Учительська світлиця

Уроки № 50—51
Тема. Дисидентський рух наприкінці 1970-х — на початку 1980-х рр.
Мета: розкрити причини і наслідки діяльності Української Гельсінської групи, особливості релігійного дисидентства в Україні; розвивати вміння давати оцінку діяльності дисидентів
з позиції європейських та загальнолюдських цінностей; виховувати інтерес і повагу до історичного минулого України.
Тип уроку: комбінований.
Обладнання: підручник, карта «Україна в період “застою” (1964—1985 рр.)», дидактичні
матеріали.
Основні терміни і поняття: УГК, УГКЦ, УРФ.
Основні дати і події: листопад 1976 р. — утворення Української Гельсінської групи;
1979 р. — створення Інтернаціонального революційного фронту у Львові.
Очікувані результати: після цього уроку учні зможуть: характеризувати значення діяльності Української Гельсінської групи; описувати розвиток релігійного дисидентства; складати політичні портрети учасників дисидентського руху; давати оцінку діяльності дисидентів із позиції загальнолюдських цінностей.
Хід уроку

II. актуалізація ОпОрних знань
 Історичний диктант
1. Коли було прийнято четверту конституцію УРСР?
2. Що таке «самвидав»?
3. Кого було призначено на посаду першого секретаря ЦК КПУ
в 1972 р. замість П. Шелеста?
4. Коли відбулася маніфестація в Київському кінотеатрі «Україна»?
5. Які методи боротьби використовували дисиденти 1960—
1980-х рр.?
6. Коли було проведено масові арешти українських дисидентів?
7. Хто є автором статті «Інтернаціоналізм чи русифікація?»?
8. Автором яких творів був український журналіст-правозахисник
В. Чорновіл?
 Бесіда
1. Які течії дисидентського руху існували в 1960—1980-х рр.?
2. Які організовані форми дисидентського руху 1960-х рр. вам
відомі?
 Проблемне запитання
Хто переміг у боротьбі: влада чи дисиденти?
III. вивчення нОвОгО Матеріалу
1 утворення та діяльність української гельсінської групи (угг)
 Розповідь учителя
Реальні можливості для зближення України з європейськими
країнами виникли після Наради з питань безпеки й співробітництва в Європі, що відбулася влітку 1975 р. в Гельсінкі. Як відомо, керівництво СРСР поставило підпис під Заключним актом цього
міжнародного форуму. Дотримання прав людини становило основу
положень головного документа наради. Однак подальші події засвідчили, що радянська компартійна верхівка не збиралася виконувати взяті на себе обов’язки. Внутрішнє законодавство СРСР із
прав людини не відповідало загальноприйнятим міжнародним нормам. Більше того, після Гельсінської наради тут значно посилилися репресії проти інакодумців.
У липні 1976 р. члени московської групи О. і В. Гінзбурги приїхали до Львова, щоб відвідати сім’ю українського політв’язня
І. Геля. Під час перебування в Західній Україні вони обговорювали з українськими дисидентами можливість створення організації
для контролю за дотриманням прав людини в Україні.
9 листопада 1976 р. М. Руденко, О. Бердник, Л. Лук’яненко,
І. Кандиба, Н. Строката-Караванська, О. Мешко, М. Матусевич,
М. Маринович, О. Тихий проголосили утворення Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ).
УГГ ставила завдання ознайомити широкі кола української громадськості з Декларацією прав людини, сприяти виконанню Гельсінських угод, домагатися акредитування в Україні представників
зарубіжної преси, створення незалежного прес-агенства, інформування світової громадськості про факти порушень на теренах України Декларації прав людини та гуманітарних статей, прийнятих
нарадою в Гельсінкі. За час існування Українська Гельсінська група налічувала 37 осіб. Від 1976 до 1980 р. вона зробила 30 заяв,
видала 18 меморандумів і 10 бюлетенів. У СРСР серед п’яти подібних груп УГГ була найчисленнішою і найактивнішою.
До 1980 р. три чверті членів Української Гельсінської групи
були ув’язнені. Як зазначив колишній український дисидент єврейського походження Я. Сусленський, до українських правозахисників були застосовані найсуворіші покарання. Якщо прибалтійці
та вірмени одержували по 3—4 роки ув’язнення, то кожний український політв’язень був засуджений у середньому на 12 років
ув’язнення і заслання.
Із 23 ув’язнених членів УГГ шестеро засуджено на 15 років,
троє — на 12 років, тринадцять осіб — від 3 до 9 років і лише
одна людина — на рік.
У 1984—1985 рр. у тяжких умовах ув’язнення померли члени
УГГ В. Стус, О. Тихий, В. Марченко і Ю. Литвин.
 Постаті в історії
Оксана Мешко (1905—1991 рр.) — українська правозахисниця.
Народилася в м. Старі Санжари на Дніпропетровщині. У 1931 р.
закінчила Інститут народної освіти в Дніпропетровську. Учителювала, працювала в науково-дослідних установах. У 1947—1954 рр.
за політичні переконання відбувала ув’язнення у сталінських таборах. У 1970 р. надіслала листи-протести до Верховної Ради та
Верховного Суду УРСР проти ув’язнення В. Мороза. Протягом
1972 р. домагалася звільнення свого сина — дисидента О. Сергієнка. У 1976 р. разом із П. Григоренком, О. Тихим, Л. Лук’яненком
та іншими діячами українського дисидентського руху стала засновником Української Гельсінської групи. Від березня 1979 р. очолила цю правозахисну організацію. Була автором численних документів визвольного руху 1960—1980-х рр. підтримувала зв’язки
майже з усіма правозахисниками колишнього СРСР. За свою дисидентську діяльність зазнала переслідувань із боку радянських
репресивних органів. Деякий час примусово утримувалася в психіатричній лікарні. У 1980 р. (за іншими даними — у січні 1981 р.)
була засуджена до шести місяців таборів та п’яти років заслання
в Хабаровський край. У 1985 р. повернулася в Україну, де приєдналася до відновленої УГС на чолі з В. Чорноволом. Стала одним
із засновників Української республіканської партії та Союзу українок. Залишила спогади «Між життям і смертю» (1981 р.; видані
англійською мовою).
Юрій Литвин (1934—1984 рр.) — відомий український поет,
журналіст, правозахисник. Народився в с. Ксаверівці під Києвом.
Навчався в гірничопромисловій школі в м. Шахти, згодом працював на Донбасі. Життя Ю. Литвина — суцільне ув’язнення. За
ґратами писав вірші українською і російською мовами, 1965 р. завершив написання збірки «Трагічна галерея» (розповідь про злочини тоталітарної системи проти українського народу). Незабаром
усі поезії були вилучені під час обшуку. Після звільнення в червні 1965 р. був змушений через переслідування переїхати до Красноярська. 1974 р. Ю. Литвина знову заарештували. Тільки звільнившись з ув’язнення 1977 р., став членом Української групи
сприяння виконанню Гельсінських угод. 1979 р. важко хворого
Ю. Литвина заарештовують знову, звинувачують у веденні «антирадянської агітації і пропаганди» та засуджують до 10-річного
ув’язнення і п’яти років заслання. Від травня 1982 р. відбував покарання в таборах суворого режиму. 24 серпня 1984 р. його знайшли в камері з розрізаним животом, 5 вересня цього самого
року він помер. У листопаді 1989 р. прах Ю. Литвина був перевезений до Києва і з почестями похований на Байковому кладовищі.
2 посилення переслідувань опозиції наприкінці 1970-х — на початку
1980-х рр.
 Розповідь учителя
Наприкінці 1970-х рр. лідери дисидентського руху, які ще залишилися на волі, зрозуміли, що тактика легальної діяльності опозиційних сил в Україні себе повністю вичерпала. Тому вони починають переходити на нелегальне становище, створюючи таємні
групи та організації. Одну з таких груп на чолі з М. Крайником
під назвою «Український національний фронт» викрито в ІваноФранківській області в 1979 р. До її складу входили близько 40 осіб.
Члени цієї організації проводили просвітницьку роботу й намагалися відродити випуск «Українського вісника». 1980 р. вони були
заарештовані й засуджені на різні строки ув’язнення, так і не розгорнувши активної діяльності.
У цей час поруч з організаціями політичного спрямування
робляться спроби створити незалежні профспілки. У 1978 р. донецький інженер В. Клебанов підготував і розповсюдив на підприємствах Донбасу статут Асоціації вільної профспілки захисту робітників. До неї згодом увійшло близько 200 членів.
Асоціація була першою на той час альтернативою офіційній
профспілці, що перебувала під контролем керівної партії. Через
арешти й переслідування її членів вона припинила свою діяльність
уже на третій місяць свого існування.

Зрозуміло, що правоохоронна система не послаблювала пильності й далі здійснювала свою репресивну діяльність. У 1980 р. до
в’язниць і таборів потрапила чергова партія українських політв’язнів: С. Хмара, В. та О. Шевченки та ін.
Наступного року була припинена діяльність Київського демократичного клубу, члени якого розробили Маніфест про внутрішній
стан у СРСР і закликали щорічно відзначати День українського
політв’язня. У 1983—1984 рр. у Львові розкрито таємну організацію «Інтернаціональний революційний фронт» (ІРФ), створений
у 1979 р. Координаційну раду цього молодіжного об’єднання очолювала студентка місцевого університету Тетяна Метельова.
ІРФ мав свої осередки в Києві, Херсоні, Ужгороді, Москві, Ленінграді та інших містах. Його члени ставили за мету ліквідувати
монополію панівної партії, запровадити на виробництві повний госпрозрахунок, знищити репресивні органи.
На початку 1980-х рр. опозиційні настрої, крім молодіжного
середовища, простежуються і в армії. Деякі молоді офіцери починають відкрито виступати проти залежного становища України
в складі СРСР.
Незважаючи на відчутні втрати, опозиційний рух в Україні
в 1960—1980-х рр. зумів зберегти свою спрямованість на політичне, духовне й культурне відродження нації. Нова генерація борців, змагаючись із жорстокими репресіями, виявляла стійкість
духу й готовність до подальшої боротьби за вільну і суверенну
Українську державу.
 Робота з документом
Зі звернення українських політв’язнів
до Генерального секретаря ООН Курта Вальдгайма (1976 р.)
Ми, українські націоналісти, ув’язнені у Владимирській тюрмі за нашу участь в українському національно-визвольному русі, звертаємося до
Вас із закликом поставити в ООН питання про порушення в СРСР Загальної декларації прав людини і зокрема — про переслідування українців за
бажання виїхати з СРСР…
Москва, щоб приховати перед Заходом імперіалістичний характер
своєї національної політики, не випускає за кордон українців, які мали
будь-яке відношення до Національно-визвольних змагань під час Другої
світової війни і після неї, а також у сучасний період. Їх не тільки не
випускають, а жорстоко карають. Наприклад:
…1974 року Харківський обласний суд засудив Юрія Дзюбу на п’ять
років ув’язнення в концтаборах суворого режиму за те, що він хотів ви
їхати із СРСР. Хоча Дзюба не націоналіст і не антисовєтчик, виїхати хотів з релігійних мотивів.
 Запитання до документа
Чому радянське керівництво намагалося перешкоджати еміграції з України, особливо з політичних мотивів?
3 релігійне дисидентство. Боротьба за легалізацію української грекокатолицької церкви
 Розповідь учителя
Важливим напрямком дисидентського руху в Україні була боротьба за свободу віросповідання. Радянські конституції не заперечували це законне право громадян. Однак на практиці керівна
верхівка боролася проти релігії. Для цього всіляко обмежувалися
церковні публікації, проводилася активна атеїстична робота з дітьми, практикувалося «укорінення» агентів і провокаторів у середовище священнослужителів, без будь-яких пояснень зачинялися
культові споруди.
У значно гіршому становищі перебували греко-католики України. Українську греко-католицьку церкву внаслідок постійних
утисків і репресивних заходів народ справедливо називав «катакомбною церквою». Попри жорстокі переслідування в 1960—1980-х рр.
таємні обряди для вірних здійснювали понад 300 греко-католицьких священиків. Заборонена УГКЦ спромоглася навіть мати
нелегальні монастирі й друкарні.
Панівний режим особливо жорстоко поводився саме з представниками релігійного опозиційного руху. На початок 1968 р.
із 230 засуджених українських дисидентів «за релігію» постраждало 84 особи. У серпні 1980 р. з 90 українських політичних
в’язнів 78 мали пряме відношення до боротьби за віру. У 1982 р.
з ініціативи відомого політв’язня Й. Терелі створено комітет
захисту Української греко-католицької церкви, що ставив собі
за мету досягти її легалізації в Україні. Влада відповіла на
цю спробу масовими арештами членів цієї організації. Релігійна опозиція боролася також за свободу віросповідань, вільне здійснення обрядів, повернення відібраних державою храмів,
звільнення засуджених за віру, реабілітацію страчених служителів
культу.
IV. ОсМислення нОвих знань і вМінь
 Бесіда
1. Які події сприяли появі Української Гельсінської групи?
2. Хто очолив УГГ? Яку мету вона ставила?
3. Ким було представлено релігійне дисидентство в Україні?
 Проблемне запитання
Учитель повертається до проблемного запитання, поставленого
на початку уроку.
Хто переміг у боротьбі: влада чи дисиденти?
Учні висловлюють власну думку. Учитель спрямовує їхні відповіді на зв’язок із сучасністю.
 Завдання
Прокоментуйте наведену інформацію.
У зверненні до країн-учасниць Белградської наради влітку 1977 р.
УГГ наголошувала, що Україна, увійшовши до складу СРСР, утратила свій суверенітет, свою державність. Кожен народ має жити в спілці демократичних держав «вільним, чинником із незалежним творчим духом. Народ має бути господарем своєї землі, своєї традиції,
своєї волі до побудови кращого життя для всіх, для кожного».
V. підсуМки урОку
На початок 1980-х рр. дисидентський рух в Україні було практично розгромлено. Причиною цього були:
8 малочисленність дисидентів;
8 відсутність підтримки їх діяльності з боку населення;
8 відсутність належної організованості;
8 оперативність і жорстокість каральних органів.
Значення дисидентського руху:
8 був свідченням наявності кризових явищ у радянській системі;
8 продовжив традиції національно-визвольної боротьби;
8 з’єднав два етапи національно-визвольного руху: середини і кінця ХХ ст.;
8 сприяв розхитуванню радянської тоталітарної системи, поширенню та утвердженню в народі демократичних ідеалів;
8 відкривав Україну світові;
8 досвід та ідеологічні наробки дисидентів були використані в період перебудови і здобуття Україною незалежності;
8 вагомий внесок дисидентів у сучасну теорію і практику державного будівництва;
8 із середовища дисидентів вийшла чимала когорта політиків незалежної України;
8 вагомий внесок дисидентів у розвиток української культури і науки.
Завдяки самовідданій діяльності українських дисидентів визріла ідея про необхідність утворення власної незалежної держави.
(Учитель аналізує й оцінює роботу учнів на уроці.)
VI. дОМашнє завдання
1. Опрацюйте відповідний матеріал підручника.
2. Підготуйте повідомлення за темами: «Діяльність громадських
організацій», «Профспілки», «Піонерські та комсомольські організації», «Творчі союзи» (окремим учням).