Учительська світлиця

Літературно-музична композиція до дня народження Емілі Дікінсон (1830–1886)

І. Ю. Смовська, м. Остер, Чернігівська обл.

Мета: ознайомити учнів із життєвим і творчим шляхом поетеси, її поезією; навчити аналізувати вірші; формувати почуття ніжності до навколишнього світу.

Оформлення: у центрі сцени — портрет Емілі Дікінсон; стіл, застелений скатертиною; аудіозапис мелодії Й. Штрауса; на столі підсвічник, живі квіти, на стіні епіграфи.

Поезія — це свято не кожного дня.

Е. Дікінсон

Вірші мої — послання до Світу.

Е. Дікінсон

Любов — це все. І це все, що ми знаємо про неї.

Е. Дікінсон

Хід заходу

У ч и т е л ь. Душа Поета — це тонкий кришталь, що може розбитися від найменшого поруху, тому душу поета слід берегти як зіницю ока.

1 - й ч и т е ц ь

Не карайте поетову душу,

Не ламайте, не крайте її,

Для поета є слово «мушу»,

А всі люди для нього «свої».

Душа поета, мов гірський кришталь,

Така ж красива, чиста і крихка,

Образити її, на превеликий жаль,

Це справа дуже вже легка.

Розвеселити важко ж душу ту,

Бо стільки горя в світі помічає

І, не зважаючи на долю нелегку,

Усе на світі людям пробачає.

Поетова душа як непроглядна нива.

Вона чутлива, ніжна і вразлива.

Вона тонка і в той же час широка,

Вона цікава, творча, різнобока.

Враз мовчазна, чуттєва, полохлива,

Через хвилину — радісна, мінлива.

Вона у змозі відчувати те,

Що відчуває мало хто з планети,

Тому так рідко зустрічаєм ми

Людей, які в душі поети.

І. Смовська

У ч и т е л ь. Саме такою була Емілі Дікінсон, чий день народження святкують 10 грудня. Прочитайте перший епіграф. Чи погоджуєтеся ви з ним? А чи справді для поезії має бути якійсь особливий час? Сама поетеса стверджувала, що її вірші — це «послання до Світу». Дікінсон була жінкою ніжною, доброю, закоханою, тому й пише так про кохання: «Любов — це все. І це все, що ми знаємо про неї».

В е д у ч и й. Дікінсон, Емілі Елізабет — американська поетеса — народилася 10.12.1830, у Амхерсті, Массачусетс, США, померла 15.05.1886 там само. Людина унікальної, загадкової і дивної долі. Невідома за життя, «потай заробляючи безсмертя» у XX ст., Дікінсон була одностайно визнана класиком, її життя було бідним на зовнішні події, проте, ймовірно, насичене інтенсивними емоційними та інтелектуальними переживаннями.

Дікінсон народилась у містечку Амхерст, у штаті Массачусетс, де прожила тихо і безвиїзно всі відміряні долею роки. Її батько, людина сувора, безкомпромісна, служив спочатку адвокатом, потім був скарбником Амхердського коледжу. Виховувалася Емілі в атмосфері Нової Англії, де завжди були непорушними релігійно-пуританські традиції, що відчутно закарбувалося на її способі життя, світовідчутті та поезії. Навчалася в місцевому коледжі, а також у жіночій семінарії Маунт Холіок. У неї не було сім’ї, дітей; вона мешкала в домі батьків, останні 25 років прирекла себе на добровільне затворництво, майже цілковито відмежувавшись від зовнішнього світу. Невеличка, наче пташка волове очко, — як вона себе змальовує,— з очима кольору вишень, із тихим голосом, жвавим розумом, швидка в рухах, завше одягнена в біле, вона нечутно пурхала по будинку й видавалася неземною істотою. Про те, що відбувалося в її душі, схованій від чужих очей, ми можемо лише здогадуватися з її віршів й окремих натяків, розсипаних у листах.

В е д у ч а. Кілька людей відіграли в її житті значну роль. Один із них — молодий юрист Бенджамен Ньютон, який працював учнем у конторі батька і спонукав її серйозно зайнятися поезією,— рано помер. Мабуть, вона була до нього небайдужою, але приховувала свої почуття. Другим був священик Чарлз Водсворт, чоловік сімейний, з яким вона познайомилася 1854 року. Емілі називала його найдорожчим другом, коханим, створеним її фантазією. Свій потяг до нього вона вважала гріховним, намагалася його заглушити, їхні взаємини перервалися після того, як Водсворт разом із сім’єю переїхав із Амхерста до Каліфорнію. На початку 1860-х рр., розірвавши зв’язки з навколишнім світом, вона присвятила себе поезії. У цей час вона листувалася з В. Т. Хігінсоном, редактором й автором відомого журналу «Атлантик Манслі», який підтримував її поетичні спроби. Було ще кілька близьких друзів; з ними вона ділилася творчими планами. Але навіть від власної родини писала потай.

Емілі Дікінсон. 1846

2 - й ч и т е ц ь

741

Найжиттєвіша із драм —

Цей звичайний день.

Він здаля приносить нам

Відгомони сцен,

Що зникають за хвилину,

І найкраща з дій —

Коли публіці на зміну

В ложі лицедій

Вийде — тиша… Гамлет завше

Гамлет — й без Шекспіра,

І в Ромео б світ, й не знавши

Про Джульєтту, вірив…

В серці людському ніколи

Не припиниш гри — і

Той театр, де грають долі,

Власник не закриє.

(Переклад М. Тарнавської)

В е д у ч и й. Після її смерті було знайдено архів — багато зошитів і аркушів, де містилося близько 1775 віршів. Публікація всіх цих матеріалів, що розпочалася після її смерті, тривала майже сто років. А за життя було опубліковано лише сім віршів (без авторства), які, утім, нікого не зацікавили.

Її поезія надзвичайно самобутня, оригінальна, новаторська. У неї були свої улюблені поети, наприклад англійські романтики, особливо Д. Кітс; вона добре знала Біблію та творчість В. Шекспіра, а з філософів для неї був близьким Р. В. Емерсон.

Її вірші — зазвичай 10–12-рядкові мініатюри, безсюжетні, присвячені враженням, іноді подані як афоризми про Бога, людське кохання, смерть, терни буття. Вона то звертається до так званого вільного вірша, без рим, іноді використовує рими, асонанси, не цурається й вірша класичного. Ритм, інтонація можуть перериватися, ламатися.

Ведуча. Вона — лаконічна, любить одно- і двоскладові слова, іноді порушує синтаксис, її образи метафоричні, навіть «темні », потребують розшифрування, оскільки побудовані на химерних асоціаціях. У її віршах виникає світ — складний, суперечливий; при цьому її поезія — не описова, а наче переповнена внутрішньою енергією. Поезію називала «посланням до Світу», від якого, проте, не чекала відгуку. За словами одного із критиків, Дікінсон «з досконалою точністю відобразила всі найтонші переживання жіночої душі, у міру того як вона пізнає весь тягар одвічної відданості й рухається від самодостатньої ілюзії, а потім хворобливого розчарування до мук нездійсненних бажань і, врешті, відроджується, невразлива, у новій формі буття». Опубліковані твори були змінені редакторами для того, щоби відповідати поетичним правилам її часу. Поезії Дікінсон були нетиповими для її часу, вони складаються з коротких рядків, не мають назв, часто містять неточні рими. Темою багатьох її творів є смерть та безсмертя.

3 - й ч и т е ц ь

133

Вмираючим потрібно небагато:

Вода у склянці — спрагу втамувати,

Химерних квітів пелюстки чудні,

Мов розділові знаки на стіні.

Щоб вірний друг,

за руку взявши, втішив,

І що, напевно, є найголовніше —

Не бачити у ту останню мить,

Як райдуга у небі пломенить.

(Переклад М. Губко)

4 - й ч и т е ц ь

По бурі — райдуга зросла,

По мряках — сонця блиск.

І хмари — мов тяжкі слони —

За обрій подались.

Пташки радіють серед гнізд,

І стихнув змаг вітрів.

Та ба! Нерадісних очей

День літній не манив.

Не звеселить байдужу смерть

І віха світова.

Її збудити можуть лиш

Архангелів слова.

(Переклад О. Зуєвського)

В е д у ч и й. На відміну від В. Вітмена з його «космізмом», розлогою вільною інтонацією та злитістю з усім розмаїттям буття, Дікінсон — художник-«мініатюрист», який відображає дійсність навпаки, у її різкій дисгармонії — духу та матерії, гріховності світу та неможливості спокути, ізольованості людей, які прагнуть недосяжного щастя. Тема смерті постійно присутня в її віршах, забарвлених сумом, думкою про нездійсненність мрії. Релігійні мотиви пронизують її поезію, думка про Бога ніколи не полишає її. В основі її естетики — романтичне світовідчуття. Поезія Дікінсон приваблює багатством реалістичних деталей, які свідчать про спостережливість і філософський склад розуму автора. Так, сніг, що падає в рови, схожий на «шерсть з алебастру», собака біжить на «плюшевих лапах», а конюшина названа «луговим бешкетником», її образи зримі, поетичні і відзначаються гостротою думки.

В е д у ч а. Такі вірші з їхньою особливою образністю були попередниками деяких особливостей естетики імажинізму, поетичної школи 1910-х рр. Використанням вільного вірша, живим відчуттям самотності, трагізму буття, схильністю до метафоричності та символіки Дікінсон передбачила деякі суттєві тенденції в розвитку англомовної поезії XX ст. Сучасні критики ставлять її поруч із такими поетами, як В. Вітмен, Е. По, Г. Лонгфелло, Р. Фрост, Р. Лоуелл. 1955 року вийшло друком її тритомне академічне зібрання віршів, а також листування у трьох томах. 1982 року побачило світ факсимільне видання рукописів поетеси.

1 - й ч и т е ц ь

По цім чудовім морі

Пливу в печалі.

Далі Лоцмане далі!

Чи знаєш ти причал

Де не клекоче шквал

Де небезпек нема?

На мирнім заході

Вітрил поснулих тьма —

Веду тебе туди —

Там тиша назавжди —

Там берег Вічності —

Ні суші, ні води!

(Переклад Д. Павличка)

2 - й ч и т е ц ь

Я підвелась на бій сама,

Щоб світ здолати в січі.

Слабіша, ніж Давид, либонь,

Та сміливіша вдвічі.

Я камінь кинула і враз

Упала — мов без бою.

Чи був безмірним Голіаф,

Чи надто я малою?

(Переклад О. Зуєвського)

3 - й ч и т е ц ь

Я не видала Моря

И Вереска весной —

Но знаю я, как Степь цветёт

И как шумит Прибой.

Не приглашал Господь меня

В Небесный дивный сад,

Но верю — мне Билет туда —

Заказанный — вручат.

(Переклад А. Гаврилова)

4 - й ч и т е ц ь

Земля приют влюблённых —

пастушек, пастушков,

Мир шёпота и вздохов —

извечно он таков.

Здесь любящие пары

пернатых, рыб, зверей

Господь соединил, лишь я

одна с тоской моей.

(Переклад А. Гаврилова)

1 - й ч и т е ц ь

Нам Радость ярче кажется

Сквозь занавеси Боли —

Сильней влечёт нас то, чего

Достичь не в нашей воле.

Вдали искрятся, как Янтарь,

Вершины Горных Пиков.

Приблизься — и увидишь

Лишь Солнечные Блики.

(Переклад А. Гаврилова)

2 - й ч и т е ц ь

Твердят, что Время лечит, —

И лгут наперебой.

Подобно юным Мышцам,

С годами крепнет Боль,

И Время поверяет

Всю правду наших Мук.

А вылечат — и видно,

Что мнимым был Недуг.

(Переклад А. Гаврилова)

3 - й ч и т е ц ь

Нечасто Мыслям в дар твоим

Бывает Речь дана,

Как в день причастия глоток

Священного Вина,

Такой обыденный на вкус,

Что, видно, оттого

Не постигаешь ни цены,

Ни редкости его.

1 - й ч и т е ц ь

1660.

Блеск и трагизм — вот сущность славы.

Она на миг дарует Власть,

На имя — что не знало Солнца —

Своим лучам даёт упасть,

Его согреет на мгновенье —

И гаснет,

Вновь предав забвенью.

(Переклад А. Кудрявицького)

* * *

От славы остаётся нам

Лишь Вечности погост.

Умершим — звёздочка одна,

Живущим — небо Звёзд.

(Переклад А. Кудрявицького)

2 - й ч и т е ц ь

Изменюсь я?! — Прежде с места

Сдвинутся Холмы.

Испугаюсь?! — Если Солнце

Убоится Тьмы.

Мне наскучит?! — Коль Нарцисс

Пресытится Росой.

Да хоть так, сэр — не случится

Этого со мной!

(Переклад А. Кудрявицького)

3 - й ч и т е ц ь

Природа — це те, що бачимо ми —

Пагорби — Вечір — Роса —

Вивірка — Джміль — Затемнення Сонця

Ні — природа — це Небеса!

Природа — це те, що чуємо ми —

Пташка — Прибій — Водоспад —

Грім — Вітер — Цвіркун малий —

Ні — Природа — це Вічний Лад!

Природа — це те, що знаємо ми —

Хоч бракне снаги проректи —

Наша ж бо мудрість надто слабка

Супроти її Простоти.

(Переклад М. Стріхи)

1 - й ч и т е ц ь

Пчёлы, бабочки, шмели

Улетучились вдали.

Потускнела вся трава,

И деревья как дрова,

И цветы завяли;

И цвели едва ли.

Ствол осины бел й сух.

Изваяния старух

На порогах клонит в сон

Под подстриженный газон.

Не глядит в жилища

Небо-пепелище.

(Переклад А. Величанського)

2 - й ч и т е ц ь

Вот опять, опять, опять

Медленно — за пядью пядь —

Эмили идёт сюда

В белом платье, как всегда,

В роще пропадая,

И совсем седая.

Двадцать, тридцать, сорок лет

Белый цвет на ней одет.

(Переклад А. Величанського)

3 - й ч и т е ц ь

Времена — какой пустяк:

В пальцах стебель не иссяк,

Обрываясь астрой —

Старой, но прекрасной.

Нет ни бабочек, ни пчёл.

Ей известно — что почём.

Правды смертная цена —

Чёрных прядей седина:

И холмы, и поле —

Изваянье боли.

(Переклад А. Величанського)

У ч и т е л ь. Українською поезії Емілі Дікінсон переклав Олег Зуєвський. До збірки увійшло 70 його перекладів. Уперше його переклади поезій Дікінсон було надруковано в часописі «Нові дні» (Торонто, 1956. — Ч. 7. — С. 23–24 з коментарями «Примітки перекладача».)

Поезії Дікінсон українською також перекладали М. Губко, Н. Тучинська, М. Тарнавська, В. Кикоть.

Вірші цієї унікальної поетеси є справді шедеврами. Хоч і писала вона їх не для публіки, усе ж виголошувала:

Стихи мои — посланье Миру,

Но он не отвечает мне.

Пишу о том, что мне Природа

Поведала наедине.

Рукам незримых Поколений

Её Вестей вверяю свод.

Кто к Ней неравнодушен — верю —

Когда-нибудь меня поймёт.

(Переклад А. Кудрявицького)

І наостанок для вас звучить вірш, який можна вважати заповітом Е. Дікінсон.

4 - й ч и т е ц ь

Коли вже я жить не буду

Й Вільшанка не стріне мене —

Киньте Червоногрудці

Крихт — нехай пом’яне.

Коли вже не зможу подякувать,

Бо швидко спливли мої дні,

Знайте — силяться мовити

Губи мої кам’яні.

(Переклад М. Стріхи)