Учительська світлиця

Урок № 46

Тема. Культура українських земель у другій половині XVIII ст. Освіта і книгодрукування, література, розвиток природничих наук.

Мета: охарактеризувати особливості розвитку культури у другій половині XVIII ст.; визначити видатних представників української культури тієї доби та їх основні здобутки; вдосконалювати набуті знання й уміння; формувати естетичні уявлення учнів і почуття гордості за культурні досягнення своєї Батьківщини.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручник, стінна карта, атлас, зображення історичних пам’яток.

Основні терміни та поняття: Барбареум, філософія, Греко-католицька семінарія.

Основні дати та події: 1722—1794 рр. — життя і діяльність Г. Сковороди; 1783 р. — відкриття у Львові Греко-католицької семінарії.

Хід уроку

I. Організація навчальної діяльності

II. Перевірка домашнього завдання

Бесіда

1. Якими були наслідки поділів Польщі для України?
2. Чому українські землі виявилися розділеними між сусідніми державами?
3. Охарактеризуйте розвиток західноукраїнських земель у другій половині XVIII ст.

Дидактична гра «Снігова куля»

Правила гри наведені в розробці уроку № 7.

III. Вивчення нового матеріалу

Актуалізація опорних знань

1. Якими були особливості розвитку культури України кінця XVII — першої половини XVIII ст.?
2. Як розвивалися освіта і наука на українських землях наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст.?
3. Якими були здобутки української музичної культури кінця XVII — першої половини XVIII ст.?
4. Якими були досягнення українського образотворчого мистецтва кінця XVII ст. — першої половини XVIII ст.?

Урок доцільно побудувати на зіставленні культури попередньої доби (кінець XVII — перша половина XVIII ст.), зазначаючи особливості культури другої половини XVIII ст.

Опрацювання нового матеріалу супроводжується демонстрацією відповідного ілюстративного матеріалу.

1. Особливості розвитку культури.

Розповідь учителя

В історії культури Української козацької держави XVIII століття було складною і багатогранною добою. Це був період, коли продовжувався започаткований у попередні часи розквіт українського мистецтва та літератури. Однак у той самий час створювалися умови, за яких українська культура поступово втрачала свою самобутність.

Підґрунтям розвитку української культури була козацька державність. Курс російського царизму на ліквідацію Гетьманщини та Запорозької Січі й перетворення Лівобережної України на звичайну провінцію Російської держави позбавляли українську культуру основи її розвитку, прирікали на занепад.

Культурні процеси в різних частинах українських земель розвивалися в неоднакових умовах. Проте це не вплинуло на єдність національної культури українців.

Прикметною рисою української культури Гетьманщини XVIII ст. був вищий порівняно з сусідніми державами рівень розвитку. Імперські кордони значно обмежили звичні раніше культурні контакти із Західною Європою. Одночасно із цим Російська імперія отримала можливість використовувати інтелектуальний потенціал Гетьманщини. Процес «вимивання» високоосвічених українців із національного середовища став характерним явищем тогочасної української культури. Українці обіймали високі посади в Російській імперії: від вищих державних адміністраторів і церковних ієрархів до ректорів вищих навчальних закладів і вихователів царської родини. Вагомий внесок у розвиток російського мистецтва XVIII ст. зробили українські митці.

Однак при цьому Російська імперія переймала головним чином формальні сторони української культури. Так само за Петра I імперія запозичувала із Західної Європи не внутрішній зміст європейської цивілізації, а її зовнішні практичні досягнення. Водночас із цим ізольовану від культурних впливів Західної Європи і схильну до традиціоналізму Україну затягувало в трясовину імперського провінціалізму.

Завдання

Заповніть таблицю «Особливості розвитку культури українських земель у другій половині XVIII ст.».

2. Освіта і книгодрукування.

Розповідь учителя

На середину XVIII ст. загальний рівень грамотності населення України був досить високим. Його забезпечував перш за все найпоширеніший тип початкових шкіл — українські народні школи. Своїм корінням вони сягали у глибину століть і були невід’ємною частиною парафіяльного церковно-братського комплексу, який складали церква, школа, шпиталь, а інколи й друкарня. Утримувалася школа коштом парафіяльного братства. Школи цього типу були в переважній більшості населених пунктів семи полків Гетьманщини. У другій половині XVIII ст. тут працювало 866 українських народних шкіл. Такі школи існували й на Слобідській Україні. Навчання здійснювалося українською мовою, учнями могли стати й представники найбіднішого населення.

Наступ російського царизму на українську державність зруйнував народну школу. Закріпачене українське селянство було не в змозі утримувати власним коштом школи, а імперський уряд підтримувати їх не збирався — це не відповідало його інтересам. До початку XIX ст. ці школи припинили своє існування.

В останній чверті XVIII ст. на Лівобережжя і Слобожанщину було поширено дію загальноросійської освітньої реформи. Для дітей дворян створювалися головні чотирирічні народні училища, для дітей купців, міщан та урядовців — малі дворічні училища. Освіта набувала станового характеру і перетворювалася на привілей вищих верств населення. Відтепер те, що було звичайною потребою вільної людини, стало надмірністю й розкішшю для кріпака.

Упродовж другої половини XVIII ст. початкові народні школи існували й на Правобережжі та західноукраїнських землях. Утиски й переслідування з боку влади призвели до поступового зменшення їхньої кількості. Більшість початкових шкіл Правобережжя контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для українських селян була фактично недоступною.

Середню освіту можна було здобути в заснованих у першій половині XVIII ст. Чернігівському, Харківському, Переяславському колегіумах. Це були всестанові навчальні заклади, створені за зразком Києво-Могилянської академії. Наприкінці XVIII ст. імперська влада перетворила Чернігівський і Переяславський колегіуми на суто духовні навчальні заклади — семінарії, а Харківський — на казенне училище.

На Правобережжі і західноукраїнських землях іноземне панування також уповільнювало розвиток середньої освіти. На Правобережжі існували гімназії для дітей польської шляхти, навчання в яких велося польською або німецькою мовою. Надзвичайно обмеженим був доступ українців у католицькі і протестантські навчальні заклади на Закарпатті.

Велике значення для розвитку освіти і науки України мала Києво-Могилянська академія. Вона була найавторитетнішим навчальним, науковим і культурним центром, із яким у XVII—XVIII ст. пов’язана більшість здобутків українського народу в освіті, філософії, богослов’ї, мовознавстві, літературі, публіцистиці, історії. У стінах академії формувалася українська літературна мова, розвивалися літературні жанри, закладалися основи національного театру.

Однак у 60-х рр. XVIII ст. період розквіту академії, що тривав від кінця XVII ст., змінився занепадом. Поступово погіршувалося матеріальне становище академії.

Падіння популярності академії зумовлювалось зокрема тим, що українська шляхта, прагнучи зрівнятися з російським дворянством, віддавала своїх дітей на навчання до російської столиці. В академії здійснювалися русифікаторські заходи — від студентів і викладачів під загрозою виключення й звільнення з посад вимагали дотримуватися «російського правопису та московської вимови».

У 1829 р. Києво-Могилянську академію було перетворено на типовий для Російської імперії духовний навчальний заклад.

Важливим осередком вищої освіти на західноукраїнських землях продовжував залишатися Львівський університет. Із приєднанням Галичини до Австрійської імперії в ньому відбулися певні зміни. Австрійський уряд дозволив існування певних кафедр, які увійшли до так званого Українського інституту (Студіям рутеніум). Діяльність цієї структури суворо регламентувалася. У навчальний процес було запроваджено викладання української мови. Однак інші предмети викладалися лише польською і німецькою мовами. Інститут проіснував до 1805 р.

Ситуація в освітньому житті галичан суттєво змінилася заснуванням імператрицею Марією Терезією в 1776 р. у Відні Греко-католицької генеральної семінарії (Барбареум). Щорічно в ній могли навчатися 29 юнаків із Галичини. Згодом частина випускників Барбареуму ставала церковними ієрархами, вченими, письменниками, громадськими діячами.

Відкриття у Львові в 1783 р. Греко-католицької семінарії знаменувало початок створення першої вищої теологічної школи для галицьких українців. Дещо раніше такий заклад був заснований на Закарпатті в Мукачевому в 1744 р. Пізніше його перенесли до Ужгорода, де на його основі утворили навчальний заклад для підготовки вчителів.

У безпосередньому зв’язку з розвитком освіти перебувало книгодрукування. Роль найважливіших видавничих осередків відігравали друкарні Києво-Печерського монастиря та чернігівського Троїце-Іллінського монастиря. Тут друкувалися як богословська, так і світська література. Посилення утисків російського царизму на українську культуру спричинило появу численних указів і циркулярів імперського уряду з вимогами недопущення «особливого наріччя» й відповідності українських книгодруків московським зразкам. Значна кількість цих вказівок свідчить, що українські друкарні зберігали свою національну свідомість і не були слухняними виконавцями імперських розпоряджень.

Незважаючи на постійні обмеження, заборони й гоніння, українські друкарі в другій половині XVIII ст. істотно збагатили національне духовне життя. Серед тогочасних книгодруків, зокрема, Біблія (1759 р.), «Києво-Печерський патерик» (1760, 1762 рр.), «Синопсис» (1755 р.), «Часослов навчальний» (1753, 1758, 1766 рр.), «Буквар» (шість видань) та багато інших.

Кілька друкарень існувало і на західноукраїнських землях. Найбільшою з них була друкарня А. Пілера. Вона видавала книги різними мовами. До 1800 р. тут було створено 250 книжок. Також французькою мовою друкувалася «Львівська газета».

3. Література.

Розповідь учителя

Українська література другої половини XVIII ст. розвивалися на традиціях попереднього періоду. Упродовж багатьох десятиліть панівним тут лишався стиль бароко.

Цікавим явищем тогочасної літератури став розвиток української історико-мемуарної прози. Чільне місце в ній посідають щоденники Миколи Ханенка (1691—1760) і Якова Маркевича (1696—1770). Обидва автори належали до козацької старшини й обіймали високі посади в Гетьманщині. У своїх щоденниках вони зображували події тогочасного державного, політичного та економічного життя, детально змалювали побут української шляхти.

Важливу роль у літературі другої половини XVIII ст. відігравали поетичні твори різних жанрів. Тогочасна поезія відображала проблеми, які були в центрі уваги українського суспільства.

До жанру історичних віршів належить написаний Семеном Дивовичем віршований діалог «Розмова Великоросії з Малоросією». Автор обстоював ідею автономії України та нарікав на централізаторську політику російського царизму в Гетьманщині. У цьому творі також обґрунтовувалися давні права і привілеї, якими користувалася українська шляхта, підкреслювалося право козацької старшини на всі права і привілеї, отримані російським дворянством.

У багатьох історичних віршах знайшли відображення національно-визвольна боротьба українського населення Правобережжя, події Коліївщини. Це вірші «Захотіла Смілянщина віру утвердити», «Во шестьдесят восьмому году собиралось народу».

Відгуком на царський указ від 10 квітня 1786 р. про вилучення в українських монастирів земельних маєтків став анонімний сатиричний вірш «Плач київських монахів».

Представником сатирично-гумористичної поезії був Іван Некрашевич. Колоритні побутові сцени з народного життя змальовані у творах «Ярмарок» та «Сповідь». Він також є автором кількох віршованих листів, духовного вірша «Суперечка між душею і тілом».

4. Розвиток філософських ідей. Г. Сковорода.

Розповідь учителя

Друга половина XVIII ст. збагатила новими ідеями українську філософську думку. У Києво-Могилянській академії курс філософії викладав відомий суспільний діяч, письменник Михайло Козачинський (1699—1755). Він знайомив слухачів з ідеями про невід’ємні природні права людини, які з’явилися в тогочасній Західній Європі. Свої філософські погляди Козачинський висловив у книзі «Громадянська політика». Він уперше в українській філософії спробував викласти правове вчення і заклав основи громадянського природного права.

Найвизначнішим серед учнів Козачинського був Григорій Сковорода (1722—1794) — майбутній видатний філософ, гуманіст, просвітитель, поет, педагог, музикант.

Постать в історії

Г. Сковорода народився в сім’ї бідного козака на Полтавщині. У 12-річному віці він вступив до Києво-Могилянської академії. Студент Сковорода мав неабиякі музичні здібності. Із класу філософії його взяли до придворної хорової капели в Петербурзі, де він перебував два роки. Згодом побачене ним при царському дворі вилилося у гнівне засудження деспотизму, що панував у правлячих колах.

Повернувшись до навчання й завершивши його, Сковорода поїхав до православної церкви в угорському місті Токай, відвідав Буду і Пешт, Пресбург (нині Братислава), Відень, Венецію, Флоренцію і, можливо, Рим. Опанувавши латинську, грецьку, польську, німецьку й церковнослов’янську мови, він мав можливість читати філософські твори стародавніх і сучасних йому авторів.

Після повернення в Україну Сковорода протягом 15 років приватно вчителював, викладав із перервами в Переяславському та Харківському колегіумах. Постійний тиск представників церкви змушував його залишати викладання. У ці роки Григорій у пошуках істини й правди побував у Москві, обійшов усю Слобожанщину.

Звільнений із посади в 1769 р., Сковорода втратив можливість займатися педагогічною діяльністю. Наступні 25 років він вів мандрівне життя, проповідуючи свої ідеї та світогляд. Численні пропозиції духовенства та світських правителів обійняти ту чи іншу посаду філософ відхиляв, стверджуючи: «Мій жребій з голяками». Під час цих мандрівок постали твори, які він сам переписував і дарував друзям і знайомим.

Перед смертю філософ заповів викарбувати на своїй могилі такі слова: «Світ ловив мене, та не спіймав». Г. Сковорода помер у селі Пан-Іванівка (нині с. Сковородинівка) на Харківщині.

Зверніть увагу!

У своїх філософських роздумах Г. Сковорода велику увагу приділяв тому, як людина може стати щасливою. На його думку, для цього потрібно пізнати самого себе й займатися в житті тим, що людині природно відповідає. Одним із головних джерел творчості Сковороди була українська дійсність другої половини XVIII ст. Ймовірно, саме тому філософ стверджував, що найвищим досягненням людини є воля й треба будь-якою ціною забезпечувати особисту незалежність. Це переконання отримало різкий осуд із боку гнобителів українських селян. Вихід з існуючого становища філософ вбачав не в активній боротьбі, а в униканні ненависного світу зла, розуміючи під ним прагнення непотрібного збагачення та пригноблення інших.

Велику роль в усуненні існуючого зла, на думку Г. Сковороди, могла відіграти освіта. Просвітитель вірив у безмежні можливості людського розуму. «Не розум від книжок,— переконував він,— а книжки від розуму».

Робота з документом

Запитання до документа

1. Як Г. Сковорода визначає головну мету людського життя й філософії?
2. Як філософія може допомогти людині стати щасливою?

5. Розвиток природничих наук.

Самостійна робота з підручником

Самостійно опрацюйте відповідний пункт параграфа і викладіть його у вигляді тез.

Додатковий матеріал

Друга половина XVIII ст. стала періодом певних успіхів у розвитку природничих наук, зокрема медичних знань.

У цей час чимало лікарів-українців здобули вчений ступінь докторів медицини. Великий внесок у розвиток медичних знань зробили Н. Амбодик-Максимович, М. Тереховський та ін. Крім того, ці вчені почали досліджувати рослинний світ України. Н. Амбодик-Максимович у 1795 р. створив перший вітчизняний підручник із ботаніки, зосередившись, зокрема, на вивченні флори України.

Українські лікарі чимало уваги приділяли боротьбі з епідемічними захворюваннями. Так, Є. Мухін першим провів вакцинацію проти віспи, шукав засоби боротьби з холерою. Знаменитий епідеміолог Д. Самойлович, який служив військовим лікарем у 1768—1770 рр. під час російсько-турецької війни, запропонував нові методи запобігання епідемії чуми, що спалахнула у 1784 р. в ряді міст Російської імперії. Ці методи отримали схвалення багатьох закордонних академій наук.

Розвивалася медична освіта. У 1773 р. для підготовки лікарів та аптекарів у Львові було створено медичну колегію. У Наддніпрянській Україні перша спеціальна медична школа виникла в 1787 р. в Єлисаветграді.

IV. Закріплення нових знань

Завдання

Розпочніть складати таблицю «Українська культура другої половини XVIII ст.».

Фронтальне опитування

1. Якими були особливості розвитку української культури другої половини XVIII ст.?
2. Охарактеризуйте розвиток освіти на українських землях.
3. Які зміни відбулися в цей час у розвитку Києво-Могилянської академії?
4. Як розвивалося книгодрукування?
5. Назвіть видатних представників української культури другої половини XVIII ст.
6. Якими були здобутки тогочасних природничих наук?

Запитання для дискусії

Як мистецтво рококо відображало зміни, що відбувалися в Гетьманщині в другій половині XVIII ст.?

V. Підсумки уроку

Заключне слово вчителя

У другій половині XVIII ст. українська культура продовжувала бурхливо розвиватися за традиціями попереднього періоду.

В українській культурі з’явилася постать світового значення — Г. Сковорода.

На кінець століття українська культура швидко втрачала свій самобутній характер, її видатних представників було інтегровано до російської культури, а вона стала набувати рис провінційної.

VI. Домашнє завдання

1. Опрацювати § 33, п. 1—5 (§ 46*, п. 1—5) підручника.
2. Підготувати презентацію за однією з тем: «Українська архітектура, містобудування і скульптура другої половини XVIII ст.» (варіант 1), «Образотворче мистецтво на українських землях у другій половині XVIII ст.» (варіант 2), «Українська музична культура другої половини XVIII ст.» (варіант 3).