| Головна » Статті » Конспекти уроків для середніх класів » Конспекти уроків із української літератури 9 клас |
Урок № 58 Марко Вовчок. Життя та творчість. Оповідання «Максим Гримач» Мета: ознайомити учнів із найважливішими фактами біографії письменниці, її роллю в літературному процесі; розвивати навички самостійної роботи, уміння виділяти головне Очікувані результати: учні знають найважливіші факти біографії письменниці, висловлювання П. Куліша, Т. Шевченка про творчість Марка Вовчка; визначають роль письменниці в літературному процесі, уміють виділяти головне, коментувати зміст оповідання; визначають жанр твору; висловлюють власні судження про творчість письменниці та ідейно-художні особливості оповідання. Теорія літератури: сюжет, романтичний характер. Обладнання: підручник, портрет письменниці, книжкова виставка її творів та творів про неї, ілюстративний матеріал до життєвого та творчого шляху Тип уроку: комбінований.
Вступне слово вчителя. ...Господь послав Такими словами відгукнувся Великий Кобзар на її прихід у літературу. А ще присвятив своїй «і рідній, і хрещеній доні» поезію «Сон» («На панщині пшеницю жала...») та «Кобзар» 1860 року. Хто ж вона, ця, напевно, незвичайна жінка? Мова піде про видатну українську письменницю Марка Вовчка (справжнє прізвище — Вілінська Марія Олександрівна).
Виконання учнями тестових завдань.
Справжнє ім’я та прізвище Марка Вовчка — Марія Олександрівна Вілінська. Народилася вона 10 грудня 1833 року в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії в Росії в сім’ї збіднілого дворянина. Мати її знала кілька мов, любила музику, українські пісні й стала першою вчителькою своєї доньки. Коли Марії було лише 6 років, помер батько. Через деякий час мати вийшла заміж удруге. Вітчим був картярем і п’яницею, жорстокою людиною, від якої страждали не тільки його кріпаки, а й власна родина. У 12 років дівчину віддали до Харківського пансіону шляхетних дівчат. Там вона захопилася навчанням, книжками, на відміну від інших, що любили тільки танці та розваги. На формуванні поглядів письменниці позначилося тривале перебування в інтелігентних сім’ях родичів, зокрема батьків Д. Писарєва (пізніше — видатного критика й близького друга письменниці). Училася Марія лише три роки, а наступні три провела у багатої тітки Мордвинової в Орлі. Марія виховувала тітчиних дітей, брала участь у щотижневих літературних вечорах, які та організовувала. У салоні її тітки збиралися відомі письменники й фольклористи. 15-річна Маша була красунею, тож багатих кавалерів їй не бракувало. Однак свій вибір вона зупинила на Опанасові Марковичу, поміщицькому синові з Полтавщини. До Орла його заслали за причетність до Кирило-Мефодіївського братства. Згодом Марія зізнавалася О. Герцену, що вийшла заміж «не кохаючи, а лише прагнучи незалежності». Опанас Маркович був старший за Марію майже на 12 років. Він народився в Полтаві в сім’ї багатого поміщика. Його батько був великим шанувальником українських пісень та музики, проте поводився як типовий український пан,— мало не щодня справляв бенкети і веселився, поки не збіднів. Після його смерті синам залишилися лише жалюгідні крихти. Опанас виїхав учитися до Києва, і цих скромних засобів якраз вистачило йому до закінчення університету. З рідної домівки він виніс прихильність до старих поетичних переказів й огиду до панського свавілля. Після весілля молоді виїхали в Україну, але через матеріальну скруту змушені були міняти місця проживання. Опанас продовжував збирати фольклор і брав із собою дружину в села, у які виїжджав. У жовтні 1853 року в Марковичів народився син Богдан — майбутній математик, революціонер, журналіст, улюбленець Марії Олександрівни, її радість і гордість, найближча і найдорожча істота до останньої хвилини життя. Мешкаючи 1851–1858 року в Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині, Марія Олександрівна досконало вивчила життя, культуру, мову українців, а головне — прониклася співчуттям до їхньої долі. Особливо її хвилювала доля жінок. Допомогти ж вона могла тільки своїм пером. І тоді почала писати. 1857 року в Петербурзі за сприяння П. Куліша виходить перша книжка Марії Вілінської «Народні оповідання», яку вона підписала «Марко Вовчок» (від прізвища чоловіка й річки чи села або, за іншою версією, назви «вовка»). До неї увійшло одинадцять невеликих творів (серед них оповідання «Сестра», «Козачка, «Чумак», «Одарка», «Сон», «Панська воля», «Викуп» та ін.). В оповіданнях письменниці не було критики існуючого ладу, кріпосників. Простою та щирою мовою розповідалися життєві історії — про молоду жінку, яка збожеволіла після смерті дитини, що через роботу матері на пана залишилася без догляду; про дівчинку-кріпачку, котру віддали доньці пана як ляльку, а на ніч залишали ночувати саму в темній комірці; про козачку, яка через щиру любов вийшла заміж за кріпака й сама стала кріпачкою, та багато інших, що нікого не лишали байдужими. У Немирові письменниця прочитала перші критичні відгуки на свої українські оповідання. П. Куліш писав: «Здавалося, після Шевченка нічого було вимагати більше від української мови, але Марко Вовчок розсипав у своїх оповіданнях такі багатства рідного слова, що, я упевнений, сам Шевченко здивується». А Шевченко у цей час чекав у Нижньому Новгороді «високого дозволу» проживати в Петербурзі під наглядом поліції. «Народні оповідання» Марка Вовчка ще не вийшли з друку, коли П. Куліш у листі підбурив його цікавість: «Побачиш, які дива у нас творяться! Від такого і камені закричать! Хіба це не диво, щоб росіянка перетворилася в українку та такі повісті видала, що і тобі, мій друже, довелося б у пору!» У відповідь Шевченко писав: «Надсилай мені скоріше свого Вовчка!» Отримавши й прочитавши оповідання Марка Вовчка, він записав у своєму щоденнику: «Яке піднесено прекрасне створіння ця жінка! Необхідно буде їй написати листа і дякувати за доставлену радість читанням її натхненної книги». Також Т. Шевченко відгукнувся на появу нового літературного таланту поетичними рядками: Недавно я поза Уралом Несподіваний успіх збірки спонукав Марковичів 1859 року переїхати до Петербурга. У столиці імперії Марія мала світський тріумф, вона стала окрасою гурту прогресивних діячів культури. По-дружньому прийняв письменницю також гурток українських культурних діячів у Петербурзі, зокрема колишні кирило-мефодіївці Василь Білозерський, Микола Костомаров, а також Пантелеймон Куліш, який ще до того редагував і видавав її твори. Захворівши, 1859 року Марко Вовчок лікується в Німеччині, де знайомиться з ученими Менделєєвим і Сєченовим. Потім письменниця вирушає до Лондона, де неодноразово зустрічається з представниками передової російської інтелігенції, згодом — на лікування до Італії, де дістає натхнення для літературної творчості. У західноєвропейських країнах вона спілкувалася з О. Герценом, І. Тургенєвим, Л. Толстим та іншими митцями й ученими, які були захоплені розумом та привабливістю цієї жінки. Із сином Богданом Марко Вовчок переїздить до Парижа, де проводить кілька років (1860–1866). Знання французької мови відкрили великі можливості для її письменницької діяльності у Франції: вона пише, перекладає. Деякі твори з «Народних оповідань» Марка Вовчка настільки полюбилися парижанам, що витримали кілька перевидань. Це повість-казка «Маруся», яка видавалася у Франції 20 разів, нагороджена премією Академії Франції й стала класичним твором французької дитячої літератури. Перебуваючи в Парижі, Марко Вовчок заприязнилася зі знаменитим французьким фантастом Жулем Верном. Наслідком їхньої дружби було те, що письменник дав їй виключне право перекладу його творів російською мовою. Вона переклала 15 пригодницьких та науково-фантастичних романів Ж. Верна і сприяла популяризації цього письменника в Росії. У перші роки проживання за кордоном письменниця закінчила оповідання «Ледащиця», «Пройдисвіт», написала оповідання «Два сини» (1861). Період перебування за кордоном особливо характерний тим, що Марко Вовчок як український прозаїк розробляє жанри психологічної повісті («Три долі») й оповідання («Павло Чорнокрил», «Не до пари»), історичної повісті та оповідання для дітей («Кармелюк», «Невільничка», «Маруся»), створює жанр соціально-побутової казки («Дев’ять братів і десята сестриця Галя»). Частина цих творів увійшла до другої збірки «Народних оповідань» (Петербург, 1862). Активно виступає письменниця в жанрі повісті російською мовою: «Жили да были три сестры», «Червонный король», «Тюлевая баба», «Глухой городок». Низку оповідань та казок, написаних французькою мовою, Марко Вовчок друкує в паризькому «Журналі виховання і розваги» П.-Ж. Сталя (Етцеля). На матеріалі французької дійсності письменниця створює художні нариси, об’єднані назвами «Листи з Парижа» (львівський журнал «Мета», 1863) і «Отрывки писем из Парижа» («Санкт-Петербургские ведомости», 1864–1866). Після повернення з-за кордону Марко Вовчок зближується з видавцями «Отечественных записок» М. Некрасовим, М. Салтиковим-Щедріним, Г. Єлисеєвим, веде в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, публікує свої оригінальні твори й переклади. 1867–1878 року найяскравіше виявився талант письменниці як російського романіста. Нею створено або завершено російські романи «Живая душа», «Записки причетника», «В глуши», а також повісті «Теплое гнездышко», «Сельская идиллия» (опубліковані в «Отечественных записках»), перекладено російською мовою багато творів із французької, англійської, німецької, польської літератур. Виступає Марко Вовчок і як критик (цикл «Мрачные картины»), редактор петербурзького журналу «Переводы лучших иностранных писателей» (до участі в журналі вона залучає багато жінок-перекладачок). Письменниця стає одним з активних та мужніх борців за емансипацію жінок, за рівність їх із чоловіками. Вона гостро виступає проти забобону про жінку як істоту нібито нижчу в розумовому і фізичному відношеннях, створену тільки для домашнього вогнища. Вважаючи письменницю «політично неблагонадійною», чиновники ІІІ відділу імператорської канцелярії завели на неї справу, куди записувалося все, що в її діях і творах здавалося царським сатрапам підозрілим, не обминали й приватного життя письменниці. За чітку громадянську позицію Марка Вовчка починають переслідувати, за повість «Кармелюк» її збиралися навіть притягнути до суду. Вона переживає душевне потрясіння, починає хворіти й назавжди покидає Петербург. Після смерті чоловіка Марко Вовчок одружується з Михайлом Лобачем-Жученком. Сім років письменниця жила серед чистої, неймовірної краси природи Богуславщини, що під Києвом. Тут вона збирає фольклор, продовжує свою письменницьку діяльність. Кінець свого життя Марко Вовчок прожила на Кавказі. З переїздом до Нальчика вона веде відлюдний спосіб життя. Тяжких переживань їй завдає Богданова недоля. Активний діяч політичної організації «Земля і воля», він зазнає постійних переслідувань. Серцева хвороба дедалі загострювалася, у письменниці з’явилася задишка. 10 серпня 1907 року вон померла в Кабардино-Балкарії — на хуторі Долинськ, що в межах міста Нальчик, де й похована в саду на власній садибі, яка пізніше стала легендарним музеєм-заповідником. «Зламалася велика сила... Закотилася ясна зоря нашого письменства...»,— так шанобливо відгукнувся на смерть Марка Вовчка Іван Франко. Усього в доробку письменниці близько ста оригінальних творів і стільки ж перекладів. Писала Марко Вовчок українською, російською та французькою мовами, причому її французькі твори практично не досліджені. Серед найвідоміших творів — дві книги «Народних оповідань», повісті «Інститутка», «Кармелюк» та ін. За тематикою творчість Марка Вовчка різноманітна: життя дітей, жінок-кріпачок та козачок, кохання, сите й беззмістовне існування міщанства, фальш, паразитичне життя ченців, дворян. Найболючіше питання для письменниці — кріпацтво, боротьбі проти нього вона віддала увесь свій талант. Тому твори цієї тематики здебільшого реалістичні. Разом із тим Марко Вовчок часто поетизувала сильний народний характер, волелюбність народу, оспівувала людину, яка повставала проти антигуманних порядків у світі. Тому письменниця зверталася до романтизму, для якого характерні небуденні, виняткові герої, які діють за незвичайних обставин. Романтичні герої, як правило, наділені глибокими почуттями та пристрастями, індивідуалізмом, мають трагічну долю. Вони самостійно борються з традиційними способами мислення та антигуманними суспільними порядкам. Марко Вовчок мала двох синів — Богдана й Бориса. Старший син письменниці Богдан Маркович (1853–1915) став відомим журналістом і перекладачем. Про молодшого — Бориса Лобача-Жученка (1875–1938) — говорили, нібито насправді він є позашлюбною дитиною її сина Богдана. Був моряком, ученим, написав книжки з історії механіки, морського флоту й авіації. Троє внуків Марка Вовчка — Богдан і Юрій Марковичі та Михайло Лобач-Жученко — обрали фах інженера-механіка флоту. Сергій Маркович був полковником радянської армії, завідував кафедрою романських мов у військовому ВНЗ. Ще один внук — Борис Борисович Лобач-Жученко — під час Другої світової війни був пілотом-розвідником. Майстер спорту, яхтсмен, він також займався журналістикою і став дослідником творчості своєї бабусі.
Із творчості Марка Вовчка починається новий, вищий етап розвитку української прози — утвердження в ній методу критичного реалізму, хоча для її доробку характерне поєднання реалізму й романтизму. Саме в романтичному ключі написане й оповідання «Максим Гримач», яке увійшло до другої збірки «Народних оповідань». За жанром це оповідання-балада. В основі сюжету твору — українські народні балади про кохання. Для мови оповідання характерні народнопісенні інтонації: «Сестричко моя малая! щебетушечко моя нерозумная! — жалує Катря малу.— О, да який же вінок ваш красний, сестро! да який же красний! Сестронько-любонько, коли ж ви його візьмете?». Образи твору також традиційні для українських народних балад: дівчина-красуня, закоханий козак, мала нерозумна сестра-щебетушка та суворий батько, який стоїть на шляху до одруження закоханих, бо хлопець не має, на його думку, достатніх матеріальних статків. Сюжет також традиційно баладний: закохані не можуть бути разом, поки наречений не утвердиться матеріально. У сюжет утручається й природна сліпа жорстока стихія: Семен гине на Дніпрі. Катря довго чекає козака-нареченого, але, зрозумівши, що він уже ніколи не повернеться, не маючи сил знести його загибелі, накладає на себе руки. Батько Максим Гримач побивається за нею та багато років картає себе, але вже пізно. Народний сюжет підсилюють романтичне та сентиментальне звучання оповідання. Водночас Марко Вовчок поєднує ці риси з реалістичністю зображуваного. В оповіданні, як і в українських народних баладах, авторка звертається до традиційних образів природи. Так, місяць є свідком початку кохання Семена та Катрі й останніх хвилин життя Катрі. Картини природи Марко Вовчок передає також у фольклорному стилі: «Красно в садочку! Послався зелений барвінок, голубо зацвів; червоніє зірка; повився горобиний горошок; вовча ступа попустила широке листя; цвіте-процвітає мак повний: і сивий, і білий, і червоний; розкинувсь по землі синій ряст; розрослась зелена рута. Поміж тим квітом сама, як найкращий квіт, походжає Катря...».
— Які відомості про життя письменниці вас схвилювали? — Яка думка склалася у вас про характер Марії Олександрівни? Які чинники впливали на його формування? — Чим повчальне життя Марка Вовчка? — Що вам відомо про літературну діяльність письменниці за кордоном? — Що нового вона внесла в літературу?
(Проводиться за питаннями учнів.)
— Який епізод оповідання вам хотілося б перечитати? Чому? — Наскільки правдиво й глибоко автор розкриває психологію своїх героїв? — Чи навчив вас чомусь цей твір?
«На вашу думку, чи можна смерть Катрі розцінювати як виклик тогочасній дійсності?»
Творче завдання. Уявіть ситуацію, що вам випала нагода поспілкуватися з письменницею. Складіть питання, які ви б їй поставили.
Назвати спільні та відмінні риси характеру романтичних героїв Марка Вовчка та персонажів роману В. Скотта «Айвенго». Результати роботи оформити у вигляді таблиці.
Інтерактивна вправа «Мікрофон». — Я думаю, що здобуті на уроці знання мені знадобляться... — Якби я був (була) автором оповідання, то... — На прикладі життя Марка Вовчка я зрозумів (зрозуміла), що... | |
| Переглядів: 699 | |
| Всього коментарів: 0 | |
