Головна » Статті » Конспекти уроків для середніх класів » Конспекти уроків із української літератури 8 клас

Урок № 62 В. Самійленко. «Патріоти»

Урок № 62

В. Самійленко. «Патріоти»

Мета: ознайомити учнів із матеріалом про представника української гумористичної літератури — В. Самійленка, познайомити учнів з ідейно-художнім змістом твору «Патріоти», засобами створення гумору та сатири; розвивати навички вдумливого читання поезій, аналізу сатиричного твору, виразного читання

Очікувані результати: учні знають матеріал про життя та творчість В. Самійленка, аналізують ідейно-художній зміст поезії «Патріоти»; розрізняють поняття «іронія», «гумор» та «сатира», уміють знаходити приклади гумору, сатири та антитези у творі.

Теорія літератури: поглиблення понять «гумор» та «сатира»; антитеза, іронія.

Обладнання: портрет письменника, текст поезії «Патріоти»

Тип уроку: комбінований.

  • I. Мотивація навчальної діяльності школярів. Оголошення теми й мети уроку

Вступне слово вчителя.

Без гумору людське життя втрачає яскраві барви. Це розуміли ще наші далекі предки: складали народні байки та анекдоти, коломийки... Розуміють це й сучасні митці. Сьогодні піде мова про людину, яка жила в минулому й навіть позаминулому століттях — Володимира Самійленка. Ми познайомимося з його віршем «Патріоти» і спробуємо засвоїти уроки митця.

  • ІІ. Актуалізація опорних знань учнів
  1. Аналіз контрольної роботи.
  2. Бесіда.

— Які гумористичні фольклорні жанри вам відомі?

— З якою метою письменники використовують іронію, гумор, сатиру?

— Назвіть твори, у яких ужито іронію, гумор, сатиру.

  • ІІІ. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу
  1. Розповідь учителя.

План розповіді вчителя

  1. В. Самійленко. Життя та творчість.

«Народився В. Самійленко 22 січня (3 лютого за ст. стилем) 1864 року в містечку Великі Сорочинці на Полтавщині. Мати — колишня кріпачка Олександра Самійленко, батько — поміщик Іван Лисевич. Володимир був позашлюбною дитиною, а тому мав прізвище матері. Початкову освіту здобув у дяка, а продовжив у Миргородському повітовому училищі. З 1875 по 1884 рік він навчався в Полтавській гімназії, де виявив схильність до вивчення літератури “Вчився в гімназії добре,— згадував Самійленко,— але в третьому класі застряв на другий рік, бо дуже зачитувався Майн Рідом та іншими російськими книжками”.

Свої перші вірші Самійленко писав російською мовою. Один із них — про господиню квартири, де мешкав юнак.

У гімназійні роки майбутній поет перекладає українською мовою твори визначних російських та західноєвропейських письменників, цікавиться античною літературою (переклав три пісні “Іліади” Гомера). Тоді ж він знайомиться з військовим лікарем, автором чудових поезій і п’єси на сюжет пісні про Марусю Чурай (“Не ходи, Грицю, на вечорниці”) та збірника дитячих віршів “Коза-дереза” Володимиром Александровим.

Найбільший вплив на формування патріотичних почуттів майбутнього поета, його становлення як українського митця мало народне середовище, сім’я, прості люди, серед яких він зростав. “З дитинства в дідовій хаті,— згадував Самійленко,— між своїми кревними я жив оточений українською стихією: слухав бабусині пісні, казки, яких вона знала багато, слухав чумацькі пісні, які співав дядько Герасим Бокітько (козак), дід, який чумакував,— і взагалі впивався чистою, чарівною українською мовою Миргородського повіту”.

У старших класах гімназії Самійленко зачитується творами Тараса Шевченка, Олекси Стороженка, Григорія Квітки-Основ’яненка, Пантелеймона Куліша, Ганни Барвінюк, студіює журнал “Основа” і під впливом їх сам починає писати рідною мовою.

З 1884 року молодий поет — студент історико-філологічного факультету Київського університету. Ось як характеризує Самійленка-студента один з його сучасників і товаришів: “Володимир Іванович Самійленко виявив себе як людина спокійної, трохи флегматичної, м’якої вдачі у поводженні з людьми, де в чому безвольна, мало практична, байдужа до шуму й метушні в життєвих стосунках, заглиблена в свої думки, але дуже прихильна до жарту, гумору, смішків...”.

Самійленко відразу ж включається у вир літературно-громадського життя, стає членом гуртка “Хрестоматія”, а незабаром і літературної громади, близько знайомиться з Лесею Українкою, Михайлом Обачним, Одаркою Романовою, Максимом Славинським. Зважаючи на те, що гурток збирався на квартирі Миколи Лисенка й Михайла Старицького, де часто бувала й Олена Пчілка, можна стверджувати, що Самійленкові поталанило потрапити в самий центр літературно-громадського життя. У цей час поет укладає збірочку віршів “Хвиля” (1886), до якої ввійшли твори молодих поетів, а також Грінченка та Александрова (цензура не допустила її до друку), співпрацює у львівських періодичних виданнях “Зоря”, “Правда”, “Дзвінок”, “Дзеркало”, у газеті “Буковина”, альманасі “Ватра”, листується з Іваном Франком, одне слово, веде активну літературно-громадську діяльність.

1886 року, перебуваючи в Києві, Франко особисто познайомився зі студентом університету Володимиром Самійленком (Сивеньким). “Я радісно потиснув йому руку,— писав Франко,— ім’я “Сивенький” було мені знайоме: як співредактор львівської “Зорі”, я одержав був перед тим декілька його віршів, які зразу вдарили мене чимось незвичайним, щирим і близьким серцю. Усміх, з яким молодий поет прийняв моє вітання, неначе відразу зробив його ще знайомішим, ще ближчим мені”.

За порадою Франка Самійленко у середині 80-х років уклав власну поетичну збірку “Україні” і надіслав до Львова. Але через брак грошей Франко не зміг видрукувати її своєчасно й лише пізніше сприяв М. Мочульському у виданні цієї збірки (1906), написавши до неї передмову. Уже в першому поетичному збірнику Самійленко заявив про себе як талановитий лірик, дотепний гуморист і гострий сатирик, у центрі інтересів якого була Україна і її багатостраждальний народ. Він сміливо виступав поборником громадянського напряму в літературі, покликаної оспівувати людину з її болями та стражданнями, скупими радощами й крилатими надіями:

Годі тобі малювати Дніпро, нарікати на долю
Та про ті очі співать, що ти не бачив нігде.
Краще людину змалюй, зазирни в її душу душею,
Радість і смуток її в слові своїм покажи.

(«Поетові»)

Після закінчення університету без диплома (за несвоєчасне складання іспитів) Самійленко працює спочатку на Київському телеграфі, а 1893 року переїжджає до Чернігова, де близько знайомиться з Глібовим, Грінченком, Коцюбинським. У пошуках шматка хліба переїздить із місця на місце: із Чернігова до Катеринодара, потім — знову до Чернігова, часто залишається без роботи й засобів до існування.

На час подій 1905 року Самійленко живе в Києві, працює редактором у газеті “Громадська думка”, співпрацює в гумористичному журналі “Шершень”. 1909 року він перевидає свою збірку “Україні”. Це було визначним явищем у тодішньому культурному житті нашого краю. До збірки ввійшли такі гострі сатиричні поезії, як “Катам”, “Вже годі плакати...”, “Сон” (“Я бачив сон, немов зібрались ми гуртом…”), “Собаки”, “Російська серенада” та ін. Тяжка матеріальна скрута змусила поета знову переїжджати, цього разу в Добрянку на Чернігівщині, де його й застав 1917 рік. Самійленко одразу повертається в розбурханий революційними подіями Київ, працює спочатку в Секретаріаті освіти, а згодом — у Міністерстві фінансів. 1918 року в Смілі третім виданням виходить збірка “Україні”, до якої додатково ввійшли й вірші, написані в період 1907–1917 років. Це була остання поетична книжка Володимира Самійленка.

Вірші, написані в пореволюційні роки, свідчать про розгубленість поета перед неоднозначними політичними подіями в Україні, що відбувалися в той час (“Україна тяжко плаче і ридає”, “Над болотом Петрограда”, “Слова й думки”). Болісно сприймає митець безкінечну зміну політичних режимів, глибоко розчаровується в діяльності політичних партій, бо серцем відчуває їх ворожість народові, честолюбство і кар’єризм вождів, які використовували політику для власної кар’єри. На переконання Самійленка, жодна партія не гарантувала народові справжньої свободи, хоч саме в ім’я її й була розв’язана кривава, жорстока громадянська війна, яка принесла незліченні жертви, братовбивство.

Пригнічений і розгублений трагічними подіями, до краю вражений сумною дійсністю, розчарований усвідомленням того, що його вимріяної України, якій він віддав свій талант, немає — її безжалісно розривають, розчленовують на політичні й воєнні союзи, Володимир Самійленко створює низку гострих сатиричних віршів (“Сміливий чоловік”, “Патріот Іван”, “На плечі”, “Діяч” та ін.), у яких відбилися гнітючі настрої поета.

З початку 1919 року, коли Самійленко разом з урядом Директорії евакуюється до Вінниці, а потім — до Кам’янця-Подільського, починаються роки прикрих поневірянь, розчарувань і болючих роздумів про сенс власного життя. До того ж, коли восени 1919 року денікінська контррозвідка спорядила спеціальну експедицію для розправи над діячами української культури, Самійленко був занесений до цього списку, а його твори підлягали спаленню. У 1920–1922 роках поет разом із сім’єю мешкає в Тарнові (нині Польща), а з липня 1922 року дістає притулок у садівничо-господарській школі львівської “Просвіти” в селі Миловані на Прикарпатті.

Тяжким і безрадісним було його життя поза рідним краєм. Тяжкі роздуми й сумніви терзали душу, невблаганно хотілося додому, на роздолля рідних степів, де звучить чарівна українська мова, оспівана ним у багатьох віршах. Крім того, на чужині Самійленко переживав жахливі злидні, хоч друзі, як могли, допомагали йому. “Матеріальний стан Володимира Самійленка погіршав до краю,— писав Михайло Обідний.— Понабирав у крамничках, де лише міг, у борг під заклад останньої своєї і жінчиної одежини, понапозичався й так, у кого лише можна було”. І далі: “Якось зустрів мене Володимир Самійленко дуже знервований. Треба йти десь на фізичну роботу, піду хоч улиці замітати; кілька днів сидимо голодні”. Усім серцем поет рвався додому. Нарешті 1924 року його мрії здійснилися — після п’ятирічної еміграції він знову на рідній землі. І одразу ж поринає в літературно-громадське життя Києва: читає лекції, працює редактором у Держлітвидаві України. Проте здоров’я вже було підірване постійними нестатками, страшною трагедією — смертю всіх чотирьох дітей. І 12 серпня 1925 року серце вірного сина України, який своїм талановитим поетичним словом заслужив глибоку шану свого народу, перестало битися. Поховано поета на дачі Бугаївка під Бояркою за козацьким звичаєм — з козацьким поясом попереду, з червоною китайкою на домовині, з хрестом із берези.

В останню путь В. Самійленка проводжав простий люд: бідняк Клименко пожертвував дощок на домовину, сердобольні селяни знесли хто що міг на скромні поминки по душі покійного — великого життєлюба, тонкого й проникливого лірика, людини з вічно замріяною дитячою душею. Творчість Самійленка була широко відомою в Україні ще за його життя. Потім тривалий час вона зумисне замовчувалася, а нині знову повернулася до нас». (За В. Коломієць)

  1. Сатиричні та гумористичні поезії В. Самійленка.

«Особливу сторінку творчої спадщини Самійленка становлять сатиричні та гумористичні поезії, у яких поет висміює негативні риси земляків-українців, їх неробство та боягузтво, псевдопатріотичне базікання про “високі матерії”. До такої тематичної групи належить і його вірш “Патріоти” (1899). Сюжет його простий: двоє хлопців стояли й розмірковували, а точніше базікали, про “долю своєї землі”. На словах вони “боронили” права народні, роздумували “про окремість натури”, “давність своєї культури”, фантазували про те, як “дійде народ своїх прав”. А третій хлопчина стояв собі мовчки, бо “він мовити красно не міг”, але щиро вболівав за долю своєї безталанної України.

Вбачались йому патріоти
Із купою слів голосних,
А поруч мільйони голоти,
І темність, і вбожество їх.

Але поет не схвалює й поведінку третього юнака, хоч йому й болить безправне становище народу, його убожество, темнота. Автор вважає, що мало самого лише співчуття. Справжній патріот той, хто не сидить склавши руки, а бореться за краще життя, захищає народні інтереси». (За В. Коломієць)

  1. Виразне читання учнем вірша «Патріоти».
  2. Аналіз вірша. Бесіда.

— Визначте тему розмови двох хлопців — героїв вірша «Патріот».

— Якою вони бачили долю своєї землі?

— За допомогою яких слів поет передає ставлення до героїв твору?

— Чому цих двох не можна назвати справжніми патріотами?

— Як називається художній засіб, використаний автором у таких словах вірша «Так двоє вели язиками роботу для краю свого»?

— Що відчуває третій хлопець? Чи поділяє його думки й почуття автор? Обґрунтуйте своє твердження, спираючись на текст.

— На що спираються у своїх висловлюваннях співрозмовники? А третій хлопець? Як це вплинуло на щирість та істинність їх суджень?

— Назвіть прийом, що його використав автор для побудови композиції твору. Поясніть, які роздуми поета цей прийом допомагає виразити з більшою ясністю.

— Якою, на вашу думку, є ідея вірша?

  1. Поетичний практикум.

Визначте віршовий розмір та спосіб римування поезії.

(Тристопний амфібрахій, римування перехресне.)

  1. Інтерактивна вправа «Мозковий штурм».

Визначте види та засоби комічного, тропи, ужиті автором у вірші. Результати роботи оформіть у вигляді таблиць.

  • ІV. Систематизація й узагальнення вивченого матеріалу
  1. Опитування «Методика одного речення».

— У чому полягає справжній патріотизм?

  1. Інтерактивна вправа «Мікрофон».

— Тих двох, що працювали на батьківщину язиками, можна назвати... (лжепатріоти, пристосуванці, лицеміри тощо).

— Третій — ... (справжній, але бездіяльний патріот).

  • V. Домашнє завдання, інструктаж щодо його виконання
  1. Завдання для всього класу.
  2. Вивчити теоретичний матеріал
  3. Написати домашній контрольний твір-роздум «Яким повинен бути справжній патріот?».
  4. Індивідуальне завдання.

Підготувати виразне читання вірша В. Самійленка «Ельдорадо».

  • VІ. Підсумок уроку

Інтерактивна вправа «Мікрофон».

— Справжній патріот — це...

— Я вважаю (не вважаю) себе патріотом, тому що...

Категорія: Конспекти уроків із української літератури 8 клас | Додав: uthitel (05.08.2018)
Переглядів: 13 | Рейтинг: 0.0/0

Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: