| Головна » Статті » Конспекти уроків для середніх класів » Конспекти уроків із історії України 8 клас (нова програма) |
Урок № 31 Тема. Україна у 60—80-ті рр. XVII ст. Мета: розповісти про гетьманство П. Дорошенка та його спроби об’єднати під гетьманською булавою всі українські землі; охарактеризувати втручання у внутрішні справи України сусідніх держав, боротьбу за Правобережжя, яка завершилася його повним руйнуванням; визначити роль козацької еліти в цих подіях; удосконалювати навички давати оцінку історичним явищам і подіям; виховувати патріотичні почуття, повагу до державних традицій українського народу. Тип уроку: комбінований. Обладнання: підручник, стінна карта, атлас, ілюстративний матеріал. Основні терміни та поняття: сердюки, протекторат, компанійці. Основні дати та події: 1665—1676 рр. — гетьманство П. Дорошенка; 1669 р. — укладення українсько-московських Глухівських статей; 1672 р. — укладення українсько-московських Батуринських статей; 1672 р. — укладення польсько-турецького Бучацького миру; 1672—1687 рр. — гетьманство І. Самойловича; 1674 р. — 17 березня 1674 р. — проголошення І. Самойловича гетьманом «обох боків Дніпра» на Старшинській раді в Переяславі; 1677—1681 рр. — правління Ю. Хмельницького, «князя Сарматії та України, володаря Війська Запорозького»; 1677 р. — перший Чигиринський похід турецько-татарського війська; 1678 р. — другий Чигиринський похід турецько-татарського війська; 1678—1679 рр. — «Великий згін»; 13 січня 1681 р. — підписання Бахчисарайського миру. Хід уроку I. Організація навчальної діяльності II. Перевірка домашнього завдання Завдання
III. Вивчення нового матеріалу Актуалізація опорних знань
1. Гетьман П. Дорошенко, возз’єднання України. Розповідь учителя Принципово нове становище, що склалося після укладення Андрусівського перемир’я, вимагало від українства згуртованості у відстоюванні власних інтересів. Для здійснення цього кроку потрібна була сильна особистість. Такою людиною став гетьман Петро Дорошенко (1665—1676 рр.). Постать в історії Постать гетьмана Петра Дорошенка є найяскравішою серед провідників козацької держави часів Руїни. Його навіть називали «Сонцем Руїни». П. Дорошенко народився в 1627 р. у Чигирині в козацькій родині. Його дід Михайло Дорошенко був гетьманом Війська Запорозького, а батько — полковником за часів Б. Хмельницького. Доля Михайла Дорошенка склалася трагічно. У 1628 р. під час одного зі своїх походів на Крим і Чорне море він потрапив у пастку і був важко поранений у бою з татарськими загонами кримського хана Гірея. Невдовзі татари стратили його. П. Дорошенко здобув добру освіту, знав латинську й польську мови. Героїчна смерть діда була для нього блискучим прикладом беззастережної відданості своєму народу. У неповних 30 років він став полковником Прилуцького полку, потім — Черкаського й Чигиринського полків у війську Б. Хмельницького. Деякий час він співпрацював із гетьманом І. Виговським, а потім і з Ю. Хмельницьким. Перебуваючи в Чигирині, він мав нагоду познайомитися з державними проблемами та виробити власний погляд на становище в Україні. А ставши гетьманом, дістав нагоду втілити своє бачення в життя. Розповідь учителя Спочатку П. Дорошенко підпорядкував своїй владі все Правобережжя і за допомогою суворих заходів навів там лад: відбудовувалися міста, відновлювалися господарство та органи влади. Було створено 20-тисячне військо сердюків. Проте для здійснення далекоглядних планів ресурсів Правобережжя було недостатньо. Війна, що точилася тут з 1648 р., знищила 65—70 % населення. Для проведення об’єднавчої політики П. Дорошенко, як колись Б. Хмельницький, вирішив заручитися підтримкою Кримського ханства. Спочатку гетьман намагався підкорити західноукраїнські землі: Волинь, Західне Поділля, Галичину, що створило б базу для подальшої боротьби. Тут були значні людські ресурси, і ця територія відносно мало постраждала від бойових дій. Проте його Західний похід (вересень-жовтень 1667 р.) разом із татарами виявився невдалим. Татари не проминали нагоди брати ясир і грабувати, що викликало опір населення. Цим скористався польський коронний гетьман Ян Собеський, який уміло налагодив оборону. Однак остаточно зірвав план П. Дорошенка похід харківського полку І. Сірка із запорожцями на Крим. У вирішальний момент (Я. Собеський перебував в облозі українсько-татарського війська в укріпленому таборі біля Підгайців) татари уклали мир із поляками та повернулися в Крим. П. Дорошенко був змушений укласти з поляками Підгаєцький договір (1667 р.). За цим договором гетьман визнавав підданство короля та дозволив польський шляхті повернутися до своїх маєтків. Гетьман звернувся з пропозицією до московського царя прийняти його протекцію за умови возз’єднання козацької України. Для Москви це означало розрив Андрусівського договору, на що вона не бажала йти через внутрішні негаразди: вирувало повстання С. Разіна (1667—1671 рр.). У той самий час на Лівобережжі спалахнуло антимосковське повстання. У лютому 1668 р. І. Брюховецький, розчарований царським підданством, прагнучи втримати владу, оголосив про розрив із Москвою та підняв повстання. Невдовзі з більшої частини Лівобережної України було вигнано царських воєвод. Спалахнуло повстання і на Слобожанщині, очолюване І. Сірком. Такою ситуацією вирішив скористатися П. Дорошенко. Заручившись підтримкою лівобережної старшини і Кримського ханства, він у червні 1668 р. вступив на Лівобережжя. Козаки лівобережних полків убили Брюховецького та приєдналися до Дорошенка. На козацькій раді П. Дорошенка обрали гетьманом усієї козацької України. Сподвижник гетьмана київський митрополит Й. Тукальський наказав згадувати в церквах Лівобережжя не царя, а «благочестивого і Богом даного гетьмана Петра». Це був беззаперечний успіх гетьмана, але такий розвиток подій не влаштовував сусідні держави. Тим часом польські підрозділи вдерлися на Брацлавщину. Для організації опору Польщі П. Дорошенко був змушений повернутися на Правобережжя, залишивши на Лівобережжі наказним гетьманом Дем’яна Многогрішного. Відбивши наступ поляків, Дорошенко опинився перед небезпекою нової міжусобиці. Запорожжя, яке підтримало Кримське ханство, проголосило гетьманом запорозького писаря Петра Суховія (1668—1669 рр.). Це був наймолодший претендент на гетьманську булаву (йому було лише 24 роки). Суховій здобув підтримку Криму, уклавши з ним угоду, яка визнавала зверхність кримського хана над Україною. Два запеклі вороги, Крим і Запорожжя, об’єдналися, проте кожен мав власну мету. Крим був обтяжений залежністю від Стамбула та прагнув найти собі союзника, Запорожжя намагалося зберегти свою самостійність і вважало, що саме Січ має відігравати провідну роль в Україні. 2. Міжусобна боротьба. Прийняття турецького протекторату (1668—1669 рр.). Розповідь учителя Намагаючись уникнути міжусобиці та війни з Кримом, П. Дорошенко відрядив посольство до Стамбула із пропозиціями, на яких Україна погоджувалася прийняти турецький протекторат. Умови були такими: у межах держави мають перебувати всі українські землі від річки Вісли й міст Перемишль і Самбір на заході до Севська й Путивля на сході; населення звільнялося від сплати податків і данини; православна церква отримувала автономію; туркам і татарам заборонялося в межах України руйнувати поселення, грабувати, брати ясир, зводити мечеті тощо. Більшість із цих умов турецький султан Мехмед ІV, матір якого була українкою, прийняв. Робота з термінами та поняттями Протекторат — форма залежності однієї держави від іншої, більш сильної. Держава, що перебуває під протекторатом, користується певною автономією у внутрішніх справах, у той час як питання оборони, зовнішньої політики, а також найважливіші питання внутрішньої політики підлягають контролю з боку сильнішої сторони. Тим часом на Лівобережжя рушило московське військо на чолі з Г. Ромодановським. Многогрішний, не витримавши московського наступу й під тиском частини старшини і духовенства, перейшов на бік Москви, склавши присягу царю. У грудні 1668 р. на Старшинській раді Чернігівського, Ніжинського і Стародубського полків він був проголошений гетьманом. Цією ситуацією скористався П. Суховій, який узяв під контроль південь Лівобережжя. Спалахнули бойові дії. Многогрішний із московськими військами витіснив загони Суховія й татар, що його підримували, на Правобережжя. Під час обрання Д. Многогрішного гетьманом на козацькій раді за присутності Г. Ромодановського у березні 1669 р. у Глухові були ухвалені нові договірні статті з Москвою. Підписуючи Глухівські статті, царський уряд, наляканий розмахом антимосковських настроїв, пішов на деякі поступки. Зокрема, московські воєводи мали перебувати лише у п’яти містах (Київ, Переяслав, Ніжин, Чернігів. Остер), а їхні функції обмежувалися військовими справами. Збір податків із місцевого населення переходив до гетьманських урядників. Гетьману, як і раніше, заборонялося вести зовнішньополітичні справи, але його представники могли бути присутніми на посольських з’їздах, де вирішувалися питання, пов’язані з козацькою Україною. Гетьман отримав право на створення найманого кінного війська компанійців кількістю 1 тис. осіб. На них покладалися функції підтримання порядку (запобігати «всяким шатостям й изменам», перешкоджати самовільному вступу до козацтва тощо). Окрема стаття передбачала повернення в Україну гармат, дзвонів, срібних речей і книг, захоплених вояками Г. Ромодановського у фортецях і монастирях. Перехід селян у козаки обмежувався. Українцям заборонялося торгувати тютюном і горілкою в московських містах. Гетьман переніс свою резиденцію (столицю) з Гадяча до Батурина. Для охорони він узяв ще тисячу московських стрільців. Відтоді московські війська завжди були прикомандировані до резиденції лівобережного гетьмана. Тим часом повернулося посольство зі Стамбула. У березні П. Дорошенко провів у Корсуні розширену Старшинську раду, у роботі якої взяли участь представники Лівобережжя та Запорожжя. Вона ухвалила прийняти протекторат Туреччини (без складання присяги султану) і підтвердила довічне право гетьманства П. Дорошенка по обидва боки Дніпра. Проти такого рішення виступили запорожці, частина городового козацтва, селяни та міщани, у свідомості яких Туреччина залишалася запеклим ворогом. У травні запорожці знову проголосили П. Суховія гетьманом, на бік якого перейшли козаки Корсунського та Уманського полків. Розгорнулися запеклі бої, у яких Суховій зазнав поразки. У серпні частина козаків проголосила гетьманом уманського полковника Михайла Ханенка (1699—1670 рр.), якого підтримала Польща, і збройне протистояння продовжилося. Суховій став генеральним писарем в уряді новообраного гетьмана. У вересні 1670 р. М. Ханенко підписав Острозькі статті, за якими козаки поверталися в підданство до польського короля та відмовлялися від будь-яких відносин з іншими державами. Натомість козаки зберігали давні вольності, проголошувалася «безпека, вольності і повага на вічні часи» до православного духовенства. Робота з документом
Запитання до документа
3. Змова проти Д. Многогрішного. Конотопські статті 1672 р. Розповідь учителя Невдовзі після підписання Глухівських статей лівобережний гетьман узяв курс на відновлення прав козацької України часів Б. Хмельницького й перестав узгоджувати свою політику з Москвою. Він відновив зв’язки з П. Дорошенком і став надавати йому військову допомогу, позбавив посад багатьох промосковськи налаштованих старшин. У 1672 р. саме ці старшини сфабрикували справу про «зраду» гетьмана. Змовившись із московськими стрільцями, вони заарештували Многогрішного та його соратників і відправили до Москви. Після катувань і допитів Д. Многогрішний був засуджений до страти, яку останньої хвилини замінили на заслання до Сибіру. Разом із родиною він жив у Селенгінську та Іркутську, брав участь у підписанні Нерчинського договору (1686 р.) між Московською державою та Китаєм. Його подальша доля невідома. Новим гетьманом Лівобережжя було обрано лояльно налаштованого до Москви Івана Самойловича (1672—1687 рр.). При його обранні було ухвалено Конотопські статті, які здебільшого повторювали Глухівські статті 1669 р., але містили й нові обмеження влади гетьмана: • гетьман не мав права звільняти з посад і судити старшину без ради з усією старшиною; • гетьману заборонялося без царського указу та згоди Старшинської ради писати до іноземних государів й особливо до гетьмана П. Дорошенка; • положення про необхідність присутності представників гетьмана на з’їзді послів при обговоренні справ, що стосувалися України, були вилучені. 4. Боротьба за Правобережжя. Розповідь учителя Наприкінці 60-х рр. XVII ст. ситуація на Правобережжі була дуже складною. До міжусобної боротьби додалося військове суперництво за цей регіон Польщі, Московії та Туреччини. Польський уряд визнав правобережним гетьманом М. Ханенка і влітку 1671 р. розпочав воєнні дії проти П. Дорошенка. Восени коронний гетьман Я. Собеський захопив Брацлавщину. У 1672 р. на боці П. Дорошенка виступила Туреччина. Вона вимагала від Польщі передати їй Східне Поділля. Найстрашнішим було те, що українці брали участь у цьому протистоянні з обох боків, нищачи один одного у братовбивчій війні. У липні 1672 р. турецьке військо на чолі із султаном розташувалося під Хотином. Тим часом П. Дорошенко вів успішні дії проти М. Ханенка й поляків на Брацлавщині. Невдовзі він з’єднався із силами турків. Об’єднане військо взяло в облогу Кам’янець і після штурму здобуло його. Далі об’єднане військо підійшло до Львова. Цікаво знати 18 серпня 1672 р. Кам’янецьку фортецю оточило 100-тисячне турецьке військо. Польська влада виявилася безпорадною в обороні столиці Поділля. Фортецю боронили лише 1500 польських вояків, яким допомагали 500 жителів міста. На ультиматум султана вони відповіли відмовою. 21 серпня почався гарматний обстріл Старого і Нового замків. Лише на Новий замок щоденно падало 400 ядер і 100 гранат. 25 серпня після наполегливого штурму яничари заволоділи Новим замком. Польська залога відступила до Старого замку, але вибух потужної міни, яка утворила пролом у мурі, зробила і його оборону марною. Втрата замків не означала падіння міста, яке мало сильні природні і фортифікаційні укріплення. Однак 27 серпня з ініціативи кам’янецького католицького єпископа Веспасіяна Лянцкоронського було прийнято рішення про капітуляцію. До делегації, що вирушила на переговори з турками, не було включено представника української громади. У результаті переговорів були вироблені умови капітуляції: польським воякам і шляхті дозволявся вільний вихід; жителям міста гарантувалася недоторканність; проголошувалося вільне віросповідання. Коли делегація поверталася з переговорів, із невідомих причин вибухнув пороховий погріб, від якого загинуло 500 польських вояків. Хоча є документально підтверджена версія, що вибух стався випадково. Серед загиблих був і герой оборони міста полковник Єжи Володиєвський, який належав до давнього українського шляхетського роду. Представники православної гілки Володиєвських із 1648 р. боролися за незалежність України, а католицької (серед них і Єжи) — захищали польське панування. 28 серпня турки вступили до міста. Розповідь учителя Отримані поразки змусили поляків підписати в жовтні 1672 р. у Бучачі угоду з Туреччиною. За Бучацьким мирним договором Річ Посполита визнавала існування Української козацької держави під протекторатом турецького султана в межах Брацлавщини і Південної Київщини. Східне Поділля переходило під владу Туреччини, а решта Правобережжя залишалася під польською владою. Польща зобов’язувалася сплачувати данину. Бучацький мир фактично засвідчив помилковість політичного курсу П. Дорошенка, який у боротьбі за об’єднання України розраховував на Туреччину. Проте слід наголосити, що П. Дорошенко ніколи не покладався на одну державу в досягненні своєї мети, радше він прагнув використати суперечності між ними. Однак польський сейм відмовився ухвалити Бучацький мир, і війна продовжилася. Восени 1673 р. польське військо на чолі з Я. Собеським розгромило турецьку армію під Хотином (із 30-тисячної турецької армії врятувалося лише 4 тис. осіб). Проте вирішення долі українських земель Ян Собеський, який був проголошений королем Речі Посполитої, відклав на потім і цілком зосередився на європейських справах. У 1676 р. був укладений Журавненський мирний договір, за яким Польща визнавала за Туреччиною Поділля, а за гетьманом П. Дорошенком — більшу частину Правобережжя, крім Білоцерківського і Паволоцького полків. Натомість скасовувалася щорічна данина Туреччині. Проте й цей договір не був схвалений сеймом, і згодом бойові дії поновилися. Московська держава сприйняла Бучацький договір як відмову Речі Посполитої від Правобережної України й наприкінці 1673 р. розпочала воєнні дії проти П. Дорошенка. До початку березня 1674 р. 70- тисячне українсько-московське військо під командуванням воєводи Г. Ромодановського і лівобережного гетьмана І. Самойловича захопило основні міста Правобережжя. На Старшинській раді в Переяславі 17 березня 1674 р. І. Самойловича за пропозицією Г. Ромодановського проголосили гетьманом «обох боків Дніпра». Однак об’єднання всієї України під однією булавою не було тривалим. Турки й татари, які прийшли на допомогу П. Дорошенку, змусили українсько-московське військо відступити на Лівобережжя. Турецькі загони розташувалися у стратегічно важливих містах, руйнували церкви, вимагали сплати данини, грабували й забирали в полон населення. До того ж Брацлавщину знову захопили поляки. П. Дорошенко опинився у скрутному становищі. Його влада поширювалася лише на Чигирин та його околиці. Тоді він вирішив відмовитися від турецького протекторату й визнати владу московського царя. Із цією метою він присягнув йому перед кошовим отаманом І. Сірком, а той доповів про це І. Самойловичу. Оскільки Запорожжя не приймало законності гетьманства Самойловича, з’явилася надія навесні 1676 р. скликати Генеральну раду для обрання гетьмана всієї України. Проте московський уряд не визнав цей акт присяги й вимагав повторної присяги. У вересні 1676 р., коли московська армія оточила Чигирин, П. Дорошенко, щоб уникнути кровопролиття, поклав перед брамою булаву та склав присягу царю. Колишній гетьман поставив одну умову: дозволити йому вільно проживати в Україні. І. Самойлович погодився на це. Незабаром П. Дорошенко оселився в Сосниці. Проте вже в 1677 р. його вивезли до Москви, а в 1679—1682 рр. П. Дорошенко проти власної волі був за наказом царя призначений в’ятським воєводою. Після цього, повернувшись до Москви, він проживав у своєму маєтку в селі Ярополче Волоколамського повіту, де й помер. Зі зреченням гетьмана П. Дорошенка, на думку істориків, завершився останній етап Української національної революції, що почалася 1648 р. Унаслідок політичних помилок і прорахунків, зради союзників, прагнень Речі Посполитої, Московської держави й Османської імперії встановити своє панування в Україні, П. Дорошенко втратив підтримку народних мас та не зміг об’єднати всі українські землі в соборній козацькій державі. Зверніть увагу! Особливості Української національної революції середини ХVІІ ст. (за В. Смолієм і В. Степанковим). — національно-визвольна боротьба, що спалахнула в 1648 р., велася не лише проти Речі Посполитої, а й рівною мірою проти інших ворогів української незалежності — Московської держави, Кримського ханства; — існував тісний взаємозв’язок: взаємодія національно-визвольної, конфесійної та соціальної боротьби; — соціальна боротьба переросла в Селянську війну 1648—1652 рр., що завершилася утвердженням нової моделі соціально-економічних відносин; — розвиток революції був нерівномірним і суперечливим, супроводжувався спалахом соціально-політичної боротьби, яка в 1658—1663 рр. набула форми громадянської війни; протягом 1649—1951 рр. від участі в революції відійшло населення західного регіону, яке в жорстоких реаліях боротьби часто ставало заручником і жертвою воєнних дій української, польської, кримської, московської та турецької армій; — провідну роль у розвитку революції відіграло козацтво; — більшість панівного класу суспільства — князі, магнати, пани і шляхта — зрадила національні інтереси й спільно з поляками, литовцями та білорусами придушувала визвольну боротьбу України за соборність і незалежність; — міський патриціат, інтелігенція, вище та середнє духовенство мали слабкий позитивний вплив на події революції; — у ході революції переважали збройні форми боротьби, яка час від часу набувала жорстокого характеру й супроводжувалася проявами етнічних чисток; — вкрай негативну роль відіграв геополітичний чинник, бо уряди сусідніх держав усіляко протидіяли виборенню Україною незалежності й прагнули включити українські землі до своїх володінь.
Історичне значення Української національної революції середини ХVІІ ст. (за В. Смолієм і В. Степанковим): — спричинила виникнення національної держави, частина якої у формі Лівобережної Гетьманщини проіснувала на правах автономії у складі Російської імперії до початку 80-х рр. ХVІІІ ст.; — зумовила появу національної державної ідеї, яка стала для наступних поколінь українців неписаним заповітом у боротьбі за незалежність; — стала потужним поштовхом для розвитку національної самосвідомості; — відіграла вирішальну роль у формуванні нової політичної еліти; — зумовила закріплення за створеною державою назви «Україна» й започаткувала зміну назви «руський народ» на «український народ»; — істотно збагатила традиції боротьби проти національного, релігійного та соціального гноблення; — упродовж тривалого часу після її завершення козаки, міщани та селяни користувалися результатами її соціально-економічних завоювань; — стала каталізатором розвитку (переважно на Лівобережжі) усної народної творчості, мови, освіти, літописання, літератури тощо. Завдання Складіть розгорнутий план на тему «Гетьманство П. Дорошенка». 5. Гетьманство І. Самойловича (1672—1687 рр.). Розповідь учителя Гетьманування І. Самойловича тривало 15 років. Він намагався возз’єднати козацьку Україну силою, спираючись на московські війська. Щоб виснажити своїх противників, він руйнував правобережні міста й села, а їхнє населення примушував переселятися на лівий берег Дніпра («Великий згін» 1678—1679 рр.). Проте приєднати Правобережжя Самойлович так і не зміг, оскільки в боротьбі за нього стикалися інтереси Речі Посполитої, Московської держави й Османської імперії. Рішучими заходами гетьман протидіяв спробам Запорозької Січі відігравати роль самостійної політичної сили. Гетьман, по суті, поклав край скликанню загальних козацьких рад і називав себе «верховним володарем і господарем вітчизни». І. Самойлович започаткував інститут «бунчукових товаришів». До нього належали діти старшини, які з юнацьких років, перебуваючи в оточенні гетьмана, готувалися в майбутньому обійняти керівні посади. Гетьман сприяв становленню старшинського землеволодіння. Сам він також був великим землевласником (володів містом Гадяч і 14 селами). Прагнення І. Самойловича одноосібної влади, тяжіння до запровадження монархічної форми правління в Україні непокоїли царський уряд. До того ж серед лівобережної старшини було чимало незадоволених жадобою та здирництвом гетьмана. Саме за доносом старшини, що Самойлович збирається зрадити царя, його й було усунуто з посади. Новим гетьманом став Іван Мазепа (1687—1709 рр.). Робота з документом
Запитання до документа На які сильні й слабкі риси І. Самойловича вказує історик? 6. Повернення до влади Ю. Хмельницького. Чигиринські походи турецької армії (1677—1678 рр.). Розповідь учителя Після зречення гетьманства П. Дорошенком турецький уряд за допомогою Ю. Хмельницького спробував утримати під своїм протекторатом Правобережжя. У 1677 р. султан Мехмед IV вручив йому булаву з гучним титулом «князя Сарматії та України, володаря Війська Запорозького». Навесні 1677 р. разом із турецькою армією Ю. Хмельницький з’явився в Україні. Проте населення з недовірою поставилося до його закликів підкоритися туркам і не виявило готовності йти за новим гетьманом. На початку серпня 1677 р. відбувся перший Чигиринський похід. 100-тисячне турецько-татарське військо разом із загоном прибічників Ю. Хмельницького підійшло до Чигирина та взяло його в облогу. Спроби Ю. Хмельницького схилити козаків на свій бік були марними. Штурм міста теж виявився невдалим. Після того як на допомогу гарнізону Чигирина прибуло 57-тисячне українсько-московське військо, очолюване князем Г. Ромодановським і гетьманом І. Самойловичем, турки змушені були зняти облогу й відійти. У липні 1678 р. 200-тисячна турецько-татарська армія знову увірвалася в Україну та вдруге спробувала захопити Чигирин. На допомогу обложеним прибули московське й козацьке війська загальною кількістю 120 тис. осіб. Зрештою турки за допомогою підкопів підірвали вал та увірвалися в нижнє місто. Козаки відступили до фортеці. Московське військо відмовилося прийти на допомогу. Турки вщент зруйнували місто. Проте виснажені тривалою облогою, вони вже не змогли продовжити наступ і повернулися до Молдавії. Другий Чигиринський похід, як і перший, завершився невдачею. Захопити все Правобережжя турки не змогли. Водночас для українців знищення козацької столиці стало болючою втратою. Робота з документом
Запитання до документа 1) Як літопис характеризує наміри турків? Чим їхнє вторгнення загрожувало Україні? 2) Які причини турецької агресії виділяються в документі? 3) Як у документі характеризуються приготування турків до війни? Хто стояв на чолі війська? IV. Закріплення нових знань Бесіда
10. Які гетьмани часів Руїни проголошувалися володарями всієї України? 11. Які основні політичні цілі ставив собі І. Самойлович? Чому він був позбавлений гетьманської булави? 12. Скільки відбулося Чигиринських походів турецької армії? 13. Чому повернення Ю. Хмельницького до влади завершилося крахом? Запитання для дискусії Які здобутки Української національної революції середини ХVІІ ст. вдалося зберегти після подій, що увійшли в історію під назвою Руїна? V. Підсумки уроку Заключне слово вчителя П. Дорошенко, ставши гетьманом Правобережжя, повів рішучу боротьбу за возз’єднання Української козацької держави. Однак його успіх був нетривалим. Сусідні держави не були зацікавлені в сильній Українській державі. До того ж її єдність підривала боротьба старшинських угруповань за владу. Це призвело до того, що в Україні владу утримували кілька гетьманів одночасно. Спроби П. Дорошенка за допомогою турецького протекторату відновити єдність України не мали успіху. Бачачи, як усе руйнується, він вирішив зректися влади. Зі зреченням гетьмана П. Дорошенка, на думку істориків, завершився останній етап Української національної революції (1648—1676 рр.). У другій половині 70-х рр. ХVІІ ст. розгорнулася гостра боротьба між Османською імперією та Московією за контроль над Правобережжям. Зрештою інтереси Москви і Стамбула в Україні були примирені повним винищенням українських земель між Південним Бугом і Дніпром, що було закріплено в Бахчисарайському договорі 1681 р. VI. Домашнє завдання
| ||||||||||||||||||||||||
| Переглядів: 404 | | ||||||||||||||||||||||||
| Всього коментарів: 0 | |
