності — відомі аматорські колективи, заслужені народні ансамблі танцю «Ятрань» із  Кіровограда, «Дніпро» із Дніпродзержинська, київська «Дарничанка» та інші, що демонструють невичерпну емоційну силу і досконалість українського хореографічного мистецтва.
У згаданий період композитори України спільно з колективами
театрів музичної комедії створили низку оригінальних вистав: «Володимирська гірка», «Росіта», «Чорти смугасті», «Мій бравий солдат» В. Лукашова, «Дівчина і море», «Бажаємо щастя», «Гість
з Відня» Я. Цегляра, «Каштани Києва», «Серце дівоче», «Даруйте
коханим тюльпани», «Наречені не повинні плакати» О. Сандлера,
«Голий президент» і «Сто перша дружина султана» А. Філіпенка,
«Тиха українська ніч» С. Жданова, «Легенда про Київ» О. Білаша
та ін.
Далеко за межами України широко відомі провідні колективи:
Державний заслужений академічний український народний хор
ім. Г. Верьовки, Державна заслужена академічна капела «ДУМКА»,
Державна заслужена академічна капела бандуристів України, Державний заслужений симфонічний оркестр України, Черкаський
заслужений народний хор, Закарпатський народний хор, Гуцульський і Буковинський ансамблі пісні і танцю, Поліський народний
хор «Льонок», тріо бандуристок, вокальне тріо сестер Байко, струнний квартет ім. М. Лисенка, Київська чоловіча хорова капела
ім. Л. Ревуцького та багато інших, які зберігають і розвивають
кращі народні традиції хорового співу.
Українська національна музика має значні досягнення і в галузі масової пісенної творчості — як хорової, так і сольної. Кращі
українські пісні П. Майбороди, О. Білаша, І. Шамо, А. Філіпенка,
А. Штогаренка, А. Кос-Анатольського, К. Домінчена, Є. Козака,
М. Скорика співає не тільки Україна.
3) Архітектура та скульптура. Багато пам’ятників споруджено
для увічнення пам’яті радянських воїнів, що полягли за Велику Перемогу. Серед них — два пам’ятники «Україна — визволителям», встановлені в селищі Міловому на Луганщині
та поблизу Ужгорода. Споруджено монументи Вічної Слави
у Києві і Черкасах, Пагорб Слави у Львові, обеліски Перемоги в Чернівцях, Харкові, Севастополі, Сімферополі та інших
містах республіки, пам’ятники загиблим радянським громадянам і військовополоненим Радянської армії в районі Сирецького масиву Києва, жертвам фашистського терору в селах
Кортеліси на Волині та Корюковка на Чернігівщині, партизанам-ковпаківцям у Яремчі на Івано-Франківщині та інші.

Загалом в Україні налічується понад 40 тис. монументів Вічної Слави, обелісків і пам’ятних знаків, присвячених подіям
Великої Вітчизняної війни.
Значна кількість монументів, багатофігурних скульптурних
композицій присвячується подіям Жовтневої революції та часу
встановлення радянської влади в Україні. Такі монументи були
зведені, наприклад, у Києві (група скульпторів на чолі з В. Бородаєм) і Харкові (група скульпторів на чолі з В. Агібаловим).
Було встановлено багато пам’ятників діячам української культури: Т. Шевченку в Дніпропетровську і Москві, Лесі Українці та
І. Котляревському в Києві, І. Франку і В. Стефанику у Львові,
Панасу Мирному в Полтаві, М. Коцюбинському в Чернігові,
М. Лисенку в Києві, І. Франку в Дрогобичі та інші.
Символом дружби народів є пам’ятники грузинському поетові
та мислителю XVIII ст. Д. Гурамішвілі в Миргороді, польському
поетові Ю. Словацькому в Кременці та Тернопільщині, відомому
польському революціонерові Л. Варинському в с. Мартинівка на
Черкащині та героєві Паризької Комуни Я. Домбровському в Житомирі.
Творчість українських монументалістів виходить і за межі нашої країни. Так, високу оцінку одержали пам’ятники Василю Порику у Франції (автори — Г. Кальченко, В. Зноба), Т. Шевченку
в Торонто і Палермо (автори — М. Вронський, О. Олійник) та НьюЙорку (О. Ковальов і В. Бородай), Лесі Українці в канадському
місті Саскатуні (Г. Кальченко).
4) Образотворче мистецтво. Основною темою образотворчого мистецтва був героїзм Великої Вітчизняної війни. Подвигу радянських людей присвятили свої картини Т. Яблонська — «Ворог
наближається», В. Овчинников — «Бабин Яр», Л. Мучник —
«Ми ще повернемось», П. Сулименко — «Прапор перемоги»,
С. Бесєдін — «Визволення Києва», В. Пузирков — «Чорноморці», С. Отрощенко — «Партизани», А. Пламеницький — «Незабутнє. 1943 р.», В. Костецький — «Повернення». Поряд із
воєнною тематикою у творчості живописців, графіків, скульпторів дедалі вагоміше місце посідали події історичного минулого, мирна праця народу в післявоєнні роки, образи сучасників тощо. Успіхом глядачів користувалися картини на тему
визвольної боротьби українського народу — «Навіки разом»
О. Хмельницького, «Навіки з Москвою, навіки з російським
народом» М. Хмельника, «Богдан Хмельницький залишає в заставу кримському хану свого сина Тимоша» В. Задорожного.
Із-поміж полотен на шевченківську тематику варто назвати
такі: «Тарас Шевченко в майстерні К. Брюллова», «Олдрідж
у майстерні Т. Г. Шевченка», «Повернення» Г. Меліхова, «Думи мої, думи…» М. Божія, «В рідному домі. Сестра» В. Хитрикова, «Шевченко на батьківщині» В. Патика, «У вільну хвилину»
та «Єдина доля» В. Югая, «Шевченко на засланні» Д. Безуглого
та інші.
Загострена класова боротьба на селі в перші роки радянської
влади відтворена в картинах «До колгоспу» і «Продзагін» А. Насєдкіна, «Перша весна» М. Сліпченка і особливо «Перший комсомольський осередок на селі» В. Чеканюка. Життєві образи трудівників села показані в картинах «Господарі землі» О. Максименка,
«Хліб» Т. Яблонської. Остання набула великої популярності не
лише в нашій країні, а й за кордоном, де вона не раз експонувалася на міжнародних художніх виставках.
Сповнені ліризму та гумору живописні твори С. Григор’єва «Воротар» й «Обговорення двійки», «Прийом до комсомолу».
Майстерно відображена природа в картинах О. Шовкуненка «Весна», «Зима», Д. Шавикіна — «Вечір на Дніпрі», М. Глущенка —
«Гроза наближається», «Київська осінь», «Трипілля», Г. Світлицького — «Тиха українська ніч», С. Шишка — «Парковий міст»,
«Київ. Вид на Поділ», «Осінь у Карпатах» та інші. Із творів закарпатських художників привертають увагу «Бокораші» Й. Бокшая, «Лісоруби» Г. Глюка, «Розмова (подруги)» Т. Голембієвської,
«Трембітарі» В. Кушніра, «Заручені» А. Арделі та інші.
Для картин на історико-революційну тематику характерним
є образ народу як творця історії. Вони сповнені романтичного пафосу, щирої пісенності. Серед них — «Думка про козака Голоту»
М. Дерегуса, «По долинах і узгір’ях» В. Шаталіна, «Арешт Тимчасового уряду» й «Арсенальці» О. Лопухова, «Червоні козаки»
В. Полтавця, «Радянську владу в Україні проголошено» А. Константинопольського та О. Хмельницького.
Серед зразків монументального живопису післявоєнного періоду згадаємо виконані за ескізами українського художника О. Мазіна тематичні панно на станції метро «Київська-кільцева» в Москві, розписи залізничного вокзалу в Мукачевому, концертного
залу Київської консерваторії, павільйонів колишньої Виставки передового досвіду в народному господарстві Української РСР у Києві, оздоблення Бориспільського аеровокзалу.
Історичній тематиці присвячені картини «Устим Кармелюк»
Л. Ходченка, «Коліївщина» В. Полтавця, «Гомоніла Україна, довго гомоніла…» М. Кривенка та інші.
Чимало поетичних полотен розкриває життя робітників та селян:
«Металурги Донбасу» М. Бельського, «Шахтарі» В. Чернікова, «Робітнича династія» Д. Шостака, «Полудень» і «Агрономи» М. Чепіка,
«На межі» Г. Нечипоренка, «Дівчата в полі» і «Молотьба» Г. Глюка. Тема радянського сьогодення осмислювалася в творах «Життя
іде», «Льон», «Весілля» і «Сінокосна пора» Т. Яблонської, «Урожай» Т. Голембієвської, «Весна» і «Свято» Д. Чичкана тощо.
Серед портретистів добре знані С. Григор’єв, В. Барський, В. Зарецький, Ю. Киянченко, М. Антончик (вони зверталися до образів
передовиків виробництва, діячів науки та культури), серед пейзажистів — О. Шовкуненко, М. Глущенко, С. Шишко, Г. Чернявський, Г. Гавриленко та ін.
Книжкова графіка була представлена оригінальною творчістю
відомих художників Г. Якутовича, О. Базилевича, Г. Гавриленка,
О. Донченка та ін. Їхні цикли ліногравюр до творів О. Гончара
(«Тронка»), Т. Шевченка («Кобзар»), І. Котляревського («Енеїда»),
М. Коцюбинського («Тіні забутих предків»), О. Кобилянської («Земля») засвідчують злет українського графічного мистецтва.
5 розвиток українського кіномистецтва
 Повідомлення учня
Тема: «Особливості розвитку українського кіномистецтва у 1960—
1980-х рр.».
 Додатковий матеріал
На території України діяли три кіностудії: Київська, Одеська,
Ялтинська. У 1976—1985 рр. кіностудіями України було створено
майже 200 художніх фільмів, 126 із них дубльовані українською
мовою. Проте наклад фільмокопій українською мовою становив
лише 13 % від загальної кількості. Щорічний випуск кінокартин
значно збільшився, на українських студіях він досяг 16—20 на рік.
Серед них переважали кінофільми на теми сучасності.
Найбільшою популярністю у глядача користувалися кінофільми
«Педагогічна поема» та «Партизанська іскра» режисерів О. Маслюкова і М. Маєвської, «Дорогою ціною» М. Донського, «Павло Корчагін» О. Алова і В. Наумова, «Мати» М. Донського, «Іван Франко»
й «Киянка» Т. Левчука, «Доля Марини» В. Івченка й І. Шмарука
та інші. Із кінокомедій тих років варто пригадати «В степах України» Т. Левчука, «Пригоди з піджаком Тарапуньки» В. Іванова,
«Штепсель женить Тарапуньку» Ю. Березіна та Ю. Тимошенка, «Зелений фургон» Г. Бабая, «Літа молодії» О. Міщуріна тощо.
Помітний резонанс у країні мали картини «Ми — двоє мужчин»
режисера Ю. Лисенка (в головній ролі — В. Шукшин), «Повія»
І. Кавалерідзе (в головній ролі — Л. Гурченко), «Гадюка» та «Іванна» В. Івченка, «Закон Антарктиди» Т. Левчука, «Вечір на Івана
Купала» Ю. Іллєнка, «Комісари» та «Іду до тебе» М. Мащенка,
«Захар Беркут» та «Кам’яний хрест» Л. Осики тощо.
Історико-революційну тему розкривали фільми «Родина Коцюбинських» Т. Левчука, «Тачанка з Півдня» С. Шерстобитова, історичну — «Ярослав Мудрий», «Устим Кармелюк» Г. Кохана, «Легенда про княгиню Ольгу» Ю. Іллєнка.
Було створено популярні кінокомедії: «Королева бензоколонки», «Ключі від неба», «Непосиди», «Ні пуха, на пера!», «Ар-хіме-ди», «За двома зайцями» тощо. Музичних фільмів було небагато: «Повернення Баттерфляй», «Сезон чудес» і «Прелюдія долі».
У 1970-х рр. почався бурхливий розвиток мультиплікаційного
кіно, майстри якого створили в Україні високохудожні стрічки:
«Лісова пісня», «Маруся Богуславка», «Сказання про Ігорів похід»,
«Лікар Айболить та його звірі», «Як їжачок і ведмедик міняли
небо», «Мишко плюс Машка» та багато інших. Чимало з них на
Всесоюзних кінофестивалях одержало почесні нагороди. Особливо
подобаються дітям і дорослим фільми про пригоди козаків «Як козаки сіль купували», «Як козаки куліш варили», «Як козаки наречених виручали» та ін. Ця серія одержала приз Спілки кінематографістів УРСР та диплом журі Республіканського фестивалю
мультиплікаційних фільмів.
Найбільший успіх (але, на жаль, передусім за межами країни)
мав фільм «Тіні забутих предків» С. Параджанова. Ця картина,
створена за повістю М. Коцюбинського, вразила незвичайною силою проникнення в сутність народного життя, його трагізм і природну довершеність.
Незвичайна стрічка не лише в українському, а й в усьому радянському кіномистецтві — «Білий птах з чорною ознакою» Ю. Іллєнка, у якій розповідається про становлення радянської влади на
Буковині. Тріумфальний успіх цієї картини на VII Міжнародному
268
кінофестивалі в Москві (1957 р.), де вона була відзначена найвищою нагородою — Золотою медаллю, на декадах радянських фільмів у Парижі та Берліні, довів, що багатий арсенал зображувальних засобів, поставлених на службу значній соціальній темі, може
принести велику творчу перемогу.
У 1970-х рр. схвалення глядачів отримали фільми режисера
Л. Бикова «У бій ідуть самі “старики”» та «Ати-бати йшли солдати», «Тривожний місяць вересень» Л. Осики та «Вавілон-ХХ»
І. Миколайчука. На реальних подіях побудовані сюжети нових кінотворів «Женці» та «Високий перевал» В. Денисенка та ін.
Біля колиски українського радянського кінематографа стояли
такі уславлені діячі культури, як режисери О. Довженко, І. Савченко, актори А. Бучма, Н. Ужвій, Ю. Шумський. Їх справу продовжили талановиті майстри М. Мащенко, В. Денисенко, В. Івченко, Юрій, Вадим та Михайло Іллєнки, Т. Левчук, В. Костроменко,
Л. Осика, Л. Биков, В. Гресь, Г. Кохан, В. Довгань, Я. Лупій,
В. Лисенко, Є. Шерстобитов, І. Миколайчук. Велика заслуга у піднесенні якості українських фільмів належить таким акторам, як
А. Роговцева, Л. Кадочникова, Н. Наум, М. Криницька, В. Заклунна, Р. Недашківська, О. Матешко, А. Лефтій, К. Степанков, М. Олялін, М. Гринько, Б. Ступка, В. Конкін, Б. Брондуков, І. Гаврилюк
та багатьом іншим.
Незважаючи на всі досягнення, в цілому український кінематограф досі переживає затяжну творчу кризу. Унаслідок тривалої його денаціоналізації знищена сама основа екранного мистецтва — національна кінодраматургія. З екрана майже зникло
українське слово. Трагізм становища посилюється тим, що всі
ці роки відбувалося відторгнення українського кіно від національної проблематики.
«Духовний землетрус» завдав великої шкоди українському кінематографу. Але в нього є багато добрих традицій, досвід кількох
поколінь майстрів довженківської кіношколи, талановита молодь.
Усе це породжує віру в те, що українське кіномистецтво ще не раз
розкриє свої самобутні художні можливості.
6 розвиток музейної справи
 Розповідь учителя
Значна роль у піднесенні культурно-освітнього рівня трудящих
належить музеям. В Україні налічувалось близько 200 державних,
327 на правах відділів і понад 7 тис. народних музеїв. У них зібрано понад 9 млн пам’яток матеріальної й духовної культури. Щорічна кількість відвідувачів — понад 31 млн осіб. Найпопулярнішими
є Севастопольські Панорама й Діорама, Полтавський краєзнавчий,
Краснодонський «Молода гвардія», Переяслав-Хмельницький історичний музей, Львівська картинна галерея та ін. Не лише в нашій
країні, а й далеко за її межами знаний Державний музей-заповідник
Т. Г. Шевченка в Каневі, який щороку відвідують близько півмільйона людей зі 140 країн світу.
Однією з форм збереження пам’яток історії та культури українського народу є музеї просто неба в Переяславі-Хмельницькому,
Ужгороді, Львові. У Києві функціонує Музей народної архітектури
та побуту — провідний музей такого роду в Україні. Він демонструє
особливості дореволюційного історичного, соціального, економічного і культурного розвитку шести історико-етнографічних зон:
Придніпров’я, Слобожанщини, Полісся, Поділля, Півдня України
і Карпат. Цей музей став першим радянським музеєм, де було відкрито експозицію сучасного села. До цієї експозиції ввійшло 25 архітектурних споруд з усіх областей республіки.
7 держава і церква
 Розповідь учителя
Головною особливістю культурно-освітньої роботи в Україні
протягом усіх післявоєнних років була її ідейна спрямованість —
комуністична, а отже, атеїстична. Звільнення від «релігійних пережитків» було однією з основних її цілей. Але разом із пережитками були підірвані й підвалини людської моралі — совість,
любов до ближнього, милосердя. Покоління за поколінням радянські люди зростали духовними дикунами. Зневіра, невігластво, байдужість — таку ціну платить нині наш народ за дехристиянізацію.
Лише зараз приходить прозріння, відбувається усвідомлення
того, що релігія — невід’ємна частина духовності будь-якої нації.
Поступово починають належно сприйматися масові реєстрації релігійних об’єднань, розширення діяльності віруючих на ниві милосердя, освіти, культури, навіть у найвищих законодавчих органах держави. Поступово відроджуються й національні релігійні
конфесії.
Зокрема, тривалий час була заборонена Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Автокефалія (від грец. «авто» — сам та «кефале» — голова) — це самоуправління, тобто
незалежність в адміністративних справах. Рух за автокефалію
православної церкви в Україні бере свій початок від часів підпорядкування Української православної церкви Москві (1685 р.).
Основною різницею між Руською православною (РПЦ) та Українською автокефальною православною церквами була мова. Руська
церква під час відправ вживала старослов’янську мову, українська ж мова протягом століть категорично заборонялася, а разом
заборонялася й Українська автокефалія.
Лютнева революція 1917 р. надала можливість оновлення національного релігійного життя. Але через монархічні позиції більшості українських єпископів автокефалія не була тоді проголошена. Сталося це тільки 5 травня 1920 р. У 1923 р. УАПЦ була
визнана Помісним собором Руської православної церкви. Однак
у 1930 р. під примусом НКВС відбувся надзвичайний собор УАПЦ,
який розпустив її як «контрреволюційну й антирадянську організацію», нібито складову частину СВУ.
Україна пам’ятає ще одну чорну сторінку в своєму церковному житті — Львівський церковний собор 1946 р., який, подібно
до Собору УАПЦ 1930 р., «самоліквідував» Українську грекокатолицьку церкву, яка після цього впродовж десятиріч перебувала в підпіллі, а сотні її духовних пастирів, ченців і черниць
зазнавали всіляких утисків. Тільки в 1990 р. УГКЦ була реабілітована.
Релігія і церква містять у собі величезний культурний і духовний потенціал, накопичений людством. Церковні обряди стали
складовою частиною народних традицій. Тому, борючись за духовне оновлення суспільства, ми боремось і за відродження віри, за
використання загальнолюдських моральних цінностей у вихованні
нових поколінь.
8 книга в житті людини
 Розповідь учителя
Великих масштабів у республіці набула книговидавнича справа.
Українська книга мала мільйони шанувальників у всьому світі.
Вона експортувалася більш ніж у 100 країн світу. На замовлення
іноземних фірм щороку за кордон відправлялося понад 4 млн примірників різних видань. Приблизно така сама кількість примірників надходить за кордон шляхом книгообміну між бібліотеками,
вузами, установами.
Водночас в умовах планування жорстокого централізму з кожним роком у республіці зменшувалося видання книг українською
мовою. Якщо в 1960 р. україномовні книжки становили 68 %
від загальної їх кількості, які видавалися в Україні, то в 1975 р. —
уже 40 %.
9 рівень життя населення та його динаміка за два десятиліття
«застою»
 Робота з таблицею
Під час розповіді вчителя заповніть таблицю «Рівень життя населення України в 1960—1980-х рр.».

Iіі. ОсМислення нОвих знань і вМінь
 Бесіда
1. Які факти свідчать про наступ тоталітаризму на українську
культуру?
 Додатковий матеріал
1970—1980-ті рр. характеризувалися посиленням ідеологічного тиску системи на українську культуру. Будь-яке відстоювання
прав української культури, відступ від ідеологічних догм розцінювалися як «буржуазний націоналізм», «антирадянщина». Активізувалася цензура, відбулась справжня «чистка» редакцій газет, журналів, видавництв, академічних інститутів гуманітарного
профілю. Посилився ідеологічний тиск на творчу інтелігенцію.
Під керівництвом секретаря ЦК КПУ з питань ідеології Ю. Маланчука проходила кампанія цькування митців, які не бажали
працювати в чітко визначених партією ідеологічних межах. Так,
було засуджено і заборонено друкувати роман «Собор» О. Гончара,
вилучено з продажу роман Р. Іваничука «Мальви». Були виключені зі складу Спілки письменників України І. Дзюба, М. Лукаш,
В. Некрасов та багато інших. Зі значними труднощами прокладала собі шлях до читача творчість Л. Костенко. У 1985 р. у таборі помер В. Стус. Було зламано долю І. Світличному. Такі самі
процеси відбувалися і в кінематографі, образотворчому мистецтві
та інших галузях культури. У 1970-х рр. із партії було виключено
37 тис. представників української інтелігенції. Наприкінці 1970-х рр.
було дещо послаблено ідеологічний тиск на українське слово.
У той час як незначна частина митців намагалася боротися
з ідеологічним тиском тоталітарної системи, інша у своїй творчості слухняно виконувала вказівки і зауваження компартійних ідеологів, віддаючи свій талант служінню системі: О. Корнійчук,
М. Бажан, Ю. Смолич, М. Стельмах та ін.
2. Поясніть, чому сфера культури фінансувалася за залишковим
принципом.
3. Які факти свідчать, що в умовах русифікації та ідеологізації
велась боротьба за збереження національного колориту, самобутності?
 Дискусія
Як ви вважаєте, 1960—1980-ті рр. були періодом піднесення чи
занепаду української культури? Свою думку обґрунтуйте.
іV. підсуМки урОку
Учитель аналізує й оцінює роботу учнів на уроці.
V. дОМашнє завдання
1. Опрацюйте відповідний матеріал підручника.
2. Використовуючи матеріал підручника, заповніть таблицю «Розвиток української літератури і мистецтва».

3. Підготуйтеся до повторювально-узагальнювального уроку.