| Головна » Статті » Конспекти уроків для середніх класів » Конспекти уроків із історії України 8 клас (нова програма) |
Урок № 38 Тема. Церковне життя. Культура наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст. Мета: визначити особливості розвитку української культури наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст.; розповісти про основні здобутки української культури цієї доби, видатних представників української культури; удосконалювати набуті знання й уміння; формувати естетичні уявлення учнів і почуття гордості культурними досягненнями у складних умовах. Тип уроку: комбінований. Обладнання: підручник, стінна карта, атлас, зображення історичних пам’яток. Основні терміни та поняття: українське (козацьке) бароко, фортифікаційне будівництво, вертеп. Основні дати та події: 1686 р. — підпорядкування Православної церкви на українських землях Російській православній церкві; 1701 р. — указ Петра I про надання Києво-Могилянському колегіуму статусу академії; 1721 р. — встановлення контролю Синоду над українськими друкарнями, заборона друкувати книжки українською мовою. Хід уроку I. Організація навчальної діяльності II. Перевірка домашнього завдання Дидактична гра «Снігова куля» Правила гри наведені в розробці уроку № 7. III. Вивчення нового матеріалу Актуалізація опорних знань
1. Підпорядкування Української православної церкви Московському патріархату. I варіант Самостійне опрацювання учнями відповідного пункту параграфа. II варіант Розповідь учителя Від часу прийняття Української держави під царську протекцію московський уряд не залишав спроб підпорядкувати Українську православну церкву владі московського патріарха. Це дало б змогу не тільки політично, а й через душі віруючих контролювати Україну. Крім того, вибивалася б ще одна підпора української державності. Усупереч намаганням здійснити цей акт українське духовенство чинило йому опір, розуміючи, що воно фактично втратить існуючу незалежність (константинопольський патріарх мало впливав на життя Київської митрополії). Найбільшим противником був київський митрополит Йосип Тукальський, який всіляко підтримував гетьмана П. Дорошенка. Після його смерті в 1675 р. Москва активізувала свої намагання підпорядкувати Київську митрополію. Переломними стали події першої половини 80-х рр. XVII ст. У 1684 р. Києво-Печерська лавра була вилучена з-під влади константинопольського патріарха й підпорядкована московському. Московський уряд надіслав константинопольському патріарху Якову царську грамоту з пропозицією дозволити Московському патріархату висвячувати київських митрополитів. Не чекаючи відповіді (вона була негативною), цар наказав І. Самойловичу провести вибори київського митрополита, які вже десять років зволікалися, і відрядити його на висвячення до Москви. Самойлович не наважився суперечити волі царя, і в липні 1685 р. було скликано собор, який обирав митрополитом київським луцького єпископа Гедеона (князь Святополк-Четвертинський). Від’їзду Гедеона на висвячення в Москву передувало посольство українського духовенства, яке просило підтвердити давні права і вольності Київської митрополії. Московський патріарх це прохання задовольнив. Тоді Гедеон виїхав до Москви, де в грудні 1685 р. отримав дозвіл на митрополію. Він офіційно титулувався як «митрополит Київський, Галицький і Малої Росії», а традиційна частина титулу київських митрополитів «і всієї Русі» була вилучена. Тим часом московські дипломати залагоджували цю справу в Константинополі (Стамбулі). Заручившись підтримкою великого візира Порти й щедро обдарувавши константинопольського патріарха Діонісія, Московія в 1686 р. домоглася від нього згоди на передачу Київської митрополії Московському патріархату. Ці події стали для Української православної церкви катастрофою. Вона втрачала колишню самостійність і самобутність. Московський патріарх започаткував процес відокремлення від митрополії окремих єпархій (першою стала Чернігівська) і монастирів (Києво-Межигірський і Києво-Печерська лавра), які стали безпосередньо підпорядковуватися патріарху. 2. Особливості розвитку культури. Розповідь учителя Українська культура наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст. розвивалася в суперечливих умовах. Так, з одного боку, створення власної держави, підтримка культури з боку гетьманів, загальне національне піднесення сприяли розвитку української культури. Проте водночас її розвиток гальмувався заходами царської влади, поступовим занепадом держави, залученням представників української культури до російської культури. У 20-ті рр. XVIII ст. в Україні прокотилася перша хвиля русифікації. Проте в цей період ще переважали позитивні тенденції, що зумовили розквіт української культури. Культура цього періоду ґрунтувалася на двох основах: попередньому розвитку української культури та впливу західноєвропейського бароко. Особливості культури бароко: — вигадливе поєднання деталей, ліній, прикрас; — інтерес до людських почуттів та громадських вчинків; — увага до символів та алегорій; — театральність, парадність. На українському ґрунті культура бароко набула особливих рис, що дає підставу стверджувати про існування українського (козацького) бароко. Крім того, у культурі цього періоду почали прослідковуватися світські ознаки. На характер культури цього періоду мали вплив і зміни в соціальній структурі українського населення. Основну частину культурно розвиненого населення складали вже не шляхта й духовенство, а козаки, козацька старшина, міщани. Це сприяло розширенню бази, на якій розвивалася українська культура. Завдання Заповніть таблицю «Особливості розвитку культури українських земель наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст.».
3. Освіта і друкарство. Києво-Могилянська академія. Розповідь учителя Наприкінці XVII ст. освітній рівень населення козацької України залишався відносно високим. Тут діяла велика кількість початкових шкіл, у яких учителювали дяки, мандрівні студенти Києво-Могилянського колегіуму. Вони навчали читати, писати, рахувати, співати. Поширеною була і домашня освіта. Саме в цей період у Гетьманщині виникла й набула поширення форма навчання й здобуття професійних знань при канцеляріях, де виконували різні доручення й водночас навчалися ведення канцелярських справ, складання ділових паперів. В архівах збереглися навіть своєрідні рукописні посібники для таких учнів. В Україні характерною була професійна підготовка юнаків через систему учнівства в ремісничих цехах. Таку підготовку отримували й козацькі діти при школі на Запорожжі. Вона готувала канцеляристів, кобзарів, сурмачів, скрипалів, цимбалістів. Виникали нові колегіуми, які були середніми начальними закладами: Чернігівський (1700 р.), Харківський (1727 р.), Переяславський (1738 р.). Найважливішим освітнім центром став Харківський колегіум. У ньому навчалося 800 учнів. Крім традиційних предметів тут вивчалися також інженерна справа, артилерія і геодезія. Переяславський колегіум безпосередньо займався підготовкою духовенства для православних парафій Правобережжя. У колегіумах вивчали старослов’янську, українську, польську, німецьку, французьку мови, поетику, риторику, філософію, богослов’я, математику, фізику, медицину, історію, географію, астрологію (астрономію), музику. На Правобережжі та західноукраїнських землях діяли переважно єзуїтські колегіуми — Луцький, Кам’янецький, Львівський, Перемишльський та ін. Вища освіта на українських землях була представлена Києво-Могилянським колегіумом (1632 р.) та Львівським університетом (1661 р.). Києво-Могилянський колегіум за організаційною структурою відповідав вищим навчальним закладам Західної Європи. Після тривалих клопотань колегіум у 1694 р. здобув царську грамоту на самоврядування. За грамотою Петра I від 1701 р. він був перетворений на академію як вищий навчальний заклад. Києво-Могилянський колегіум готував викладачів, учених, письменників, політичних діячів України, Росії, Білорусії, балканських народів. У 1709 р. тут навчалося близько 2 тис. студентів. Проте вже за декілька років їхня кількість скоротилася до 165. Цікаво знати В академію, як і раніше, приймали дітей усіх станів, хоча переважно там навчалися діти старшини, духовенства, заможних козаків і міщан і лише зрідка селян. Вісім класів академії передбачали навчання студентів протягом 12 років. Як і в європейських навчальних закладах, викладання філософії, поетики, риторики, богослов’я велося латинською мовою. Різноманітні методи навчання латини давали як добрі знання власне мови, так і змогу опанувати надбання світових досягнень науки і культури. На початку XVIII ст. в академії здійснювалося викладання й українською мовою. Викладачі академії створювали та вдосконалювали курси лекцій, готували підручники, використовуючи досягнення світової науки й культури. Розповідь учителя Поширення грамотності серед населення сприяло розвитку книгодрукування. Найбільш значною друкарнею в Україні з 13 існуючих була Києво-Печерська. Серед виданих нею книг відома, зокрема, «Іфіка ієрополітика» (1712 р.), у якій пояснювалися норми поведінки. Видавалися релігійні трактати, букварі та ін. На західноукраїнських землях продовжувала діяти Львівська братська друкарня. Вона тисячними накладами видавала букварі та інші книжки. Значний внесок у розвиток книгодрукування зробили Почаївська й Унівська друкарні. Прикметною рисою книгодрукування того часу, попри заборони Синоду Російської православної церкви, стало зростання друку світської літератури. А запроваджений за Петра I гражданський шрифт зробив книги більш доступними для широкого кола читачів. 4. Розвиток природничих наук. I варіант Самостійне опрацювання відповідного пункту параграфа. II варіант Розповідь учителя У XVII—XVIII ст. на українських землях, як і в інших країнах Європи, швидко розвивалася наука. Особливістю науки в Україні було те, що на відміну від Європі, де вона долала сильний опір церкви, тут її представниками у своїй більшості були церковні діячі, іноді вищі ієрархи. Так, Феофан Прокопович навіть виголосив перед студентами і викладачами Києво-Могилянської академії спеціальну промову «Про заслуги і користь фізики». Видатні діячі того часу зосереджували увагу на складних питаннях астрономії, математики, медицини, географії. Так, І. Галятовський намагався розкрити причини таких природних явищ, як сонечне й місячне затемнення, хмарність, дощ, вітер, блискавка тощо. Є. Славинецький здійснив переклад слов’янською мовою посібника з астрономії Везалія «Космографія», яку вивчали в медичних колегіумах. У 1707—1708 рр. Ф. Прокопович уклав курс лекцій з арифметики та геометрії для Києво-Могилянської академії. У ХVІІІ ст. стали поширюватися медичні знання. З’явилася низка лікарів-українців, які здобули вчений ступінь доктора медицини: І. Полетика, М. Кружень, П. Погорецький, Н. Максимович, І. Руцький, О. Шумлянський, М. Тереховський, І. Данилевський та ін. У 1707 р. в Лубнах відкрилася перша в Україні польова аптека. 5. Розвиток літератури. Розповідь учителя Із другої половини XVII ст. почався період піднесення літературної творчості. Для літератури цього часу характерні такі риси: — зберігався зв’язок літератури з релігійним світоглядом; — мистецтво слова поступово ставало самостійною галуззю творчості; — дедалі виразніше виявлялися світські й естетичні функції літератури, вироблялися нові форми й способи художньо-словесного зображення; — головна увага письменників зосереджувалася на людині, а також на її зв’язку з Богом, утверджувалися нові жанри художньої літератури. Друга половина ХVІІ ст. — це період розквіту української літератури стилю бароко. Письменники цього стилю у своїх творах прагнули показати трагедію, напругу, схвилювати читача. Звідси — потяг до перебільшення, дива тощо. Твори переобтяжені мистецькими прикрасами, оригінальними чудернацтвами. Найбільш яскраво барокові риси проявлялися в поезії. Поетичні твори цієї доби різноманітні: від громадсько-політичних до ліричних. Громадсько-політична поезія пов’язана з подіями Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького та Руїною. У цих творах змальовуються історичні події, дається їх аналіз, висловлюються різноманітні точки зору. Відомі такі твори: «Висипався хміль із міха», «Похвала віршами Хмельницькому од народа малоросійського», «Чигирин» тощо. Авторами релігійно-філософської поезії були представники духовенства — Л. Баранович, В. Ясинський, Д. Туптало, С. Яворський, Ф. Прокопович та ін. У їхніх творах порушувалися морально-етичні проблеми. У поезії цього напрямку найбільше проявився стиль бароко — символіка, алегорія, гра слів, ускладнені асоціації, натуралістичність деталей. Найбільшу поему (23 тис. рядків) на релігійну тематику склав І. Максимович («Богородице Діво»). У руслі бароко розвивалася й панегірична поезія. Найвідомішими її представниками були І. Величковський, Л. Баранович. У їхніх творах широко використовувалися каламбури, вишукані фігури та алегорії, запозичення з античної літератури, ускладнені композиційні прийоми та витончені рими. Великою популярністю користувалися епіграми. Серед найкращих епіграфістів були Л. Баранович, І. Величковський, Д. Братковський, К. Зиновіїв. В епіграмах часто перепліталися релігійно-філософські та побутові сюжети. Найкращі вірші ліричної поезії написані С. Климковським, І. Бачинським, Д. Левицьким, І. Мазепою, Л. Барановичем. Жанрово їх поезія дуже різноманітна — це і опис соціально-побутових явищ, і опис природи, і любовні елегії. Вона сповнена народних образів та символів. Любовна поезія тісно пов’язана з піснею. Значного поширення й популярності набула сатирична віршована література. У рукописних збірках поширювалися вірші К. Зиновіїва (370 віршів) та І. Некрашевича («Ярмарок», «Сповідь»). У них відтворювалися колоритні побутові сцени, висміювалися вади суспільства, прославлялася чесна праця хліборобів і ремісників. Із прозової творчості найбільше значення залишалося за полемічною богословською літературою. Серед найвидатніших полемічних творів можна виділити такі: «Фундаменти», «Бесіда» І. Галятовського, «Нова міра старої віри» Л. Барановича, «Навіти» анонімного автора. До богословської літератури належать і проповіді. Їхні автори використовували багато художніх прийомів, вдавалися до порівняння, алегорій, метафор тощо. У своїх проповідях вони викривали вади суспільства, засуджували ганебні вчинки, давали настанови щодо правильного життя. Так, вони схвалювали вірність православ’ю, прагнення миру, злагоди та спокою; засуджували заздрість, підступність, невдячність, жадобу, моральну розпусту. Лідером і наставником письменників-проповідників був І. Гізель. Його найвизначніші твори — «В істинній вірі», «Мир із богом людині». Теоретиком проповідницької майстерності був Й. Галятовський, автор «Науки або способу звоження казання». Великі збірки проповідей видав А. Радиволовський («Огород Марії Богородиці», «Вінець Христов») і Л. Баранович («Меч духовний», «Труби словес проповідних»). Крім того, проповідями уславилися Д. Туптало, С. Яворський, Ф. Прокопович та ін. Продовжував розвиватися й агіографічний жанр (опис житій святих). Перероблялися житія відомих святих, виникали оригінальні барокові переробки житій князів, використовувалися давні легенди «Києво-Печерського патерика». Найвидатнішою пам’яткою цього жанру є чотиритомна збірка житій святих Д. Туптала. Із середини XVII ст. у літературі набув розвитку жанр езопівської байки. Її вивчали у школах, поширювали в рукописних збірках. Згодом ці байки сприяли формуванню нової української літератури. Велику частину літературного доробку складає історична література. Серед неї слід виділити «Синопсис» (1674 р.) — короткий нарис історії України та Московії від найдавніших часів до останньої чверті XVII ст., автор невідомий. Він користувався великою популярністю та майже століття був офіційним підручником. У XVIII ст. в українському суспільстві існував великий інтерес до подій Національно-визвольної війни, що відображався у творчості. У 1702 р. з’явився перший такий твір — «Літопис Самовидця», створений одним із діячів часів Руїни Р. Ракушкою-Романовським. Цей літопис поширювався у списках. Його переписувачі подовжили опис подій від 1702 до 1734 р. Найпопулярнішими творами стали праці С. Величка і Г. Грабянки. У XIX ст. їхні твори назвали літописами, хоча насправді це були типові історичні твори XVIII ст., написані в бароковому стилі. Постать в історії Самійло Величко (? — 1729) здобув освіту в Києво-Могилянському колегіумі. Був канцеляристом Генеральної військової канцелярії. Наприкінці 1708 р. потрапив до в’язниці під час репресій Петра I проти прибічників І. Мазепи. Після звільнення в 1715 р. Величко оселився у селі Жуки під Полтавою. Свій літописний твір С. Величко написав між 1715 і початком 1720-х рр. Перший том його праці має назву «Сказання про козацьку війну з поляками», а два наступні — «Повість літописна про малоросійські та частково інші події». С. Величко докладно описав події української історії від 1648 до 1700 р. Він наголошував на справедливості Національно-визвольної війни. Літописець гостро засуджував чвари й міжусобиці, що мали місце в роки Руїни. Він позитивно оцінив прийняття Україною царської протекції в 1654 р. Водночас Величко був проти наступу царизму на українську автономію. Відстоював привілейоване становище козацького стану.
Григорій Грабянка (? — 1737) теж навчався в Києво-Могилянському колегіумі. Із 1686 р. служив у козацькому війську. Перебуваючи на посаді гадяцького полкового судді, Грабянка у 1723 р. разом з П. Полуботком був ув’язнений у Петропавлівській фортеці. Звільнився в 1725 р. У 1730 р. став гадяцьким полковником, брав участь у багатьох воєнних походах. У 1710 р. Грабянка написав твір «Дійствія презільної брані» («Події визначної війни»), у якому основну увагу приділив висвітленню подій Національно-визвольної війни. Твір мав велику популярність серед козацької старшини та поширювався в рукописних списках. Як і Величко, Грабянка визнавав винятковість козацького стану й доводив історичність права на власну державність. Засуджував найбільш грубі прояви антиукраїнської політики царизму. Завдання Охарактеризуйте жанрове розмаїття української літератури у другій половині XVII — першій половині XVIII ст. Відповідь оформте у вигляді схеми або таблиці. 6. Архітектура. Розповідь учителя (супроводжується демонстрацією відповідного ілюстративного матеріалу) Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького, події Руїни, народні повстання, війни Росії, Речі Посполитої з турками, татарами, шведами зумовили бурхливий розвиток фортифікаційного (оборонного) будівництва на українських землях. Не було такого міста й містечка, яке б не мало оборонних споруд із валів, ровів, дерев’яних або кам’яних стін, ланцюгових мостів, веж. Розвиток артилерії зумовив і зміни у фортифікації. Стали переважати укріплення бастіонного типу, які зводили навіть навколо старих фортець і замків у Кам’янці, Хотині, Львові, Ужгороді тощо. Найбільш сучасними були укріплення Чигирина, Умані, Переяслава, Києва, Чернігова, Стародуба, Полтави, Харкова та інших міст. Для захисту від татар була збудована 285-кілометрова Українська лінія з редутами та фортецями. Наймогутнішою стала Печерська фортеця, зведена на початку XVIII ст. за наказом Петра I. Відбулися зміни і в містобудуванні. З’явилися тенденції формування центрів міст, особливо полкового значення. У центральних частинах розміщувалися військові канцелярії, магістрати, ратуші, храми, навчальні заклади, ринки, господарські та виробничі будівлі. Впорядкованістю та плануванням відзначалися нові міста на Слобожанщині. Гетьманські столиці: Чигирин, Батурин. Міста України вирізнялися різноманітністю планування (лінійне, прямокутне, кільцеве, гніздове, мішане), яке обов’язково узгоджувалося з навколишнім ландшафтом. Від другої половини XVII ст. нове піднесення переживає монументальне будівництво. На українському ґрунті його поширення відбувалося двома напрямками: українізація західноєвропейського бароко та надання барокового вигляду українській архітектурній традиції. Як наслідок, мистецтвознавці говорять про існування українського (козацького) бароко, що має свої специфічні риси. Для архітектури бароко були характерні риси урочистої піднесеності, грандіозності, схильності до рухливих композицій і декоративної насиченості. Ці риси забезпечувалися певними архітектурними прийомами — протиставленням великих і малих розмірів, світла й тіні, поєднанням контрастних матеріалів і кольорів, наданням скульптурної виразності архітектурному декору. У розвитку бароко на українських землях можна виділити три етапи: ранній (друга половина XVII — початок XVIII ст.); зрілий (20—50-ті рр. XVIII ст.); пізній (друга половина XVIII ст.). На першому етапі архітектура бароко в першу чергу вплинула на оздоблення старовинних храмів, які, зберігаючи попередню структуру, отримали новий декор — вигадливі декоративні фронтони, обрамлення вікон і дверей, мальовничі багатоярусні грушоподібні бані, ступінчасті дахи. Після реконструкції барокового вигляду набули Софія Київська, Успенський собор Києво-Печерської лаври, Михайлівський Золотоверхий собор, Спаський і Борисоглібський собори в Чернігові. Такими ці храми збереглися до наших днів. Більшість барокових споруд в Україні були збудовані за часів гетьманства І. Мазепи або його коштом. До найкращих барокових ансамблів культового призначення належать Миколаївський собор у Ніжині (1668 р.), Троїцький собор Густинського монастиря (1671 р.), Спасо-Преображенський собор в Ізюмі (1684 р.), Преображенський собор Мгарського монастиря під Лубнами (1684 р., архітектори І. Баптист і М. Томашевський), Покровська церква в Харкові (1689 р.), Воздвиженський собор у Полтаві (1689—1692 рр.), Троїцький собор у Чернігові (1679—1695 рр., архітектор І. Баптист), Всесвятська надбрамна церква Києво-Печерської лаври (1696—1698 рр.), собори Братського та Миколаївського монастирів у Києві (1690-ті рр., архітектор Й. Старцев), Юріївський собор Видубицького монастиря в Києві (1696—1701 рр.), церква Катерини в Чернігові (1716 р.), Преображенська церква у Великих Сорочинцах (1734 р.), костьол домініканців у Львові (1745—1749 рр., архітектори М. Урбанік, Я. Де-Вітт) та інші. До цього переліку можна віднести дзвіницю Софії Київської. Крім церковного будівництва розгортається і світське кам’яне будівництво. Будуються трапезні, колегіуми, магістрати, військові канцелярії, житлові будинки. Серед цих споруд слід відзначити корпус Київської академії, келії Києво-Печерської лаври, Троїцького та Єлецького монастирів Чернігова, будинок Кочубея в Батурині, кам’яниця Лизогуба в Седневі, полкова канцелярія в Чернігові тощо. Проте основним будівельним матеріалом залишається дерево. До наших днів збереглося чимало дерев’яних храмів тієї доби, особливо в Прикарпатті, Буковині та Закарпатті. 7. Мистецтво. Розповідь учителя (супроводжується демонстрацією відповідного ілюстративного матеріалу) Україна завжди була багата на художні таланти. За підрахунками вчених, у другій половині XVII — першій половині XVIII ст. працювало декілька сотень митців, імена або твори яких збереглися. Це були іконописці, майстри портретного, історично-батального, пейзажного й побутового живопису. Від другої половини XVII ст. український живопис досить швидко відійшов від церковних канонів, у ньому почало переважати зображення реальних людей, подій. Збагачувалися й художні засоби митців — барвистість і мальовничість композицій посилювалася перспективністю зображення, об’ємністю форм, світловими й колористичними ефектами. Домінуючим у їх творчості був вплив мистецького стилю бароко. У монументальному живописі яскраво проявлялися також і народні традиції. Особливо реалістично відтворено образи людей із народу, краєвиди в оздобленні церкви Святого Юра в Дрогобичі, а також у розписах дерев’яних храмів на Закарпатті. У Софії Київській створені нові розписи з використанням сюжетів, що показували боротьбу з татарами та поляками. В Успенському соборі Києво-Печерської лаври була намальована ціла портретна галерея української знаті тієї доби. Водночас київські майстри намагалися максимально зберегти старовинні мазаїчні та фрескові композиції. Творчість народних майстрів яскраво відобразилася в картинах Страшного суду. Визначним явищем стало звернення до образів козака-бандуриста — захисника Батьківщини («Козак Мамай»), а також селянина-повстанця, борця проти соціального й національного поневолення. На замовлення магнатів монументальні розписи створювалися в палатах та замках, костьолах, де часто працювали й зарубіжні майстри. Такими розписами прикрашені палац Конецпольського в Підгірцях, палац Собеського у Жовкві, костьол монастиря єзуїтів у Львові. Серед українських монументальних живописців того часу найбільш відомим був Юрій Семигиновський, який здобув художню освіту в Римі й багато працював у Польщі. Продовжував залишатися іконопис. На іконах поряд із біблійними персонажами стали зображати реальних людей — гетьманів, старшин, рядових козаків, міщан на тлі реальних інтер’єрів тієї доби. Так, на одній із найвідоміших лівобережних ікон другої половини XVII ст. — «Воздвиження Христа» — зображені не лише церковні діячі, а й міщани, козаки, студенти, селяни в невимушених життєвих позах. На іконі «Запорозької покрови» зображені запорожці, військові клейноди, геральдика, зброя тощо. Цікавим явищем українського малярського бароко стала діяльність художнього осередку в Жовкві наприкінці XVII — у XVIII ст. Церковній малярській традиції жовквівських майстрів притаманні героїзація й ідеалізація людини, умовність зображуваного, видовищність композиції. Серед представників школи у Жовкві виділяються Іван Руткович (1667—1707) та Йов Кондзелевич (1667—1740). Іван Руткович традиційні сюжети іконостасів подавав як напівсвітські картини з тонким колористичним вирішенням та реалістичним відтворенням людських образів. Найбільш відомі його твори — іконостаси храмів у Жовкві, Волі-Деревлянській, Волі-Висоцкій, Новій Скваряві. Йов Кондзелевич віддавав перевагу складним монументальним композиціям, у яких знаходили відображення події реального життя українського народу. Найбільш відомі його роботи, створені для монастиря Скит Минявський (тепер експонуються у Львівському національному музеї), Білостоцького та Загорівського монастирів на Волині. До плеяди жовквівських митців належать також Ю. Шиманович, М. Альтамонте, В. Петрович. Їхня творча спадщина представлена не лише творами сакрального малярства, а й світськими портретами, батальними картинами. Жовквівський малярський осередок був вершиною українського барокового малярства, розвинув традиції релігійного монументального живопису, підніс національні традиції художнього мистецтва на вищий, якісно новий рівень. На західноукраїнських землях у галузі іконопису працювали Ілля Бродлакович, Ясько з Вишні, Іван Маляр та Степан Вишенський. Живописні роботи у львівській церкві Св. Юра очолював вихованець віденської школи Лука Волинський. У цей період набув розвитку український портретний живопис, особливо популярний у середовищі шляхти та козацької старшини. Портрет як жанр світського мистецтва мав національну особливість. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. він ще зберігав тісний зв’язок з іконописом. Були створені монументальні портрети Б. Хмельницького й відомих козацьких старшин. Цікавим є факт, що жодного портретного зображення І. Мазепи не збереглося. За наказом царя вони всі були знищені. Західноукраїнські митці малювали львівських братчиків у представницьких позах із жезлом або гербами. Світські барокові портрети надзвичайно пишно декоровані, різні орнаментальні елементи виразно підкреслюють майнове та соціальне походження зображуваних. Розквіт портретного живопису припадає вже на другу половину XVIII ст. Великої популярності за тих часів набув ктиторський портрет — зображення засновників і покровителів храмів. Помітного розвитку досягла в цей період графіка, розвиток якої був тісно пов’язаний із друкарством. Книжки ілюструвалися гравюрами, що виконувалися на дереві чи металі. Серед визначних художників-графіків того часу можна відзначити Олександра та Леонтія Тарасовичів, Данила Галятовського, Івана Реклинського, Діонісія Сенкевича, Никодима Зубрицького та ін. Це були майстри дуже високого рівня, які уславилися не тільки на своїй батьківщині, але й за кордоном. Найбільшу роль у розвитку графічного мистецтва того часу відіграли брати Тарасовичі. Олександр створив портретну галерею визначних діячів України, Леонтій виконав цикл ілюстрацій до «Києво-Печерського патерика» та Нового Заповіту. Визначним майстром графіки був Іван Щирський. Він ілюстрував твори найвидатніших письменників того часу — Барановського, Яворського та ін. На його складних і вигадливих гравюрах рослинні орнаменти органічно поєднувалися з античними сюжетами та реалістичними зображеннями. Цікавим типом графічного мистецтва стали великі афіші — оголошення про диспути в Києво-Могилянському колегіумі (академії), виконані Щирським. Відзначився митець і в ще одному різновиді графіки — виготовленні тез, серед яких найбільш знаменитою є теза на честь префекта Києво-Могилянської академії Прокопія Калачинського. Патріотичним змістом сповнена гравюра Щирського «Теза Обідовського», на якій зображені епізоди Кримських походів та велична панорама Києва з архітектурними ансамблями Києво-Печерської лаври, Софії Київської, Подолу. У другій половині XVII ст. високого розвитку досягло декоративне й ужиткове мистецтво, зокрема різьблення по дереву, яким оздоблювали одвірки, двері, стовпи, сволоки в громадських будівлях і житлах заможних людей. Різьбленими геометричними або рослинними орнаментами прикрашали меблі, ткацькі верстати, вози тощо. З усіх видів народної художньої творчості чи не найпоширенішим в Україні були ткацтво та вишивка, пов’язані з художнім прикрашанням побуту, одягу, житла. Відомості про високо розвинене виробництво тканин, килимів, вишивок («гаптів»), тканих поясів та інших предметів українського вбрання містяться в багатьох джерелах. Ці види народної творчості були поширені на території України як домашнє виробництво, а згодом як ремесло. Робота з документом
Запитання до документа 1) Про які види народної творчості згадує Ульріх фон Вердум? 2) Пригадайте матеріал зі всесвітньої історії і порівняйте одяг українця та інших європейців. Розповідь учителя Канони православної церкви, що забороняли відтворення зображень у вигляді статуй, досить довго стримували розвиток скульптури. Натомість поширювалося декоративне ліплення, яким прикрашали фронтони й портали, віконні та двірні отвори, вкривали стіни. Найбільш відомими є оздоблення Миколаївського та Братського соборів у Києві, дзвіниці Софійського собору, Великої Лаврської дзвіниці, церкви у Великих Сорочинцах. Кращий зразок оздоблення керамікою представлений головною брамою Спасо-Преображенського монастиря в Новгороді-Сіверському. Для оздоблення також використовувалося дерев’яне різьблення. Становлення скульптурної творчості вже у XVIII ст. пов’язане передусім із розвитком металопластики. Народні умільці виготовляли з міді ковані статуї, якими прикрашали громадські та культові споруди. Будинок ратуші на Подолі в Києві прикрашала статуя богині правосуддя Феміди, Михайлівський Золотоверхий собор — архангел Михаїл. 8. Музика і театр. Розповідь учителя Як і в інших галузях мистецтва, у музиці продовжували розвиватися ті тенденції, що мали місце раніше, а також нові. Фактично завершувалося формування основних рис народної музики, що існують і сьогодні. Народні думи та історичні пісні виконували кобзарі, лірники, бандуристи. Усталюється народна інструментальна музика, що супроводжує всі свята,— популярними стають троїсті музики. Свою назву вони отримали не за кількістю інструментів в ансамблі, а за функції, які виконували музиканти: мелодія, ритм, темп. Побутовий багатоголосий пісенний жанр — кант (псалма) — набув національних рис щодо поетики та змісту музики. У ньому посилюються світські мотиви. Мелодика кантів виступала джерелом і для культової музики того часу. Авторами кантів були визначні культурні діячі тієї доби — Л. Баранович, Д. Туптало та ін. Продовжував розвиватися хоровий спів. Найбільш поширеним став партерний концерт — своєрідний прояв українського бароко в музиці. Спів відбувався без інструментального супроводу. Він набув професійних рис. Колективи виступали в панських палацах та церквах. Відомі такі визначні співці того часу, як К. Коновський, Й. Загвойський, О. Лешковський та ін. Професійну музичну освіту можна було здобути в Києво-Могилянській академії, музичних школах при магістратах, духовних семінаріях, оркестрах. Існувала і спеціальна музична школа, відкрита в 1738 р. у Глухові. Через зростання значення професійної музики ще Б. Хмельницький у 1652 р. видав універсал про створення цеху музики. Згодом такі цехи виникли в Стародубі, Ніжині, Чернігові та інших містах. Цеховики обслуговували урочисті церемонії, брали участь у воєнних походах, виступали під час розваг у великих маєтках. Продовжувало розвиватися й театральне мистецтво. Найбільш популярним, як і раніше, був вертеп. Вертепні вистави дуже урізноманітнилися — нових персонажів брали з казок, легенд, переказів. Значно розширилася народно-побутова частина вертепного дійства. Шкільний театр та шкільна драма найбільшого розвитку досягли в Києво-Могилянській академії, де написання та розігрування драм було обов’язковою складовою навчального процесу. Дійства шкільного театру розподілялися на різдвяні та великодні. Найпопулярнішими драмами були «Комедія на Різдво Христове» Д. Туптала та «Слово про збурення пекла». Шкільна драма поступово ускладнювалася, виникали її різноманітні форми — драма-міракль, повчальні драми (драми-мораліте), історичні драми тощо. Під час вистав використовувалися декорації, бутафорії, сценічні ефекти. Разом із драмами поступово розвивалася й інтермедія — невелика драматична п’єса зазвичай комедійного характеру, яку виконували між актами драми. Завдяки їй у театр приходили українська мова та пісня. IV. Закріплення нових знань Фронтальне опитування
10. Назвіть видатних українських художників тієї доби. 11. Якими є основні риси мистецтва бароко? Назвіть основні архітектурні пам’ятки у стилі бароко. 12. Визначте основні риси містобудування тієї доби. 13. У яких формах розвивалася скульптура на українських землях? 14. Які жанри музичного й театрального мистецтва мали поширення наприкінці XVII — на початку XVIII ст.? Запитання для дискусії
Додатковий матеріал Культурний вплив України на Москву у XVII — першій половині XVIII ст. …Культура українська за всі старі віки, аж до XIX віку завше була значно вищею од культури московської… Тому немає нічого дивного, що свою культуру ми почали передавати на Москву… Ще в XIV і XV віках на Москві було вже немало українців, а в XVI віці їх часто кличуть туди на службу. А з 1654 року, з року приєднання України до Москви, цей рух на Москву прибрав великого розміру… 1664-го прибув до Москви українець Семен Полоцький (1629—1680), покликаний туди вчити царевичів Олексія і Федора та царівну Софію; навчав він і царевича Петра. Це була людина високої освіти, вже освіти західної; він мав великий вплив на Москві і в державному житті, і в літературі… А потім і потягли на Москву наші земляки і «за ласощі та за прихоті мирскії», понесли туди свої сили та знання. Степан Яворський (1658—1722), Димитрій Ростовський (в миру Данило Туптало, 1651—1709) багато зробили на Москві, а Феофан Прокопович (1681—1736) мав величезний вплив і на московську науку, і на нову московську літературу. На Москві була сила роботи, і українці стали там бажаними людьми. Коли патріарх Никон розпочав перевіряти церковні книжки, то до діла цього він покликав українців. Никон поважав українців і закликав їх до свого Іверського монастиря, де й доручив їм друкарню… Ще в половині XVII віку, року 1649 українці заклали в Москві першу в Росії організовану школу. Коханець царський, молодий Федір Ртищев з дозволу царя і патріарха заснував у двох верстах од Москви монастиря і року 1649 покликав туди з Києва вчених людей. Приїхало сюди до тридцятка українців… Ще більше за людей посунули на Москву українські книжки. Своїм змістом вони були на Москві великою новиною і тягли до себе всіх цікавих та освічених людей. І книжки наші хутко розійшлися по всім Московськім царстві, вкрили всю велику державу. Книжки до читання, книжки церковні, шкільні підручники, наукові твори — все це сунуло на Москву із України… Сила українських книжок була в бібліотеках царів, патріархів, бояр, як була їх сила і у простих грамотних людей… З цеї причини Інокентій Гизель навіть клопотався, аби скасувати мито на нашу книжку в Москві. Українці принесли з собою всю свою велику культуру, і вплив їхній одбився на Москві на всьому житті. Він одбився на будівлі, на малюванні, на одежі, на співах, на музиці, на звичаях, на праві, на літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Всяких ремесників доставали з України; до Москви їздили наші ковалі, гончарі, шапошники, каретники, шевці, масловари, шевці рукавиць, селітровари, злотники, кахлярі і т. п. … Наші співаки — українці — занесли на Москву і свою співацьку одіж, і ця одіж осталася скрізь по Росії ще й до нашого часу, а в кафедральних церквах співаки ще й тепер одягаються в особливу одіж, яку перейнято од українців ще в XVII — XVIII віках… Вплив український на московську церкву був таким великим, що на Москві по церквах скрізь запанувала українська вимова, і ця вимова лишалася тут аж до початку XIX віку. (Огієнко І. Українська культура. — К., 1918. — С. 66—79.) V. Підсумки уроку Заключне слово вчителя У другій половині XVII — першій половині XVIII ст. українська культура набула небаченого розквіту. Особливо це проявилося в освіті, архітектурі та мистецтві. В українській культурі цього періоду тісно пов’язані національні традиції та західноєвропейські впливи, що спричинило виникнення такого явища, як українське (козацьке) бароко. Перебування Української козацької держави у складі Росії, що перетворювалася на імперію, мало негативний вплив на українську культуру: заборони, залучення провідних діячів до служби в імперії, нищення національних ознак тощо. VI. Домашнє завдання
| ||||||
| Переглядів: 1206 | | ||||||
| Всього коментарів: 0 | |
