| Головна » Статті » Конспекти уроків для середніх класів » Конспекти уроків із української літератури 9 клас |
Урок № 65 Візуальна (зорова) поезія сьогодні Мета: дати поняття про сучасну візуальну (зорову) поезію, її ідейно-художні особливості та ідейно-образний зміст; удосконалювати вміння висловлювати власну думку щодо теми, яка вивчається, та навички виразного читання поезій різної форми Очікувані результати: учні вміють пояснити задум взірців зорової поезії, трактують їх ідейно-образний зміст. Теорія літератури: візуальна (зорова) поезія. Обладнання: підручник, тексти візуальної (зорової) поезії різних авторів Тип уроку: комбінований.
Вступне слово вчителя. Вивчаючи літературу українського бароко ХVІІ–ХVІІІ ст., ми говорили про фігурні, або курйозні вірші Івана Величковського, який увійшов в історію літератури як теоретик і практик фігурного віршування. Література ХХ ст. взяла на озброєння досягнення талановитого поета і вдосконалила його знахідку.
Заслуховування усних розповідей «Українська діаспора Далекого Сходу».
— Чи можна ототожнювати життєву долю Григорія Многогрішного з біографією Івана Багряного? — Чому роман «Тигролови» користується успіхом читачів?
Зорова (візуальна) поезія — синтетичний різновид мистецтва, у якому текстовий символ (літера, слово, знак, речення) є елементом зорового образу завдяки специфічному розташуванню в зображенні чи об’єкті. Які ж передумови виникнення зорової поезії? Здавна оформлення книг було не лише справою літературною, а й мистецькою, оздоблення як обкладинки, так і текстів старовинних книжок вражає й сьогодні. Існувала естетична потреба поєднувати літературні й зорові елементи. Цьому сприяли неабиякі можливості візантійського та південнослов’янського орнаментального стилів щодо оформлення книг, пізніше — особливості бароко з притаманними йому формальною вишуканістю й наочністю. У сучасній українській літературі існують кілька термінів-синонімів на позначення зорової поезії: Візіопоезія Візуальна поезія Зорова поезія Поезомалярство Графічна поезія Фонічна поезія. Зорову поезію нерідко називають іще й фігурними віршами, бо для неї характерне поєднання зорових та літературних елементів в єдине художнє ціле. Суть зорової поезії полягає в тому, що зовнішня (зорова) форма поетичного тексту не лише фіксує усну (звукову) форму, а й разом із нею утворює естетичну єдність, і також може мати цілком самодостатній зміст, бо надає твору додаткової поетичної енергії. Як зазначає М. Сорока: «Чимало суперечок і різночитань викликав цей жанр: це і поезія минулого, яка віджила себе; це і поезія майбутнього, яку ми ще не пізнали; це давно існуючий жанр мистецтва, і це — літературний авангард; це свавілля щодо слова, і це — найвища майстерність володіння словом… Насамперед, це естетична потреба людини у поєднанні образів і образотворчого мистецтва».
Термін «зорова поезія» (від англ. visual poetry) з’являється приблизно в XIX ст., хоча класичні зразки української зорової поезії відомі ще із XVІ–XVII ст. Одним із різновидів зорової поезії були так звані курйозні і, зокрема, фігурні вірші Івана Величковського. Ви вже знаєте, що естетичний смисл цих словесних «іграшок», як їх називав Іван Величковський, полягав у тому, щоб стимулювати інтелектуальні роздуми, які б допомагали осягнути невідоме й незрозуміле та давали естетичну насолоду від «розгадування загадок». Витоки зорова поезія бере з античної літератури (Фестський диск, 1700 р. до н. е.; Вавилонський акровірш, акровіршеві псалми). Становленню цього різновиду поезії сприяв Симонід, який розробив її теоретичні принципи, стверджуючи, що «малюнок є німа поезія, а поезія — промовистий малюнок». Пізніше Горацій перефразував це висловлювання у таке: «малюнок та сама поезія». У IV ст. до н. е. жанр зорової поезії зацікавив Симіас Родоського (фігурні вірші у вигляді сокири, яйця, крил), Теокрита, Досіада (вівтар), Безантинія (вівтар). У поезії середньовіччя зорові форми набирають більш абстрактних ознак із метою передати суть християнської релігії (вірш-квадрат, виділений вірш). Бароко з його особливою увагою до форми, синтезу, універсальності, декоративності, вишуканості стало надзвичайно сприятливим ґрунтом для розвитку зорової поезії. Уміння створювати фігурні вірші було важливою складовою латиномовних поетик, що вивчалися у вищих навчальних закладах Європи. Тепер зорові образи не тільки мали релігійний характер, а й виникали з повсякденного життя (меч, прапор, спис, амфора, гаманець, дерево, зірка, глобус), передавали почуття, наприклад кохання (серце, троянда, весільний келих), увічнення пам’яті (піраміда, колона), прославляли людські чесноти, були відгуком на якусь важливу суспільну подію. Як уже зазначалося, елементи української зорової поезії з’явилися вже в літературі Київської Русі (декоративне оформлення літер, фігурний текст, написи на предметах), та розвитку цей жанр набув лише в епоху бароко (друга половина XVI ст.) у творчості таких авторів, як Г. Чуй, С. Беринда, Л. Баранович, Д. Туптало, М. Довгалевський, Г. Сковорода та ін. Поширеними в бароковий період були тексти-лабіринти, які також називалися віршами-лабіринтами. Такі лабіринти апелювали до «гострого розуму»». Іван Щирський, наприклад, для книги «Воскреслий Фенікс» 1683 року зробив гравюру герба Лазаря Барановича з написом-лабіринтом: «LAZAR BARANOWICZ». Цей напис уміщено у форму хреста і прочитується з його центра на чотири боки: угору та вниз, уліво та вправо. Та найбільше для розвитку жанру зробив І. Величковський. У збірці «Млеко...» (1691) він теоретично обґрунтував функціонування зорової поезії й подав приклади більш як 20 жанрів (фігурний, узгоджений, співвідносний, онограматичний, квадратний, числовий вірш, вірш-лабіринт, ракові вірші та ін.). У таких творах словесна гра поєднувалася з графічними формами та живописними ефектами. У ХІХ столітті інтерес до фігурних віршів зникає, і знову вони з’являються в ХХ столітті. Нове життя дають їм футуристи, які у своїй творчості використовують естетичну платформу необароко. Представники футуризму, дадаїзму, сюрреалізму, заперечуючи традиційні засоби версифікації, шукали нових засобів художнього відтворення світу, тому звернули погляд на можливості зорової поезії (використання різних кольорів, шрифтів, математичних чисел, знаків тощо). У світовій літературі помітним явищем стала книга французького поета Г. Аполлінера «Каліграми» (1918). В українській літературі цього періоду зорова поезія проявилась у творчості футуристів, лідер яких М. Семенко видав дві збірки «поезомалярств» — «Каблепоема за океан» (1920–1921) і «Моя мозаїка» (1922); А. Чужий зробив спробу використати зорові елементи в прозовому творі («Ведмідь полює за сонцем», 1927–1928). Новий міжнародний рух зорової поезії виник у середині 1950-х. Він дістав назву «конкретна поезія», будучи в основі своїй поєднанням текстової та графічної форм. Українські митці зверталися до фігурного віршування і в 60-х роках XX століття. Та за часів СРСР творців візуальної поезії переслідували, оскільки ці вірші виявилися «кусючими», а тоталітарний режим не дозволяв інакомислення. Від 1960 років візуальна (зорова) поезія розвивається у творчості українських поетів (М. Мірошниченко, В. Трубай, М. Король, Волхв Слововежа, М. Луговик, В. Мельник, А. Мойсієнко, В. Лучук, І. Лучук, Н. Гончар, І. Іов й ін.) та поетів-емігрантів (З. Бережан, Л. Госейко, Я. Балан). На початку сімдесятих років XX ст. «ракотворчість» відроджує В. Лучук. А 1991 року з’являється об’єднання «Голінних ентузіастів рака літерального» — творчий гурток поетів-паліндромістів «Геракліт», яскравими представниками якого стали М. Мірошниченко, В. Женченко, А. Мойсієнко, І. Іов, Н. Гончар та ін. Серед сучасних творців зорової та паліндромної поезії оригінальністю відзначається лірика М. Мірошниченка: збірки «Рік-осокір», «Око», «Узір зрізу»; М. Сарми-Соколовського: твори «Водяний млин» (текст оформлений у вигляді коловоротів), «Вікно зорової поезії» (зі слів складено малюнок вікна), «Тунель», «Вітряк» відповідно побудовані у формі тунелю й вітряка, «Дзвін гетьмана Івана Мазепи», «Писанка», «Кобзарям Коліївщини». Справжніми перлами «рака літерального» є твори А. Мойсієнка: збірки «Шахопоезія» (авторський термін «шахопоезія» увійшов як до «Літературознавчого словника-довідника», так і до «Малої української енциклопедії літератури»), «Віче мечів», у яких маємо яскраві зразки зорової та паліндромної поезії — «Хижих мечем мирим», «Жарт — суму страж», «Ерот і Всесвіт оре». У сучасній Україні традиція візуальної поезії відроджується в контексті постмодерністських течій («друге необароко»). З 1998 року видається часопис зорової поезії та поезографічного мистецтва «Зрима рима».
Мірошниченко Микола Миколайович Коротка біографічна довідка Поет, перекладач. Народився 1 січня 1947 року в багатодітній селянській сім’ї в c. Третяківка Біловодського району на Луганщині. Закінчив відділ української філології Луганського педагогічного інституту імені Т. Шевченка (1968). Учителював на Запоріжжі та Київщині. Член Національної спілки письменників України. 1974 року за рекомендацією Спілки письменників України виїжджав на два роки до Баку вивчати азербайджанську мову, а 1994-го в Стамбулі стажувався на курсах турецької мови та вивчав грецьку. 16 років працював кореспондентом відділу братніх та зарубіжних літератур тижневика «Літературна Україна». Обіймав посаду заступника начальника прес-служби Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та в справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи. Друкуватися почав із 1967 року. Перекладач з азербайджанської, турецької та кримськотатарської. Найпослідовніший український поет-конкретист. Намагався перенести на український ґрунт рідкісні форми східної поезії (рубаї, газель, пантун, мухтамілат, мураба). Один із засновників групи паліндромістів «Геракліт». Учасник Міжнародної конференції «EyeRhymes» (Едмонтон, Альбертський університет, 1997), співзасновник Світової Асоціації візуального мовлення. Знав тюркські мови, багато працював як перекладач поезій із кримськотатарської, азербайджанської та турецької. Разом із талановитим кримськотатарським поетом Юнусом Кандимом за два роки спільної роботи підготував і видав фундаментальну працю «Окрушина сонця» (2003) — збірку кримськотатарської поезії, що охоплює величезний історичний шар (ХІІІ–ХХ ст.). Згодом виходить ще одна їхня спільна праця кримськотатарською та українською мовами — «Молитва ластівок» (2005), антологія кримськотатарської прози ХІV–ХХ ст. у двох томах. Юнус Кандим був надзвичайно високої думки про Миколу Миколайовича, про що свідчать такі слова: «Микола — чудова людина і дуже талановитий перекладач. До того ж він — ще й прекрасний поет. А в прекрасних поетів свій світ, своє світовідчуття, світосприйняття». Раніше поет переклав розділ «Кримськотатарські поети», який увійшов до двотомної «Антології української поезії» (1995). М. Мірошниченко видав також збірку кримськотатарських поезій «Брама сходу» (2004) у власному перекладі. А 2006 року вийшла у світ двотомна «Антологія азербайджанської поезії», яку також упорядкував поет. За життя М. Мірошниченко видав дві збірки власних поезій — «Рік-осокир» (1984) та «Око» (1985). Підготував двотомник власних поезій, які здебільшого ще ніде не друкувалися, а також антологію турецької поезії, але через несподівану смертельну хворобу не встиг їх видати. Лауреат премії ім. М. Рильського. 7 липня 2009 року передчасно помер. М. Мірошниченко. «Фенікс-птах із земель руських» Ця оригінальна за змістом і формою зорова поезія — розповідь про легендарного птаха Фенікса, який є універсальним символом безсмертя: смерті й відродження у вогні. За легендою, коли Фенікс відчуває наближення смерті, він в’є гніздо з духмяної деревини та смоли, яке потім підставляє палючим променям сонця, доки не згорить дощенту в їхньому полум’ї. Тоді з його залишків постає новий фенікс. У християнському світі Фенікс означає тріумф вічного життя, воскресіння, віру, постійність; це символ Христа. У ранньому християнстві зображення Фенікса постійно трапляється на погребальних плитах: тут його значення — перемога над смертю, воскресіння з мертвих. Отже, Фенікс — символ вічного безсмертя, оновлення сонця; перемоги життя над смертю; невмирущості. Поет розташовує слова, склади, словосполучення та речення в рядках таким чином, щоб вони утворювали шию, ноги, тіло Фенікса-птаха. Літера о в словах «посизілого» і «погас» виділена так, що читач бачить пташине око. Поезія вражає візуальним ефектом. Голова Фенікса повернута вбік, складається враження, ніби птах застиг, щось споглядаючи, а насправді він промовляє. У творі наявні рими: ні руш — взамруж, дивитися — давитися, дуплі — в золі та ін. Автор звертається до таких засобів художньої виразності, як алітерація та асонанс. У вірші домінують приголосні звуки м, с, п, з, голосні а та о, що створює додатковий естетичний ефект і надає твору особливої художньої виразності. Поет не вживає розділових знаків, та вони й не потрібні. На першому місці у творі — форма, зміст стає зрозумілішим після наступних прочитань. Ліричний герой заворожений спогляданням романтичного пейзажу — настанням ночі, що спускається на руські землі. У творі переплелися давнина й сучасність. Фенікс згадує Ярила — бога сонця, весняного рівнодення, бога молодого кохання, війни й любові в слов’янській міфології — та його недруга, ворога світла — Чорнобога (у слов’янській міфології — бог ночі, ворог світла). Ідея твору — возвеличення невмирущості, вічного оновлення, віри в перемогу добра. Мойсієнко Анатолій Кирилович Коротка біографічна довідка Народився 9 липня 1948 року в селі Бурівка Городнянського району на Чернігівщині. 1971-го закінчив філологічний факультет Ніжинського державного педінституту ім. М. Гоголя. Доктор філологічних наук, професор. Автор низки досліджень з філології. Твори А. Мойсієнка перекладалися німецькою, англійською, російською, білоруською, польською, угорською, румунською мовами. А. Мойсієнко відомий як перекладач з німецької та слов’янських мов. Упорядник двотомної антології «Золотий гомін: українська поезія світу» (1991, 1997), антології різномовної поезії України «На нашій, на своїй землі» в трьох книгах (1995, 1996). Член Національної спілки письменників України з 1988 року, один із засновників гурту поетів-паліндромістів «Геракліт» (голінні ентузіасти рака літерального), Лауреат літературних премій «Благовіст» (2000), ім. Б. Нечерди (2001), ім. І. Кошелівця (2004). Автор поетичних збірок «Приємлю» (1986), «Сонети і верлібри» (1996, 1998), «Шахопоезія (1997), «Сім струн» (1998), «Віче мечів» (1999), «Нові поезії» (2000), «Спалені камені» (2003), «Мене любов’ю засвітили скрипки» (2006). Особливістю творчої манери А. Мойсієнка можна вважати наявність духовного зв’язку його візуальної поезії з творами барокових українських поетів, зокрема І. Величковським, до творчості якого не раз звертався поет. Завдяки поезіям А. Мойсієнка відкриваються унікальні можливості пізнання естетичної, зображальної, змістової, звукової цілісності поетичного твору, адже він намагається уникати словесних штампів, образних кліше, метафоричних стереотипів. Як зазначив М. Жулинський, характеризуючи творчий доробок поета: «Душа А. Мойсієнка вразливо споєна ніжністю і прагне дати квітці відчути своє цвітіння, а яблукові зрозуміти власну достиглість». А. Мойсієнко. Паліндром «Хижих мечем мирим» «Хижих мечем мирим» — паліндром (від грец. παλίνδρομος — той, хто біжить назад, повертається). Паліндром — віртуозна віршова форма, у якій певне слово або віршовий рядок можна читати зліва направо й навпаки при збереженні змісту. Паліндром відомий світовій літературі здавна, особливо поширений у Китаї. В Україні до цього жанру зверталися поети барокової доби. Іван Величковський називав його «раком літеральним». Три слова, знайдені поетом, несуть у собі глибокий смисл, нагадують афоризм. Звучання та оформлення твору — оригінальне, лаконічне (графіка Волхва Слововежі). Зміст твору зрозумілий й одночасно багатозначний: кожен читач може його тлумачити по-своєму. Паліндром несе в собі історичний контекст, про що свідчать козацький меч та старовинний шрифт. Основна думка твору: хто прийде на рідну землю з мечем, той від нього ж і загине. Так було завжди, так буде й надалі. Ідея: возвеличення мужності, віри в силу перемоги над ворогом; добра над злом. М. Сарма-Соколовський (псевдонім — Сарма) Коротка біографічна довідка. Художник, кобзар, поет, священик УАПЦ, учасник підпілля ОУН, політв’язень. Народився 19 травня 1910 року в селі Хорошому (тепер Петропавлівського району Дніпропетровської області) на Слобожанщині в сім’ї вчителя церковно-парафіяльної школи. 1919 року від тифу помер його батько. Коли Миколі виповнилося шістнадцять, він вступив до профшколи при Миргородському художньо-керамічному технікумі ім. М. Гоголя, де навчався три роки. Малювання тут викладав Ф. Красицький — нащадок Т. Шевченка. Вивчився грати на бандурі в І. Яроша. Здобував освіту на дворічних курсах при художньо-промисловому училищі в Дніпропетровську, був учасником капели бандуристів, разом з якою їздив із концертами по селах. Восени 1929 року Миколу Олександровича заарештовано за участь у Спілці Української молоді, підрозділі Спілки Визволення України й засуджено до п’яти років таборів на Соловках. Прибув етапом у порт Кемь, що на березі Білого моря, але оскільки Соловки були переповнені, етап повернули на ст. Парандово — будувати Парандовський тракт. З двома іншими в’язнями йому вдалося втекти в напрямку Фінляндії. Через тиждень на сплячих утікачів випадково натрапили прикордонники, одного вбили, двох повернули в табір. Від розстрілу Сарму-Соколовського врятував начальник табору В. Корнілов, портрет сина якого незадовго до втечі намалював митець. Покарання відбував у Карелії (УСЛОН, УСлаг, БЕЛБАЛТлаг). Після дострокового звільнення 1934 року приїхав у Краматорськ до рідні. Військову службу відбував у батальйоні тилового ополчення, куди його зарахували з огляду на судимість. Весною 1935-го батальйон перекидали з Дніпропетровська на Далекий Схід. Ешелон через повінь надовго зупинили в Нижньому Новгороді, ополченців ганяли на будівництво моста через Оку. Микола втік звідти й повернувся в Дніпропетровськ. Підробивши документи, поїхав до Києва, вступив відразу на другий курс художнього інституту. 1938 року по закінченні навчання, рятуючись від арешту, осів у Сімферополі, де працював художником. 1939-го одружився з випускницею Київського художнього інституту Діною Шматько. У подружжя народилася донька Оксана. З 1940-го працював у Полтавському Будинку народної творчостi. Як поет-початкiвець дебютував у газетi «Комсомолець Полтавщини», хоча комсомольцем не був. Познайомився з художницею Катериною Білокур. У червні 1941-го Сарма-Соколовський був на військовій перепідготовці у званні офіцера інтендантської служби. Під час евакуації ешелон, у якому їхала частина, уночі було розбомблено, Сарма-Соколовський утік звідти, прибився в Полтаву, вже окуповану німцями. Займався малюванням, із цього й жив. У грудні 1941-го став членом ОУН. Закінчив у Полтаві Пастирські курси й був висвячений єпископом Мстиславом (майбутнім Патріархом УАПЦ) спершу на іподиякона, а згодом став священиком — владикою Сильвестром. 1942 року гестапо заарештувало в Полтаві 12 оунівців (у тому числі дружину Сарми-Соколовського Діну Шматько-Соколовську), яких було розстріляно. Щоб у трирічної дитини була мати, Микола одружився з Варварою Климко, яка народила йому двох доньок — Лесю та Євгенію. Пізніше він переїздить під Кам’янець-Подільський, отримує парафію, згодом перебирається на Буковину. У грудні 1944-го заарештований радянською контррозвідкою, але йому, незважаючи на поранення, вдається втекти з етапу. Він повернувся на Буковину, де переховувався. У місті Коломия Сарма-Соколовський приєднався до пiдпiлля ОУН, де активно діяв два роки під псевдонімом Боднар. Збирав зброю, міняв гроші, малював карикатури на радянських керівників під псевдонімом Микола Біда. У травнi 1948-го натрапив на засідку. Зв’язаного, Сарму-Соколовського вiдвезли до Станiславського МГБ, його допитував і катував слідчий Долгих, старший лейтенант з академічною чекістською освітою. Трибунал Прикарпатського воєнного округу виніс Сармі-Соколовському суворий вирок — смертна кара (сидів у камері смертників 15 діб), яку замінено на 25 років виправних таборів із п’ятирічним позбавленням прав по тому. Покарання відбував в Iнтi, Абезi. На його справі була червона смуга з написом «Весьма опасный, склонен к побегам, использовать только на общих работах». Попри заборони і в неволi писав вiршi. На каторзі сам виготовив собі бандуру, грою та співом розважав друзів-каторжан. Згодом навчив їх кобзарського мистецтва, спершу таємно, а потім (після смерті Сталіна) уже не криючись. Спільно політв’язні виготовили ще кілька бандур і створили ансамбль бандуристів. На каторзі познайомився й потоваришував із перекладачами Григорієм Кочуром, Дмитром Паламарчуком, Миколою Василенком. Смерть Сталіна (1953 року) удвічі скоротила термін ув’язнення Сарми-Соколовського. У вересні 1961-го повернувся в Україну. Спершу жив у Луганську, але влада не залишала його в спокої, потім переїхав до Новомосковська. Бажаючих навчав грати на бандурі. Доклав зусиль, аби на Дніпропетровщині відродилася Самарська паланка українського козацтва та виникли первинні організації УРП, Руху, ОУН. Автор кількох поетичних збірок, відзначених літературними преміями. Вірші почав писати в шкільному віці. Перша публікація з’явилася в газеті «Полтавський комсомолець». Друкувався в періодиці, в антології «Очима серця» (1993). Автор збірки поезій «На осонку літа» (1980), поеми-думи «Анафема» (1993), книг вибраних віршів «Коріння пам’яті» (1997), повісті «Плащаниця», надрукованої 1997 року в журналі «Київ», автобіографічної повісті «Моя причетність до ОУН» та книги віршів і прози «Дорогою жнив» (2000). Вийшли друком також «Документальні новели» (2001). Помер 9 серпня 2001 року в місті Новомосковську на Дніпропетровщині. М. Сарма-Соколовський. «Дзвін гетьмана Івана Мазепи» Вірш написаний у формі монолога музейного експоната — дзвона, подарованого Полтаві Іваном Мазепою — про часи «розпреславної Полтави». Ця візуальна поезія сповнена громадянського звучання, її основний мотив — віра в те, що прийдуть часи, коли Україна стане незалежною (поезію написано до 1991 року). Автор нагадує сучасникам про героїчне минуле держави, закликає шанувати свою Батьківщину, дбати про відновлення України як держави. Поєднуючи довгі й короткі рядки, поет із їх допомогою формує обриси дзвону.
Віктор Васильович Женченко Коротка біографічна довідка. Талановита, універсальна особистість. Співак, поет, актор, діяч культури. Народився 11 жовтня 1936 року в селі Оболонь Семенівського району на Полтавщині в сім’ї сільського вчителя. Дитинство майбутнього поета та співака було складним. Рано залишився сиротою, у воєнні роки він двічі ледве не помер. Кілька разів тікав із дитбудинку, шукаючи матір, батька, родичів. З різними людьми зустрічався в брудних «теплушках»: одні жаліли, інші викидали, як цуценя, з вагона, забираючи скромний сирітський харч. Так трапилося й під Іркутськом. Ледве не замерз у снігах, випадково врятували сибіряки-залізничники. Підлікувавши хлопцеві обморожені щоки й руки, дорожня міліція здала мандрівника-невдаху до непривітного хорольського притулку. Навесні 1945 року хлопця, ослабленого від постійного недоїдання, звалила епідемія. Кілька днів він марив, потім знепритомнів. Медична сестра дитбудинку, не виявивши пульсу, віднесла його надвечір в якусь комірчину, щоб «долежав»... «Врятували мене,— згадує Віктор Васильович,— моя бабуся Параска, якій в ту ніч наснився віщий сон, і дідусь Яків. Він за півночі дійшов з Оболоні до Хорола, відшукав мене і на руках — від села до села! — доніс до отчої хати». Удруге підліток Віктор Женченко ледь не загинув, коли на косарці косив за сім кілометрів від села люцерну, і коні, злякавшись зайця, понесли. Ножі полосонули по сухожиллях лівої ноги, перерізавши її до кістки. Якимсь дивом Віктор випряг одного коня і, стікаючи кров’ю, дістався до лікарні. Хлопець гарно співав. Керівник шкільного хору Іван Іванович Сироватка звернув увагу на міцний тембральний голос Женченка. Через деякий час хлопець переміг на обласному конкурсі художньої самодіяльності в Полтаві, потім у Києві, а пізніше був запис на республіканському радіо. Невдовзі талановитого учня запросили до Харківської консерваторії. Коли Віктор вступив до цього закладу, то не знав навіть нотної грамоти. За два роки, аби не відрахували, все надолужував. «Все було б гаразд, якби не прокляте безгрошів’я,— згадує Віктор Васильович.— Воно пригнічувало до відчаю... Хотілося їсти. Стипендії не вистачало, а допомоги я не чекав. І знову мені голодному, ставили голос...». Після закінчення навчального закладу 1960 року як оперний та камерний виконавець співав в оперних театрах й концертних установах по всьому Радянському Союзу, за кордоном: у Донецькому оперному театрі, у Ташкентському театрі опери та балету імені А. Навої, де вивчив узбецьку мову. Скоро став відомим оперним та камерним співаком (бас). Писати почав ще в школі. Учнем п’ятого класу став лауреатом Республіканського поетичного конкурсу серед школярів. Друкувався в дитячих газетах «Зірка», «Пионерская правда» та ін. Член Спілки письменників України з 1975 року. Автор 12 власних книжок та 20 книжок перекладів — з узбецької, казахської, татарської тощо. Упорядкував першу антологію хорватської лірики «У цей страшний час» (видавництво «Молодь», 1990). На його вірші писали музику найкращі українські композитори ХХ ст.— Климентій Домінчин й Олександр Білаш. Віктор Женченко — заслужений діяч мистецтв України, заслужений артист України, лауреат літературної премії імені А. Малишка, кавалер орденів Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого. Віктор Васильович Женченко. «Стогін» Поезія «Стогін» є зразком гармонійного поєднання форми (звуковий малюнок) і змісту. За допомогою чотирьох козацьких шабель поет утворив літеру «С» (сама шабля також за формою схожа на цю літеру), на шаблях викарбувано слова, які починаються буквою «С»: Серед спраглих степів Стогін — свого роду голос із минулого, коли лунали звуки від схрещених мечів і шабель, лилась кров, страждав у неволі наш народ. 12 слів вірша на букву «С», чотири рядки… Зовсім мало за розміром, але у творі автор торкається надзвичайно важливої для українського суспільства проблеми — історичної пам’яті. Адже хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього. В. Женченко нагадує своїм «ситим сонним сучасникам», що шлях у майбутнє пролягає через вивчення й аналіз минулого. Своїм завданням він вбачає пробудження національної самосвідомості співгромадян. Використовуючи алітерацію літери с, автор досягає ефекту свисту шаблі, стогону й страждання полеглих. Він нагадує українцям про славне козацьке минуле нашої держави, про подвиги й звитяжні вчинки предків. Тема твору — відтворення суму митця з приводу байдужого ставлення сучасників до героїчного минулого нації. Ідея: заклик-звертання до «сонних сучасників» шанувати героїчні здобутки нашого народу, його «сиву славу». У цій візуальній поезії автор використав яскраві, промовисті епітети: спраглі степи, сива слава, ситі сонні сучасники; метафору — стогне слава.
— Як ви думаєте, чому до цього часу немає усталеної назви подібного виду творчості? — На вашу думку, візуальна (зорова) поезія — це більше література чи живопис?
Продовжте асоціативний ряд. Дзвін — це... (ударний музичний інструмент, культова річ, засіб розмежування «чистого» і «нечистого» часу, «голос Божий», символ сакрального часу, провісник новини...).
Ознайомлення з твором «Фенікс-птах із земель Руських».
— Опишіть ваші відчуття від вірша. — Чим фенікс відрізнявся від інших пернатих? — Символом чого є легендарний птах? — Що символізує Фенікс-птах у вірші М. Мірошниченка? — Визначте тему й основну думку твору. — Наведіть приклади використання асонансу та алітерації у творі. — Які художні засоби використано в поезії? Наведіть приклади. — Чим вразив вас цей твір М. Мірошниченка?
Ознайомлення з поезією В. Женченка «Стогін» зі збірки «Спрага на двох...» (2001).
10. Робота з текстом. Ознайомлення з паліндромом А. Мойсієнка «Хижих мечем мирим». 11. Бесіда.
Самостійна робота. Дайте письмову відповідь на питання: «Яка думка у вас склалася про такий вид поетичної творчості, як візуальна (зорова) поезія?»
Вивчити теоретичний матеріал
Спробувати створити власний зоровий вірш.
Інтерактивна вправа «Мікрофон». — Мене зацікавила... — Мені здається, створити зоровий вірш... — Інколи форма твору, на мій погляд,... | ||
| Переглядів: 842 | | ||
| Всього коментарів: 0 | |
