Учительська світлиця

Уроки № 32—33
Тема. Зародження опозиційного руху.
Мета: розкрити ідеологію та діяльність дисидентських організацій в Україні, сприяти розумінню ролі дисидентського руху, причин його виникнення, формувати вміння робити висновки,
виховувати школярів у дусі поваги до історичної боротьби, почуття патріотизму.
Тип уроку: засвоєння нових знань.
Обладнання: підручник, карта «Україна в період десталінізації 1953—1964 рр.», атлас, дидактичні матеріали.
Основні терміни і поняття: дисидентський рух, самвидав, репресії.
Основні дати і події: 1958—1961 рр. — діяльність Української робітничо-селянської
спілки; 1959—1964 рр. — діяльність Клубу творчої молоді в Києві; 1964—1967 рр. — Український національний фронт; вересень—грудень 1965 р. — праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм
чи русифікація?».
Очікувані результати: після цього уроку зможуть учні: пояснювати зміст понять «дисидентський рух», «самвидав»; розкривати ідеологію опозиційного руху, причини його виникнення;
аналізувати документи; робити аргументовані висновки; висловлювати власну думку щодо
виникнення та діяльності дисидентської організації; складати політичні портрети діячів дисидентського руху.
Хід уроку

II. актуалізація ОпОрних знань
 Бесіда
1. Назвіть особливості суспільно-політичного життя в період хрущовської «відлиги». (Лібералізація, десталінізація, часткова
демократизація, гуманізація.)
2. Які наслідки мала лібералізація суспільно-політичного життя?
(Демократія, свобода, справедливість.)
III. вивчення нОвОгО Матеріалу
1 передумови та причини виникнення українського дисидентства
 Розповідь учителя
Із поліпшенням внутрішньополітичного клімату за часів «відлиги» в Україні розпочинається новий етап національно-визвольної боротьби.
(Учитель залучає учнів до обговорення активізації національновизвольної боротьби в країні.)
Його зовнішніми причинами були процеси деколонізації 1950—
1960-х рр., антикомуністичні виступи в новостворених країнах «народної демократії» (Угорщина, Чехословаччина, Польща та НДР),
а також активний правозахисний рух, викликаний прийняттям
10 грудня 1948 р. Загальної Декларації прав людини. Внутрішніми
чинниками розгортання опозиційного руху в Україні стали: монопольна влада партійно-радянської бюрократичної верхівки, постійні утиски й обмеження національного та культурно-духовного життя, цілеспрямована русифікація українського населення республіки.
(Учні наводять приклади.)
У цих умовах поряд із панівним культурництвом шістдесятників починає розгортатися інший різновид опозиційного руху, який
згодом назвуть дисидентським.
Провідними в середовищі українського дисидентства були два
питання. Одне стосувалося прав націй, а друге — прав людини. Ці
два поняття не протиставлялися одне одному, а розглядалися в органічному єднанні.
Що ж стосується соціально-політичного аспекту, то нова генерація національно-патріотичних сил і далі відстоювала властиві
українській ментальності демократичні й правові традиції.
 Робота з поняттям
Дисидентство (від латин. dissidentis — незгодний) — виступ
проти панівного державного ладу або загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології і політиці; відступництво від учення панівної церкви. Дисиденти критикували ідеї
марксизму-ленінізму, виступали за утвердження історичної правди,
за відновлення релігійної моралі та духовних цінностей, за вільний
розвиток української культури. Особливо це виявлялося в Західній
Україні.
2 придушення проявів визвольного руху в західних областях
 Розповідь учителя
У березні 1953 р. партійно-державне керівництво України дізналося про існування у Львові Українського революційного центру
(УРЦ), який підготував низку документів антирадянського змісту.
Вони друкувалися на машинці й надсилалися до сільських рад,
колгоспів і навчальних закладів західного регіону України. У них
піддавався різкій критиці сталінський диктаторський режим, звинувачений у смертях мільйонів українців.
У «Маніфесті Українського революційного центру» визначилися 33 «принципи свободи», зокрема висувалися вимоги запровадження демократичної системи, суверенітету України, установлення державних кордонів нації в її етнографічних межах,
свободи організації і діяльності різних політичних партій. Автори маніфесту обґрунтували право вільної критики владних
структур, пропонували висувати кандидатів на високі урядові
посади. УРЦ наголошував, що основним принципом його програми є воля народу.
Однією з перших у своїх програмних документах поставила питання про ненасильницький, конституційний спосіб здобуття державної незалежності України Українська робітничо-селянська спілка
(УРСС). Цю ідею започаткували два молоді юристи — Л. Лук’яненко
та І. Кандиба, які в 1958 р. на Львівщині утворили ядро цієї
організації. У розробленому 1959 р. проекті програми УРСС теоретично обґрунтовувалися положення нового етапу українського
національно-визвольного руху. У ньому гострій критиці піддавалася політика Комуністичної партії та радянського уряду в роки
Голодомору 1932—1933 рр., засуджувалася практика жорстких
сталінських репресій 1930-х рр., бюрократичні методи керівництва народним господарством, національна політика, що здійснювалася в республіці. У проекті зазначалося, що насправді Україна позбавлена проголошених конституцією суверенітету та прав
політичних і економічних зносин з іншими державами. Тому, за
словами його авторів, Україні потрібно використати надане їй
конституційне право та вийти зі складу СРСР. Адже Конституція
УРСР (ст. 14) та Конституція СРСР (ст. 17) надавали союзній
республіці законні правові підставі перетворитися на цілком незалежне державне утворення. У новоствореній самостійній Українській державі політичний лад залишатиметься радянським,
а економічний — соціалістичним. Україна як суверенна й самостійна держава буде входити до співдружності таких самих незалежних соціалістичних держав.
На засіданні членів спілки, що відбулося 6 листопада 1960 р.,
розглянуто проект програми та головні завдання. Проте наступні збори не відбулися у зв’язку з арештом її керівництва в січні 1961 р.
Співробітники Комітету державної безпеки (КДБ), розкривши
УРСС, інкримінували її учасникам тяжкий злочин — зраду Батьківщині. На закритому судовому процесі в травні 1961 р. шість
членів Української робітничо-селянської спілки отримали великі
строки табірного ув’язнення (від 10 до 15 років). Її лідер Л. Лук’яненко був засуджений до найвищої міри покарання — розстрілу,
який згодом був замінений 15-річним ув’язненням. У дисидентському русі брали участь такі представники інтелігенції, як
В. Мороз, М. Осадчий, Д. Іващенко, М. Масютко, М. Озерний,
І. Гнатюк, Г. Баран, генерал П. Григоренко та інші. З’явилися
заборонені цензурою праці «самвидаву», що викривали існуючу
систему.
 Робота з документом
Із заяви Івана Кандиби
про судову розправу над членами
«Української робітничо-селянської спілки» (1961 р.)
...Усім нам висунуто звинувачення, яке полягає в такому:
…Як видно з програми (склав Лук’яненко Л. Г.), УРСС своїм завданням ставила: боротьбу проти радянського державного і суспільного устрою,
проти КПРС і радянського уряду, за відрив Української РСР від Союзу
РСР і створення так званої «Самостійної України». У програмі фальсифікувалась історія України, виправдовувалась діяльність колишнього
націоналістичного підпілля…
…Судова колегія Львівського обласного суду присудила Лук’яненка
Льва Григоровича… за сукупністю вчинених злочинів на підставі ст. 56,
ч. 1 КК УРСР уважати засудженим до смертної кари — розстрілу з конфіскацією належного йому майна.
Кандибу Івана Олексійовича… за сукупністю вчинених злочинів на
підставі ст. 56, ч. 1 КК УРСР уважати засудженим до 15 років позбавлення волі у виправно-трудових колоніях з конфіскацією належного
йому майна.
 Запитання до документа
1) Які звинувачення було висунуто членам «Української робітничоселянської спілки» у 1961 р.?
2) Висловіть своє ставлення до цього документа.
3 політична та ідеологічна реакція в першій половині 1960-х рр.
 Розповідь учителя
Демократизація та лібералізація суспільно-політичного життя,
розвиток дисидентського руху сформували новий політичний клімат в Україні. Його характерною ознакою стало вироблення чітких
і конкретних вимог у середовищі опозиції. Важливим чинником її
появи стала хвиля арештів, що відбулася в середині 1960-х рр. Цей
удар був спрямований проти молодої генерації української інтелігенції — І. Світличного, братів Б. і М. Горинів, М. Косіва та інших.
Заарештованим не висували конкретних звинувачень. Справа була
сфабрикована КДБ і мала характер відвертої розправи над інакодумцями. Унаслідок цього на рішучий захист затриманих стали
відомі представники тогочасної української інтелектуальної еліти — письменники М. Стельмах та А. Малишко, авіаконструктор
О. Антонов, кінорежисер С. Параджанов, композитор Г. Майборода та багато інших.
Під впливом масових арештів 1965 р. молодий літературознавець І. Дзюба взявся за детальне вивчення причин, що зумовили
рішучий протест передової української інтелігенції. У вересні—
грудні 1965 р. свої пошуки він узагальнив у книжці «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яку надіслав партійному й радянському
керівництву СРСР та Української РСР. Це була перша післявоєнна
праця українського опозиційного руху, яка містила розгорнуту програму культурних і політичних вимог. Її максимальна вимога мала досить зважений вигляд — повернення партійного керівництва
до забутих принципів ленінської національної політики. У завершальній частині своєї праці І. Дзюба доводив і засуджував політичну й моральну відповідальність українського керівництва за
принижене становище України в складі Радянського Союзу.
Ознайомившись із працею І. Дзюби, партійна й державна верхівка республіки звільнила автора з роботи й вимагала його публічного зречення від написаного. Йому, зокрема, замість «Інтернаціоналізму чи русифікації?» цинічно пропонували написати
статтю про розквіт Радянської України в сім’ї народів-братів.
 Постать в історії
Левко Лук’яненко народився в 1927 р. в багатодітній селянській родині на Чернігівщині. У 1944 р. був мобілізований до лав
Червоної армії. У 1956 р. закінчив юридичний факультет Московського університету й одержав призначення на роботу в Західну
Україну, де працював штатним пропагандистом у Радехівському
і Глинянському райкомах партії, згодом — адвокатом. Під впливом
ще свіжої пам’яті про збройну боротьбу ОУН—УПА, спілкуючись
із місцевим населенням, Л. Лук’яненко вирішив присвятити себе
боротьбі за незалежність України. У 1958 р. він разом з І. Кандибою (також юрист) заснували осередок Української робітничоселянської спілки (УРСС). Л. Лук’яненко разом зі Степаном Віруном підготували проект програми УРСС, у якому теоретично
обґрунтовувалося й осмислювалося положення нового, безкровного
етапу боротьби за незалежність України. У документі критикувалася соціально-економічна і національна політика КПРР. Зазначалося, що в дійсності Україна позбавлена проголошених Конституцією
суверенітету та прав вільно вступати в політичні та економічні відносини з іншими державами. У республіці українська мова не тільки не стала державною, а взагалі була майже витіснена з офіційного вжитку. Тому Україні потрібно використати надане їй право
(ст. 14 Конституції УРСР, ст. 17 Конституції СРСР) і вийти зі
складу СРСР.
Характерною особливістю УРСС було те, що її засновники для
визначення та обґрунтування своїх ідеологічних засад використовували праці К. Маркса, В. Леніна.
У 1961 р. за доносом діяльність УРСС було викрито. Л. Лук’яненка було засуджено до страти. Після 73-денного очікування виконання вироку в камері смертників страту було замінено на 15-річне
ув’язнення. Після повернення з ув’язнення він продовжив боротьбу
за незалежність України, став одним із засновників Української
гельсінської групи. У 1978 р. був знову заарештований і засуджений до 10 років ув’язнення і 5 років заслання. У січні 1989 р.
повернувся в Україну, очолив Українську гельсінську спілку.
У 1990 р. був обраний народним депутатом. Цього самого року очолив Українську республіканську партію. У 1992—1993 рр. — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді. Від 1994 р. —
знову народний депутат, голова Всеукраїнської асоціації дослідників
голодоморів в Україні.
4 зародження робітничого опозиційного руху
 Розповідь учителя
Опозиційний рух розвивався не тільки в західних регіонах
України. На Донбасі в 1956 р. засновано таємну робітничу організацію на чолі з Є. Доніченком. Вона мала назву «Реалістичний
робітничий гурток демократів» і ставила за мету боротьбу з радянським ладом. Організація мала свій статут, «трійкову» будову груп,
членські внески, сувору конспірацію.
Керівництво гуртка планувало створити мережу нелегальних
осередків, згодом об’єднаних у єдину демократичну партію, яка
повинна була стати альтернативою КПРС і провести боротьбу за
зміну суспільного ладу в СРСР. Після перемоги революції передбачалося провести вільні всенародні вибори. У такий самий спосіб
робітники демократично обирали б і керівників підприємств. Землю планувалося роздати селянам без права її продажу. Такий лад,
на думку керівників гуртка, називався б народовладдям.
Протягом 2,5 року свого існування члени гуртка регулярно розповсюджували різноманітні листівки в містах Донбасу, у яких пропагували свої ідеї. Група мала й власний рукописний часопис «Свободное слово». Однак, незважаючи на радикальні наміри, гуртківці
у своїх задумах не мали на меті створення незалежної Української
держави.
IV. ОсМислення нОвих знань і вМінь
 Бесіда
1. Які причини та передумови виникнення дисидентського руху?
2. Перелічіть назви підпільних антирадянських організацій.
3. Назвіть усі напрямки протесту опозиційного керівництва на початку 1960-х рр.
 Дискусія
1. Як ви вважаєте, чи був дисидентський рух масовим?
2. У чому виявилася слабкість опозиційного руху в цей період?
V. підсуМки урОку
Дисидентський рух виникає наприкінці 1950-х — на початку
1960-х рр. Передумовами його виникнення стали лібералізація
суспільно-політичного життя, пом’якшення цензури та видання
багатьох раніше заборонених творів. Представники опозиційного
руху виступили проти існуючої системи, порушення законів, прав
людини, свободи слова, совісті, за вільний розвиток української
мови.
Дисидентський рух за своїм характером був мирний, немасовий.
За формами боротьби — ненасильницький.
Ідеологія дисидентства — це переконання в необхідності докорінних змін у суспільстві.
(Учитель аналізує й оцінює роботу учнів на уроці.)
VI. дОМашнє завдання
1. Опрацюйте відповідний матеріал підручника.
2. Підготуйтеся до «круглого столу»* за темою «Розвиток культури в період “хрущовської відлиги”». (Учитель пропонує учням
план проведення наступного уроку.)
План
1) Національні аспекти реформи освітньої системи.
2) Наукові досягнення.
3) «Відлига» в українській літературі.
4) Шістдесятники.
5) Прояви лібералізації в українському музичному мистецтві, живопису, театрі, архітектурі.
6) Посилення контролю держави за діяльністю церкви.
* Доцільно запропонувати учням використати інструкцію-пам’ятку для
підготовки до «круглого столу» (див. с. 455).