Учительська світлиця

Урок № 62

Література ХХ ст.— мистецтво оновлених традицій і сміливого новаторства

Мета: ознайомити учнів із непростим шляхом розвитку української літератури ХХ ст., дати поняття про її жанрове, тематичне, стильове розмаїття; розвивати навички та вміння висловлювати власну думку щодо творів цього періоду, прочитаних раніше

Очікувані результати: учні мають уявлення про шляхи розвитку української літератури ХХ ст., про її жанрове, тематичне, стильове розмаїття; висловлюють власну думку щодо творів цього періоду, прочитаних раніше або самостійно.

Теорія літератури: стилі, жанри, літературні течії, напрями.

Обладнання: підручник, книжкова виставка творів письменників ХХ ст., портрети відомих письменників ХХ ст.

Тип уроку: комбінований.

• I. Мотивація навчальної діяльності школярів. Оголошення теми й мети уроку

Вступне слово вчителя.

Література завжди була тісно пов’язана із життям народу. Чим більш насиченим, різноманітним та наповненим подіями було життя, тим багатшою й різноплановою ставала література. У ній з’являлися нові течії, напрямки, жанри, теми, герої, що було відповіддю на зростаючі запити епохи. Особливо динамічно розвивалася література у ХХ ст. Пояснювалося це просто: XX ст. увійшло в історію як час великих змін у державотворенні, економіці, науці, а отже, у мистецтві, культурі та літературі, що в даний період постає як багатогранне й неповторне мистецьке явище. Про це ми й поміркуємо сьогодні на уроці.

• ІІ. Актуалізація опорних знань учнів

Бесіда.

— Згадайте найважливіші історичні події ХХ ст.

— З яких джерел ви про них дізналися? У яких творах, вивчених у попередніх класах, є про них згадка?

• ІІІ. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу

1. Розповідь учителя.
1. ХХ ст.— новий етап в історії національної культури.

Однією з принципових особливостей української культури ХХ ст. є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917–1920 років, створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму й розпад радянської системи, здобуття Україною незалежності. У радянський період, який тривав більшу частину століття, українська культура пройшла складний шлях, що поєднує досягнення і втрати, духовні злети й трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію періоду сталінської диктатури, хрущовську «відлигу», брежнєвський «застій», горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, усієї держави.

ХХ ст.— це новий етап в історії національної культури, який характеризується складними історичними умовами її розвитку. ХХ століття принесло українській літературі високі злети й найскладніші випробування, вона пройшла різні етапи й періоди розвитку: революційний, воєнний, післявоєнний, пострадянський. Кожний із них характеризується певними особливостями, своїми літературними героями.

Розвиток української культури у XX ст. можна поділити на етапи.

2. Національне відродження (1917–1933).

Лютнева революція 1917 року в Петрограді відкрила нову добу для розвитку української нації. Було скасовано всі заборони та обмеження на українську мову, за допомогою яких протягом тривалого часу Російська імперія стримувала природний розвиток нашої культури. Для України відкрилася можливість почати жити новим повнокровним життям. Цей піднесений, святковий настрій відбив П. Тичина у збірці «Сонячні кларнети» та поемі «Золотий гомін».

Протягом чотирьох років національно-державного відродження (1917–1920) сформувалися й були закладені підвалини низки літературно-мистецьких шкіл та напрямів: революційні романтики (В. Еллан-Блакитний, В. Чумак), неокласики (М. Рильський, П. Филипович), символісти (Д. Загул, В. Кобилянський), футуристи (М. Семенко). У 1920-ті роки відбувся нечуваний доти розквіт літературного життя, ґрунт для якого, безумовно, був підготовлений попереднім етапом розвитку української літератури.

З 1923 року починається хвиля так званої «українізації». Закінчився цей період трагічно: 1926-го сталінський уряд почав в Україні наступ на українську культуру, переслідування, а далі й знищення творчої інтелігенції. Цей етап увійшов в історію національної культури під назвою «Розстріляне відродження».

3. 30-ті — 50-ті роки ХХ ст.

На початку 30-х років провідним методом у мистецтві став соціалістичний реалізм.

У країні посилювалася адміністративно-командна система, утверджувався культ особи Сталіна, безроздільним стало панування однієї більшовицької партії. Це в 30-х роках призвело до незнаного ще в історії терору проти народів, що входили до складу СРСР. Почалося нищення і культурних сил України, зокрема вчених та митців.

Уцілілі письменники «першого призиву» й молоді, що виступили зі своїми першими творами (А. Малишко, О. Донченко, А. Шиян, Л. Смілянський, М. Стельмах та ін.) мусили прославляти «вождів», партію, оспівувати їхні діяння. Під страхом смертної кари заборонялося зображувати страждання селянства від насильницької колективізації, голодомор 1933 року, півголодне існування робітничого класу, нищення інтелігенції. Можна було, прикрашуючи дійсність, писати про щасливе життя трудящих і «світле майбутнє».

Усупереч жорстким нормативам «соціалістичного реалізму» з’являлися високохудожні твори: драми І. Кочерги («Алмазне жорно», «Майстри часу» та ін.), І. Микитенка «Соло на флейті», кіноповісті О. Довженка, романи Ю. Яновського («Чотири шаблі», «Вершники»), історичні романи, наприклад, «Людолови» З. Тулуб, «Чорна брама» І. Сенченка. Шляхетною була поезія В. Свідзинського. Спостерігалися фрагментарні прориви до високої лірики у М. Рильського, В. Сосюри, Л. Первомайського, А. Малишка, К. Герасименка, І. Муратова та ін.

Незважаючи на бідність і гнітючу політичну обстановку, народ вірив у краще майбутнє і проявляв високий трудовий героїзм, що також було однією з основних тем літератури передвоєнного десятиліття. Основні персонажі цих творів — трудівники.

Та мирний труд людей перервала війна. Більшість митців України відгукнулась на воєнні події з патріотичним піднесенням і закликами звільнити рідну землю від фашистських загарбників. У пресі і по радіо звучали гнівні промови й гучні заклики до боротьби. Патріотичні твори українських літераторів з’явилися на газетних шпальтах уже 23–24 червня 1941 року. У газеті «Правда» мовою оригіналу було вміщено «Ми йдемо на бій» Павла Тичини, по радіо читали «Клятву» Миколи Бажана. Звучали поезії М. Рильського і Л. Первомайського. Частина письменників знаходилась в евакуації, дехто з різних причин залишався на окупованій території. Спілка письменників України, деякі редакції та видавництва перебували в Уфі. 109 членів Спіл­ки письменників України перебувало на фронті. Багато з них активно співробітничали в республіканських, фронтових періодичних виданнях.

Упродовж воєнних років було створено такі твори, як «Україна в огні» О. Довженка, «Похорон друга» П. Тичини, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги тощо.

У роки війни в літературу прийшли О. Гончар, Ю. Збанацький, П. Воронько та багато інших митців. Основною темою стала героїчна боротьба народів проти підступного ворога. Після Перемоги ця тема також домінувала, хоча з’явилися й інші: відбудова народного господарства, боротьба за мир у всьому світі, дружба між народами. Література повоєнного періоду поповнюється новими жанрами. Поезія поповнилась ліро-епічною поемою, героїчною баладою, віршованою повістю, ліричним циклом і чималою кількістю різновидів лірики, зокрема філософсько-медитативної. У прозі розвиваються як оповідання, так і епопея, набувають поширення історич­ний роман, художня документалістика, «підліткова» повість, з’являється нове в пригодницькому жанрі.

Після війни було відновлене переслідування та ідеологічний тиск, нова хвиля боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» припадає на 50-ті роки. Це відбилося, зокрема, у таких документах ЦК КП(б) України, як «Об искажении и ошибках в освещении истории украинской литературы в “Очерке истории украинской литературы”», про журнали «Вітчизна» і «Перець». 1947 року на пленумі Спілки письменників України огульній, кон’юнктурній критиці були піддані романи Ю. Яновського «Жива вода», І. Сенченка «Його покоління», повість П. Панча «Блакитні ешелони». 1951 року була розгорнута гучна кампанія проти вірша В. Сосюри «Любіть Україну!», в якому нібито «був відсутній класовий підхід». Критики зазнавала із цих же позицій творчість М. Рильського, а С. Голованівського звинувачували в «безрідному буржуазному космополітизмі».

4. Література кінця 50-х — 60-х років ХХ ст.

У часи розвінчання культу особи Сталіна (кінець 50-х — 60-ті роки) знову склалися сприятливі для української літератури умови.

60-ті роки називають періодом оздоровлення не лише української літератури, а й цілої суспільної свідомості. Розвінчання «культу особи» Сталіна на ХХ з’їзді КПРС стало першим поштовхом до пробудження суспільства. І пробуджувати його почали письменники. За Є. Маланюком, таке явище закономірне, адже саме «митці перші відчувають повів нової епохи, бо вони — в найліпших своїх представниках — завжди чатують на границі прозріння». Почала повертатися творча індивідуальність, в основі творчості письменників нового покоління лежала повага до слова, глибоке усвідомлення громадської місії літератури. Саме шістдесятники вирізняють людську індивідуальність, свідомість із натовпу, утверджують самоцінність особи.

Когорта молодих талановитих національно свідомих письменників — В. Симоненко, В. Стус, Д. Павличко, Л. Костенко, В. Земляк та інші, яких пізніше назвуть «шістдесятниками», збагатила нашу літературу високохудожніми творами. У них правдиво відображалося сучасне життя суспільства, голосно звучало слово на захист приниженої рідної української мови. Ці часи називають «відлигою». Та незабаром прокотилася нова хвиля нищення української літератури й мистецтва. Багатьох письменників молодого покоління було ув’язнено, відправлено в табори, дехто опинився за кордоном у вигнанні. Можна стверджувати, що це було друге «Розстріляне відродження».

Утиски й переслідування не давали можливості письменникам на повну силу проявити свій талант. Такі митці, як Василь Стус, Василь Симоненко, Ліна Костенко та інші звершили великий патріотичний подвиг, проявили високу громадянську мужність і своєю творчістю засвідчили вірність та відданість рідному народові. Наскільки можна було, а часом і обходячи заборони, вони правдиво відображали дійсність, указували на потворні явища в суспільному житті й засуджували їх.

Проте рух цей був складним, багатоманітним і неоднорідним. Приблизно в другій половині 60-х років, після перших арештів інтелігенції та збільшення політичного тиску, всередині цього руху відбувся розкол на тих, хто не конфліктував із владою (І. Драч, М. Вінграновський тощо) і тих, хто перейшов в опозицію, ставши «дисидентом» (І. Світличний, В. Стус, І. Калинець та ін.).

5. 70-ті — 80-ті роки ХХ ст.

70-ті роки стали періодом «підпілля» української літератури. Письменники писали в «шухляди», а друкували тільки твори на соцзамовлення. Тоді ж набуло популярності явище, означене терміном «самвидав»,— як реакція на ідеологічні обмеження. Охарактеризувати самвидав можна як сукупність літературних, публіцистичних та інших текстів, що виготовлялися й розмножувалися кустарним способом без санкції властей і поширювалися всупереч офіційним заборонам та переслідуванням.

Криза суспільної свідомості на початку 80-х рр. поставила під сумнів верховенство загальносуспільного над особистісним, почала утверджуватися нова якість передовсім світоглядних орієнтирів, відмінних від попереднього світовідчуття, самоусвідомлення індивідуума.

Три різні літературні покоління співіснували в межах одного десятиліття: ті, хто дебютував ще в 60-х роках, але зміг друкуватися лише у 80-х (поети Київської школи, І. Калинець); ті, хто дебютував наприкінці 70-х, але по-справжньому розкрився пізніше (І. Римарук, В. Герасим’юк, О. Лишега, Н. Білоцерківець); ті, хто почав свій літературний шлях саме у 80-х роках (члени «Бу-Ба-Бу», «ЛуГоСаду» тощо). Відповідно, й діапазон стилістичних та тематичних пошуків 80-х вирізняється своєю широтою та різноплановістю — від герметичної поезії Київської школи до відвертої карнавалізації творчості «бубабістів».

6. Український постмодернізм.

У кінці 80-х — на початку 90-х pоків XX ст. процес оновлення української літератури набув значної сили. Зміни в суспільному житті країни, зокрема розпад СРСР, відбились і в розвит­ку літератури. Нове покоління письменників та поетів прагнуло подивитись на навколишню дійсність по-новому, а не під кутом методу «соцреалізму». У літературі почали з’являтись нові теми, зрештою змінився і підхід до творчості. На зміну модернізму прийшов постмодернізм. І хоча стосовно постмодернізму й досі не припиняються дискусії, більшість дослідників вважає, що український постмодернізм зародився у 80-х роках ХХ ст. і пов’язаний з іменами Ю. Андруховича, О. Ірванця, В. Неборака (літературне угруповання «Бу-Ба-Бу»), а пізніше і з представниками таких груп, як «Пропала грамота» — Ю. Позаяк, В. Недоступ, «Лу-Го-Сад» — І. Лучук, Н. Гончар, «Нова дегенерація» — І. Андрусяк, І. Ципердюк та ін.

До визначальних рис постмодернізму слід віднести поєднання різних стильових тенденцій, часткову опозиційність до традиції, універсальність проблематики, позачасовість і позапросторовість зображення, епатажність, зміну функцій автора та героя, культ незалежної особистості, потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого, прагнення поєднати істини різних націй, культур, релігій, філософій, іронічність, пародійність тощо.

За сучасних умов відкривається широкий простір для вільного розвитку художньої літератури, правдивого зображення в ній минулого й сучасного життя українського народу, його багатовікової боротьби за національне та соціальне визволення.

2. Бесіда.

— На які етапи поділяється літературний процес ХХ ст.?

— У чому полягає особливість розвитку української літератури ХХ ст.?

— Назвіть імена письменників, які репрезентують літературний процес ХХ ст.

3. Літературна вікторина.

• ІV. Систематизація й узагальнення вивченого

Творче завдання.

Уявивши себе автором підручника, укладіть сторінку на тему «Основні мотиви творчості української літератури XX ст.». Орієнтуйтеся на твори, вивчені в попередніх класах.

Підказка.

Мати як берегиня роду («Лебеді материнства» В. Симоненка, «Пісня про рушник» А. Малишка).

Неповторність особистості («Ти знаєш, що ти — людина?», «Перехожий» В. Симоненка, «Крила» Л. Костенко, «Ирій» В. Дрозда).

Доброта й дитина — найвищі цінності на Землі («Климко» Гр. Тютюнника, «Маленький горбань» С. Черкасенка).

Сенс життя людини, її моральний вибір («Планетник» Б. Харчука, «Вибір» Б. Олійника).

Неповторний світ дитинства («Зачарована Десна» О. Довженка, «Блакитна дитина» А. Дімарова, «Тореадори з Васюківки» В. Нестайка).

Роль митця в суспільстві («Давня казка» Лесі Українки).

• V. Домашнє завдання, інструктаж щодо його виконання

1. Завдання для всього класу.
1. Вивчити теоретичний матеріал
2. Прочитати роман І. Багряного «Тигролови» (уривки, за бажанням — повністю).
2. Індивідуальні завдання.

Підготувати розповідь про життєвий та творчий шлях І. Багряного від імені письменника; повідомлення інформаційного характеру про «Празьку школу» поетів та про «Нью-Йоркську групу».

3. Творче завдання.

Скласти тестові завдання до вивченої теми.

• VІ. Підсумок уроку

Інтерактивна вправа «Мікрофон».

— Особисто мені подобаються твори, в яких розповідається про...

— Я знаю таких українських письменників ХХ ст.:...

— Я люблю (не люблю) читати, тому що...