Учительська світлиця

Уроки № 26—27
Тема. Лібералізація суспільно-політичного життя.
Мета: сприяти усвідомленому сприйняттю учнями процесу десталінізації; розкрити особливості суспільно-політичного життя; формувати уміння характеризувати історичних осіб; критично
оцінювати події внутрішньополітичного життя України в першій половині 1950-х рр.; висловлювати
власну думку.
Тип уроку: засвоєння нових знань.
Обладнання: підручник, карта «Україна в період десталінізації 1953—1964 рр.», дидактичні матеріали (документи).
Основні терміни і поняття: лібералізація, відлига, десталінізація, реабілітація, Програма КПРС.
Основні дати і події: 14—25 лютого 1956 р. — XX з’їзд КПРС; 30 червня 1956 р. — видання постанови ЦК КПРС «Про подолання культу особи та його шкідливі наслідки»; 24 грудня
1957 р. — звільнення першого секретаря ЦК КПУ О. Кириченка і обрання на цю посаду М. Підгорного; жовтень 1961 р. — XXII з’їзд КПРС, створення Програми КПРС; липень 1963 р. — звільнення першого секретаря ЦК КПУ М. Підгорного й обрання на цю посаду П. Шелеста.
Очікувані результати: після цього уроку учні зможуть: аналізувати реабілітаційний процес
та його наслідки для України; пояснювати зміст понять «відлига», «десталінізація», «реабілітація»;
складати політичні портрети діячів цього періоду; характеризувати історичні документи цього періоду; давати власну оцінку особливостей суспільно-політичного життя; висловлювати своє критичне ставлення.
Хід уроку

II. МОтивація навчальнОї діяльнОсті
 Слово вчителя
Лібералізація суспільно-політичного життя супроводжувалась
десталінізацією, гуманізацією, демократизацією, виникненням
дисидентського руху, розширенням прав союзних республік, спробою реформування економіки. Сьогодні на уроці ми проаналізуємо ці процеси та явища і виділимо їх позитивні та негативні наслідки.
III. вивчення нОвОгО Матеріалу
1 XX з’їзд кпрс — початок офіційної десталінізації
 Робота з поняттям
Десталінізація (1956—1964 рр.) — це процес засудження й відмова від найбільш жорстоких сталінських методів управління
державою (масові позасудові репресії), демократизація суспільнополітичного життя СРСР без докорінних змін існуючої системи.
 Розповідь учителя
Найголовнішими кроком на шляху десталінізації і лібералізації
радянського суспільства став ХХ з’їзд КПРС, що відбувся 14—
25 лютого 1956 р. У звітній доповіді М. Хрущова не було жодних
сенсаційних заяв. У ній, зокрема, підтверджувався послідовний
курс партії на розрядку міжнародної напруженості, розглядалися
важливі економічні й соціальні проблеми, указувалися переваги
«колективного керівництва». Ці проблеми висвітлювалися й у виступах делегатів з’їзду.
В останній день роботи з’їзду М. Хрущов повідомив делегатів,
що вони ще мають зібратися на додаткове закрите засідання.
У ніч із 24 на 25 лютого 1956 р. М. Хрущов протягом чотирьох
годин зачитував «Таємну закриту доповідь “Про культ особи та
його наслідки”», у якій були розкриті причини утвердження культу особи Сталіна, його конкретні прояви й наслідки. Делегати
з’їзду вперше почули правду про «заповіт» Леніна, про Й. Сталіна як «нащадка» та «геніального продовжувача» справи В. Леніна, видатного «воєначальника», який насправді був жорстоким
тираном і головним винуватцем жахливих поразок Червоної армії в 1941—1942 рр.
Критика культу особи Й. Сталіна на ХХ з’їзді партії була
хоч і різкою, але поверховою. Незважаючи на свою інформаційну насиченість та емоційність, доповідь М. Хрущова скоріше
маскувала, ніж розкривала справжню картину злочинів сталінізму. У ній, скажімо, засуджували лише зовнішні сторони тоталітаризму (культ особи) і найстрашніші зловживання державної влади (масові репресії). Політика ж партії в цілому на всіх
етапах соціалістичного будівництва вважалася правильною. З’їзд
не обговорював доповіді М. Хрущова, а прийняв із цього питання лише стислу постанову.
Проте й ця дозована критика позитивно вплинула на оздоровлення політичної і морально-психологічної атмосфери в країні, здійснила справжній переворот у суспільній свідомості. Цей
переломний період у житті радянських людей, за влучним висловом І. Еренбурга, був названий хрущовською «відлигою».
 Додатковий матеріал
Спогади М. Хрущова
про ХХ з’їзд КПРС
…Мене турбувала думка: «Скінчиться з’їзд… А що далі? На нашій
совісті залишаться сотні тисяч безвинно розстріляних людей… Мало хто
вцілів, майже весь партійний актив було розстріляно або репресовано.
Рідко кому поталанило так, що він залишився живим». Урешті я зібрався із силами і під час одної з перерв поставив питання: «Як бути
з колишніми розстрілами і арештами? …Бо ми вже знаємо, що люди,
які зазнали репресій, були невинні і не були «ворогами народу». Вони
будуть повертатися із заслання. Ми ж утримувати їх там не станемо.
Треба поміркувати, як їх повернути з честю… Люди будуть виходити
з в’язниць, приїздити до рідних, розповідати родичам, знайомим, друзям, товаришам, як все було, і стане надбанням всієї країни і всієї партії, що ті, хто залишився в живих, були репресовані без вини… Замовчати це неможливо…
2 «відлига» — період в історії срср та урср (1953—1964 рр.). перебування при владі М. хрущова. політична реабілітація. реформування гулагу
 Постать в історії
Микита Хрущов (1894—1971 рр.) — державний і партійний діяч. Від
1908 р. працював на шахтах Донбасу. Від 1918 р. — член більшовицької
партії. Пройшов усі етапи партійної кар’єри. У 1938—1949 рр. (із перервою — квітень—листопад 1947 р.) — перший секретар ЦК КП(б)У.
Протягом 1944—1947 рр. водночас є Головою Раднаркому (з 1946 р. —
Ради міністрів) УРСР. Під час війни — член Військових рад кількох
фронтів. Від березня 1953 р. — секретар, від вересня 1953 по жовтень
1964 р. — перший секретар ЦК КПРС, водночас (1958—1964 рр.) — Голова Ради Міністрів СРСР.
 Робота з поняттям
Політична реабілітація — це процес виправдання, відновлення в правах несправедливо звинувачених, зганьблених чи засуджених осіб.
 Розповідь учителя
Перший етап реабілітації (1953—1956 рр.). 27 березня 1953 р.
видано указ Президії Верховної Ради СРСР про амністію ув’язнених
до п’яти років. Реабілітація репресованих у 1930-х рр. партійних,
радянських військових, культурних діячів В. Затонського, Е. Квірінга, С. Косіора, В. Чубаря, П. Постишева, Ю. Коцюбинського,
Г. Косинського, М. Куліша.
 Постать в історії
Павло Постишев (1887—1939 рр.) — радянський партійний та державний діяч. Народився в Івано-Вознесенську (Росія). Від 1904 р. —
член РСДРП. Брав участь у революційному русі 1905—1908 рр. Один із
керівників більшовицького партизанського руху на Далекому Сході.
У серпні 1923 р. направлений в Україну. У 1924—1930 рр. — секретар
Київського губкому. У 1933 р. був особистим представником Й. Сталіна
в Україні з необмеженими повноваженнями. Очолював політичну кампанію проти М. Скрипника. Виступав за репресивні методи під час проведення колективізації. Один з організаторів голодомору в Україні. У 1938 р.
заарештований. Розстріляний 26 лютого 1939 р.
Реформи, які почалися після смерті Й. Сталіна, сприяли ліквідації
системи ГУЛАГу.
 Робота з поняттям
ГУЛАГ (1930—1960 рр.) — створене в системі ОДПУ—НКВС
МВС Головне управління виправно-трудових таборів, символ
безправ’я, рабської праці та свавілля в радянському суспільстві
епохи сталінізму.
Постановою Ради Міністрів СРСР від 25 березня 1953 р.
було припинено будівництво кількох великих об’єктів, яке відбувалося за участю ув’язнених, як не викликане «невідкладними потребами народного господарства». До будівництв, які
ліквідовувались, потрапили Головний Туркменський канал, залізниці на півночі Західного Сибіру, на Кольському півострові,
тунель під Татарською протокою, заводи штучного рідкого пального та ін. За указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953 р. про амністію, із таборів звільнили майже 1200 тис.
ув’язнених. Була здійснена спроба передати ГУЛАГ із відома
МВС до міністерства юстиції. Але повстання, яке спалахнуло
у 1953—1954 рр. у кількох таборах (Гірничий ВТТ у Норильську, Річний ВТТ у Воркуті, Степовий і Карагандинський ВТТ
у Казахстані, Унжевський ВТТ у Горьківській області, В’ятський — у Кіровській області та ін.), для придушення яких
застосували війська, примусили відмовитись від експерименту
та повернути табори до відання МВС. Влада пішла на ліквідацію інституту особливих таборів, а потім на реабілітацію жертв
репресій й масовий перегляд справ політв’язнів. Унаслідок цього зменшилася кількість табірного контингенту (з 1360 тис. до
780 тис. осіб за період від квітня 1954 по січень 1956 р.) Постанова ЦК КПРС та Ради міністрів СРСР від 25 жовтня
1956 р. визнала «недоцільним подальше існування виправнотрудових таборів МВС СРСР як таке, що не забезпечує виконання найважливішого державного завдання — перевиховання
ув’язнених у праці». Система ГУЛАГу проіснувала ще кілька
років і була скасована указом Президії Верховної Ради СРСР
від 13 січня 1960 р.
Амністія 1955 р. стосувалась осіб, які співпрацювали з окупантами в роки війни, але не чинили злочинів.
Також проголошувались амністії для воїнів УПА, які складуть
зброю, і тих, хто утримувався в таборах. До 1957 р. було звільнено 65 534 бійців ОУН—УПА.
Проте амністія не передбачала реабілітацію. Звільнені політичні в’язні продовжували носити тавро «ворогів народу».
За 1954—1956 рр. було реабілітовано лише 8 тис. осіб.
Восени 1953 р. було ліквідовано військові трибунали МВС та
особливу нараду МВС, яка мала право застосовувати в адміністративному порядку висилку, заслання та ув’язнення. У 1954 р. сформовано Комітет державної безпеки (КДБ) СРСР і УРСР. Нові органи були зобов’язані переглянути заведені на громадян політичні
справи. У 1954 р. створено комісію Президії ЦК КПРС із розслідування злочинів Й. Сталіна. У 1955 р. запроваджено прокурорський нагляд.
Другий етап реабілітації (1956—1959 рр.). Було реабілітовано 250 тис. осіб (більшість посмертно). Реабілітація стала масовою. Було створено 90 спеціальних комісій, які мали право
розглядати справи безпосередньо в таборах. Загалом до листопада 1959 р. державні інстанції, органи прокуратури і КДБ переглянули 4 млн 263 тис. справ на 5 млн 481 тис. осіб. Із них
було реабілітовано 2 млн 481 тис. осіб, що становило 58,2 % загальної кількості тих, на кого були заведені справи в репресивних органах України. Загалом за 1956—1963 рр. було повністю
реабілітовано лише 250 тис. осіб. На 1959 р. за політичні злочини в таборах утримувалось 11 тис. осіб. Із 1962 р. комісії з реабілітації поступово припинили свою роботу.
3 третя програма КПРС — програма будівництва комунізму
 Розповідь учителя
У жовтні 1961 р. відбувся позачерговий з’їзд КПРС, який прийняв третю програму КПРС.
 Робота з документом
Опрацюйте текст «Програми КПРС» і дайте відповіді на запитання.
1) Визначте основні завдання партії в будівництві комунізму.
Назвіть складові комунізму.
2) Чи вважаєте ви реальними строки їх виконання?
Поступово під впливом оточення М. Хрущов опинився в полоні
власного культу особи. Перебуваючи при владі, він намагався щось
змінити в багатьох сферах життя, домогтися оптимізації форм
управління, але суспільно-політичні зміни мали суперечливий характер. Часткові реформування ігнорували творчу ініціативу мас
і демократичні засади. Партійні лідери втратили почуття реальності та з допомогою «суспільствознавців», які вихваляли рішення
КПРС, стали необґрунтовано оцінювати становище країни і перспективи її розвитку. В основному цим і пояснюється узяття
XXII з’їздом КПРС у жовтні 1961 р. курсу на розгорнуте будівництво в СРСР комунізму і створення його матеріально-технічної бази протягом 20 років. За цей час для всього населення мали побудувати п’ятиповерхові будинки — як у містах, так і в селах,
колгоспників повністю позбавити присадибних ділянок. Почалося
активне впровадження вкрай примітивної зрівнялівки в оплаті.
4 ліквідація антихрущовської опозиції в кремлі. центр і українське
керівництво
 Розповідь учителя
Колективне керівництво, проголошене М. Хрущовим після смерті Й. Сталіна, незабаром утрачає свою єдність і злагодженість,
а згодом остаточно розколюється на два ворожі табори. Найбільшої
гостроти протистояння між ними досягло влітку 1957 р., коли колишня «сталінська гвардія» на чолі з Г. Маленковим, В. Молотовим та Л. Кагановичем вирішила дати відкритий бій М. Хрущову.
Скориставшись його візитом до Фінляндії, опозиція 18 червня
1957 р. поставила питання про відставку першого секретаря на
засіданні Президії ЦК КПРС. Незважаючи на більшість (сім проти чотирьох), своєї мети вони не досягли. У протиборстві, що тривало
чотири дні, важливу роль відіграли керівники силових структур —
Г. Жуков (армія) та І. Сєров (КДБ). Вони оперативно доставили
членів ЦК КПРС до Москви. Пленум, що відбувся 22—29 червня
1957 р., після тривалих і гострих дискусій засудив діяльність опозиціонерів. Згодом вони були зміщені з високих державних посад.
У цьому протистоянні керівництво України послідовно підтримувало М. Хрущова.
Ліквідація антихрущовської опозиції дала можливість зберегти
вироблений політичний курс і підготувати надійне підґрунтя для
наступного етапу оновлення й лібералізації радянського суспільства. Із метою остаточного зміцнення свого становища М. Хрущов
здійснив чергову низку кадрових перестановок. У грудні 1957 р.
першого секретаря ЦК КП(б)У О. Кириченка обирають секретарем
ЦК КПРС, а на чолі КПУ стає М. Підгорний. На початку 1958 р.
М. Хрущов усунув із посади голови Ради Міністрів СРСР М. Булганіна й сам очолив союзний уряд. І нарешті 1960 р. на посаду
голови Президії Верховної Ради СРСР замість 79-річного К. Ворошилова було висунуто Л. Брежнєва.
 Постать в історії
Микола Підгорний (1903—1983 рр.) — радянський державний і партійний діяч. Народився на Полтавщині. Від 1917 р. працював робітником на різних підприємствах Карлівки. У 1931 р. закінчив Київський
технологічний інститут харчової промисловості. У 1939—1940 рр. був
головним уповноваженим уряду СРСР для переселення української людності з території Польщі до України. Від 1946 р. — постійний представник Ради Міністрів УРСР при урядові СРСР. У 1963 р. був висунутий
на посаду секретаря ЦК КПРС. Протягом наступних років займав високі посади в органах влади.
5 наростання опору десталінізації. державний переворот 1964 р.
 Розповідь учителя
Роки хрущовської «відлиги» засвідчили, що радянське суспільство неоднозначно сприйняло зміни й реформи, які відбувалися в країні. На початковому етапі правління М. Хрущова
майже всі верстви населення активно підтримали процеси десталінізації та перші позитивні наслідки його економічних перетворень. Проте після відступу Хрущова від проголошених раніше демократичних гасел, відмови від колективного керівництва   й повернення до фактичного єдиновладдя, а також через серйозні проблеми в забезпеченні промисловими товарами й продуктами харчування радянські люди починають поступово зневірюватися в остаточних успіхах хрущовських реформ. Унаслідок
невиважених, а іноді й відверто авантюрних рішень, що спричинили кризу й застій у промисловості й сільському господарстві,
від хрущовських економічних новацій насамперед відвертаються
робітники й селяни. Іноді це приводить навіть до відкритих народних виступів проти влади.
Зокрема, на початку 1960-х рр. зафіксовані факти масового невдоволення робітників, пов’язані з незадовільними умовами праці,
реформуванням виробничих норм і розцінок, різким зменшенням
зарплати на підприємствах. Такі виступи відбулися в Краматорську, Черкасах, Харкові, Києві та інших містах. Як правило, вони
були нетривалими, швидко припинялися після втручання партійних і державних органів.
Проте в 1962 р. в Донецьку й Жданові відбуваються вже
справжні робітничі страйки й маніфестації, викликані різким
підвищенням цін на продукти харчування. Справжньою кульмінацією цих виступів стали події в російському Новочеркаську, де проти семитисячної робітничої демонстрації були застосовані військові підрозділи, що призвело до людських жертв.
Наступного року в Одесі робітники відмовилися вантажити масло,
що як «братерська допомога» мало бути відправлене на революційну Кубу. У результаті робітничих заворушень того самого 1963 р. в Кривому Розі було на цілий тиждень уведено воєнний стан.
Не здобув собі М. Хрущов прихильників і в середовищі інтелігенції після низки «творчих зустрічей» із нею, що відбулися в 1962—1963 рр. у Москві. Відчувши інтелектуальну обмеженість, безкультур’я, невихованість партійного й державного
лідера країни, значна частина представників культурної сфери
також зневірюється в остаточних успіхах його реформаційної
діяльності й відвертається від нього.
У своїй практичній діяльності М. Хрущов, як правило, виявив
величезну самовпевненість, амбіційність, йому не вистачало необхідної керівникові такого рангу толерантності. Ці негативні риси
його характеру пояснювалися браком глибоких знань та низькою
культурою поведінки. Вони не давали можливості тогочасному радянському лідерові приймати правильні рішення й уживати необхідних заходів під час оперативного розв’язання гострих і невідкладних проблем.
Негативні наслідки цієї політики особливо відчули на собі представники української керівної еліти О. Кириченко, В. Щербицький
та Н. Кальченко, які без об’єктивних причин і жодних пояснень
були зміщені з високих урядових і партійних посад та переведені
на другорядні ролі.
Улітку 1963 р. М. Хрущов відкликав М. Підгорного з Києва до
Москви й призначив його на посаду секретаря ЦК КПРС. Першим
секретарем ЦК Компартії України був обраний П. Шелест. Ці партійні діячі, які своєю політичною кар’єрою цілковито завдячували
М. Хрущову, незабаром приєдналися до учасників змови, що готувалася керівництвом КДБ та ще одним хрущовським висуванцем
Л. Брежнєвим.
Тільки відомі партійні діячі України О. Іващенко та З. Сердюк намагалися попередити М. Хрущова про змову у вищому
керівництві партії і держави проти нього і його курсу. Але керівник держави був надійно блокований і проінформувати його
не вдалося.
Скориставшись відсутністю М. Хрущова, який перебував на
відпочинку, члени Президії ЦК КПРС 12 жовтня 1964 р. офіційно поставили питання про свою недовіру першому секретареві.
Згодом цілком легітимно 14 жовтня вже у присутності самого
М. Хрущова пленум ЦК звільнив його від обов’язків першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради Міністрів СРСР з відверто лицемірним формулюванням: «У зв’язку з похилим віком і погіршенням стану здоров’я». Першим секретарем ЦК КПРС було обрано
Л. Брежнєва, а на посаду голови Ради Міністрів рекомендовано
О. Косигіна. У 1964 р. Жовтневий Пленум ЦК КПРС ознаменував
собою початок нового етапу радянської історії. До влади в державі й партії приходять представники так званого «третього покоління» радянських керівників.
 Постать в історії
Петро Шелест (1908—1996 рр.) — український партійний і радянський діяч. Народився на Харківщині. У 1935—1937 рр. служив у Червоній армії. Від 1940 р. перебував на партійній роботі, обіймав посаду
секретаря Харківського міськкому КП(б)У з питань оборонної промисловості. Протягом 1948—1954 рр. очолював заводи в Ленінграді та Києві. У 1962 р. став секретарем ЦК КП України. Від липня 1963 р. —
перший секретар ЦК КП України. Відіграв важливу роль в усуненні
від влади М. Хрущова. У 1966—1972 рр. — член президії Верховної
Ради СРСР.
IV. ОсМислення нОвих знань і вМінь
 Бесіда
1. Що таке «відлига»? Які її складові?
2. Як відбувався реабілітаційний процес в Україні?
3. Чим були зумовлені зміни в українському керівництві?
4. Які факти щодо наростання опору десталінізації вам запам’яталися?
5. Які негативні риси керівництва М. Хрущова спричинили державний переворот 1964 р.?
 Робота з таблицею
Використовуючи знання, набуті на уроці, та матеріал підручника, складіть таблицю за темою «Діяльність вищого партійного
керівництва УРСР».
Зразок заповненої таблиці

 Завдання
1. Доведіть, що ситуація в суспільно-політичному житті другої
половини 1950-х — початку 1960-х рр. мала суперечливий характер.
2. Охарактеризуйте особливості процесів десталінізації в Україні.
3. На сьогодні в Україні реабілітовано понад 300 тис. осіб. Висловіть власну думку про внесок М. Хрущова в реабілітаційний
процес в Україні.
V. підсуМки урОку
Учитель аналізує й оцінює роботу учнів на уроці.
VI. дОМашнє завдання
1. Опрацюйте відповідний матеріал підручника.
2. Підготуйте повідомлення за темами: «Позитивні тенденції в суспільно-політичному житті», «Суперечливий характер процесу
десталінізації».
3. Підготуйте повідомлення про організацію соціалістичного змагання у промисловості (одному учню).