Уроки № 34—35
Тема. Розвиток культури.
Мета: охарактеризувати розвиток культури, стан повсякденного життя українців у 1953—
1964 рр.; розкрити протиріччя процесу освіти; сприяти розумінню учнями русифікації, антидержавного процесу в 1960-х рр.; формувати уміння логічно, послідовно висловлювати думки; вести дискусію; формувати високі моральні якості на кращих зразках національної культури.
Тип уроку: засвоєння нових знань (круглий стіл).
Обладнання: підручник, карта «Україна в період десталінізації 1953—1964 рр.», дидактичний матеріал (додатковий матеріал).
Основні терміни і поняття: русифікація, ідеологізація, шістдесятники, антицерковна
політика.
Основні дати і події: 1955 р. — стаття О. Довженка «Мистецтво живопису і сучасність»;
1956 р. — створення Міністерства культури УРСР; 1958 р. — запровадження обов’язкового
восьмирічного навчання; 1963 р. — республіканська конференція з питань культури української мови.
Очікувані результати: після цього уроку учні зможуть: характеризувати основні напрямки
культурного життя в період «хрущовської відлиги»; логічно, послідовно висловлювати думки, вести
дискусію; пояснювати зміст понять «русифікація», «шістдесятники», «ідеологізація», «антицерковна
політика»; характеризувати діячів науки, літератури, мистецтва, їх внесок у розвиток культури.
Хід уроку
I. Організаційна частина
Учитель нагадує учням правила проведення «круглого столу»,
дискусії, участі в обговоренні питань.
II. МОтивація навчальнОї діяльнОсті
Слово вчителя
Лібералізація суспільно-політичного життя в умовах «відлиги»
мала значний вплив на культурний розвиток, сприяла духовному розкріпаченню. Нова хвиля «українізації» сприяла розвитку української
мови, відродженню української літератури, українського мистецтва.
III. вивчення нОвОгО Матеріалу
Учні виступають із повідомленнями за пунктами плану.
1 національні аспекти реформи освітньої системи
Для забезпечення суспільно-економічного розвитку було необхідне вдосконалення народної освіти. У другій половині 1950-х рр. почалася організація шкіл нового типу, шкіл-інтернатів. Уже в 1958 р.
в Україні діяли 11 тис. середніх шкіл — у 2,5 разу більше, ніж
у 1940 р. У середині 1960-х рр. у республіці діяло 533 школиінтернати, у яких навчалося понад 200 тис. учнів.
У квітні 1959 р. Верховна рада УРСР ухвалила закон про народну освіту. За основу було взято принцип поєднання загальноосвітнього і політехнічного навчання. Проте реформа на засадах
політехнізації просувалася повільно, бракувало індивідуального
підходу до виховання учнів, що його обстоювали В. Сухомлинський
та інші педагоги-новатори. Однак інтенсивно йшла підготовка кадрів для середньої школи. Розширилася мережа заочної освіти,
було збільшено можливості підготовки кадрів на відповідних факультетах університетів. У 1958—1959 навчальному році в школах
України працювало понад 300 тис. учителів. Із кожним роком їх
кількість збільшувалася, що дало змогу запровадити восьмирічне
навчання.
Невпинно зростала кількість спеціалістів. У 1960 р. в господарстві республіки працювало понад 500 тис. фахівців із вищою освітою — у 2,5 разу більше, ніж у 1940 р. Діяли 595 середніх спеціальних навчальних закладів. Загальна кількість профтехучилищ
порівняно з 1950-ми рр. зросла майже в 1,5 разу, а сільських —
більше ніж удвічі. У системі профтехосвіти в середньому за рік
готувалося 270—290 тис. спеціалістів масових робітничих професій.
Розширилися заочна і вечірня форми навчання. Протягом 1950—
1958 рр. кількість студентів стаціонару збільшилася у 2 рази,
а учнів заочних і вечірніх відділень — у 3—7 разів. На 10 тис.
населення України у 1963 р. припадало 129 студентів (в Росії на
таку саму кількість жителів — 161). Рівень освіченості населення
в республіці невпинно зростав.
На початку 1950-х рр. республіка мала вже 160 вузів і 584 технікуми, де навчалося, відповідно, 201 тис. студентів і 228 тис. учнів.
У 1954 р. було здійснено об’єднання дрібних вузів, споріднених
факультетів і кафедр, організовано низку нових вищих навчальних
закладів, збільшено прийом до вузів (особливо з інженерних спеціальностей). У зв’язку з цим від 1950 по 1960 р. кількість вузів
в Україні скоротилася зі 160 до 135, але контингент студентів збільшився від 201 тис. до 417 тис. Значно розширилися заочні та вечірні відділення при університетах та інститутах, на яких у 1960 р.
навчалися, відповідно, 174 і 44 тис. студентів. Загалом у народному господарстві республіки в 1960 р. працювали понад 500 тис.
спеціалістів із вищою освітою, або в 2,5 разу більше, ніж у 1940 р. у цей самий час в Україні діяли 595 середніх спеціальних навчальних закладів, де навчалися 398 тис. учнів.
Питання для обговорення
Прийнятий у 1959 р. шкільний закон ставив за мету поєднання загальноосвітнього та політехнічного навчання та право батьків
вибирати для своїх дітей мову навчання. Дайте власну оцінку цього шкільного закону. Що було позитивного, що — негативного
в здійсненні освітньої політики в цей період?
2 наукові досягнення
Характерною особливістю розвитку науки в післявоєнний період стало вдосконалення мережі науково-дослідних установ шляхом
наближення їх до виробничої бази. Щороку ця мережа збільшувалася. Якщо на початку 1951 р. в республіці налічувалось 462 наукові установи, де працювало понад 22 тис. науковців, то в 1958 р.
кількість наукових установ зросла до 487, а кількість наукових
співробітників у них — до 36,5 тис. осіб. Як і раніше, головним
науковим закладом республіки була Академія наук УРСР. До її
складу наприкінці 1950-х рр. входили 36 науково-дослідних інститутів і 19 інших установ.
Кількість учених у 1958—1965 рр. зросла з 37 тис. до 94 тис.
осіб.
Основну увагу вчені зосереджували на фундаментальних проблемах, які визначали перспективи науки. Багато було зроблено для розвитку ракетної техніки, космонавтики. У 1964 р.
в Харківському фізико-технічному інституті АН УРСР було споруджено один із найбільших у світі прискорювачів електронів.
Розвивалася кібернетика, біля витоків якої в Україні стояв академік В. Глушков. Розширювалися зв’язки з ученими інших
республік. Українські вчені та інженери спроектували та збудували цифрову машину «Київ» (1960 р.), першу в СРСР керуючу
машину широкого профілю «Дніпро» (1961 р.). Вчені Українського науково-дослідного конструкторсько-технологічного інституту
синтетичних надтвердих матеріалів АН УРСР 1961 р. першими
в світі одержали штучні алмази. Успішно розвивались точні
науки: наприкінці 1950-х — на початку 1960-х рр. академіком
М. Боголюбовим були розроблені нові методи квантової теорії
поля та статичної фізики. Академік-біохімік О. Палладін, який
очолював Академію наук від 1946 до 1962 р., став засновником
української школи біохіміків. У царині сільськогосподарських
наук було винайдено і впроваджено у виробництво машини для
хімічного захисту рослин, особливо садів і виноградників. Велися роботи із селекції сортів пшениці, ячменю, картоплі, овочів,
фруктів.
Негативним чинником розвитку науки 1940-х — початку
1950-х рр. стало дедалі більше утвердження догматизму і диктату,
що ускладнювало, передусім, розвиток суспільних наук. У серпні
1947 р. було прийнято відому постанову ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук
УРСР». У ній були різко розкритиковані праці вчених цього інституту, видані як до війни, так і в роки війни: «Короткий курс
історії України» під редакцією С. Білоусова, К. Гуслистого, М.
Петровського, М. Супруненка, Ф. Ястребова; «Нариси історії України» під редакцією К. Гуслистого, Ф. Ястребова, Л. Славіна;
перший том «Історії України» під редакцією М. Петровського.
Безперечно, названі праці з історії України мали на собі відбиток часу, містили неточності у трактуванні багатьох подій. Однак головними їх недоліками були визнані не реальні помилки,
а те, що вони «складені в антимарксистському дусі, містять у собі грубі політичні… перекручення буржуазно-націоналістичного
характеру».
Найбільшим науковим центром республіки в 1960-х рр. залишалася Академія наук УРСР, яку від 1962 р. очолював академік
Є. Патон. До складу Академії наук УРСР входили Київський, Донецький, Дніпропетровський, Харківський, Південний (із центром
в Одесі) і Західний (із центром у Львові) наукові центри, які
об’єднували понад 80 науково-дослідних установ. У них працювали
більш ніж 80 тис. науковців. Крім наукових установ АН УРСР,
у республіці діяла широка мережа галузевих та вузівських науково-дослідних організацій і підрозділів: кафедр, проблемних лабораторій, науково-дослідних інститутів, секторів тощо.
Питання для обговорення
Яке значення мала підготовка та видання багатотомних «Історії
України» та «Історії міст і сіл республіки»?
3 «відлига» в українській літературі
Свіжі подихи «відлиги» стали відчуватися і в літературно-мистецькій сфері. Поштовхом для духовного пробудження української літератури стала стаття О. Довженка «Мистецтво живопису
і сучасність», опублікована в червні 1955 р. в «Литературной газете». На заклик О. Довженка творити в дусі «розширеного трактування методу соціалістичного реалізму» були написані, але так
і не надруковані поеми «Розстріляне безсмертя» та «Мазепа» В.
Сосюри. У період «хрущовської відлиги» з’явилися романи «Дикий мед» Л. Первомайського та «Вир» Г. Тютюнника, «Кров людська — не водиця» та «Хліб і сіль» М. Стельмаха. За роман
«Тронка» О. Гончар був нагороджений Ленінською премією.
О. Довженко опублікував автобіографічну повість «Зачарована
Десна», Б. Антоненко-Давидович написав роман «За ширмою».
Над романом «Собор» працював О. Гончар. Плідно творили в ті
роки П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан та інші.
На повний голос у цей час заявили про себе молоді літератори —
В. Симоненко, Л. Костенко, М. Руденко, Д. Павличко, М. Вінграновський, Ю. Мушкетик, В. Шевчук, І. Драч та ін. Серед них
особливо помітною була постать В. Симоненка. Сільський хлопець із Полтавщини ще під час навчання в Київському університеті виявив потяг і хист до високої громадянської поезії. Нею
була сповнена його перша поетична збірка «Тиша і грім», що
побачила світ 1962 р. У 1963 р. його було жорстоко побито співробітниками міліції в Черкасах, що і стало причиною передчасної смерті поета того самого року. Згодом, після смерті поета
в 1963 р., вийшли друком його збірки «Вино з троянд», «Земне
тяжіння», «Берег чекань», сповнені справжньої синівської любові до Батьківщини.
Поруч із поетичною вдачею В. Симоненка в цей час засяяв
яскравий і неповторний талант Л. Костенко. Її перші збірки «Проміння землі» (1958 р.), «Вітрила» (1959 р.), «Мандрівки серця»
(1961 р.) переконливо засвідчили вміння молодої поетеси філософськи осмислювати реалії життя і висловлювати їх у чудовій поетичній формі. Активно залучилися до творчої діяльності репресовані
раніше діячі літератури І. Багмут, О. Ковінька, З. Тулуб, Є. Шабліовський та ін. У ці роки велику увагу привертали до себе І. Дзюба та І. Світличний. Почав свою творчу діяльність В. Стус.
(Учні зачитують вірші В. Симоненка, Л. Костенко.)
4 шістдесятники
На хвилі боротьби зі сталінізмом і тоталітаризмом в Україні
з початку 1960-х рр. формується й згуртовується нове покоління
молодих літераторів і митців — так званих шістдесятників. Ця
молода генерація української інтелігенції протестувала проти
фальші, помпезності, заідеологізованості в зображенні дійсності,
задушливої атмосфери в суспільстві, боролася за відродження
рідної мови й культури, національної самосвідомості й людської
гідності.
Одним із перших осередків українських шістдесятників став
Клуб творчої молоді в Києві, що виник під егідою міського комсомолу в 1960 р. Його очолював Л. Танюк, а найактивнішими учасниками засідань були І. Драч, М. Вінграновський, І. Світличний,
Алла Горська та ін.
Робота клубу розпочалася з поступового відродження українських народних традицій та організації різних мистецьких гуртків.
Згодом члени клубу вдалися до пошуків місць масових поховань
жертв сталінських репресій. Пізніше рух шістдесятників набуває
все виразнішого національно-патріотичного забарвлення. Його учасники організовують вечори пам’яті Т. Шевченка, І. Франка, Лесі
Українки, Леся Курбаса. Такі неформальні культурно-освітні заходи бентежили владу.
У 1962 р. клуб аналогічного спрямування «Пролісок» починає
працювати у Львові. Навколо нього об’єднуються М. й Б. Горині,
Ірина та Ігор Калинці, М. Косів та інші. На відміну від киян, що
віддавали перевагу культурницькій сфері, молоді львів’яни намагалися максимально політизувати свою діяльність, торкаючись небезпечних у той час національних проблем.
З одного боку, обмеженість процесів десталінізації, непослідовність і незавершеність демократичних хрущовських перетворень
зумовили новий сплеск боротьби з будь-якими проявами інакодумства. Відповідно до нових політичних реалій розробляється нова
законодавча база, яка мала розширити можливості владних структур у проведенні політичних репресій. Із другого боку, партійні
й карні органи розпочали відверте переслідування шістдесятників
у пресі, звільняли їх з роботи, влаштовували провокації, забороняли друкувати художні й наукові праці.
Смерть В. Симоненка 13 грудня 1963 р. ще більше загострила
ситуацію в Україні. Неопубліковані вірші та щоденник поета, промови І. Дзюби, Є. Сверстюка, І. Світличного на вшанування його
пам’яті постійно з’являлися у «самвидаві». Переслідування, яких
зазнав В. Симоненко в останній період свого життя, його раптова
й загадкова смерть фактично зробили з нього національного мученика, а його прихильникам і послідовникам надали ореолу жертовності та самозречення.
Питання для обговорення
1) Які теми у цей час порушують митці української літератури
у своїх творах?
2) Що вам відомо про творчість Л. Костенко, В. Симоненка та
В. Стуса?
5 прояви лібералізації в українському музичному мистецтві, живопису, театрі, архітектурі
Процеси лібералізації торкнулися й мистецького життя республіки. Важливим і конкретним їх проявом стала постанова
ЦК КПРС від 28 травня 1958 р., що відкинула попередні відверто
тенденційні звинувачення щодо опери В. Мураделі «Велика дружба» та творів українських композиторів К. Данькевича «Богдан
Хмельницький» і Г. Жуковського «Від широкого серця». У документах зазначалося, що вади, помічені у творчості цих митців,
не були «великими ідейними пороками». Вони не заслуговували
на такий занадто серйозний осуд, якого зазнали в часи «ждановщини».
Керівництво Компартії України також переглянуло свої несправедливі попередні оцінки творчості низки українських композиторів, водночас наголосивши на необхідності й надалі вести рішучу
боротьбу проти удаваного «новаторства», зараженого впливом реакційного буржуазного мистецтва.
Проте, усупереч «партійним рекомендаціям», творчість композиторів України стає більш плідною й багатогранною. У цей
час українське музичне мистецтво збагачується новими творами
С. Людкевича, А. Кос-Анатольського, братів Г. і П. Майбород,
А. Штогаренка, Ю. Мейтуса. Величезну популярність в Україні
мали композитори О. Білаш, А. Філіпенко, І. Шамо та Б. Лятошинський. Творчим новаторством відзначалася авангардна музика Л. Грабовського, В. Сильвестрова, В. Загоруєва та інших.
В українському образотворчому мистецтві також відчуваються творчі новації і зміни. Із музеїв, виставок, галерей стали вилучати численні полотна й скульптури, присвячені «вождю всіх
народів».
Митці України вдалися до пошуків нових форм в образотворчому мистецтві, виходячи за «встановлені» межі соціалістичного
реалізму. Своїми працями в цей час істотно збагатили вітчизняну
художню скарбницю М. Божій, М. Дерегус, В. Касіян, К. Трохименко, М. Бойчук. Декоративно-ужитковий напрям яскраво представляли праці К. Білокур та М. Приймаченко.
Новими творчими здобутками засяяв у цей час талант прекрасної художниці Т. Яблонської. Ще в 1950-х рр. вона здобула
визнання й авторитет завдяки своїм чудовим полотнам «Весна»,
«Ранок», «Хліб» та іншим. У 1960-х рр. Т. Яблонська демонструє
новий стиль створення синтетичних образів на основі давніх традицій українського народного живопису. Разом із В. Зарецьким
вона засновує фольклорний напрям в українському образотворчому мистецтві.
Під впливом хрущовської «відлиги» новими ідеями збагатили
свою творчу діяльність і скульптори.
Із нагоди відзначення 150-річчя від дня народження Т. Шевченка в Москві споруджено пам’ятник Великому Кобзарю (автори
М. Грисюк, Ю. Сінкевич, А. Фуженко). Того самого 1964 р. у Львові відкрито пам’ятник І. Франку (автори В. Борисенко, Д. Крвавич,
Є. Мисько та інші). Оригінальні твори станкової скульптури створили М. Рябінін і В. Сколоздра («Олекса Довбуш»), Г. Петрашевич
(«Дитино моя») та інші митці.
У цей період в Україні зростає зацікавлення театральним мистецтвом. Попри зменшення загальної кількості театрів кількість
театральних глядачів помітно збільшується.
Їх приваблювала блискуча гра справжніх майстрів сценічного мистецтва — А. Бучми, В. Добровольського, Ю. Лаврова,
Н. Ужвій, Ю. Шумського. На сцені ставилися твори як українських, так і зарубіжних авторів, а особливо українських класиків М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого
та інших.
Умілими послідовниками творчих традицій Леся Курбаса стали
режисери Г. Юра, М. Крушельницький, В. Скляренко та ін.
Помітний крок уперед у цей час здійснила українська архітектура. У першій половині 1950-х рр. збудовано низку оригінальних споруд, серед них Будинок техніки у Ворошиловграді,
драматичний театр у Тернополі, кінотеатр «Київ» у столиці України, Будинок культури в Новій Каховці. Тривала забудова центральної магістралі Києва — Хрещатика, зруйнованого перед німецькофашистською окупацією.
Від другої половини 1950-х рр. основним напрямком радянської
архітектури стало типове проектування, яке давало змогу швидше
й повніше втілювати в життя соціальні й естетичні завдання архітектури, виявляти в ній риси нового стилю.
Для заохочення творчої діяльності українських митців у республіці з 1962 р. встановлено щорічну Шевченківську премію, що присуджувалася за високі здобутки в галузі літератури, журналістики,
мистецтва та архітектури.
Питання для обговорення
У чому ви вбачаєте парадокси «відлиги» в культурі?
6 посилення контролю держави за діяльністю церкви
Упродовж 1950—1960-х рр. політика влади щодо релігії та
церкви зазнала певної еволюції.
У 1954—1958 рр. спостерігалася лібералізація й послаблення
тиску на церкву, а в 1958—1962 рр. розгорнулася масштабна кампанія наступу на церкву.
Процес десталінізації радянського суспільства зумовив деякі
послаблення тиску на релігійні організації. Початок цьому поклала постанова ЦК КПРС «Про помилки у проведенні науковоатеїстичної пропаганди серед населення». У постанові зазначалося: «…нерозумно і шкідливо ставити тих чи інших радянських
громадян під політичний сумнів через їх релігійні переконання». Наголошувалося на недопустимості «будь-яких образ віруючих і церковнослужителів, а також адміністративного втручання в діяльність церкви».
Нові акценти в політиці дали практичні наслідки: за 1955—
1956 рр. збільшилась кількість православних церков і молитовень,
у 1955—1957 рр. відчутно зросла кількість православного духовенства. Збільшився набір до релігійних навчальних закладів. Зросли пожертви громадян на храми. Посилено проводилися ремонтні
роботи, зросла кількість обслуги храмів.
Із 1955 р. почалось повернення із заслання священиків грекокатолицької церкви. Було звільнено 286 із 344 репресованих. Також був звільнений митрополит Й. Сліпий.
Процес повернення викликав активізацію віруючих, які сподівалися на відновлення УГКЦ. У деяких закритих греко-католицьких (уніатських) храмах самовільно розпочалися богослужіння. Проте сподіванням на відновлення УГКЦ не судилося збутися.
РПЦ і партійно-державне керівництво вжили необхідних заходів, щоб унеможливити відновлення УГКЦ. У 1957 р. відбулись
повторні арешти декількох єпископів, посилилися адміністративні переслідування Й. Сліпого. Наприкінці 1957 р. будь-які спроби
відродити УГКЦ були придушені.
Боротьба проти відновлення УГКЦ стала початком нового наступу на церкву. Партія обрала курс на побудову комунізму й форсоване подолання релігійності. Місцевим органам влади було дано
розпорядження про встановлення жорсткого контролю за священиками, фінансовою і господарською діяльністю церков. Рада
у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР фактично контролювала
всі найважливіші питання церковного життя і навіть кадрові.
Наприкінці 1950-х рр. було ухвалено низку актів, які зменшили
можливість відкриття храмів, проте істотно полегшили їх закриття. Розв’язання цього питання було передано до компетенції
облвиконкомів. Із 1959 р. розпочалась кампанія закриття церков
і монастирів. Протягом чотирьох років було закрито 3 тис. церков і молитовень, у той час як на 1958 р. в УРСР їх налічувалося 8537.
В Україні протягом 1957—1964 рр. було закрито 46 % православних храмів. У Києві, зокрема, їх залишилося вісім, тоді як за
часів Ярослава Мудрого, коли в цьому місті проживало кільканадцять тисяч осіб, було близько 400 церков. На початку 1960-х рр.
було закрито Києво-Печерську лавру — одну з найвидатніших
історичних і архітектурних пам’яток світу. Особливо постраждали центральні та південно-східні райони республіки. Так, на
Запоріжжі із 108 храмів залишилося дев’ять, у Дніпропетровській області — 26, у Криму — 14 та ін. Влада мобілізувала засоби масової інформації для посилення атеїстичної пропаганди. На
початку 1962 р. навіть були внесені зміни в законодавство, щоб
обмежити відкриття церков.
Крім того, під адміністративним тиском в Україні припинили
існування майже всі монастирі. Спочатку в них конфіскували землі, потім збільшили податки, заборонили ставати монахами особам
до 30 років тощо.
Початок 1960-х рр. відзначався посиленням переслідувань протестантських церков і сект: християн-баптистів, адвентистів, єговістів, п’ятдесятників та інших. Над представниками цих церков
відбулась низка судових процесів, під час яких допускалися численні порушення, до підсудних застосовувалися максимальні міри
покарань, хоча в більшості випадків звинувачення були надумані.
Але це не дало бажаних результатів: кількість громад зменшилась,
але кількість віруючих зросла.
Таким чином, після короткого періоду лібералізації церковного
життя відбувся черговий погром церков.
Питання для обговорення
М. Хрущову належить вислів: «У питаннях культури я —
сталініст». Назвіть практичні підтвердження позиції М. Хрущова.
IV. ОсМислення нОвих знань і вМінь
Завдання
Зробіть висновки про суперечливий характер «хрущовської
відлиги» в духовній сфері. (Погіршення якісних показників освіти, русифікація, переслідування діячів культури, посилення ідеологічного наступу; антирелігійна кампанія.)
V. підсуМки урОку
«Хрущовська відлига» створила передумови для розвитку української культури. Припинився терор і масові репресії, з’явилося
нове покоління діячів української культури.
Піднесення культурного життя в українському суспільстві характеризувалося спробою реформування освіти, розвитком наукових досягнень, появою покоління митців шістдесятників. Окреслилися напрямки реалізації і творчого потенціалу українського
народу.
Проте нова хвиля ідеологічного наступу не дала можливості
розвинутися новим явищам в українській культурі. Нічим не можна виправдати руйнування й закриття храмів.
(Учитель аналізує й оцінює роботу учнів на уроці.)
Vі. дОМашнє завдання
1. Опрацюйте відповідний матеріал підручника.
2. Підготуйтеся до повторювально-узагальнювального уроку.
|
