| Головна » Статті » Конспекти уроків для середніх класів » Конспекти уроків із української літератури 9 клас |
Урок № 53 Світова велич українського поета Мета: узагальнити матеріал про життєвий та творчий шлях письменника; показати, у чому полягає світова велич українського поета; розвивати навички самостійної роботи учнів із книгою та їх творчий потенціал Очікувані результати: учні розуміють, у чому полягає світова велич Т. Шевченка; уміють характеризувати внесок Т. Шевченка в скарбницю української поезії, у розвиток української літературної мови, світовий мистецький поступ. Теорія літератури: поема, лірика, драма, ліро-епос. Обладнання: підручник, репродукції картин Т. Шевченка «Дерево», «Автопортрет із свічкою», «Портрет Л. Полусмакової», «Автопортрет» (1861 р.); ілюстративний матеріал до життєвого та творчого шляху, фото- та відеоматеріали; виставка книг про поета, переклади його творів різними мовами, висловлювання про Шевченка та його творчість відомих людей Тип уроку: узагальнення й систематизація знань.
Вступне слово вчителя. Тарас Григорович Шевченко — основоположник нової української літератури, талановитий художник, геніальний український поет, визнаний у світовій культурі. А ще — гідний син своєї неньки України, про долю якої дбав завжди. Вивчаючи його творчість, ми дізналися багато про цю унікальну людину. Та хіба можна пізнати його повністю? Тому сьогодні ми не тільки підсумуємо вивчене, а й доповнимо знання новими відомостями.
Перевірка домашнього завдання. Виразне читання напам’ять віршів Т. Шевченка «Мені однаково...», «Заповіт».
Підсумковий урок ми проведемо у формі семінару. Така форма сприяє розвитку монологічного та діалогічного мовлення, формує самостійність у роботі з теоретико-літературними поняттями, розвиває критичне мислення та вміння будувати виступ на основі кількох джерел. Крім того, семінар дає можливість не тільки закріпити вивчений раніше матеріал, а й поглиблено його повторити. До розгляду на семінарському занятті пропонуються питання:
Місце Т. Шевченка в українському суспільстві та культурі України особливе. Протягом довгого часу він був офіціозним символом радянської України, нині він — символ нової, незалежної України. Серед людей, негативно налаштованих проти постаті поета, останнім часом спостерігається бажання дискредитувати його. Тому пізнання Шевченка, його творчої спадщини, усвідомлення місця митця в українській та світовій культурі — процес постійний і необхідний. У середині XIX ст. Т. Шевченко був відомий як видатний діяч суспільно-політичного життя України. Про себе він сказав: «Історія мого життя є частиною історії мого народу». Учені твердять, що він міг би сказати: «Історія мого життя є історією воскресіння мого народу». Т. Шевченко був безкомпромісним у своїх поглядах на історію та культуру українського народу. Він був і залишається еталоном політичної чистоти всесвітнього масштабу. Т. Шевченко вивів українську культуру на вищий щабель розвитку, сміливо підкреслюючи її національну самобутність. Це було дуже важливо, адже в тодішніх несприятливих умовах українська література могла стати лише провінційною складовою «загальноросійської» літератури або літературою «для хатнього вжитку» (до цього у свої пізні роки схилявся навіть М. Костомаров). На відміну від попередників, зокрема українських романтиків, які вважали, що Україна уже віджила своє й намагалися лише максимально зафіксувати її духовні надбання, щоб урятувати їх від повного знищення й людського забуття, Т. Шевченко своєю самопожертвою, всеохоплюючою любов’ю до України зумів залучити всі скарби народного духу, всю героїку української історії до процесу національного відродження. Уже перша його книжка «Кобзар» (1840) засвідчила воскресіння нації в драматичний період національної історії. Так! Нація відчула, що в неї є духовна сила, з якою можна і варто йти в майбутнє. Ця духовна сила сконденсована в Шевченкових творах. Шевченків «Кобзар» поклав початок новому етапу в історії українського письменства. І. Франко писав: «Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову». Про визнання провідного місця Т. Шевченка в українській культурі, високої оцінки його заслуг перед Україною свідчить те, що ім’ям поета названо Національну премію України в галузі культури, літератури та мистецтва — найвищу творчу відзнаку в незалежній Україні. Шевченківська премія увінчує найвидатніші твори літератури та мистецтва. За роки її існування (з 1961-го) лауреатами цієї високої та престижної нагороди стали близько 600 митців. Першими лауреатами Шевченківської премії були Олесь Гончар, Павло Тичина і Платон Майборода. Про значущість творчості Т. Шевченка, її неослабного впливу на духовне життя нашої нації свідчить написання за його віршами й поемами вокальних, симфонічних та оперних творів, інсценізація та екранізація багатьох творів Кобзаря. Визнанням великих заслуг Т. Шевченка перед Україною є щорічне відзначення роковин народження і смерті поета (9–10 березня). Творча спадщина поета спонукала й спонукає до вшанування його пам’яті, посилення уваги до національно-громадських проблем, що особливо проявилося в умовах незалежності України. Тарас Григорович зробив велетенський внесок у пробудження і формування національної свідомості українського народу, у розвиток української та світової культури. Ідеї, думки, уся творчість Шевченка стали тим живим феноменом, який далі розвивається вже у свідомості українського суспільства.
Творчість Т. Шевченка нерозривно пов’язана з народною творчістю. Він виріс з українського фольклору, сміливо черпав з усної народної творчості ідеї, образи, сюжети, ритміку. Т. Шевченко не просто використовував елементи народної творчості, що було властиве його попередникам і сучасникам-романтикам, а вплітав їх у власні думки й слова. Поезія автора «Кобзаря» була надзвичайно близькою до народної пісні й водночас відмінною від неї, що відзначав І. Франко. Виходець із кріпацької сім’ї, Т. Шевченко ніколи не розривав зв’язку з народом, до кінця життя залишався йому вірним. Він із гордістю писав: «...я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу». У своїй творчості поет висвітлював почуття, думи і прагнення народу. І кожне слово поета горіло полум’яною любов’ю до скривдженого люду, сподіванням на те, що він врешті оживе, отямиться, згадає «свою славу і волю». Гнітюча дійсність спонукала Т. Шевченка звернутися думкою до минулого України, до історичних тем. І цим самим своєю літературно-художньою творчістю поет повернув українському народу пам’ять його історії, адже жодні наукові дослідження (про це можна говорити з упевненістю) не мали такого впливу, як його історичні поеми, драми, вірші, живописні картини тощо. У них автор «Кобзаря» говорив про буття народу, славу гетьманського правління, минулу козацьку вольницю, оспівував народних месників, їх боротьбу проти феодально-кріпосницького та національного гніту, показував етнічну й культурну самобутність українського народу, його невід’ємне право на вільний, суверенний державний розвиток. Ідеї національно-визвольної боротьби, державної незалежності, заклик до рішучих дій проти насильства пронизують більшість творів Шевченка. Він розвіював ілюзії кріпаків відносно «доброго царя», гнівно картав Петра І, Катерину II і свого сучасника Миколу І. До повалення самодержавно-кріпосницького ладу закликали його «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим...» та інші твори. Як палкий патріот України, Шевченко страждав від того, що над нею російський самодержавний «Орел чорний сторожем літає». Але Шевченкова любов до України не була сліпою, ніколи не затьмарювалася неприязню до інших народів. Шевченко особисто спілкувався з діячами різних національностей і релігій. Згадаймо його заклик: «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь».
Творчість Т. Шевченка уже в 1860-х роках позитивно вплинула на частину молодої інтелігенції, врятувала її від денаціоналізації, збудила до активних дій. На Правобережжі в лоно українського національно-культурного середовища повернулися представники раніше сполонізованого дворянства. Серед них економіст і публіцист Т. Рильський, історик В. Антонович, мовознавець К. Михальчук, етнограф Б. Познанський, лікар Й. Юркевич та ін. З поширенням у 1860 роках творів Т. Шевченка в Галичині його поезія, за висловом І. Франка, «перевернула свідомість» багатьох молодих галичан, вразила їх душі «як щось зовсім нове і нечуване», відкрила для них «новий світ». Духовна спадщина поета мала й нині має велику етноконсолідуючу силу, позитивно впливала і впливає на формування психології соборності української нації. Можна з упевненістю стверджувати, що печать Шевченкового духу лежала й лежить на всіх ділах і діях, на всіх сторонах суспільного та культурного розвитку українського народу.
Великий поетичний доробок Т. Шевченка як за змістом, так і за формою свідчить про геніальність поета. Вона проявилася уже з виходом у світ «Кобзаря», а також при написанні таких ліричних шедеврів, як «Дівичії ночі», «Маленькій Мар’яні», «Зацвіла в долині», «У нашім раї на землі», балад «Лілея», «Русалка», поеми «Наймичка» та ін. Надрукувавши в «Записках о Южной Руси» поему «Наймичка», П. Куліш першим у пресі назвав Т. Шевченка генієм. «У його віршах мова наша зробила той великий крок,— писав П. Куліш,— який робиться тільки спільними зусиллями цілого народу протягом тривалого часу або чарами генія, що в своїй особі втілює вроджену художність рідного племені». Т. Шевченко так визначив самобутність і рівноправність російського та українського народів у сфері мови й літератури: «...на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди». Отже, мовою своїх творів Шевченко завершив процес формування загальноукраїнського літературного мовлення на національній основі. Мова творів Т. Шевченка як художнє явище стала родоначальною мовою нової української літератури. Виступаючи прекрасним зразком, мова «Кобзаря» сприяла міжрегіональній етномовній консолідації українців Наддніпрянщини, Галичини, Буковини і Закарпаття. Велетенський внесок творчості Т. Шевченка і в тому, що мова відбивала національний менталітет українців, впливала на їх національну свідомість у XIX–XX ст. Творчість Шевченка за широтою охоплення історії життя українського народу і загальнонаціональної значущості була художнім феноменом, який відповідав рівню поезії, скажімо, Пушкіна в російській, Міцкевича в польській або Петефі в угорській літературі. Тарас Шевченко — основоположник нової української літератури. Саме він перетворив українську літературу на явище літератури всесвітньої. Саме в його творчості найповніше розвинулися засади, що згодом стали провідними для передових українських (і не лише українських) письменників другої половини ХІХ — початку ХХ століть: народність і реалізм, що розкривали справжнє життя в усій його повноті та багатогранності. У довідниках зі світової літератури існує визначення «шевченківський вірш», тобто деякі стилістичні особливості творчості Шевченка стали знахідкою не лише для вітчизняних митців, а й поетів інших літератур. Це поняття узагальнює метро-ритмічні форми організації вірша на основі народнопісенної лірики, причому виразність досягається через переходи від одного розміру до іншого. Ще й надто, використання різних віршових форм усередині однієї композиції, вперше введене Шевченком, стало основою поетичної техніки літератури ХХ ст. Отже, цілком справедливим і природним є той факт, що твори Великого Кобзаря були перекладені майже всіма мовами світу.
Тарас Шевченко відомий не тільки як поет, а і як художник. Його картини — живопис, акварелі, малюнки — не менш цінні й цікаві, ніж його поезія. Дослідниця спадщини Кобзаря З. Тархан-Береза підкреслює, що поетичних творів Шевченка до нас дійшло понад 240, а мистецьких — олійних картин, акварелей, сепій, офортів, малюнків — майже 1200. Сама ця кількість свідчить про його глибоке захоплення малярством. Твори Шевченка виставлялися на академічних виставках, а за видатні успіхи в гравюрі йому було присвоєно звання академіка. Однією з найкращих і найвідоміших картин Шевченка є «Катерина». Дослідники живописної спадщини митця зазначають, що цю картину він написав 1842 року. До появи «Катерини» не лише в українському, а й в загальноросійському мистецтві не було твору з таким гострим та злободенним соціальним сюжетом. Уперше героїнею живописного полотна стала людина з народу — дівчина-кріпачка, жертва панської розпусти, принижена й ображена в найкращих почуттях. Вагомими були досягнення Шевченка в галузі малярського та графічного портрета. Він виконав близько 150 творів цього жанру, половина яких створена ще до заслання. У них відчувається романтична концепція людини, яка наприкінці XVIII ст. і в першій половині XIX ст. переважала у творчості багатьох європейських художників. Шевченко зробив великий внесок у розвиток побутового жанру й став його основоположником в українському мистецтві.
Із драматичних творів Шевченка відомі п’єса «Назар Стодоля» (1843) та уривок історичної п’єси «Никита Гайдай» (1841). Не збереглися «драма чи трагедія в трьох актах» «Данило Рева» (згадується в листі поета до Я. Кухаренка від 30 листопада 1842 року), яку Шевченко згодом переробив, можливо, в історичну драму «Назар Стодоля», а також драма в прозі «Невеста» (її зміст, за свідченням А. Козачковського, можна віднести до часів гетьманування І. Виговського), з якої відомий лише переспів балади А. Міцкевича «Чати» під назвою «Песня караульного у тюрьмы» (1841). Драматичні твори Т. Шевченка, що дійшли до нас, розповідають про історичне минуле України. Сюжет «Никиты Гайдая» стосується часів Б. Хмельницького (герой п’єси їде з дипломатичною місією до короля у Варшаву). Образ головного героя належить до типу романтичних героїв — полум’яних борців за волю. Наскільки можна судити з уривка, у драмі «Никита Гайдай» Шевченко майже цілком ігнорує любовно-побутові мотиви. Кохання героїв набуває узагальнено-абстрактних обрисів і постає як їхня любов до України. Історично-побутова драма «Назар Стодоля» продовжує традиції «Наталки Полтавки» І. Котляревського передусім у розвитку сюжету, побудованого на любовному трикутнику, однак уже в суто мелодраматичному ключі. Мелодраматичність посилюється тим, що постать полковника Молочая — основного суперника Назара — винесено поза межі тексту п’єси, й його інтересах активно діє батько дівчини сотник Хома Кичатий. Звичний для глядача образ матері, яка чинить опір шлюбу своєї доньки з любим їй хлопцем, замінив образ лиходія батька. Якщо Терпилиху («Наталка Полтавка») можна було все ж умовити погодитись на шлюб доньки з коханим, то Хома Кичатий поступається лише під загрозою смерті. По-своєму розвиваючи сюжетні принципи тогочасної української та європейської драми, Шевченко залишався оригінальним у творенні конкретних ситуацій. У п’єсі органічно поєднуються романтичні типи позитивних героїв Назара, Галі, Гната, просвітительсько-побутовий характер художнього конфлікту й сюжетної дії із соціально-сатиричним, подекуди навіть гротескним, зображенням окремих персонажів, зокрема Хоми Кичатого. Це дає підстави трактувати «Назара Стодолю» як перехідний твір між драмою романтичною й реалістичною. Романтичне першоджерело слід пов’язувати з ідеалізацією «високих» героїв, а реалістичне — з критикою прагматичних, егоїстичних поривань негативних персонажів. Хоча в драмі Шевченка певним чином позначився вплив поетики романтичної історичної драми, своєю суттю вона зорієнтована на традиційне побутове сприймання. Її нові ідеї виражалися традиційною «драматургічною мовою», добре знайомою й зрозумілою тодішньому глядачеві. Це значною мірою сприяло тривалому сценічному успіху «Назара Стодолі». Драматургія Шевченка за його життя була практично невідомою, хоча уривок п’єси «Никита Гайдай» побачив світ у журналі «Маяк» (1842), а п’єсу «Назар Стодоля» було поставлено на сцені аматорського театру Медико-хірургічної академії наприкінці 1844-го. Тільки після виникнення українського професійного театру п’єса «Назар Стодоля» здобула широку глядацьку популярність, зайняла постійне місце в репертуарі всіх українських труп.
Перші пам’ятники Т. Шевченкові з’явилися ще наприкінці ХІХ століття. Невелике погруддя поету було встановлене на півострові Мангишлак. 1899 року в Харкові в садибі Х. Алчевської перед жіночою недільною школою встановлено мармурове погруддя поета. А 1935-го в цьому місті встановлено один із найкращих пам’ятників поетові. Є пам’ятники Великому Кобзареві і за кордоном. У вересні 2010 року в столиці Данського Королівства відбулось урочисте відкриття бюста поета України, що став першим і допоки єдиним пам’ятником Шевченкові в Скандинавії. У Тбілісі пам’ятник було відкрито 2 березня 2007 року. У фундамент пам’ятника заклали капсулу із землею із села Моринці Черкаської області, де народився Тарас Шевченко. Оригінальний пам’ятник Шевченкові відкрито в Римі. Поета зображено в образі римського патриція. Пам’ятник Тарасові Шевченку, що перебував на території Казахстану на засланні (1847–1857), було встановлено в Казахстані, у місті Алмати. Перший бюст Великого Кобзаря був установлений у форті Олександрівському (колишньому Новопетрівському укріпленні), де Т. Шевченко проходив військову службу. Споруджений він був на кошти прогресивного офіцерства й проіснував до 1920 року, коли був зруйнований басмачами. У Канаді, у Вінніпезі, є два пам’ятника Тарасові Шевченку: монумент біля провінційного парламенту, відкритий 1961 року, та скульптура в парку скульптур Лео Мола. Автором обох є канадський скульптор українського походження Лео Мол (Леонід Молодожанин). Пам’ятник Шевченкові в місті Оквіллі (Онтаріо) було відкрито 1 липня 1951 року як дарунок УРСР канадським українцям з нагоди 60-річчя української діаспори Канади. 8 серпня 2008 року в Пекіні в парку Чаоян відкрито єдиний не лише в Китаї, а й в усьому азіатсько-тихоокеанському регіоні пам’ятник Шевченку. Скульптор — Юань Сікунь. Відкрито пам’ятник Шевченкові і в Афінах (9 березня 2006 року). На той момент пам’ятник став 45-м закордонним монументом Тарасові Шевченку. У Бразилії, де проживають компактні групи українських емігрантів та їхніх нащадків, зокрема в штаті Парана, установлено три пам’ятники Т. Шевченкові — у містах Прудентополісі, Куритибі та Порто-Алегро. Усього у світі нараховується близько п’ятисот пам’ятників Великому Кобзареві.
У другій половині XIX ст. український поет став відомим як у слов’янських, так і в неслов’янських європейських країнах. У прогресивної інтелігенції Росії Шевченко здобув визнання ще за життя. Зокрема, М. Чернишевський писав: «Имея теперь такого поэта, как Шевченко, малорусская литература также не нуждается ни в чьей благосклонности». Визнавши Т. Шевченка за великого поета, російські демократи тим самим визнали й право української нації на окрему літературу. Творчістю Т. Шевченка зацікавилися європейські літератори та вчені. З’явилися критичні та науково-інформаційні праці про Шевченка і його поезію в Австрії, Німеччині, Англії та англомовних країнах, у Румунії. На початку XX ст. Західна Європа та Америка мали можливість ширше ознайомитися з творчістю автора «Кобзаря». У зв’язку з відзначенням 1911 та 1914 pоку його ювілеїв з’являються ґрунтовні праці про творчість поета, західноєвропейськими мовами виходять перші високохудожні переклади творів Шевченка, зокрема німецькою (збірка Ю. Віргінії, 1911) і англійською (збірка Е. Войнич, 1911), зарубіжні журнали активно пропагують його поезію. У XX ст. географічний діапазон обізнаності із Шевченковою спадщиною розширюється. Зростає кількість публікацій про поета та перекладів його творів у Польщі, Чехословаччині, Болгарії, Німеччині, Англії, Франції, Італії, США, Канаді. Виявився інтерес до творчості Шевченка і в країнах Азії (зокрема Японії, Китаї, Кореї) та Латинської Америки, Африки та Австралії. Твори Т. Шевченка перекладено більш як 130 іноземними мовами.
«Він був сином мужика і став володарем в царстві Духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури… Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу… Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і все розквітаючу радість, яку в мільйонах людських сердець все наново збуджуватимуть його твори». (І. Франко) «Коли б мені прийшлося одним словом схарактеризувати поезію Шевченка, то я сказав би: се поезія бажання життя. Свобідного життя, всесторонній, нічим не опутаний розвій одиниці і цілої суспільності, цілого народу,— се ідеал Шевченка, котрому він був вірним ціле життя». (І. Франко) Не поет — бо це ж до болю мало, «Феномен Шевченка відбиває нашу національну природу, наше світосприйняття, наше минуле і нашу надію на майбутнє. Він символізує душу українського народу, втілює його гідність, дух і пам’ять...» (Є. Сверстюк) «Він — поет цілковито народний, такий, якого ми не можемо назвати у себе...» (М. Добролюбов) «Всюди, де він тільки бачив гніт і безправ’я, приниження людини, хай було це на волзькому пароплаві, чи в азіатських пустелях, чи грізним стогоном докочувалося із кавказьких гір,— всюди зло і неправда викликали вибух поетового протесту, і щоразу він був готовий стати до бою з насильством і злом». (О. Гончар) «Я радий, що можу додати свій голос до тих, що вшановують великого українського поета Тараса Шевченка. Ми вшановуємо його за великий вклад у культуру не тільки України, яку він дуже любив і так промовисто описував, а й культуру світу. Його творчість є благородною частиною нашої історичної спадщини». (Джон Ф. Кеннеді)
Обмін думками щодо змісту виступів, їх інформативності. Визначення найцікавішого повідомлення.
До кожного твору Т. Шевченка учитель читає по черзі чотири підказки. Потрібно якнайшвидше встановити назву поезії. На обдумування питання відводиться 20 секунд. (Наприклад.
Гомоніла Україна, Відповідь: «Гайдамаки».)
Написати сенкан на тему «Життя та творчість Т. Шевченка».
Заключна бесіда. — Який матеріал з уроку був для вас корисним? — Чим ви здивовані чи вражені? — Чому Т. Шевченка вважають духовним батьком українців? | |
| Переглядів: 593 | |
| Всього коментарів: 0 | |
