УРОК 26

Практична робота «Культурницький етап національного відродження на українських землях у складі Російської імперії: суспільні виклики»

Очікувані результати

Після цього уроку учні зможуть:

• характеризувати ознаки культурницького етапу національного відродження на українських землях у складі Російської імперії.

Тип уроку: урок удосконалення вмінь та навичок.

ХІД УРОКУ

I. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ УРОКУ

Повідомлення теми та мети уроку.

II. ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА ЗАНЯТТЯ

Завдання

1. Ознайомтесь з наданими документами.

2. Проаналізуйте джерела.

1) Визначте основний зміст культурницького етапу національного відродження.

2) Чи завжди ви погоджуєтесь з коментарями істориків?

3. Прочитайте і прокоментуйте наведену сторінку альманаху.

4. Підготуйте повідомлення «Особливості культурницького етапу національного відродження та його відмінність від попереднього етапу».

Джерела

Із навчального посібника «Історія культури»

«На думку сучасних дослідників національних рухів, процес формування націй відбувався у три етапи: академічний, культурницький і політичний. Автором такої періодизації є професор Празького університету Мирослав Грох. За його теорією, на першому етапі відродження національна група стає предметом уваги дослідників, які вивчають фольклорну спадщину, досліджують вірування, звичаї, історичне минуле народу. Робиться все це мовою іншого народу. Другий етап національно-культурного відродження обумовлений тим, що мова, яка на першому етапі була предметом вивчення, тепер стає мовою, якою творять літературу, яка вживається у науці, громадському житті, у політиці. І на третьому етапі нація, об’єднана мовою, висуває вимоги до політичного самоврядування, автономії, самостійності».

(Історія культури: Навч. посібник / Наук. ред. В. М. Шейко. — К., 2004 - С. 658.)

Н. С. Побірченко. Київська громада: Південно-Західний відділ Російського географічного товариства у Києві. 70-ті роки XIX ст.

«Відділ, зокрема, розпочинає здійснювати ідею заснування музею, який би “зберігав речові пам’ятки побуту вкраїнського народу”. За час існування Відділу музей на кінець 1874 р. було зібрав понад 3 000 експонатів.

1873 р. В. Антонович виступає з рефератом “О ремесленной и фабричной производительности юго-западного края в конце XVIII в.”, П. Чубинський — з рефератами “Несколько народных исторических преданий”, “Понятия народа о внешнем мире, на основании пословиц”, “Село Сокоринцы и сокоринское ссудосберегательное товарищество”, М. Константинович — “Некоторые данные о народном образовании в Юго-Западном крае”, Ф. Вовк — “О сельских ярмарках и кустарной промышленности”, “Список растений с народными названиями, составленных М. Ф. Семеренком”. За роки діяльності громадівців у Відділі була видана серія популярних, масових книжок-“метеликів” з метою поширення знань серед народу: “Унія і Петро Могила” І. Нечуя-Левицького; “Розмова про земні сили” О. Іванова; “Ліки своєрідні”, “Про холеру”, “Про хвороби і як їм запобігти” С. Носа; “Про звірів” Ф. Вовка; “Як тепер одбуватиметься воєнна служба” М. Троцького; “Дітські пісні, казки і загадки” М. Лободовського; “Що родиться у воздусі і що з того треба знати хліборобу”, “Як розпізнати ґрунт і які бувають грунти” М. Горбунова; “Про кари, до яких присуджують мирові судді” П. Чубинського тощо. Хоча б у такий спосіб громадівці намагалися піднести рівень освіченості, поінформованості українського народу.

...Наукову працю Відділу у Києві можна розглядати як перший крок до створення Української Академії. Відомий меценат і активний член Київської громади Є. Чикаленко переконливо доводив у своїх спогадах, що Південно-Західний Відділ Географічного Товариства “став справжньою Українською Академією Наук коло якої сконцентрувалися всі свідомі українські сили”.

Звертаючись до наукової діяльності Відділу, Д. Дорошенко писав, що тут зібрався “гурток видатних українських учених, літераторів і громадських діячів”. Відділ розбудив у “місцевому товаристві... інтерес до вивчення української народності, багато сприяв успіху 3-го археологічного з’їзду в Києві 1874 р., залучив до співробітництва багато людей... з російської і закордонної України, накреслив цілий ряд видань з українського фольклору”.

...У Києві від початку 70-х років XIX ст. громадівці заклали перші підвалини справді широкої наукової роботи, яка, на їхню думку, мала принести помітну віддачу для справи освіти українського народу вже в недалекому майбутньому. “І річ не в тім, — зазначав дослідник Ф. Савченко, — щоб Відділ вважати предтечею чи початком Академії наук. Важливіша тут — тенденція наступництва, зміцнення і розвитку української наукової думки, що від попередніх століть — через М. Максимовича, І. Срезнєвського, О. Бодянського, Д. Зубрицького, П. Куліша і М. Костомарова, потім — через М. Драгоманова, В. Антоновича, І. Франка і М. Грушевського — поступала до нас і дістала нові імпульси розвитку в українських наукових установах у Києві, Львові, Харкові, Одесі тощо”».

І. Б. Гирич. Українська історична та суспільно-політична думка Наддніпрянщини національно-демократичного спрямування (середина XIX — початок XX ст.)

«Для інтелігенції, яка була в цей період спільною верствою для всієї Російської імперії, важливим аргументом підставовості політичних вимог української самостійності, важливим виховним фактором була гуманітарна наука, передусім історія. Саме історіографія на науковому рівні давала аргументи для ствердження споконвічних прагнень українського народу до своєї окремішності.

Якщо на науковому рівні довести, що українська нація та її держава існувала протягом принаймні тисячі років, від князівських часів, то таким чином стверджувався осібний історичний процес для українського народу, чим легітимізувалася політична акція для тогочасних українців на здобуття незалежності. Представлено найголовніші ознаки російської, польської та української національних ідей. Українська суспільна думка, виразниками, якої так само переважно були історики, вела тривалу й послідовну ідейну боротьбу з іншими суспільними ідеями: російською панславістською і польською федералістичною, централістичною за своїм характером, моделями розв’язання національного питання й побудови своїх політичних націй за рахунок (у тому числі) і українців. Росіяни не визнавали існування окремого українського народу, вважаючи його лише гілкою єдиної «русскої» нації. Поляки, визнаючи українців, вважали, що їх має об’єднати польська державна ідея й польська культура. Українці протиставили двом своїм конкурентам ідею української демократичної нації, народу, що, не маючи державної традиції, через свою громаду зберіг свою автентичну культуру й ментальність.

...Провідна верства в Україні змушена була з огляду на різні причини бути лояльною до панівного режиму. Українська еліта в цей період переважно мала подвійну лояльність. Заможні прошарки суспільства обирали стратегію глибокого сервілізму щодо царської адміністрації. Вони визнавали свою приналежність до російської політичної нації, зберігаючи водночас і українські культурні сентименти. Така боротьба тривала протягом усього українофільського етапу українського руху, але створити великий прошарок свідомої своїх національних завдань інтелігенції не вдалося...

В ідейній сфері народовці покінчили з москвофільством, спробою розв’язання національного питання за допомогою панславістичної концепції казенного російського слов’янофільства. Українофільство лідерів руху мало вже переважно окремішній характер. Це змінило й термінологічний суспільний лексикон. Замість виразу «малоросійський» з’являється поняття «україно-руський», згодом «український».

Федералізм українських діячів був зумовлений слабкістю й нерозвиненістю самого національного руху в середовищі інтелігенції. Федералізм-автономізм різні діячі українофільського етапу трактували по-різному. Одні вбачали в ньому тактичний засіб: до слушного часу не розкривати перед російською інтелігенцію стратегічних завдань руху на сепарацію України від Російської імперії. Вони чекали зміцнення й збільшення рядів прихильників будівництва культурно самостійної України в межах етнічної території. Інші сподівалися, що гасла федералізму-автономізму заохотять поступові кола російської інтелігенції підтримати українців і включитися в розбудову автономної української культури. Власне, українофільські діячі вірили в можливість і надалі поєднувати російський патріотизм із українськими симпатіями, що в перспективі шкодило національній справі. Загострення взаємин між головними державами Центральної і Східної Європи: Росією — з одного боку, та Німеччиною й Австро-Угорщиною — з іншого, зробили українське питання фактором європейської політики. Зацікавлення в постанні потужного громадського національного руху в Росії призвело до того, що Австро-Угорщина на противагу підтримці російським урядом москвофільського руху в Галичині стала на сторону народовської партії в Західній Україні. Це дало змогу успішно запроваджувати політику «нової ери» в Західній Україні й початку вдалого здійснення ідеї Галицького П’ємонту, за якою стояли лідери наддніпрянських українців — В. Антонович та О. Кониський.

Якщо в попередній етап визвольного руху М. Максимович, М. Костомаров та П. Куліш намагалися передусім на рівні етнографії та фольклору продемонструвати вченому світові національну відмінність українців від своїх сусідів, то В. Антонович уже надавав історичне підґрунтя, що засвідчувало різниці історичних доль українського, російського й польського народів.

Спільно з галичанином В. Барвінським В. Антонович був творцем української соборності, оскільки розробив і висунув ідею польсько-українського порозуміння для здійснення російсько-українського ідейно-політичного й культурного розмежування. Йому ж фактично належить ідея Галичини — українського П’ємонту — з метою створення на підавстрійській Україні інкубатора для формування спільних культурних атрибутів нації: мови, літератури, науки. Саме тому В. Антоновича розглядали основною фігурою на здобуття кафедри української історії при Львівському університеті...

Ідея В. Антоновича щодо будівництва надкласового українського суспільства стала значним внеском в українську суспільну думку. Ця ідея передбачала всестановість українського суспільства, яке б складалося як із селянства, так і заможних верств та негативізм щодо радикальних течій у громадському русі. У цьому соціальна філософія В. Антоновича була актуальнішою та більш продуманою за соціалізм М. Драгоманова, за яким капіталіст не може бути українцем.

Історична школа В. Антоновича фактично готувала до науково-громадського життя нову еліту для модерної України. Його найкращі учні почали впроваджувати в масову свідомість українські постулати й перетворили українську ідею зі справи одиниць і десятків у діло сотень, тисяч і мільйонів.

Якщо В. Антонович пропонував суспільній думці ідею всестанової громади, орієнтацію на інтереси широких верств українського населення, то М. Драгоманов пропонував будувати суспільство без залучення заможних верств як реакційної сили, а спиратися в політичній акції лише на незаможну, проте кількісно найбільшу частину людності. Якщо В. Антонович бачив негативний вплив російської культури для української інтелігенції і закликав до черпання європейськості з оригінальних джерел її культури, то М. Драгоманов орієнтував українство на вплив поступової російської культури, який для українців вважав позитивним».

(Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук)