Учительська світлиця

Урок № 75
Тема. Культурне й духовне життя в Україні в 1917—1920 рр. (за часів Української
Держави П. Скоропадського та Директорії УНР).
Мета: ознайомити учнів із розвитком культурного життя за часів гетьманування П. Скоропадського; дати характеристику політиці гетьмана в культурній сфері; розповісти про створення Української
академії наук; пояснити зміст основних термінів і понять; формувати вміння учнів аналізувати та
узагальнювати історичний матеріал; виховувати в них повагу до досягнень культури України як складової світової культури.
Тип уроку: комбінований.
Основні терміни та поняття: Українська академія наук (УАН), автономія Української православної церкви (УПЦ).
Обладнання: підручник, стінна карта «Культурне і духовне життя в Україні 1917—1920 рр.»,
атлас, ілюстративний і дидактичний матеріал.
Хід уроку

ІІ. перевІрка дОмашньОгО завдання
 Запитання та завдання
1. Які чинники сприяли українізації освіти?
2. Як революційні події позначилися на театральному житті України?
3. Чому вкрай складно відбувалися взаємини між УЦР і церквою?
4. Складіть розгорнутий план за темою «УЦР і православна церква».
5. Визначте здобутки в розвитку української культури за часів УЦР.
6. На прикладі культурної політики УЦР визначте вплив ідеології
на розвиток освіти.
ІІІ. актуалІзацІя ОпОрниХ знань, умІнь І навичОк
 Запитання та завдання
1. Назвіть основні здобутки культурного будівництва за часів УЦР.
2. Які труднощі доводилося долати на шляху українізації всіх сторін життя суспільства?
IV. вивчення нОвОгО матерІалу
1 умови розвитку культури. розвиток освіти.
 Розповідь учителя
Незважаючи на скрутний час, гетьманський уряд і особисто П. Скоропадський виявили розуміння того, що без підтримки науки, освіти,
мистецтва не можна успішно розв’язувати й інші питання державного будівництва.
За гетьмана продовжився процес українізації початкової та середньої освіти.
У липні Міністерство народної освіти видало розпорядження про
утворення національної нижчої початкової школи, яким передбачався перехід на українські підручники та мову викладання, у російськомовних гімназіях і реальних училищах запроваджувалися українознавчі предмети. Істотно змінювалися програми вчительських
семінарій, які наближали підготовку педагогічних кадрів до реальних
суспільних потреб.
Уряд виділив 350 стипендій для незаможних учнів української
національності, узяв на баланс держави 40 чоловічих гімназій, відкритих з ініціативи М. Василенка. На підвищення заробітної платні
вчителям із Державної скарбниці було виділено додаткові кошти.
На кінець 1918 р. із 836 діючих гімназій 150 були українізовані.
Підвищеною увагою гетьманського уряду користувалася вища
освіта. Спроба українізації університету Св. Володимира в Києві за
часів УЦР успіху не мала. Тому Міністерство народної освіти вирішило піти іншим шляхом, створюючи нові університети з українською мовою викладання та широким спектром українознавчих дисциплін. Так, окрім діючих університетів у Києві, Харкові, Одесі,
1 липня було відкрито ще два — Київський та Кам’янець-Подільський
державні українські університети.
Уряд усіляко підтримував вищі навчальні заклади, які відігравали провідну роль у підготовці спеціалістів високої кваліфікації, надавши статус державних київським політехнічному та комерційному,
харківським ветеринарному, комерційному, технологічному, Катеринославському гірничому, Ніжинському історико-філологічному інститутам (останньому надали статус державного університету).
За доби гетьманату розпочали роботу щойно утворені архітектурний та клінічний інститути в Києві, політехнічний та сільськогосподарський — в Одесі, Український історико-філологічний факультет
у Полтаві.
Уряд розробив струнку тарифну сітку оплати праці викладацькопрофесорського складу та заснував стипендії для студентів.
2 створення української академії наук (уан).
Гетьманській державі належить пріоритет заснування Української
академії наук (УАН), про що мріяло кілька поколінь діячів української культури й науки. Велику підготовчу роботу зі створення академії провів міністр народної освіти М. Василенко, який залучив до
цієї справи видатного вченого В. Вернадського. Міністр склав списки
вчених, яких сподівався запросити з Росії, і зумів переконати кількох із них переїхати до Україну. Академік В. Вернадський очолив
комісію з питань заснування УАН, яка виробила проекти головних
установчих документів академії.
 Робота з документом
Із доповіді М. Василенка на Раді Міністрів
Коли в Києві закладається Українська академія наук, то це викликається не самісінькими науковими інтересами. З цим пов’язуються міркування величезної національної та державно-економічної ваги… Викликають
академію до життя, з одного боку, зріст та поглиблення національної свідомості українського громадянства, а з другого — необхідність невидно
підняти виробливість та трудову міць українського народу та й використати в якнайвищій мірі виробливі сили.
Яку мету створення УАН визначав М. Василенко?
Справу створення УАН довів до логічного завершення наступний
міністр народної освіти, П. Стебницький, за якого уряд ухвалив усі
розроблені документи. 14 листопада П. Скоропадський затвердив закон про заснування УАН як державної установи в безпосередньому
віданні верховної влади. На академію покладалися функції поширення й поглиблення наукових установ. УАН складалася з трьох відділів: історико-філологічних, фізико-математичних та соціальних наук.
До першого затвердженого гетьманом списку з 12 академіків увійшли
Д. Багалій, А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, В. Вернадський, С. Тимошенко, М. Кащенко, П. Тутковський, М. ТуганБарановський, Ф. Тарановський, В. Косинський та О. Левицький.
Першим президентом УАН став В. Вернадський.
Попри фінансові труднощі уряд знайшов можливість налагодити
гідне фінансування академії. Штатні академіки за оплатою прирівнювалися до заступника міністра. Вірогідні асигнування виділялися
на різноманітні дослідницькі програми й напрямки наукового пошуку. У системі УАН створювалися не лише інститути, а й Національна бібліотека, Ботанічний сад, астрономічна обсерваторія, музеї,
видавнича база — усього 45 структур.
Академія дістала режим максимального сприяння, одержавши
статус самоврядної юридичної особи, а також право заснування наукових закладів, безмитного й позацензурного отримання літератури та наукового обладнання, присвоєння ступеня доктора наук,
організації наукових форумів. Усі наукові видання УАН мали виходити українською мовою, а за бажанням автора — й іншими
мовами.
Від часу свого заснування академія розпочала активну діяльність
і, незважаючи на зміну влади й політичних настроїв, протягом десятиріч залишалася головним осередком наукових знань і фундаментальних досліджень.
3 мистецьке життя.
У часи Української Держави спостерігалась активізація мистецького життя, що дало підстави дослідникам говорити про розквіт національних закладів культури в той період.
У складі Міністерства народної освіти та мистецтва було створено
Головне управління мистецтва і національної культури, яке мало
власний бюджет. Крім того, уряд виділяв цільові кошти на охорону
пам’яток старовини, археологічні дослідження, підтримку творчих
колективів тощо.
Бережливе ставлення до історико-культурної спадщини народу
України виявилось в реальній підтримці музейної справи. Держава
дбала про життєдіяльність усіх 36 музеїв, заснованих до революції.
Прагнучи, щоб українська театральна й музична культура вийшла
на європейський рівень, П. Скоропадський особисто опікувався творчими колективами, які могли знайомити українську публіку з кращими зразками світового мистецтва. У травні уряд виділив кошти
товариству «Національний театр», ініціатором створення якого була
трупа М. Садовського, «Молодому театру» Леся Курбаса та Музичнодраматичній школі ім. М. Лисенка. У серпні було створено Державний
драматичний театр, творчий колектив якого склали відомі російські
та українські актори й режисери. У жовтні на базі Національного
зразкового театру за рішенням уряду почав діяти Державний народний
театр під керівництвом П. Саксаганського, у якому працювали М. Заньковецька, Г. Затиркевич-Карпинська, І. Замичковський та ін.
За активного сприяння Міністерства народної освіти і мистецтва
було створено Перший український національний хор у Києві, Державну капелу бандуристів Г. Хоткевича, про що подбав сам гетьман.
Уряд асигнував кошти на заснування Державного симфонічного оркестру ім. М. Лисенка. Оркестр працював під керівництвом А. Горєлова, диригували в ньому Р. Глієр, Ф. Блуменфельд та Ф. Бертьє.
Плідно працювали Київська, Одеська й Харківська консерваторії.
У 1918 р. активно творили М. Вериківський, Г. Верьовка, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький, П. Демуцький та інші діячі музичного
мистецтва. Плідно працювала Українська академія мистецтв під керівництвом Г. Нарбута. У цей час розпочинає працювати Одеське
вище художнє училище.
Увага гетьманського уряду до проблем культурно-мистецького
процесу, народної освіти зумовлювала піднесення творчих сил, сприяла збагаченню духовного потенціалу народу й держави.
4 церковно-релігійне життя.
Проголошуючи свою владу, П. Скоропадський уже в «Законі про
тимчасовий устрій» (29 квітня 1918 р.) у розділі «Про віру» закріплював пріоритетне становище в суспільстві православної церкви, але
водночас проголошувалося, що «всі, не належні до православної віри
громадяни Української держави, а також всі мешканці на території
України користуються… свобідним відправленням їх віри і богослужіння по обряду оної».
Для налагодження взаємин з усіма церквами, що діяли на території Української Держави, було створено Міністерство віросповідань,
яке очолював спочатку професор В. Зіньківський, від 24 жовтня до
14 листопада — О. Лотоцький, а потім — М. Воронович. Міністр віросповідань та його представники на місцях мали бути віруючими.
Спеціальне законодавство регулювало різні сторони релігійного
життя та відносин між державними й церковними інституціями.
Держава стояла на сторожі інтересів православної церкви: гарантувалося вшанування найбільших релігійних свят. Церковнослужителі звільнялися від військової служби, церковні організації одержували статус юридичних осіб, церковні посади прирівнювалися до
державної служби. Крім того, за віковою традицією церковні метричні
книги прирівнювалися до актів цивільного стану (реєстрація народження, шлюбу, смерті тощо). Церковні школи мали права державних закладів освіти. Православна церква була суверенною в розв’язанні
питань внутрішньої діяльності.
Міністерство віросповідань доручило Вченому комітету розробити
програми викладання Закону Божого у світських школах. Паралельно в Міністерстві народної освіти працювала комісія, що на конкурсній основі розглядала програми й підручники з викладання Закону
Божого та історії церкви.
Міністерство віросповідань активно опікувалося проблемами
життєдіяльності Київської духовної академії (КДА). Ученим комітетом Міністерства було розроблено її новий статут, який затвердила Рада Міністрів. Його положення, зокрема, передбачали
автономію, адміністративну залежність від Міністерства віросповідань, а канонічну — від Київського митрополита; упровадження
обов’язкових курсів історії України, української мови, літератури
й права, історії Української церкви з відкриттям відповідних кафедр. Але Всеросійський Собор не встиг затвердити проект ново
го статуту духовних академій, схваленого священним Синодом
при патріархові.
Держава надавала православній церкві значну фінансову допомогу.
Підтримуючи православну церкву, гетьманський уряд сподівався
на взаємне сприяння з боку релігійних кіл заходам держави. Зокрема,
очікувалося, що керівництво Російської православної церкви (РПЦ)
підтримає ідею про автономний статус українського православ’я
й створення відповідного керівного церковного органу в Україні. Проте коли в ставленні до гетьмана як помазаника Божого і до держави
була продемонстрована лояльність, спроби українізації церкви та
надання їй автокефального статусу наштовхнулися на рішучий опір
єпископату.
Після вбивства митрополита Володимира, 19 травня 1918 р. на
єпархіальному з’їзді головою Київської митрополії було обрано Антонія (Храповицького). Особисто П. Скоропадський вважав цей вибір
невдалим, оскільки нового митрополита характеризував як «чорносотенця старої школи».
Митрополит Володимир уперто не бажав співпрацювати з Міністерством віросповідань і виступав проти автокефалії й автономії Української церкви.
Саме в такій ситуації в червні 1918 р. відкрилася друга сесія Всеукраїнського православного Собору, проведення якої настійливо домагалися члени Всеукраїнської православної церковної ради.
Сесія виявила проросійську орієнтацію переважної частини єпископів, які й чути не бажали про українізацію церкви. Ще єпархіальний Собор (травень 1918 р.) висловився проти автокефалії української
церкви, але підтримав ідею автономії.
У вересні 1918 р. Всеросійський помісний собор затвердив «Положення» про вищу церковну владу в Україні, визнавши автономію
Української православної церкви (УПЦ).
У жовтні 1918 р. почала роботу третя сесія Всеукраїнського Собору. 14 листопада перед делегатами виступив міністр віросповідань
О. Лотоцький, який виклав вимоги уряду щодо статусу УПЦ: «Основна засада Української центральної влади полягає в тому, що в самостійній державі має бути й самостійна церква. Ніякий уряд… не може погодитись на те, щоб осередок церковної влади перебував в іншій
державі. Українська церква має бути автокефальною під головуванням Київського митрополита та в канонічному зв’язку з іншими самостійними церквами. Автокефалія Української церкви — не лише
церковна, а й національна необхідність. Це конечна потреба нашої
церкви, нашої держави, нашої нації…».
Однак урядова криза не дозволила належним чином підкріпити
цю позицію. До того ж саме в цей день була опублікована федера
тивна грамота гетьмана, яка кардинально змінювала політичні орієнтири. Відчувши зміни, що насувалися, делегати Собору майже одностайно відкинули ідею автокефалії Української церкви. Таким чином,
і за гетьмана П. Скоропадського не вдалося здобути автокефалію
УПЦ.
5 культурний процес за часів директорії.
За умов, у яких діяли Директорія та уряд УНР, не доводиться
говорити про налагодження роботи в галузі освіти й культури.
Після приходу Директорії до влади, за свідченням сучасників тих
подій, єдиним її заходом, який вона встигла не лише задекларувати,
а й здійснити, стала українізація вивісок у столиці. Протягом кількох тижнів під страхом покарання всі вивіски на громадських установах і приватних закладах було змінено на українські.
 Робота з документом
В. Винниченко про розпорядження Директорії щодо зміни вивісок
Не знаючи інших способів боротьби з небажаними явищами, отаманщина й у всіх сферах своєї «політичної» діяльності дбала тільки про те,
щоб було змінено вивіски… Не розуміла отаманщина й того, що таким
примітивізмом політики й методів вона давала в руки ворогам українства
право нищити потім не тільки вивіску, а саму думку нації… Вона не бачила навіть того, що самі обивателі українці, з усім їхнім найщирішим
бажанням мати українську владу, стогнали і корчились від цього безглуздого режиму.
1) Яку оцінку дав В. Винниченко розпорядженню Директорії про
зміну вивісок?
2) На яких негативних наслідках цього акту він наголошував?
Прихильність окремих діячів УНР до насильницької українізації,
неприхована відраза до культурної спадщини минулого не збільшували кількість прибічників нової влади. Деякі з особливо ревних
«революціонерів» пропонували ліквідувати «буржуазні» гетьманські
заклади, зокрема й Академію наук. Так, було ліквідовано Державний
симфонічний оркестр, а в той самий час створено Українську республіканську капелу. Крім того, уже першими законами Директорії
значна частина інтелектуальної еліти виключалася з державотворчого процесу. Така непослідовність не сприяла ні державному будівництву, ні розвитку культури, незважаючи на сумлінну працю тих,
кому було доручено управління культурним життям країни. Міністром освіти в уряді В. Чеховича став І. Огієнко — відомий церковний діяч, науковець, який багато зробив для становлення національної
освіти, утвердження державного статусу української мови. Відомий
політик (один із засновників Революційної української партії), іс
торик мистецтва Д. Антонович (син видатного історика й археолога
В. Антоновича) очолив Міністерство мистецтв.
Така політика Директорії, часта зміна влади призвели в наступні
роки до масової еміграції української інтелігенції за кордон, а та, що
залишилася, намагалася не афішувати своїх політичних уподобань.
 Робота з документом
В. Винниченко про настрої в середовищі
української інтелігенції (вересень 1920 р.)
Інтелігенція вже почала було перетрушувати свою хуторянську ідеологію, передивлятись свій ідейний багаж, щиро готуватись до прийняття
революції. Вона збиралась уже щиросердно і нелукаво служити радянській
владі, тільки б вона була своя, українська.
Чим були зумовлені такі настрої української інтелігенції?
6 становище православної церкви за часів директорії унр.
Визнання патріархом Тихоном автономного статусу українського
православ’я мало що змінило: проросійськи налаштовані священики
жорстоко протидіяли будь-яким спробам відокремлення Української
церкви від РПЦ. До того ж серед лідерів Директорії УНР не було
єдності в поглядах на роль церкви в суспільстві та на політику держави щодо релігії. Соціалісти, насамперед В. Винниченко, рішуче
виступали проти участі церкви в процесі державотворення. Голова
Директорії навіть пропонував ліквідувати Міністерство віросповідань
і передати його функції одному з підрозділів Міністерства освіти.
Проте опоненти Винниченка — С. Петлюра, О. Андрієвський,
В. Чехівський, С. Шелухін — перебрали ініціативу до своїх рук.
Тимчасовим комісаром Міністерства віросповідань було призначено
колишнього міністра культів гетьманського уряду О. Лотоцького.
Уже в перші дні приходу до влади Директорія продемонструвала
досить жорстку позицію в ставленні до ворогів української державності. Репресії охопили всіх, хто так чи інакше засвідчив свої антиукраїнські настрої, зокрема й священиків. Ще до приходу Директорії в Київ командування Осадного корпусу на чолі з Є. Коновальцем
заарештувало митрополита Київського й Галицького Антонія й архієпископа Євлогія, які під час антигетьманського повстання закликали віруючих і духовенство стояти за гетьмана. Архієреїв вислали до
Василіанського монастиря в Бучачі (Галичина). Арешт двох православних владик дав привід деяким політичним і церковним діячам
розгорнути галасливу кампанію, спрямовану проти Директорії. Її наслідком стала ультимативна вимога командування французьких експедиційних військ звільнити митрополита Антонія й архієпископа
Євлогія (лютий 1919 р.).
Водночас Міністерство віросповідань намагалося не допускати невиправданих репресивних заходів щодо священиків і звернулося до
Міністерства внутрішніх справ та військового міністерства з проханням
дати відповідне роз’яснення підлеглим. Оскільки перший склад уряду
комплектувався лише соціалістами, на посаду міністра віросповідань
було призначено І. Липу, члена ЦК УПСС. О. Лотоцький склав свої
повноваження й відбув послом до Туреччини зі спеціальною місією —
шукати підтримки Константинопольського (Вселенського) патріарха
у справі визнання автокефалії Української церкви.
У січні 1919 р. Міністерство віросповідань було перейменовано
на Міністерство культів. Міністр культів І. Липа не лише послідовно
впроваджував українізацію свого відомства, а й вимагав цього від
церковників, зобов’язуючи їх вести діловодство, листування, метрикацію, а також видавати єпархіальні друковані органи державною
мовою.
У часи Директорії церква одержувала матеріальну підтримку, як
це було й у гетьманській державі.
Те, що не вдалося зробити священикам — прихильникам автокефалії, — волевим рішенням здійснив уряд. 1 січня 1919 р. Рада
Народних Міністрів УНР ухвалила закон «Про Верховну Владу
в Українській Автокефальній Православній Миротворчій Церкві».
Проголошуючи автокефалію УПЦ, її незалежність від Московської
патріархії, автори закону зазначали, що верховна церковна влада
в Україні має належати Всеукраїнському церковному Собору. Поточні справи має розв’язувати Український церковний Синод, обраний Собором і затверджений урядом. До часу скликання Собору
членів Синоду призначав уряд. У ст. 4 закону наголошувалося:
«Український Синод буде збиратися у присутності представника
Республіканського Уряду, призначеного Міністром та названого
Представником Держави. У його обов’язки входитиме: забезпечення інформацією, пояснення законів, нагляд за виконанням законів
та впровадженням рішень Синоду, які не порушують інтереси Республіки. Представник Держави матиме право передавати протести
до Ради Міністрів».
Законом передбачалося, що церковна влада УАПЦ разом зі своїм
адміністративним апаратом буде утримуватися коштом Державної
скарбниці.
Таким чином, закон від 1 січня 1919 р. не відокремлював церкву
від держави, а, навпаки, установлював тісні взаємини між ними. При
цьому держава закріплювала за собою всеосяжний контроль за
діяльністю церковних інституцій.
Незважаючи на неканонічність процедури переходу УПЦ до автокефалії, Директорія намагалася втілити проголошене в життя. Та
у зв’язку з наступом більшовиків та евакуацією з Києва не вдалося
реалізувати плани щодо організації церковного управління на місцях
і визначення українських єпископів. До того ж промосковськи налаштовані єпископи блокували впровадження церковного законодавства в життя.
Вирішальним для здобуття УПЦ статусу автокефальної мало бути рішення Вселенського (Константинопольського) патріарха. Але
обставини склалися так, що місія О. Лотоцького в Стамбулі (Константинополі) була приречена на невдачу. По-перше, патріарший
престол був вакантним, а намісник Дорофей поінформований про
нестабільність в Україні. По-друге, до Константинополя прибули
митрополит Антоній (Храповицький), архієпископ Євлогій (Георгієвський), митрополит Одеський Платон, чигиринський єпископ Никодим, які зробили все, щоб створити в митрополита Дорофея враження про те, що український уряд є ворогом єдності церкви. Тому,
посилаючись на відсутність патріарха, намісник відклав розв’язання
цього питання.
Таким чином, УПЦ за часів Директорії УНР не змогла реально
набути статусу автокефальної.
Діяльність Міністерства культів не обмежувалася домаганнями
автокефалії УПЦ.
У вересні з ініціативи І. Огієнка було створено Комісію в справах
перекладу Святого Письма. До цієї справи були залучені кращі знавці
стародавніх мов і богослови. Комісії вдалося максимально ідентифікувати український та грецький тексти Біблії.
Міністерство культів фінансувало православні та римо-католицькі середні духовні школи. Але Директорія для підвищення рівня
викладання в них, удосконалення навчальних програм, а також фінансування затвердила 2 липня 1920 р. закон про перетворення
хлоп’ячих духовних шкіл та перших чотирьох класів духовних семінарій на загальноосвітні, так звані братські школи, й передання
їх під управління Міністерства освіти.
І. Огієнко поєднував обов’язки міністра й ректора Кам’янецьПодільського українського державного університету. Під час перебування урядових установ УНР у Кам’янці університет став духовним,
науковим і навчальним центром, який багато зробив для утвердження автокефалії УПЦ, розвитку освіти.
V. закрІплення нОвОгО матерІалу
 Фронтальне опитування
1. У якому напрямку розвивалася система початкової та середньої
освіти за часів Української Держави?
2. Яка частка гімназій була українізована за часів гетьманування
П. Скоропадського?
3. Наведіть факти, які підтверджують державну підтримку української культури за часів гетьманування П. Скоропадського.
VІ. пІдсумки урОку
8 У період Української Держави культура України продовжувала
розвиватися. Важливу роль у цьому відіграла державна підтримка.
8 Одним із найвагоміших здобутків цього періоду було створення Української академії наук (УАН), яку очолив В. Вернадський.
8 Гетьманський період у житті православної церкви був надзвичайно плідним та повчальним. Церква відновила соборноправність і виступила не як елемент державної структури,
а як суспільна самодостатня інституція. Діалог міг Українською
Державою та православною церквою не лише виявив больові
точки у взаєминах, а й указав шляхи подолання їх у самій
церкві та нові можливості для її оновленої ролі в національній державі.
8 Незважаючи на вкрай складний період Директорії УНР, продовжувався поступ української культури. Період визвольних
змагань став часом злетів та падінь для української інтелігенції, що уособлювала собою національну культуру, була носієм
ідеалів національного державотворення. Унаслідок складних
воєнно-політичних колізій значна її частина опинилася за кордоном, а решта, залишившись під владою більшовиків, змушена була співпрацювати з ними.
8 Поразка визвольних змагань українського народу визначила
й результат зусиль, спрямованих на утвердження автокефалії
Української православної церкви за часів Директорії УНР.
VIІ. дОмашнє завдання
Опрацюйте відповідний матеріал підручника.