УРОКИ №112—114

Тема. Український національно-визвольний рух на території Польщі в 1920—1930-ті рр.

Мета: схарактеризувати спектр українських політичних партій на території Польщі; розкрити суть ідеології «інтегрального націоналізму»; пояснити зміст основних термінів і понять; сприяти розвитку історичної свідомості учнів, критичному осмисленню історичних подій; виховувати їх у дусі патріотизму, толерантності.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручник, хрестоматія, стінна карта «Західноукраїнські землі у міжвоєнний період», атлас.

Основні терміни та поняття: інтегральний націоналізм, референдум, політична криза, вибори, імпічмент, імпліментація.

Основні дати: 1920 р. — створення у Празі УВО; 1925 р. — створення УНДО; 1929 р. — створення у Відні ОУН; 1935—1936 рр. — Варшавський процес; політичний процес проти ОУН, засудження основних провідників ОУН на західноукраїнських землях; 1938 р. — убивство в Роттердамі голови проводу ОУН Е. Коновальця.

Хід уроку

І. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Учитель оголошує учням тему й основні завдання уроку.

II. ПЕРЕВІРКА ДОМАШНЬОГО ЗАВДАННЯ

• Фронтальне опитування

1. Які українські землі увійшли до складу Польщі?

2. Схарактеризуйте політику Польської держави щодо українських земель.

3. Чим були зумовлені зміни у політиці правлячих кіл Польщі?

4. Як можна оцінити політику польських правлячих кіл щодо українства?

5. Чому політика «нормалізації» зазнала поразки?

III. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ, УМІНЬ І НАВИЧОК

• Бесіда за запитаннями

1. Коли виник націоналістичний напрям в українському русі?

2. Яку роль відіграла націоналістична течія в роки Української революції та визвольних змагань?

IV. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Українські політичні партії та організації.

• Розповідь учителя

Незважаючи на антиукраїнську політику правлячих кіл Польщі, існуючий політичний режим допускав певну політичну діяльність. Використовуючи цю можливість, українці створили політичні партії, покликані захищати їхні інтереси. Так, у Польщі на 1925 р. існувало 12 українських політичних партій, що представляли широкий політичний спектр.

Найбільшою й найвпливовішою серед українських політичних партій було Українське народно-демократичне об’єднання (УНДО), яке утворилося в 1925 р. і вважалося ліберальною партією інтелектуальної еліти краю. Лідерами об’єднання були Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький. УНДО виступало за конституційну демократію та незалежність України. Головним практичним завданням УНДО вважала захист економічних, політичних, національно-культурних прав українців. Під впливом УНДО перебувала значна частина українських фінансових, кооперативних та культурних закладів краю, товариств, у тому числі й найвпливовіша газета «Діло», яка, по суті, стала його неофіційним органом.

Соціалістичний спектр українського руху був представлений Українською соціал-радикальною партією (УСРП), що утворилася після об’єднання в 1926 р. найстарішої західноукраїнської партії — Русько-української радикальної партії з Українською партією соціалістів-революціонерів, що діяла на Волині. Її підтримували селяни, сільська інтелігенція. Радикали прагнули поєднати принцип демократичного соціалізму з ідеєю незалежності України. Розв’язання найважливіших соціально-економічних проблем пов’язувалося із завоюванням незалежності. Її лідерами були Л. Бачинський і І. Макух. Ще однією соціалістичною партією була Українська соціал-демократична партія. У своїй діяльності вона спиралася на малочисленне українське робітництво. У 1924 р. УСДП була примусово розпущена польською владою на підставі звинувачення в поширенні ідей комунізму; у 1929 р. вона відновила свою діяльність. Лідером партії став М. Ганкевич. Решта українських партій були нечисленними та маловпливовими (Українська католицька партія, Волинське українське об’єднання, москвофіли тощо). Майже всі українські партії виступали за об’єднання українських земель у єдиній державі. Ситуацію в УСРР у 1920-ті рр. висвітлив Д. Левицький у 1925 р. в газеті «Діло»: «На радянській Україні росте, міцнішає і розвивається українська національна ідея, і разом зі зростом цієї ідеї чужі рамці фіктивної української державності наповнюються рідним змістом справжньої державності». Але в 1930-ті рр. думка щодо УСРР і СРСР докоріннно змінюється.

Ще однією впливовою політичною силою була Комуністична партія Східної Галичини, яка в 1923 р. перетворилася на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ) й увійшла до Компартії Польщі. КПЗУ діяла підпільно; прагнула поєднати національні ідеї з ідеями комунізму, підтримувала ідейну течію націонал-комунізму. Вона спиралася переважно на найбідніші прошарки суспільства. На чолі КПЗУ стояли Й. Клірик, Р. Кузьма. Політика українізації та непу, що проводилася в УСРР, сприяла зростанню впливу КПЗУ й узагалі прорадянських настроїв у Західній Україні. Але наступна політика радянського керівництва (колективізація, голодомор, репресії) викликала критику з боку членів КПЗУ. Під час перебування в СРСР чимало західноукраїнських комуністів було репресовано, а Компартію Польщі, до складу якої входила КПЗУ, за рішенням Комінтерну в 1938 р. було розпущено.

Українські партії максимально намагалися використати легальні можливості впливу на формування державної внутрішньої політики. Із цією метою вони боролися за місця в польському парламенті: якщо в листопаді 1927 р. представництво українців у сеймі складалося з 25 послів і шести сенаторів, то в липні 1930 р. — із 50 послів і 14 сенаторів.

Поряд із легальними українськими партіями та підпільною діяльністю комуністів зростала ще одна сила, якій судилося стати провідником українського руху в 1930—1950-ті рр., — націоналістичний рух, що неухильно розвивався. Організаційні витоки були пов’язані з діяльністю Української військової організації (УВО), що була створена в Празі в 1920 р. групою старшин УСС і УГА на чолі з Є. Коновальцем. Головною метою УВО була Українська самостійна соборна держава, становлення якої мало здійснитися загальнонаціональним повстанням українського народу проти окупантів. Основним методом боротьби вважався терор проти представників окупаційної влади, установ тощо. Терористичні акти УВО мали й пропагандистську мету: привернути увагу світової громадськості до тієї несправедливості, яка після Першої світової війни була вчинена щодо українців. Найвідоміші акції УВО: невдалий замах на Ю. Пілсудського (1921 р.), кампанія саботажу та терористичні акти проти українських угодовців (1922 р.), експропріаційні акції (1924—1926 рр.) тощо.

Ідеологічною основою націоналістичного руху стала ідеологія інтегрального націоналізму Д. Донцова. Діяльність УВО та Д. Донцова сприяли консолідації націоналістичних сил. У 1929 р. постала Організація українських націоналістів (ОУН).

• Запитання на закріплення

1) Назвіть провідні українські політичні партії, що діяли на території Польщі.

2) Яка з них була найчисленнішою та найвпливовішою?

3) Чому український рух був представлений низкою партій, а не однією загальнонаціональною?

2. Українська кооперація.

Важливим елементом протидії польській політиці на західноукраїнських землях став український кооперативний рух. Кооперативи, діючи під гаслом «Свій до свого по своє», стали формою самоврядування та економічного самозахисту українського населення. Кожне село, кожна місцевість обов’язково створювали в себе кооператив — крамницю, касу, молочарню. На 1925 р. мережу низових кооперативів зміцнили повітові об’єднання, що завершилося створенням чотирьох спеціальних організацій — «Центросоюзу», «Маслосоюзу», «Центробанку» і «Народної торгівлі». Вони мали свої регіональні відділення по всій Галичині. «Маслосоюз» експортував свою продукцію до багатьох країн Європи. Центральною установою, яка керувала роботою кооперативів, був Ревізійний союз кооператорів. Кількість українських кооперативів у Східній Галичині зросла з 580 в 1921 р. до майже 4000 у 1939 р. Вони об’єднували 700 тис. членів.

Кооперативи сприяли впровадженню нових засобів господарювання та техніки серед українських селян і поклали край лихварській заборгованості галицького села. Українські кооперативи успішно конкурували з польськими господарськими організаціями, хоча, на відміну від них, аж до середини 1930-х рр. не отримували державних кредитів і субсидій. Завдяки їм економічний стан українського села почав повільно покращуватися, сформувався цілий прошарок заможного українського селянства. Удалося економічно протистояти польському «посадництву».

Мережа кооперативних організацій разом із мережею українських шкіл, «Просвіт», молодіжних спортивних організацій, політичних партій утворювали інфраструктуру українського національного життя в Західній Україні.

3. Створення ОУН. Ідеологічні основи.

Організація українських націоналістів, створена 1929 р. у Відні, оформила націоналістичний напрямок в українському русі. Засновниками ОУН стали Українська Військова Організація (УВО), що об’єднувала колишніх офіцерів української армії та вела збройну боротьбу проти польської окупації Східної Галичини, студентські організації — «Асоціація української націоналістичної молоді» (Львів), «Українська націоналістична молодь» (Прага), «Легіон українських націоналістів» (Подєбради, ЧСР) та інші націоналістичні групи. ОУН очолив керівник УВО, командир УСС у роки визвольних змагань, полковник Є. Коновалець. Ідеологією ОУН став інтегральний націоналізм, розроблений Д. Донцовим, який відкидав демократичні ідеали, стверджуючи, що демократична м’якотілість стала причиною поразки визвольних змагань 1917—1921 рр. Такої самої думки дотримувалися і його наступники Д. Андрієвський і М. Сціборський. Вони проголошували найвищою цінністю національну державу, на чолі якої мав стати верховний провідник — вождь. Єдність вождя й народу мусили забезпечувати корпорації, коаліції, профспілки, виборні ради. А єдина партія — ОУН — повинна була займатися ідеологічним проводом держави. Ідеологи інтегрованого націоналізму мало приділяли уваги майбутньому соціально-економічному устрою держави. Основою теоретичних міркувань було доведення прав українського народу на самостійну соборну державу й визначення шляхів здобуття незалежності. Ідеологи ОУН вважали, що незалежність Української держави можна здобути шляхом національної революції — всенародного повстання проти окупантів під керівництвом ОУН. Для підготовки національної революції потрібно всіма можливими засобами розхитувати окупаційний режим (індивідуальний терор, саботаж, напади, демонстрації, акції протесту) і одночасно готувати населення до повстання.

• Робота з документом

«Декалог»

(«Десять заповідей українського націоналіста»)*

Я — Дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя:

1. Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї.

2. Не дозволиш нікому плямити слави, ні чести Твоєї Нації.

3. Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань.

4. Вудь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.

5. Пімстиш смерть Великих Лицарів.

6. Про справу не говори з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба.

7. Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.

8. Ненавистю й безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації.

9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни.

10. Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української Держави.

1) До чого закликає документ?

2) Яку мету ставили собі українські націоналісти?

3) Чи відображені в «Декалогу» ідеї інтегрального націоналізму?

4) Спробуйте відтворити образ українського націоналіста, згідно з «Декалогом».

ОУН судилося стати на чолі визвольного руху українців протягом 1930—1950-х рр. Це можна пояснити:

• жорстокою антиукраїнською політикою як у Польщі, так і в СРСР;

• зневірою в демократичні ідеали;

• загальноєвропейською тоталітарною тенденцією в національно-визвольних рухах;

• привабливим прикладом Італії, Німеччини, що кинули виклик Версальській системі та створювали могутні національні держави;

• неможливістю легальної боротьби за відновлення української державності.

4. Діяльність ОУН у 1930-ті рр.

У 1930-ті рр. ОУН розгорнула активну діяльність на західноукраїнських землях. Вважаючи терор однією з найдієвіших форм боротьби, ОУН здійснила низку замахів, які набули широкого розголосу.

* Автор «Десяти заповідей...» — С. Ленкавський. Уперше твір був надрукований улітку 1929 р. і став загальновідомим під своєю грецькою назвою «Декалог».

Загалом УВО й ОУН вчинили протягом 1921—1939 рр. 63 замахи, жертвами яких стали 36 українців, 25 поляків, один росіянин та один єврей. Ці замахи здійснювалися передусім із метою привернути увагу світової та української громадськості до українського питання. Так, убивство в 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького було, з одного боку, помстою за політику пацифікації, а з іншого, — викликом світовій громадськості в зв’язку з порушенням Польщею прав національних меншин. Терор був спрямований не лише проти зовнішніх ворогів, а в основному проти внутрішніх — проти тих українців, які йшли, на думку ОУН, на співробітництво з існуючою владою. Так, у Львові було вбито директора української академічної гімназії. Такі акції не додавали авторитету ОУН, викликали масові репресії з боку польської влади. У 1935—1936 рр. після масових арештів членів ОУН відбулися Варшавський, а згодом Львівський процеси, під час яких С. Бандера, М. Лебедь та інші були засуджені до страти, яка амністією була замінена довічним ув’язненням. Сотні членів ОУН опинилися в концтаборі Береза-Картузька.

Відчутним ударом по ОУН стало вбивство в травні 1938 р. лідера організації Є. Коновальця. Напередодні вирішальних в історії Європи та світу подій організація залишилася без керівника. У середині ОУН намітився розкол між її закордонним проводом, на чолі якого стояв А. Мельник, і структурою ОУН на західноукраїнських землях, головою якої від 1933 р. був С. Бандера. Перші серйозні розбіжності між двома лідерами відбулись під час подій у Карпатській Україні. А. Мельник як більш обізнаний у європейських справах передвоєнної Європи категорично заборонив перехід членів ОУН із Галичини до Закарпаття. Він знав, що А. Гітлер віддасть цей край Угорщині. Але галицька молодь і провід на чолі зі Є. Бандерою, керовані прагненням розбудувати в Закарпатті Українську державу, навколо якої повинні були об’єднатися решта українських земель, прагнула дій. Для багатьох це мало трагічні наслідки: одні загинули під час переходу через польсько-чехословацький кордон, інші — у боях з угорськими військами. Тільки втручання Німеччини, за проханням А. Мельника, урятувало життя багатьом членам ОУН, що потрапили до рук угорців.

У 1940 р. між А. Мельником і С. Бандерою відбулася зустріч, яка завершилася розривом між двома лідерами. У квітні 1941 р. у Кракові на II Великому зборі ОУН С. Бандеру було проголошено провідником, а А. Мельник був виключений з організації, після того постали дві організації — ОУН(Б) та ОУН(М). Крім того, II Великий збір був присвячений підготовці до здобуття влади в Україні в умовах, коли наближався напад Німеччини на СРСР. Ураховуючи обставини, ОУН(Б) пішла на співробітництво з Німеччиною. Стратегічний задум оунівців передбачав використати напад Німеччини для захоплення влади в Україні. Створювалися спеціальні похідні загони, які в умовах міжвладдя повинні були, рухаючись на схід, організовувати українські владні структури. У складі вермахту формувався український легіон, який складався з батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд». Командували ними гауптштурмфюрери СС Р. Шухевич і Є. Побігущий. У перший же день вступу німецьких військ до Львова (30 червня 1941 р.) на урочистому зібранні представників українських партій та безпартійних провід ОУН(Б) проголосив Акт відновлення української державності, який благословив митрополит греко-католицької церкви А. Шептицький. Також був створений уряд на чолі з Я. Стецьком. Німецька окупаційна влада негативно поставилися до цього Акта. Після невдалих спроб умовити українських провідників відмовитися від нього почалися масові арешти: С. Бандера, Я. Стецько та інші були заарештовані й кинуті до в’язниці; репресії проти членів ОУН і всього українського народу. Україна була розчленована на кілька штучних адміністративних одиниць, установлено жорстокий окупаційний режим. Батальйони «Нахтігаль» і «Роланд» були розпущені. У таких умовах ОУН приймає рішення розпочати збройну боротьбу проти німецької окупації. У 1942 р. створюється Українська повстанська армія, на чолі якої стає Р. Шухевич, розгортає свою діяльність оунівське підпілля. Практика боротьби проти сталінського та фашистського тоталітаризму примусила дещо переглянути ідеологічні засади організації. Вони наближуватися до демократичних ідеалів. Керівники ОУН зрозуміли, що здобути незалежність України можливо лише спільно з іншими поневоленими народами.

• Запитання для дискусії

1) Дайте оцінку терористичної діяльності ОУН.

2) Які наслідки для ОУН мав розкол у її лавах? Чи був цей розкол неминучим?

V. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

• Робота з підручником

Спираючись на відповідний матеріал підручника та розповідь учителя, складіть і заповніть таблицю «Український національно-визвольний рух у Польщі в 1920—1930-ті рр.», зазначивши: назви партій; мету діяльності; соціальну базу; методи боротьби; провідників, лідерів.

VI. ПІДСУМКИ УРОКУ

• Антиукраїнська політика зумовила розгортання потужного українського національно-визвольного руху, який був представлений як легальними, так і нелегальними організаціями. У міру зростання антиукраїнських акцій керівну роль у національно-визвольному русі перебирає потужна підпільна мережа ОУН.

• ОУН очолила національно-визвольний рух українців. Ідеологічною основою її діяльності став інтегральний націоналізм — тоталітарна (авторитарна) ідеологія, яка й зумовила особливості діяльності організації в 1930-ті рр.

VII. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацюйте відповідний матеріал підручника.