Учительська світлиця

Вахта пам'яті

"ДЗВОНИ ЧОРНОБИЛЯ СТОГОНОМ БУДЯТЬ, ЩОБ ВІД НЕЩАСТЯ ВЕСЬ СВІТ ВБЕРЕГТИ!"

Звучить запис церковних дзвонів. Лунають слова:

1. Чи доводилось вам бачити землю, на якій ніхто не живе? Хоч щ квітнуть і родять сади, та ніхто не споживає цих гірких плодів, не збирають цілющих лісових дарів.

2. Луг не тішить око зелен-рутою, В поле й гай заходити не можна, Кожна квітка дихає отрутою, Стронцієм налита квітка кожна. У порожніх селах вітер квилить, Тополі гне і лози хилить, Гірчать на сонці полини, Ростуть в городах бур'яни, З річок веселки воду п'ють І страшно яблуні цвітуть.

3. Молитва саду

Уклякли яблуні у храмі просто неба, Листків долоньки склали — моляться вони... За що молитись їм, німим, потреба — Не допитаюся ніяк, нізащо в них. За нас? За себе?

Тихий шемріт в кронах... Стікають яблука, як сльози, як жалі. А поруч... Там... Радіаційна зона — Тавро синів поганих в мами на чолі. Дерева моляться від імені народу, Який забув на рідній мові молитви. Хвалились ми: "Не буде в роду переводу!" А діждалися, бачиш! Яничар нових. (Л. Крупа)

4. Ніхто не знає, що таке Чорнобиль — Свідома дія це чи несвідома. Та свідчить, що у себе ми не вдома. Й що нікому у нас кричати: "Пробі!" Ніхто не знає, що таке Чорнобиль.

5. Чорнобиль. Це земля, стежки якої заросли травами, якими ніхто не ходить. Це слово сьогодні є символом горя, страждань, розорених осель.

6. А 20 років тому це було прекрасне українське містечко, як і сотні ін­ших. Навесні все потопало в яблуневому цвіті, а влітку тут любили відпо­чивати кияни: збирати в лісах гриби і ягоди. Це було місто-сад. Іноді його ще називали Прип'ять — за назвою річки, що тут протікала.

7. Йшов 1971 рік, почалось будівництво АЕС. Місто швидко розбудову­валось, відкривались школи, нові садки. А які сквери, парки, квіти були тут! Наче у казці. Минали роки...

8. Стояла тиха весняна ніч. Ніщо не віщувало біди. Та саме в таку погожу ніч 26 квітня 1986 року над Чорнобилем нависла страшна небезпека...

9. Ті, хто не спав тієї ночі, бачили, що над одним із блоків АЕС спалахнуло дивне сяйво. Та ніхто й не міг подумати, що це і є смертельна небезпека.

10. Зупинився плин мирного часу над Чорнобилем. Почалися страшні секунди, хвилини, години. Усе змішалося: страх, і гнів, і горе. Не було часу шукати винних, потрібно було рятувати живих. Адже наш народ вперше зіткнувся зі страшною ядерною енергією, яка вийшла з-під контролю.

11. Жорстоку боротьбу з вогнем першими почали пожежники. Нечутна радіація косила людей. Лікарі, рятуючи потерпілих, падали разом з ними.

12. Нарешті вогонь вдалося погасити. Та зостався страшний ворог для усього живого — радіація. А боротися з нею не так вже й просто.

13. Коли вчені оцінили масштаби катастрофи, то дійшли висновку, що потрібно виселити усіх із найбільш небезпечної зони — ЗО км навколо станції.

14. Люди назавжди покидали свої домівки. Місце, де вони народилися, виросли, все, що надбали, потрібно було покинути. Та деякі так і не змогли цього зробити і всупереч усьому, залишилися там жити.

15. Метушня, сльози, розпач... Усі збиралися від'їжджати, забувши, що завтра — Великдень...

16. Маруся із Прип'яті

До Прип'яті,

До Прип'яті

Ми поіменно припнуті

Руками наших рік.

До Київського моря

Росте горою горя

Марусин крик "Рятуйте!" і грому грізний крик,

Несла сльозу пекучу, а думала, що воду...
Куди ж ти? Проти смерті — з відеречком води?...
А я ще сплю, не чую людини і народу,

А я іще не бачу підступної біди.

Журбо моя! Зажуро.

Ти сива, сиза, біла...

Ти чорний біль,

Чорнобиль!

Ти у моїй крові...

А як Маруся бігла — і падала, і бігла,

Бо там її синочки — живі чи неживі?

Пливла мала сльозина високою водою, Кривавилося небо край дужки із відра... Коли із дому бігла — була ще молодою, Верталася додому — була уже стара. (М. Сом)

17. Дехто біг до могил рідних, щоб попрощатися. У вухах кожного били дзвони страшної Чорнобильської біди.

18. І повисла тиша в хаті —

Немає тут уже жильців.

Уже не бути більше святу,

Бабуся не спече млинців.

Вічність... Мертві села і живі кладовища. Парадокс для звичайного люд­ського життя та норма для вічності.

19.

Загидили ліси і землю занедбали,

Поставили АЕС в верхів'ї трьох річок.

То хто ж ви є — злочинці, канібали?

Ударив чорний дзвін і досить балачок.

В яких іще лісах ви забарложені?

Що яничари ще занапастять?

І мертві, і живі, і ненароджені

Нікого вас довіку не простять.

(Л. Костенко)
20.Хто ж винен в цій трагедії?
Одним словом не відповісти.
Напевно, це нелюди, які втратили пам'ять,
Які стали безвідповідальними повелителями Землі.

21. Звучить пісня "Зона". Сл. Б. Крищенка, муз. Т. Татаренка.

22.Прилетіли птиці навесні,

Натомили у польоті крила,

Знову чути щебет і пісні,

А тривоги стримати несила.

23.Калинові гаї,

Які тепер сумні ви!

Немов пісні мої,

А де веселі співи?

Ішла колись весна

Квітучими гаями

З веселкою над нами...

А де ж тепер вона?

Калинові гаї,

Які ви невеселі,

Тут навіть солов'ї

Змінили свої трелі.

24.Чи безпечні кущі і ліси,

Чи немає для життя загрози?

Слухаю пташині голоси,

А на очі напливають сльози.

25.Чорнобиль...

Мертва земля...

Трагедія усього людства.

26.Стогін Чорнобиля

Чуєте, люди?! Лунає над світом
Стогін Чорнобиля дзвоном страшним...
В муках страждають дорослі і діти, —
Мертвих забути нелегко живим!
Бог Наш Великий дав право всім людям —
Хрест Свій Святий крізь життя пронести,
Дзвони Чорнобиля стогоном будять,
Щоб від нещастя весь світ вберегти.
(В. Пасічник)
27. Є чорне золото, є чорний хліб,
Є чорний лебідь і лебідка чорна,
Та найчорнішим серед них усіх
Є все-таки Чорнобиль!

28. Є чорна хмара й чорний-чорний дим,
Година чорна і тюльпани чорні,
Та найчорнішим серед них усіх
Є все-таки Чорнобиль!

29. Є чорна Африка і чорний крук,
Він чорно-чорно-чорний,
Та найчорнішим серед них усіх Є все-таки Чорнобиль!

30. Переживши Чорнобиль, ми усвідомили, що щастя — це коли можна лягти в пахучу траву, не боячись радіації; це чиста річка, у якій можна скупатися, це усміхнені дитячі обличчя.

31. Ще назва є, а річки вже немає,
Усохли верби, вижовкли рови,
І дика качка тоскно обминає
Рудиментарні залишки багви.
І тільки степ, і тільки спека, спека,
І озерявни проблиски скупі,
І той у небі зморений лелека,
І те гніздо лелече на стовпі. ...
Куди ж ти ділась, річенько! Воскресни!
У берегів потріскались вуста.
Барвистих лук не знають твої весни,
І світить спина ребрами моста.
Стоять мости над мертвими річками,
Лелека зробить декілька кругів.
Очерети із чорними свічками
Ідуть уздовж колишніх берегів.

(Л. Костенко)

32. Мертва чорнобильська земля. Мертві і спустошені села. Вони нас насторожують своїм мовчанням. Земля залишилась без своїх господарів і винні в цьому самі люди. Залишились самотні подвір'я, стара груша, стеж­ка, хвіртка, якою безжалісно колихає вітер. Поскрипуючи, вона ніби про­мовляє: вже ніколи сюди не прийдуть господарі, не почуєш ти їхніх веселих голосів. Тільки виє сумовита тиша і біль... Стоїть такий рідний дім, та живе в ньому тільки відлуння людських голосів.
Дорога додому

Дорога додому,

Де ти — тільки гість.

Дорога додому,

Де ти — тільки вість

Із білого світу

Про білі світи.

Дорога додому —.

Іти — не дійти...
Дорога додому,
Де прізвище роду

Написано біло

На чорних хрестах,
Де ймення батьків
Оживає в устах
Тіток і вітрів...
Дорога додому
Із білих світів.
Дорога додому —
В коліно чорнозем.
Дорога додому
По генах Чорнобиль.
По серце — сніги,
По зіниці — зима...
Дорога додому —
І краю нема.
(Г. Тарасюк)

Колись в далекому Поліссі
Жила уся моя сім'я.
Там, на сосновому узліссі,
Найперше слово мовив я.
Сьогодні селище далеке
Вже мертвим стало і чужим.
І навіть стомлені лелеки
Минають дідусевим дім.
Вже котрий рік нудьгує хата,
Чекає нас з усів доріг.
Невже ніколи світле свято
Не ступить на її поріг?...

(А. Костенко)
Допоки не сталось біди,
Допоки й річки були чисті,
Не вміли повітря й води
В селі шанувати і в місті.
В минуле нема вороття,
Чорнобиль в страшній круговерті
Підтвердив: ціна їм — життя!
Всього, що живе на планеті.

Уже ніхто не тішиться дощем,
Спішать прикрити голову і душу.
Бринить вода над золотим кущем,
А переляк струсне тебе, мов грушу.
Сміється вітер: — Це іще не все!

Ще він нам явить не одну загадку!
А серце шепче: може, пронесе?
А може, ще врятуємо хоч грядку,
Хоч клаптик від отих страшенних кіл,
Від чорних зон, від попелу, руїни
Для трав, дітей, для білих рушників,
Та й назовемо знову — Україна!

(X. Керита)

Розсіяння древлян

"Не сумуйте, бо радість у Господі — це ваша сила!"

Нам дзвонили услід білі тіні колишніх церков.

О, Полісся моє, о квітуча моя Палестина...

Як же тяжко нести без надій світу віру й любов.

Не повернемось ми, не почнемо садити городи,

Не візьмемось під жито розорювать глину важку.

Ліс твій влітку надто чорні чорниці родить,

Іскри з пекла самого переблискують у твоєму піску.

Не знайдемо перехистку... Вдома в годину біди

Не заступлять ні хащі, ні примісячне ворожіння.

Древній роде древлянський, сховатись немає куди,

Зло віків пронизало останні твої покоління.

Нас минали татари, бо тут болота і корчі,

Козаки й гайдамаки по лісах переходили тільки.

Наче вітер над соснами — пролітали бунти, голодівки,

Ми зірок не хапали, нам аби одяганка й харчі,

Нам багато не треба... А Бог наділяв так багато!
копати у землю сирую свій дар, свій талан,
Побоялись хоч би втроє більше надбати,
То згубили, що й мали: і ліси, і пісні, і туман.
Побредемо гуртами, неначе вигнанці-євреї,
Та вони вже вертаються у заповіданий край, —
Ну а ми? Чи ввійдем у сади батьківщини своєї?
За дві тисячі літ чи очиститься чорнополинна гора?
О, Полісся моє, о квітуча моя Палестина!
Білі хмари черемхи усміхаються звіддалини:
"Нам не можна тужить! Радість в Господі — це наша сила єдина!
" Ми її у цвітінні понесемо крізь безлюдні віки.
(Т. Майданович)

38. Як грізне попередження була нам послана "Зірка Полин": "Засур­мив третій янгол, і велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип. І стала вона на третину річок та водні джерела. І ймення зорі тій "Полин". І стала третина води, як полин, і багато людей повмирали з води, бо згірчи-ла вода." (Апокаліпсис.)

39. Ця зоря застерігає нас: "Люди, опам'ятайтеся, задумайтеся над усім ходом цивілізації. Куди ж йдемо? Зробімо висновок, поки ще не пізно!"

40. Лунає пісня "Історія". Сл. В.Крищенка, муз. О.Гавриша.

41. Кажуть, час лікує рани. Хіба це правда? Просто біль відходить глибо­ко в серце, освоюється там — і нікуди уже від нього не дінешся...

42. Прийди сама і стань...
Постій побіля мене,
Послухай мовчанку мою і — помовчи,
Із літом обміняйся поглядом зеленим —
І зрозумієш, чом душа моя кричить.
Постій лише... Я вслухаюсь в твій подих.
Холодною рукою доторкнусь плеча:
Озветься трепетом гарячим дотик
І болі ще лютіші німо закричать.
Бо ми ще є, ще не старі — розумні й дужі,
Хоча давно притуплений в нас протестант...
Прийди і спонукай гукнути: — Не байдуже,

Яким народиться чорнобильський мутант!
Який? Який? — луна вже у селі безлюднім, —
Фізичний виродок?
Чи богатир на зріст?

Бо вже зросли на підлості та на облуді

Духовні покручі...

Прийди, як благовіст...

(Л. Крупа)

43. Діти Чорнобиля

Ось ми і виросли!

Ми, діти Чорнобиля,

А під ногами в нас горить земля,

А сіре небо в коси сипе сіллю,

І трунком дихає дерев старих гілля.

Ось ми і виросли.

І що на нас чекає?

Річки — ногою в русло не ступить,

Безмовний простір вранішнього гаю,

Як вирізана з книги долі мить?

Ось ми і виросли.

Міста туманом давлять,

Розчавлюють бетоном і буттям,

Фальшивий посміх скупої октави,

Вривається в полуденне життя.

Ось ми і виросли —

Нікому не потрібні.

Безгрішні в ницості і зганьблені не раз,

Ми, діти ваші, зовсім не подібні

На образ тих, що скніли без образ.

Ось ми і виросли,

У нас свої вже сім'ї.

Та стріху обминають голуби,

І кожен день зростає чорне сім'я —

Відлуння в душах атомних грибів.

Ось ми і виросли,

Щоб подивитись в вічі

Тих, хто для нас домівки не зберіг.

І чуємо — ступає владно вічність

На зболений, знедолений поріг.

(А. Павлик)

44. Спалах над Чорнобилем ніби висвітив своїм сяйвом добро і зло, розум і дурість, щирість і фарисейство, співчутливість і злорадство, правду і брехню.
45. Учитель.

У час, коли разом із лихоліттям учорашніх догм намагаються знищити одііічиі людські цінності, зламати духовний хребет народу, в час облуди, порожніх балачок й цинічної гонитви за наживою є місце, де панує чисто­та.

Тут, у "зоні", все справжнє: патріотизм, доброта, порядність, усмішки, гнів — усе непідробне. Тут люди не заздрять один одному і не бояться один одного. Тут немає постійного прагнення підтоптати іншого під ноги, вхо­пити більше, аніж спроможний перетравити за коротке людське життя, нема нищення власної душі на догоду сьогоднішнім потребам. Тут бережуть і здобувають найбільші цінності — гідність і внутрішню свободу.

Тут гріє гартована в атомному вогні Україна — Україна майбутнього.

46. Відзначення річниці Чорнобильської трагедії — це не свято. 26 квіт­ня — це день, коли кожна людина повинна поставити перед собою питан­ня: "Хто я? Для чого живу на цьому світі? Як живу? Чим можу допомогти іншим людям?"

47. В лугах пишається калина,
Біжить по каменю вода.
За руку мати молода
Веде у світ малого сина.
Щебече, мов пташа, дитина,
Цвіте і сяє далина,
Але тривожна і сумна
Лежить під небом Україна.
Здається, ніби мирна днина,
Проте чорнобильська біда
Не проминула без сліда —
І гіркота тече полинна.
Передчуття терзають злі,
І важче й важче повторяти,
Що вічно будуть син і мати,
"І будуть люди на землі."

(М. Луків)

48. Сама природа зробила нам застереження: "Люди, не будьте байдужи­ми, жорстокими, безпечними! Пам'ятайте, що доля планети, доля всього людства, наше майбутнє — у ваших руках!"
49. Думайте, люди! Думайте серцем й душею!

Нам ні Хмельницьких АЕС не потрібно, ні Кримських.

Може ще мало калік на руках материнських?

То ж за яку наші діти страждають ідею?
Думайте, люди! Думайте серцем й душею!
Хай не лінуються звивини нашого мозку!
Наше життя, мов краплини гарячого воску,
Тихо стікає в роззявлену чорну пащеку.
Сонце розбрату дійшло до свого апогею.
Думайте, люди! Думайте серцем й душею!
(М. Савка)

50. Лунають дзвони Чорнобиля. Діти запалюють свічки і звертаються зі словами:

• Б'ють тривожно Чорнобильські дзвони.

• Вони нагадують нам про страшне лихо.

• Хай не повториться це ніколи.

• Нехай земля зацвітає навесні буйним цвітом.

• Нехай пахнуть трави, співають пташки.

• Нехай повертаються журавлі до рідної землі.

• Нехай кожен прийдешній день наповнює наші серця миром і спокоєм.

Знову звучать дзвони.

51. Гріх перед Богом спокутувать будуть
Ті, хто порушив Закони Святі, —
Дзвони Чорнобиля стогоном будять,
Щоб не було чорних днів у житті!
Стогін Чорнобиля спогадом-болем
Не затихатиме в наших серцях, —
Пам'ять про жертви не згасне ніколи!
їй пломеніти в прийдешніх віках!
Боже великий, навічно Єдиний,
В пісні-молитві до тебе іду: —
Влий дух Святий, хай біль душі покине,
Хай спопелить Твоя Воля біду!

(В. Пасічник)

52. Пісня "Молитва за Україну", с/г. О. Кониського, муз. М. Лисенка.