Учительська світлиця

Урок № 74
Тема. Культурне й духовне життя в Україні в 1917—1920 рр. (за часів УЦР).
Мета: ознайомити учнів із процесом національно-культурного будівництва; схарактеризувати
здобутки та труднощі розвитку національної культури в 1917 — на початку 1918 р.; розкрити процес
відродження української церкви; пояснити зміст основних термінів і понять; формувати в учнів інтерес до культурних надбань українського народу; виховувати в них високі моральні якості на кращих
зразках національної культури.
Тип уроку: вивчення нового матеріалу.
Обладнання: підручник, стінна карта «Культурне і духовне життя в Україні 1917—1920 рр.»,
атлас, ілюстративний і дидактичний матеріал.
Основні терміни та поняття: національно-культурне будівництво, українізація, «Просвіта»,
автокефалія.
Хід уроку

ІІ. актуалІзацІя ОпОрниХ знань, умІнь І навичОк
 Запитання та завдання
1. Які заборони української мови, культури існували в Російській
імперії?
2. Чи існувало українське шкільництво в Наддніпрянській Україні
до 1917 р.?
3. Назвіть видатних діячів української культури початку ХХ ст.
IІІ. вивчення нОвОгО матерІалу
1 умови розвитку культури.
 Розповідь учителя
Роки революції та визвольних змагань були ненайкращими для
розвитку культури, але всупереч матеріальним негараздам і політичній нестабільності культурний процес у цей період не вповільнився,
а, навпаки, прискорився. Як і будь-яка революція, кардинальна зміна в суспільному житті, події 1917—1921 рр. дали змогу проявитися
творчим талантам із народу, які за звичайних умов навряд чи зуміли би пробитися й отримати визнання.
Кожний політичний режим, який діяв в Україні, намагався проводити власну лінію у сфері культури. При цьому підтримувалися
лише діячі освіти, науки та мистецтва, які поділяли ідеологію згаданих режимів. Такий підхід наклав відбиток на всі аспекти культурного життя України 1917—1921 рр.
328
(Учитель привертає увагу учнів до таблиці.)
Чинники, які впливали на розвиток української культури
в 1917—1921 рр.

2 політика уцр в освітній галузі.
Демократичні процеси, започатковані після повалення монархії
в Росії, відкрили широкі можливості для відродження української
культури та освіти. Українська інтелігенція, яка була натхненником
Української революції, активно взялася за українізацію освіти, створення всіляких культурно-освітніх товариств, організацій. Учителі
отримали свободу у виборі підручників і методів навчання. Консолідація українського вчительства вилилась у створення Всеукраїнської
вчительської спілки, заснування журналу «Українська школа».
 Робота з термінами та поняттями
Українізація — процес поступового поширення в освіті, культурі,
державному управлінні, судочинстві та інших галузях життя української мови, утвердження її як державної після тривалого періоду
заборон і переслідувань. (Не слід плутати з коренізацією — політикою більшовиків 1923—1933 рр., яка в Україні проводилася
у формі українізації.)
Наприкінці березня 1917 р. в Києві відбувся Український педагогічний з’їзд. У його резолюціях було висунуто вимоги заснування
головної української шкільної ради, утворення українських бібліотек,
українізація вчительських семінарій та інститутів, викладання Закону Божого українською мовою, українізація духовної школи.
Почалося заснування українських шкіл. Перші школи створювалися виключно громадським коштом.
Українське товариство шкільної освіти на чолі з відомим громадським діячем І. Стешенком не лише створювало українські навчальні заклади, а й домоглося від міністра освіти Тимчасового уряду дозволу на запровадження української мови й вивчення українознавчих
предметів у народних школах, учительських семінаріях та інститутах, інших вищих навчальних закладах.
У травні шкільна комісія Центральної Ради розпочала запровадження української мови в усіх навчальних закладах. За сприяння
Товариства шкільної освіти були організовані місячні курси українознавства для вчителів. Кількість курсів сягала 100, протягом літа
на них поглиблювали свої знання кілька тисяч освітян.
Літо 1917 р. було багатим на з’їзди й конференції, присвячені
проблемам культурно-освітнього будівництва. Наприкінці липня
ІІ Всеукраїнський з’їзд учителів (близько 700 делегатів) виробив рекомендації для Генерального Секретаріату в галузі освіти, запропонував
створити навчальні заклади за типом єдиної школи, виробленим спеціальною комісією при Товаристві шкільної освіти. Передбачалося
заснування комісії при Генеральному Секретаріаті для вироблення
програм українознавства, створення Науково-педагогічної академії,
організації в усіх повітах учительських спілок, а в селах — осередків
«Просвіти».
На початку серпня 1917 р. відбувся Всеукраїнський професійний
учительський з’їзд, який затвердив Всеукраїнську учительську спілку, започатковану ще в травні. На вересневому з’їзді просвітян засновано Всеукраїнську спілку «Просвіт», накреслено широку програму праці в галузі позашкільної освіти.
Улітку 1917 р. Генеральний Секретаріат народної освіти звернувся до Тимчасового уряду Росії й Верховного головнокомандувача з проханням про демобілізацію вчителів з України. У результаті до осені
1917 р. достроково з діючої армії було звільнено близько 13 тис.
педагогів.
Завдяки цим підготовчим заходам новий навчальний рік мав початися вже в умовах широкої українізації навчального процесу.
До осені було відкрито 39 українських гімназій (25 із них діяли
в селах), а загалом до кінця року — 53 середні школи. Крім того,
протягом 1917 р. в Україні запрацювало 215 нових так званих початкових шкіл (до революції їх налічувалося 356). Усі вони утримувалися за рахунок громадських і приватних коштів. А також діяло
38 026 «нижніх початкових» однокласних шкіл та 1373 двокласних.
У грудні 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон про підпорядкування всіх шкіл на території України (за винятком неукраїнських)
Генеральному секретарству освіти. Потім було скасовано шкільні округи, дирекції та інспекції народних шкіл. Замість них призначалися
губернські й районні комісари народної освіти, а також утворені раніше шкільні ради.
Велика увага приділялася виданню українських підручників. Тільки Товариство шкільної освіти в Києві в 1918 р. видало 2 млн примірників навчальних книг. Цими підручниками користувалися й через десять років після видання.
Український освітянський рух наштовхнувся на опозицію російського та зрусифікованого чиновництва, антиукраїнської частини
інтелігенції. Проти швидких темпів українізації школи виступили
окремі діячі Київського шкільного округу, професура Київського університету Св. Володимира.
Навіть після утворення Генерального секретарства освіти, яке очолив І. Стешенко, куратор шкільного округу В. Науменко не визнавав
його державного статусу й відверто ігнорував розпорядження цього
органу.
Українізація вищої школи спочатку передбачала створення кафедр українознавства (української мови та літератури, історії, економіки, права) та викладання українською мовою. Першим у справі
українізації вищої освіти став Харківський університет. Завдяки
ректору університету професору Д. Багалію й професору М. Сумцову
вже в липні діяли кафедри української історії та української філософії.
Натомість ректори Київського та Одеського університетів чинили
всілякі перешкоди на шляху українізації керованих ними закладів.
І все ж завдяки зусиллям професора П. Тутковського, доцентів
І. Сушицького, О. Грушевського, І. Огієнка Київський університет
теж запровадив українознавчі дисципліни.
У березні 1917 р. технічна інтелігенція Києва згуртувалася навколо товариства «Праця». Під егідою цієї організації відбулися з’їзди
інженерів, агрономів, лісників, залізничників, на яких обговорювалися актуальні, життєво важливі для України питання її економічного
розвитку. З ініціативи товариства 5 жовтня 1917 р. в Києві було відкрито Український народний університет, який працював за державною програмою, мав історико-філологічний, природничо-математичний
та юридичний факультети. Заняття для слухачів цього навчального
закладу провадили кращі викладацькі кадри й науковці столиці. На
початок листопада в університеті навчалося 1370 студентів.
7 листопада 1917 р. в Києві з відкриття однорічних педагогічних
курсів для підготовки вчителів українознавчих предметів розпочала
свою діяльність Педагогічна академія. На початку роботи академії
серед її слухачів жодний не мав вищої освіти.
У березні 1918 р. Міністерство освіти УНР розробило план подальшої українізації вищої та професійної освіти, який передбачав
створення мережі нових державних вищих навчальних закладів, а також розв’язання проблеми підготовки викладацьких кадрів. Але цим
планам не судилося здійснитися.
3 діяльність «просвіти».
Товариства «Просвіта», що поширили свою діяльність у Наддніпрянській Україні під час революції 1905—1907 рр., були закриті в роки
реакції. Єдиною «Просвітою», яка продовжувала свою діяльність до
початку Першої світової війни, була катеринославська (у 1917—1921 рр.
вона залишалася найбільш організованою). Повалення царизму дало
новий імпульс створенню «Просвіт». Вони виникали спонтанно й уже
влітку 1917 р. Україна була вкрита густою мережею цих товариств.
Найбільш активно вони діяли в сільській місцевості й не залежали від
органів державної влади. «Просвіти» стали надзвичайно важливими
осередками українського руху на місцях. Вони мали свої театральні
трупи, оркестри, видавництва, бібліотеки, читальні, народні будинки
тощо. Книжковий фонд «Просвіт» формувався переважно з приватних
колекцій, пожертв та подарунків письменників і видавництв.
Відновлена київська «Просвіта» стала координуючим осередком
просвітянського руху, і за її ініціативою 20 вересня 1917 р. у Києві
відбувся І Всеукраїнський з’їзд «Просвіти», на якому було створено
Всеукраїнську спілку «Просвіти» й організовано Центральне бюро.
Чимало «Просвіт» постало на Кубані, Зеленому й Сірому Клині. На
кінець 1917 р. діяло близько 5 тис. «Просвіт».
У роботі товариств брали участь відомі українські письменники,
поети, композитори, актори. «Просвіти» сприяли популяризації української культури, мови, історії серед широких верств суспільства.
4 книговидання, розвиток української мови.
1917 р. відкрив не бачені до того часу можливості для українського книгодрукування й преси. Постало чимало видавництв, які
почали масово друкувати українські книжки: «Українська школа»,
«Вік», «Час», «Українське видавництво», «Добровільне товариство
видання дешевих і корисних книжок», «Сіяч» та ін. Загалом у 1917 р.
на Наддніпрянщині й Кубані діяло 78 українських видавництв,
а в 1918 р. — 104. Значна частина видавничої продукції мала агітаційно-пропагандистський характер, що цілком відповідало тому моменту. За даними Головної книжкової палати, в 1917 р. вийшло понад
747 найменувань українських книжок, а російською мовою — 452.
Крім книжок, масовими тиражами виходила періодична преса. Популярність серед читачів мали газети «Нова Рада» (орган УПСФ, із яким
співпрацювали Є. Чикаленко, А. Ніковський, С. Єфремов, М. Грушевський та ін.), «Робітнича газета» (орган УСДРП), «Народна воля» (орган
«Селянської Спілки»), «Боротьба». З’явилися органи масової інформації
і в інших містах: Харкові, Катеринославі, Полтаві, Вінниці, Катеринодарі, Новоросійську та ін. Крім матеріалів про поточні події, вони друкували історичні матеріали, короткі літературні твори тощо.
Для впорядкування українського правопису генеральний секретар
освіти І. Стешенко доручив І. Огієнку скласти короткі правила українського правопису. Це доручення підтвердив гетьманський міністр освіти М. Василенко. 17 січня 1919 р. цей правопис було схвалено, і він
був виданий як обов’язковий для вжитку в усій Україні. А в 1919—
1920 рр. його затвердила й Українська академія наук. Велася активна
лексикографічна робота. Так, зокрема, були видані «Українсько-російський словник» і «Словник українсько-московський» В. Дубровського
(Київ, 1917 і 1918 р. відповідно), «Російсько-український словник»
С. Іваницького та Ф. Шумлянського (Вінниця, 1918) та ін. Виходили
друком термінологічні словники.
Щоправда, єдності літературної мови в той час ще не було: Наддніпрянщина користувалася літературною мовою Шевченка—Куліша—Грінченка, Галичина й Буковина — галицьким варіантом, що
ввібрав у себе багато полонізмів і регіоналізмів, Закарпаття — «русинською» мовою, що базувалася як на місцевих говірках, так і на
москвофільському варіанті російської мови.
5 мистецьке життя.
Революційні події дали значний імпульс і мистецькому життю,
надали йому нового забарвлення.
Бурхливі соціальні потрясіння не оминули театрального життя.
У квітні було створено Комітет українського національного театру,
членами якого стали актори І. Мар’яненко, Лесь Курбас, композитор
О. Кошиць, літератори В. Винниченко, О. Олесь, Л. Старицька-Черняхівська, публіцисти С. Єфремов, І. Стешенко та ін.
Згодом при Генеральному Секретаріаті народної освіти було відкрито театральний відділ, яким керував М. Старицький. Відділ протягом вересня 1917 — січня 1918 р. чимало зробив для розвитку
театрального життя. Так, за його сприяння було створено мандрівний
театр та видано каталог українських п’єс.
Найбільших творчих успіхів на ниві творення новітнього українського театру досягли Український національний театр під керівництвом І. Мар’яненка, трупа М. Садовського та започаткований Лесем
Курбасом «Молодий український театр».
Київська міська опера почала підготовку двох опер українською
мовою — «Тарас Бульба» М. Лисенка та «Черевички» П. Чайковського. Лібрето для останньої переклала Л. Старицька-Черняхівська,
декорації створив усесвітньо відомий художник Г. Нарбут.
Наприкінці 1917 р. виник український театр в Одесі. В інших містах українське театральне життя перебувало ще в зародковому стані.
Велику увагу театральний відділ Генерального Секретаріату народної освіти приділяв створенню національного кінематографа. Так,
у Києві було відкрито перший стаціонарний державний кінотеатр.
Кінематографічна секція, що діяла у складі театрального відділу,
установила зв’язки з великими закордонними фірмами з метою розширити кінематографічну базу в Україні, створювала мадрівний кінематограф для провінції. Планувалося за замовленням київської
«Просвіти» випустити серію фільмів про історію України.
Помітною рисою культурного життя України стало виникнення
творчих і громадських об’єднань: Центрального комітету охорони
пам’яток старовини і мистецтва, фонду ім. Т. Г. Шевченка для виховання обдарованих дітей, Української жіночої спілки та ін. Організоване у квітні Товариство українських правників узяло активну
участь у розробленні юридичної термінології, перекладі та виданні
українською мовою чинних законодавчих актів.
Низку культурних проектів так і не вдалося втілити в життя: це
стосується, зокрема, ідеї створення природничого й сільськогосподарського музею та національного музею-архіву.
Подією великої ваги стало відкриття в листопаді 1917 р. в Києві
Української академії мистецтв, яка дістала державне утримання та
всіляке сприяння. Академію очолювала рада у складі Д. Антоновича,
П. Зайцева, Д. Щербаківського (учений секретар) та ін. Ректорами
Академії були: В. Кричевський (22 березня 1918 р. Центральна Рада
затвердила проект герба, розроблений ним на основі Володимирового
Тризуба, що тепер відроджений як Малий герб України.), Ф. Кричевський (1918 і 1921—1923 рр.), О. Мурашко, Ю. Нарбут, М. Бойчук.
Перші професори: М. Бойчук (монументальне мистецтво), М. Бурачек
(пейзаж), В. Кричевський (архітектура, композиція), Ф. Кричевський
(побутово-історичне малярство, портрет), А. Маневич, О. Мурашко,
М. Жук (станкове малярство, рисунок), Ю. Нарбут (графіка). У 1921 р.
до професорського складу додатково увійшли: Л. Крамаренко (монументально-декоративне малярство), В. Меллер (театральне оформлення), С. Налепінська-Бойчук (дереворит), Є. Сагайдачний, Б. Кратко
(скульптура), А. Таран (мозаїка) та ін. Академія здобула право одержувати з-за кордону книжки, картини та матеріали без оплати мита,
а також по одному примірнику всіх друкованих в Україні видань
у галузі мистецтва.
Українська академія мистецтв готувала спеціалістів із малярства,
різьбярства, гравюри, художніх промислів, будівництва.
6 церковно-релігійне життя.
Релігія в житті українського народу в усі часи відігравала особливу роль — це був один із головних чинників формування нації,
ментальності, національної самосвідомості українців.
Кризові явища, які охопили всі ланки суспільного життя Російської імперії, не оминули й церкву. Одержавлена Російська православна церква (РПЦ), що була знаряддям релігійної політики царизму,
потребувала реальних змін. Революція відкрила шлях для демократизації внутрішньоцерковних відносин, а також взаємин між церквою
та державою.
Частина духовенства вітала створенння УЦР і делегувала до її складу своїх представників (священиків А. Ходзицького, Г. Чернявського
та протоієрея Н. Шараєвського). Під час Українського національного
конгресу в президії засідав представник українського духовенства отець
П. Погорілко, а до почесної президії було обрано єпископа Д. Уманського. Незважаючи на це, УЦР не мала чіткої позиції в церковних
справах. Захоплена ідеями соціалізму та світської держави, вона кидалася з однієї крайності до іншої: то підтримувала рух за відновлення прав Української церкви, то накладала на церкву всілякі обмеження й заборони.
Так, уже 10 березня 1917 р. на своєму засіданні УЦР ухвалила
рішення про те, щоб надіслати Тимчасовому уряду телеграму про «визволення митрополита Галицького і кардинала папського Шептицького». У березневому зверненні «До українського народу» йшлося про
необхідність уживання української мови священиками. Центральна
Рада заохочувала призначення єпископів-українців на місцеві кафедри.
У складі делегації для поїздки до Петербурга серед 12 осіб резервувалося одне місце для представника церкви. У той самий час М. Грушевський відкинув пропозицію делегації священиків про створення
секретарства церковних справ на чолі з І. Огієнком. Але за наполяганням В. Винниченка, І. Стешенка, М. Левицького при секретарстві
внутрішніх справ було створено департамент духовних справ на чолі
з О. Карпінським. А постановами, ухваленими в червні, серпні й грудні 1917 р., церковнопарафіяльні школи та управління ними передавалися до компетенції секретарства (міністерства) освіти, як і деякі
будинки, споруджені церковним коштом. Крім того, було вирішено,
що монастирські та церковні землі переходять у розпорядження земельних комітетів.
Такі хитання не додавали авторитету УЦР серед духовенства. Також слід урахувати те, що переважна частина єпископату України
(27 осіб, що становило 78 %), склад Київської духовної академії,
духовних семінарій, настоятелів монастирів, апарату єпархіальних
управлінь та консисторії були росіянами за походженням, та й решта
єпископів (три українці, два грузини, один прибалт), за незначним
винятком, були далекі від ідеалів Української революції.
Лише єпископ Катеринославський і Маріупольський Агапій (Антоній Вишневський) та деякі священики відкрито співчували національно-визвольному руху співвітчизників.
Незважаючи на всі ці складнощі, революція на повний зріст поставила проблему статусу православної церкви в Україні, особливо
після відновлення патріархії РПЦ. Більша частина виступала за збереження церкви в її лоні РПЦ або, у крайньому разі, надання автономії.
Послідовники традицій РПЦ гуртувалися навколо митрополита
Київського Володимира, який підтримував єднання з Московською
патріархією та її новообраним головою — Тихоном. Але серед цієї
частини духовенства існували прихильники внутрішнього реформування й оновлення церкви, їх називали «обновленці». Інша частина
духовенства підтримувала ідею автокефалії.
 Робота з термінами та поняттями
Автокефалія (від грецьких слів «сам» і «голова») — повне самоврядування церкви, її незалежність від інших єдиновірних церков. Адміністративна незалежність національної (помісної) церкви, на чолі якої стоїть патріарх, або митрополит, або колективний
орган Синод. Православна церква існує у вигляді самостійних
помісних церков, ця самостійність виключно адміністративна,
зовнішня й не порушує єдності віри, священнодійства, духовного
досвіду. Право на автокефалію визнається Вселенською церквою
за кожним православним народом, здатним до церковного самоврядування. Нині налічується 15 автокефальних церков. Процедура надання (здобуття) автокефалії чітко не визначена, що призводить до суперечок між Константинопольським (Вселенським)
патріархом та іншими помісними церквами.
Прихильники ідеї автокефалії влітку 1917 р. утворили Український церковний комітет, який у листопаді було реорганізовано в Церковну раду. Ще до цього в усіх губерніях України відбулися єпархіальні з’їзди, які виступали за повернення колишніх прав Українській
церкві. Оскільки ж УЦР у перших трьох універсалах відстоювала
автономію України у складі федеративної Росії, то й православні
ієрархи у своїх вимогах не виходили за ці межі. Характерно, що
Московський патріархат був готовий піти на ці вимоги.
Загострення ситуації в країні, зміна гасел Української революції з автономії на незалежність відбилися й на церковних справах.
Почалася підготовка скликання Всеукраїнського православного
церковного Собору, який мав поставити питання про автокефалію
Української церкви. На церковний форум запрошувалися представники чорного та білого духовенства, чернецтва, а також мирян. Із метою організації Собору було створено Всеукраїнську православну церковну раду (ВПЦР), члени якої звернулися до патріарха
Тихона з проханням про дозвіл на скликання Всеукраїнського
Собору. Не одержавши дозволу голови РПЦ, діячі ВПЦР на чолі
з В. Липківським призначили початок роботи Собору на 28 грудня 1917 р.
Собор розпочав свою роботу на початку січня 1918 р. 279 його
делегатів утворили шість комісій: урядову (мала виробити положення про Вище церковне управління); із питань єпархіального управління та парафіяльного життя; із проблеми Української церкви; навчальну, економічну та особового складу (мандатну). До керівних
органів Собору було обрано значну кількість представників ВПЦР,
які провадили ідею автокефалії.
Сподівання УЦР, пов’язані з роботою Собору, висловив перед його учасниками комісар у справах віросповідань О. Карпінський. Він,
зокрема, заявив: «Якщо ви бажаєте служити народу, — перед вами
лише один шлях: дати Українській церкві автокефалію. Таким чином
ви виконаєте завдання, що його переслідує уряд УНР». Але нетривке становище УЦР, наближення більшовицьких військ до Києва спонукали противників автокефалії зайняти очікувальну позицію. У результаті робота Собору звелася до заслуховування окремих доповідей.
Конкретних рішень так і не було вироблено. А загроза захоплення
Києва більшовиками спонукала до згортання роботи та прийняття
рішення про скликання в майбутньому другої сесії. Право на це отримала комісія на чолі з митрополитом Київським і Галицьким Володимиром та за участю двох представників від кожної єпархії. А до
того часу пропонувалося на єпархіальних з’їздах обговорити питання
про автономію чи автокефалію, українізацію церкви тощо.
Після повернення УЦР до Києва в березні 1918 р. відносини між
УЦР і церквою відбувалися через спеціально створений Департамент
віросповідування. До функцій цього органу належало інформування
церковних установ про рішення УЦР і виконавчої влади та контроль
за їх виконанням.
30 березня 1918 р. Департамент ознайомив духовні консисторії
з вимогами закону про підданство УНР, згідно з яким на посади
священиків, дияконів і дяків не могли призначатися особи, що не
визнавали цього закону або не підлягали йому, а 1 квітня рекомен
дував видрукувати в єпархіальних виданнях ІІІ і IV Універсали й урядові документи для оголошення їх віруючим у храмах.
Департамент відіграв позитивну роль у збереженні пам’яток церковної старовини й архітектури, виступав проти реквізицій церковних
і монастирських будівель (зокрема, в Києво-Печерській лаврі) на користь світських установ. Однак незважаючи на те, що Департамент
віросповідування намагався відігравати роль посередника між державою та церквою, взаємне несприйняття діячів УЦР та єпископату
мінімізували результати його діяльності, зводячи її до розв’язання
матеріальних питань.
Таким чином, українізація церкви збіглася із загальнонаціональним рухом, спрямованим на утвердження суверенності молодої Української держави. Однак захоплення соціалістичними гаслами не дозволило лідерам Центральної Ради побачити в православній церкві
чинник, що міг сприяти консолідації народу, різних політичних сил
під єдиними знаменами і гаслами.
IV. закрІплення нОвОгО матерІалу
 Бесіда за запитаннями
1. Яким був переважний вплив на розвиток української культури
за часів УЦР?
2. Хто був ініціатором створення перших українських шкіл: громадськість чи державні органи?
3. Як відбувався процес українізації освіти?
4. Чи було створено нові університети за часів УЦР?
5. Коли було створено Українську академію мистецтв? Хто її очолив?
6. Чи вдалося проголосити автокефалію Української православної церкви на скликаному в січні 1918 р. в Києві церковному Соборі?
V. пІдсумки урОку
8 Діячі науки, культури та освіти не могли стояти осторонь того,
що відбувалося навколо них. Кращі представники української
інтелігенції з ентузіазмом сприйняли можливості для вільного
розвитку національної культури.
8 Центральна Рада виступила ініціатором українізації всього суспільно-політичного й культурного життя України. Це викликало спротив російської та зрусифікованої частини бюрократії, політичних
сил, що сповідували антиукраїнські погляди.
8 Ті кроки, які молода Українська держава зробила на культурномистецькій та освітянській ниві, заклали підвалини для подальшого піднесення української культури.
8 Вир революційних змін захопив і церкву. Підсумком діяльності
групи українських священиків, спрямованої на здобуття Українською православною церквою статусу автокефальної, стало скликання Всеукраїнського Собору.
8 Але керівники УНР виявили інтерес до церковного руху лише
тією мірою, якою він збігався з їхніми уявленнями про реформування українського суспільства. Брак компетентного й авторитетного державного органу, який міг би бути дієвим інструментом
взаємовідносин між державою й церквою, не дозволив діячам УЦР
скористатися можливостями церковної організації для об’єднання
народу навколо гасла національного відродження. Традиціоналізм
і консерватизм більшості православної ієрархії в Україні виявилися сильнішими за тенденції демократизації й автономізації
українського православ’я.
VI. дОмашнє завдання
Опрацюйте відповідний матеріал підручника.