Виховний захід до річниці закінчення Другої світової війни: Суд людської пам’яті - Виховні заходи - Виховна робота - Каталог статей - Учительська світлиця
Головна » Статті » Виховна робота » Виховні заходи

Виховний захід до річниці закінчення Другої світової війни: Суд людської пам’яті
Суд людської пам’яті
Виховний захід до чергової річниці закінчення Другої світової війни
Мета заходу: патріотичне виховання молоді на прикладах історичного минулого; виховання гуманізму, демократизму та критичного історичного мислення.
Обладнання та література:
репродукції: пам’ятники жертвам фашизму, меморіальні ансамблі в Литві, Латвії, Україні, Білорусі, Росії;
фотомонтажі: Бабин Яр, Хатинь;
плакати: «Кортеліси, Хатинь, Лідіце, Бабин Яр», «Бухенвальд, Майданек, Треблінка, Освенцим, Дахау, Баниця»;
транспаранти: «Суд людської пам’яті», «Люди! Я любив вас! Будьте пильними!»;
виставка літератури з військово-патріотичної тематики, репродукції пам’ятників, меморіальних комплексів, стіннівок «"Ні” — війні!», учнівських науково-дослідницьких робіт «Остарбайтери», «Наш край у роки Великої Вітчизняної війни», матеріали конкурсів та вікторин «Герої ­Херсонщини», «Пам’ятаймо!»;
стіл для суддів, обвинувачів, трибуна для свідків.
 
Ведуча. Сьогодні ми моделюємо судовий процес над воєнними злочинцями Другої світової війни. Це — суд людської пам’яті над злочинами проти людяності і людства, які чинилися всупереч усім міжнародним законам. Ми почуємо звинувачення тих, хто вже ніколи не прийде на нашу землю, бо вони були вбиті, спалені, закатовані, отруєні газом. Незвичність цього судового процесу полягатиме в тому, що з нами будуть говорити загиблі жертви війни. Їхнє живе слово прорвалось до нас крізь вогонь і попіл, через товсті стіни тюремних казематів і концтаборів, з газових камер і душогубок.
Ведучий. Даремно злочинці намагалися приховати ганебні сліди своїх злочинів. Історія здатна збирати по крихтах факти, зберігати їх, щоб залишити нащадкам.
Війна — найганебніший стан людства, бо посягає на найцінніше — людське життя. Деяким сучасним політикам все ще хочеться, щоби пам’ять про страхіття війни пішла у небуття.
На жаль, війни спалахують і сьогодні. Чому? Та тому, що вони приносять фантастичні надприбутки тим, хто виготовляє зброю, хто прагне влади за допомогою сили.
Ведуча. Щоб війни ніколи не було, треба пам’ятати її уроки.
 
Ведучий. Жертви війни цю просту істину збагнули на самому краї свого життя. Їхні останні слова кликали не до помсти, а до пильності, до мудрості, сподіваючись, що ті, хто виживе, не допустять війни. Через десятиліття долинають до нас слова чеського журналіста-антифашиста Юліуса Фучика: «Люди! Я любив вас! Будьте пильними!»
 
Ведуча. У вихорі війни загинув видатний педагог і письменник Януш Корчак. Загинув він разом зі своїми вихованцями у газовій камері крематорію. Його вигук: «Це не повинне повторитись!» — ми маємо пам’ятати завжди.
Ведучий. Сотні тисяч українців, які загинули в крематоріях, концтаборах фашистської Німеччини, розстріляні в Бабиному Яру в Києві, задушені вагонетками у шурфах донбаських шахт, закликають: «Люди! Бережіть мир!».
Звучить уривок з пісні «Бухенвальдський набат».
Ведуча. Під час Другої світової війни, чергову річницю закінчення якої ми відзначаємо цього року, загинуло 55 млн людей, серед яких більшість — це мирні жителі. Тому вимога міжнародної громадськості про покарання воєнних злочинців була абсолютно справедливою.
 
Ведучий. На підставі Московської декларації і Потсдамських рішень уряди країн антифашистської коаліції, а саме: СРСР, США, Велика Британія, Франція — підписали 8 серпня 1945 року в Лондоні угоду про судове розслідування і покарання головних воєнних злочинців держав «Осі». Ця угода передбачала створення Міжнародного трибуналу для суду над воєнними злочинцями. Московська декларація оголосила принцип територіальної підсудності, тобто йшлося про вимогу судити звинувачених за місцем злочинів. Оскільки багато хто перебував у розшуку, 26 листопада 1968 року Генеральна Асамблея OOН прийняла міжнародну конвенцію про незастосування терміну давності щодо військових злочинців та осіб, які здійснили злочини проти людства і людяності.
Ведуча. У старовинному баварському містечку Нюрнберзі, де починала свій шлях до влади нацистська партія, з 20 листопада 1945 р. до 1 жовтня 1946 р. відбувався військовий трибунал над злочинцями війни.
До складу Міжнародного воєнного трибуналу ввійшли:
від СРСР — заступник Голови Верховного Суду СРСР, генерал-майор юстиції Нікітченко,
від США — член Верховного Суду Баддл,
від Великобританії — член Верховного Суду Лоуренс,
від Французької республіки — професор права Донед’є де Вабр,
головою трибуналу був обраний суддя з Великобританії Джеффрі Лоуренс.
Звинувачами були:
від СРСР — прокурор України Р. А. Руденко,
від США — член Верховного Суду Джексон,
від Великобританії — генеральний прокурор Шоукросс,
від Франції — міністр юстиції де Монтан, а після його відставки — Шампет’є де Ріб.
Ведучий. В акті звинувачення містилась вимога визнати винними:
імперський Кабінет Міністрів Німеччини,
керівний склад фашистської партії,
охоронні загони СС,
органи безпеки,
державну таємну поліцію (гестапо),
штурмові загони фашистської партії СА,
Генеральний штаб і Верховне командування німецьких збройних сил.
Ведуча. Гітлерівському керівництву було висунуто рахунок за трьома пунктами звинувачення:
1. Злочини проти миру: планування, підготовка, розв’язання та ведення агресивної війни із порушенням міжнародних угод і домовленостей.
2. Воєнні злочини: порушення правил і законів війни — вбивства, знущання, катування, поневолення мирного населення на тимчасово окупованих територіях, знищення військовополонених, пограбування людей і країн.
3. Злочини проти людяності: винищення, катування цивільного населення, літніх людей та дітей, жінок, хворих.
Ведучий. Відбулось 403 відкритих засідання Міжнародного військового трибуналу, заслухано 116 свідків.
Ведуча. На сьогоднішньому судовому засіданні ми заслухаємо показання свідків з Польщі, Чехії, Юго­славії, України, Білорусії, Англії, Росії, Франції, Японії, Республіки Татарстан.
Суддя. Встати, суд іде! (Судді, обвинувачі, свідки займають свої місця.)
Прошу присутніх сісти. Розпочинаємо слухання показань свідків. Всі учасники судового засідання мають винести власний вирок злочинцям за результатами прослуховування свідчень. (Роздаються аркуші паперу.)
Свідчить Юліус Фучик, чеський письменник, публіцист, учасник Руху Опору в Чехії
 
1. Це сталося 14 квітня 1939 р. Словаччина після Мюнхенської угоди оголосила себе самостійною державою, а президент Гаха одразу помчав у Берлін, щоб вклонитися Гітлеру.
2. Чехія 15 квітня 1939 р. капітулювала. Юліус Фучик сказав: «З фашистами треба боротись, незважаючи на капітуляцію уряду. Віднині боротьба буде набагато важчою».
3. Окупанти на мотоциклах рухалися повільно, ніби на параді. Потемніле празьке небо зустріло прибульців слізьми холодного дощу.
4. Юліус Фучік відмовився співпрацювати з фашистською газетою і був відправлений з Праги до Хотимержа, де батько Юлека ще до війни купив дім.
5. У вересні 1939 р. фашисти захопили Польщу. 17 днів чинила героїчний опір фашистським окупантам польська армія, але була розгромлена.
6. У липні 1941 р. вийшов перший нелегальний номер «Руде Право», цілком написаний Юліусом Фу­чиком. Останній номер вийшов у травні 1942 р., але вже без Фучика. Його було заарештовано 24 квітня 1942 р.
7. Дружину Фучика Густину заарештували наступного дня.
8. Допит обох вели в одній в’язниці. Знущалися, загрожували розстрілом.
9. 23 лютого 1943 р. відбулася остання їхня зустріч. Це було в день 40-річчя Юліуса.
10. Густину Фучикову відправили в концтабір Равенсбрюк. В’язнів звільнили радянські війська у травні 1945 р. Густина дісталася Праги і дізналася, що 8 вересня 1943 р. Фучика стратили у в’язниці Пльотцензеє в Берліні.
11. У в’язницях, де утримували Юліуса Фучика (Панкрац, Моабіт, Пльотцензеє), застосовували нелюдські тортури. Ось як він писав: «Це були звірі, що розмовляли чеською мовою, з дубинками та залізними прутами в руках. Чехів-в’язнів вони катували так, що навіть багато гестапівців не витримували цього видовища. Вони мордували і вбивали просто із садизму: вибивали зуби, били так, що лопались барабанні перетинки, видавлювали очі, били ногами в пах, проломлювали черепи, забивали до смерті з нечуваною жорстокістю. Щодня я бачив цих катів... Нам допомагала лише віра в те, що вони не уникнуть покарання навіть тоді, якщо б їм вдалося умертвити всіх свідків своїх злочинів». Записки Юліуса Фучика побачили світ у 1945 р., їх було опуб­ліковано під назвою «Репортаж із зашморгом на шиї». Фучик звертався до нас у майбутнє: «Про одне лише прошу тих, хто переживе цей час: не забудьте! Не забудьте ні добрих, ні злих, наполегливо збирайте свідчення про тих, хто загинув за себе і за вас. Люди! Я любив вас! Будьте пильними!».
Свідчення уряду Чехословаччини на Нюрнберзькому процесі
 
Це сталося 9 червня 1942 р. Село Лідіце було оточене за наказом гестапо; солдати прибули на 10 автомобілях. До села увійти можна було, а вийти — ні. 12-літній хлопчик намагався втекти — його застрелили. Те саме сталося з жінкою, яка намагалась сховатися. Її вбили пострілом у спину.
Жінок і дітей загнали у приміщення школи. Чоловіків замкнули в підвалі. Їх виводили по 10 чоловік і розстрілювали. З ранку до четвертої дня чоловіків у селі не залишилося. Було розстріляно 172 дорослих чоловіки і 16 юнаків. Потім кати сфотографувалися на місці страти біля трупів. Жінок і дітей заслали до концтабору Равенсбрюк. Їх було 195. Нікого живих не залишилося. Немовлята, народжені в таборі, були вбиті. 90 дітей були відправлені в концтабір Гнейзенау, де їхні сліди зникли.
Спустошене село вщент спалили. Семеро дітей віком до 1 року були відібрані після огляду «расовими експертами» й відіслані до Німеччини, де їхні сліди загубилися.
Свідчення України про окупаційний режим на українських землях
 
Нацистська ідеологія базувалась на теорії виключності арійської раси, всі інші нації оголошувались неповноцінними. Політика нацистів передбачала встановлення світового панування арійської раси, а неповноцінні народи підлягали частково винищенню, частково — перетворенню на рабів, які б підкорялись німецькій арійській расі. Винищенню підлягали особливо ті, які мали хоч найменшу здатність до непокори.
Окупаційний режим на українських землях виявився у вивезенні працездатної молоді до Німеччини на примусові роботи, масовому пограбуванні, насильстві, здирстві, розстрілах, спаленнях цілих сіл.
На Україні фашисти створили для єврейського населення 50 гетто — особливих адміністративно-табірних одиниць, де кожний (від немовляти до людини похилого віку) вважався в’язнем і підлягав фізичному винищенню. В Україні фашисти замордували 850 тисяч євреїв. Для ідеологічних, національних противників та для військовополонених було створено на Україні 180 концтаборів.
Всього на українській землі фашисти вбили і замордували близько 3,2 мільйонів мирного населення, 1,3 мільйонів військовополонених. На каторжні роботи було вивезено 2,3 мільйонів юнаків і дівчат.
Слухання свідків розстрілів у Бабиному Яру
 
Вже наступного дня після вступу до Києва нацистський режим приступив до методичного винищення жителів. 24 вересня було оголошено, щоб всі кияни-євреї брали найнеобхідніші речі, документи, дорогоцінності і збирались у визначених місцях для відправки на їхню батьківщину. Люди повірили і сім’ями зібрались у далеку путь.
Малих дітей рідні везли на візочках чи несли на руках. Але замість залізничного вокзалу їх погнали до Бабиного Яру, ведучи через живий коридор зігнаних на це злодійське видовище киян та тісні шеренги озброєних охоронців з автоматами.
Раптом у колонах збагнули, що їх ведуть на страту. Люди намагались врятувати хоча б найменших, немовлят. Вони кидали замотані в пелюшки маленькі згорточки у людський натовп. Та тих, хто ловив немовлят, також заганяли у єврейську колону приречених...
Сьогодні в центрі меморіалу у Бабиному Яру ми бачимо скульптуру: зв’язана молода жінка в українській вишиванці, до грудей якої тягнеться єврейське дитя, яке вона намагалася врятувати. За два вересневі дні 1941 р. у Бабиному Яру було розстріляно 33 тисячі євреїв. Бабин Яр став місцем поховання для 200 тисяч киян та військовополонених.
Ведучий. Після затвердження плану «Барбаросса» — плану блискавичного розгрому СРСР за 8 тижнів — державна таємна поліція фашистської Німеччини приступила до розробки генерального плану «Ост» — плану масового винищення і покріпачення народів Східної Європи.
План передбачав насамперед винищення, розпорошення, виселення і перетворення на рабів слов’ян­ських народів: поляків, чехів, словаків, українців, білорусів, росіян.
Гітлер заявляв: «У місію охорони німецького населення входить обов’язок винищувати людей нижчої раси».
17 червня 1941 року Гітлер видав наказ, в якому німецьким солдатам дозволялось грабувати і винищувати радянське населення. А офіцери отримували дозвіл знищувати людей за своїм рішенням та вживати каральних заходів щодо мирного населення.
За день до нападу на СРСР кожен солдат отримав спеціальні пам’ятки.
«У тебе немає серця, нервів, на війні вони не потрібні. Придуши в собі жаль і співчуття, вбиваючи будь-якого росіянина, радянського. Не зупиняйся, якщо перед тобою старий чи жінка, дівчина чи хлопчик — убивай, цим ти врятуєш себе від загибелі, забезпечиш майбутнє своїй родині і сам уславишся навічно».
За три роки окупації Білорусії фашисти перетворили на руїни 209 міст, знищили 9200 сіл, з яких 186 — разом із жителями. Розстріляно, спалено, закатовано понад 2 мільйони 20 тисяч мирних жителів.
Свідчить білоруська Хатинь
 
Це сталося 22 березня 1943 р. Спеціальний каральний загін фашистів оточив село. Жоден дорослий не міг бути непоміченим. Тільки трьом дітям: Володимиру Яскевичу, Соні Яскевич і Сашку Желобковичу пощастило втекти. Решту населення, всіх — від мала до велика — фашисти загнали в сарай. Йосип та Анна Барановські потрапили туди із своїми 9 дітьми, Олександр та Олександра Новицькі — з 7 дітьми. Не защеміло серце карателів, коли взяли на страту 19-літню Віру Яскевич з півторамісячним сином Анатолієм; сім’ю Йотка, наймолодшому з яких був один рік. Два роки виповнилось Михайлику Желобковичу, Оленці Миронович, Володимиру Карабану. Гітлерівці зачинили двері, обклали будівлю соломою, облили бензином і запалили. Величезне полум’я здійнялось до неба. В диму задихались і кричали діти. Тих, хто намагався вирватись з вогню,— розстрілювали. 149 жителів згоріли живцем. Серед них — 75 дітей. Село фашисти пограбували і спалили вщент. Та не всі свідки цього жахливого злочину загинули. Троє вийшли живими з вогню. Це — Віктор Желобкович, Антон Барановський, Йосиф Камінський.
«Коли під натиском десятків людей впали двері сараю і люди, охоплені жахом, у палаючому одязі кинулись хто куди,— фашисти відкрили вогонь по втікачах.
У палаючому одязі, міцно тримаючи за руку семирічного Вітю, бігла Анна Желобкович, намагаючись прикрити свого сина від куль власним тілом. але мати раптом впала, скошена автоматною чергою. Впав і Вітя. Поранений у руку, він знепритомнів. Так і пролежав хлопчик біля тіла мертвої матері, що двічі подарувала йому життя, до відходу карателів, які прийняли його за мертвого.
З дев’яти дітей сім’ї Барановських живим лишився лише 12-річний Антон, поранений в обидві ноги.
Третій свідок хатинської трагедії — Йосиф Йосифович Камінський. Поранений, обгорілий, він знайшов серед трупів сплюндроване тіло свого сина Адама і почув його передсмертні слова. Це він височить з каменю зі своїм мертвим сином в центрі меморіалу Хатинь, автори якого — білоруські архітектори Градов, Занкевич, Левін, скульптор Селіханов та інженери Макаревич. Вуста Нескореної Людини із закатованою дитиною на руках вигукують: «Нехай буде проклятий фашизм!».
Свідчить щоденник Тетяни Савичевої, ленінградки, яка померла від дистрофії
 
«Женя померла 27 грудня, о 12.30 годині ранку 1941 року». (Женя — це сестра Тетяни)
«Бабуся померла 25 січня о 3 годині дня 1942 року». «Льока (це брат Тетяни) помер 17 березня о 5 годині ранку, 1942 року». «Дядя Вася помер 13 квітня о 2 годині ночі 1942 року». «Дядя Льоша — 10 травня о 4 годині 1942 року». «Мама — 13 травня о 7.30 ран­ку 1942 року». «Савичеви померли».
Дівчинка розгортає сторінку з буквою «У» і додає: «Усі померли». Ще посиділа трохи. Подивилась на щоденник. Відгорнула букву «О» і написала:
«Одна залишилась Тетяна».
Таню врятували від голодної смерті. Вивезли дівчинку із Ленінграда. Але виснажена дитина довго не прожила.
Не стало і Тетяни Савичевої.
Свідчить Маруся Мальцева, вихованка Таганрозького дитячого будинку, в’язень дитячого концтабору у Великій Лепетисі
Військовий кінооператор В. А. Сущинський зняв документальний фільм «Лепетиська трагедія».
Коли німецькі війська відступали після битви на Курській дузі, вони захопили в полон дітей Таганрозького дитбудинку. Восени 1943 року до Великої Лепетихи привезли 100 дітей.
Протягом 5 місяців дітей використовували як донорів для поранених німецьких солдат. Коли ж у лютому 1944 року німецьку оборону було прорвано, фашисти, щоб приховати сліди свого злочину, вирішили утопити знесилених дітей у Дніпрі. Та не встигли. Передові загони Червоної Армії завадили здійснити цю нелюдську акцію. Діти були врятовані.
Свідчить Северина Шмаглевська, колишній в’язень жіночого концтабору в Равенсбрюці — Біркенау (Польща)
В 1942 році Біркенау називали Освенцим-2. Заболочена рівнина, оточена колючим дротом, і табірні будівлі, збудовані нашвидкоруч. Це був своєрідний зал очікування перед входом до крематорію, через який проходило 20–30 тисяч чоловік щодня. Удень і вночі диміли труби крематорію. В таборі час нібито зупинився.
Люди нервували, щоб їх не розлучили, бо йшли туди цілими сім’ями. Подекуди відбирали маленьких дітей, немовлят. Їх кидали в печі живими. А люди, які нічого не знали про ці споруди з високими трубами, вважали, що їх ведуть до лазні. Ось люди входять до просторої чистої зали, де, як у корабельній каюті, всі предмети міцно пригвинчені, вздовж стін металеві лави, ніби в приймальні лікаря. При вході в довгий коридор — велика червона стріла, під якою надпис шістьма мовами: «В лазню та дезінфекційну камеру». Тут люди роздягаються і ретельно складають свої речі, розраховуючи на швидке повернення. Члени зондеркоманди вручають кожному рушник і мило, щоб приспати пильність.
Люди заходять до лазні — величезної порожньої зали, де немає нічого, окрім прикритих ковпачками отворів, що нагадують вентилятори. Електричні лампочки приховані десь у стелі. Коли двері за останнім ув’язненим зачиняються, з отворів унизу сипляться блакитні кульки. Це газ циклон.
Ні, зовсім не просто померти від газу. Смерть наступала не одразу. Відомо, що німці економили газ чи то тому, що його було мало, а приречених на смерть — мільйони, чи то з міркувань нелюдських медико-психологічних дослідів. Відомо, що в деяких камерах були віконця спостереження, через які «вчені» фіксували поведінку людей. А потім електрики (робітники) входили до камери, виносячи трупи. Вони відзначали, що трупи застигли в позах, які свідчили про відчайдушну боротьбу та нелюдські муки. За час функціонування Біркенау тут було знищено 130 тисяч жінок з дітьми.
З матеріалів Нюрнберзького трибуналу
У Краківському воєводстві (Польща) у 1939 р. був створений один із найбільших «таборів смерті» — Освенцим. Тут було знищено понад 4 мільйони громадян Польщі, Франції, Радянського Союзу, Бельгії, Голландії, Чехословаччини, Югославії, Румунії, Угорщини та інших країн.
Німецькі професори і лікарі проводили «медичні» експерименти над живими людьми: чоловіками, жінками, дітьми. Для жахливого цинічного винищення людей були створені газові камери і крематорії, хірургічні відділення та «наукові» лабораторії. Рештки людей використовувалися для збагачення фірм: у трупів виривали золоті зуби і коронки, а з кісток робили добриво — суперфосфат (в Освенцимі було знайдено документ, згідно з яким табір продавав подрібнені людські кістки фірмі «Штрем» для переробки їх на добриво. Документ свідчив, що цій фірмі було відправлено 112 тонн 600 кг кісток). Для промислових цілей використовували жіноче волосся, шкіру. Щодня в Освенцимі знищували і спалювали 10–12 тисяч чоловік.
Свідчить Іво Лола Рібар (1916–1943), учасник руху Опору в Югославії
 
Захопивши всю Європу, фашистська Німеччина вдерлася до Югославії. Тут було встановлено жорстокий фашистський «новий порядок». У відповідь почався рух Опору проти фашистських окупантів. Було створено Верховний штаб Народно-визвольної армії Югославії на чолі з генеральним Секретарем КПЮ Йосипом Броз Тіто. Членом Верховного штабу став Іво Лола Рібар, молодий юрист, головний редактор підпільної газети «Омладінська боротьба». На кінець 1941 р. у лавах партизан воювало 80 тисяч бійців.
Фашисти довго шукали Іво Рібара, але він був невловимим. Тоді гестапівці схопили наречену 25-літнього Іво Слободу Трайкович. Вся її родина: батько, мати, четверо сестер — були відправлені до табору смерті, що в передмісті Бєлграда Баніце. Від Слободи вимагали написати Іво Лолі Рібару листа і викликати його в Бєлград. Але дівчина відмовилася зрадити нареченого — борця проти фашизму. Тоді фашистські нелюди розправилися зі Слободою: після жорстоких катувань її вкинули до автомобіля-душогубки разом з родиною. Сам Іво Лола Рібар загинув 27 листопада 1943 р.
Свідчить Кліфтон Честер, сержант морської піхоти Англії, герой роману «Європа–45».
Німецьке командування приступило до розробки і виготовлення нової зброї — фаустпатронів та ракет ФАУ-І, ФАУ-ІІ.
У Голландії були збудовані ракетні бази, звідки здійснювався обстріл Великобританії через Ла-Манш.
Спочатку на Лондон запускались ракети ФАУ-І, своєрідні літаки-снаряди. Вага їх — понад 2 тонни. Довжина вісім метрів. Короткі крила, хвіст, як у звичайного літака. Цей снаряд запускався катапультою, а далі летів на ракетному пальному. Вибухівки мав у собі 800 кг. Так, звичайна авіабомба піднімалася на висоту до 3-х тисяч метрів, швидкість — 600 кілометрів за годину. Однак вона був досяжна для анг­лійських зеніток. Німці ж розробили нову ракету ФАУ-ІІ — керовану на відстані рідинну ракету. Довжина — 20 метрів. Вага — 12,6 тонни. Вибухівки — 1 тонна. Пальне — етиловий спирт і зріджений кисень. Летить на висоті 90 кілометрів зі швидкістю 1600 метрів за секунду, тобто у 5 разів швидше, ніж звук. Боротися з ракетою було неможливо. Їх встигли запустити 14 штук. Ніхто не знав, чому фашисти запускають ракету тільки ввечері, перед заходом сонця. Кліфтон припустився думки, що це робилося навмисне. У цей час англійські родини збираються після роботи вдома. Матері виводять дітей на прогулянку, батьки пораються у квітничках. Це час, коли англієць з особливою силою відчуває привабливість мирних днів. І ось тоді з неба раптом падає на його родину війна. Вона руйнує, спустошує, вбиває, сіє переляк у серцях і відчай у душах. А цього тільки й треба фашистам. Вони хочуть залякати англійців. Начальник ракетної бази сидить перед пультом. Все вивірено до останніх уламків секунди. Ракета має злетіти перед заходом сонця. Вона буде гнатися за сонцем, щоб упасти на вулиці Лондона тієї самої миті, коли останній промінь небесного світила згасне на червоних вежах Тауера.
Свідчить Януш Корчак — видатний письменник, антифашист, педагог
Януш Корчак — літературний псевдонім Генріха Гольдшміта — учасника Першої світової війни, в якій він брав участь як військовий лікар. На фронті написав книгу зовсім невоєнного характеру: «Як любити дітей».
Після Першої світової війни Януш Корчак присвятив себе служінню дітям, він працював у дитячому будинку для сиріт. Він створив у дитячому будинку республіку, головними засадами якої були рівність, справедливість, доброта. У Будинку сиріт було запроваджено суд, куди діти могли подавати позов на вихователя, що вчинив несправедливо. Суддів обирали серед дітей, і винні давали свідчення. Діти розробили свій Кодекс. Ось його окремі статті: «Суд вибачає, тому що звинувачений покаявся у своєму проступку»; або: «Суд вважає, що підсудний мас право так вчинити». Коли німці напали на Польщу, в дитячому будинку перебувало 200 дітей. Янушу Корчаку навіть в умовах війни вдавалося зберігати в Будинку сиріт особливий людяний ідеальний мир. У педагога були величезні задуми, яким не судилося здійснитися. Сама історія Будинку сиріт у варшавському гетто свідчить, що Януш Корчак робив усе можливе, щоб врятувати дітей. Педагог знав, що всі вони приречені, але намагався кожну секунду дитячого життя зробити хоч трохи щасливою, менш жахливою. Корчаку запропонували залишити гетто і врятувати своє життя. За словами співробітника Будинку сиріт Ігора Неверлі, коли він йому це запропонував, Корчак так глянув на нього, що він весь затремтів. Корчак спитав: «А ви б залишили власну дитину у нещасті, хворобі, небезпеці? А тут — 200 дітей. Як їх залишити самих у запломбованому вагоні і в газовій камері? Чи можна таке пережити?»
5 серпня 1942 року за наказом гітлерівців Будинок сиріт — діти і дорослі — вишикувалися на вулиці. Корчак і його діти розпочали свій останній шлях. Над дитячою колоною майоріло зелене полотнище-знамено. Попереду йшов Корчак, ведучи за руки двох дітей — хлопчика і дівчинку. Навіть фашисти поступилися перед цією колоною приречених. З Варшави поїзд повіз дітей у концтабір Треблінку. Історія загибелі Корчака — попередження всьому людству: це не повинне повторитись.
Емануель Вільгемблюм, закатований згодом фашистами, керував архівом варшавського гетто. В архіві збереглась його розповідь про останні години життя Будинку сиріт.
«Нам повідомили, що ведуть школу медсестер, аптеки, дитячого притулку Корчака. День був немилосердно спекотним. Дітей з інтернатів я розсадив у кінці площі, біля стіни. Мав надію, що на сьогодні їх вдасться врятувати. Натовп людей вливався у вагони, і я сподівався, що для дітей місця не вистачить. Раптом надійшов наказ: вивести інтернат. Ні! Цього видовища я ніколи не забуду! Це не був звичайний марш до вагонів, це був організований мовчазний протест проти бандитизму! Йшли вишикувані по четвірках діти. А попереду — вчитель з піднятими на руках двома дітьми. Навіть допоміжна поліція стала струнко і віддала йому честь».
Свідчить ще один в’язень
«Я був на умшлагплаці, коли з’явився Корчак із Будинком сиріт. Люди завмерли, наче перед ними постав ангел смерті... Так строєм, по чотири в ряд, із прапором, із керівниц­твом попереду, сюди ще ніхто не приходив. «Що це?»,— вигукнув комендант. «Корчак з дітьми»,— сказали йому, і він замислився, почав щось пригадувати, але згадав лише тоді, коли діти були уже у вагонах. Комендант спитав Доктора (тобто Корчака), чи не він це написав «Банкротство маленького Джека». 
— Так, а чи пов’язано це хоч якоюсь мірою з відправкою ешелону?
— «Ні, просто я читав у дитинстві вашу книжку, гарна книга. Ви можете залишитися, Докторе...
— А діти?
— Неможливо, діти поїдуть.
— Ви помиляєтеся, — вигукнув Доктор,— ви помиляєтеся, діти перш за все! — і захлопнув за собою двері вагону.
Наступного дня Януш Корчак загинув разом зі своїми дітьми в одній із газових камер табору смерті у Треблінці.
Свідчить учасник французького руху Опору Еміль Валле
«Я це бачив. Я це пережив сам. Я був одним із в’язнів Маутхаузена, я був там. У січні–лютому 1945 року союзні війська наступали і переслідували останні частини есесівців. На Східному фронті швидко просувалась Червона Армія. Відступаючи, фашисти зі скаженою люттю все руйнували, вбивали людей, примножуючи свої злочини. Евакуювалися концтабори, розкидані по землях Європи. Під час евакуації із Освенциму і таборів Верхньої Сілезії більшість в’язнів були вбиті по дорозі. На початку лютого 1945 р. в 20-градусний мороз людей відправляли із Заксенхаузену до Маутхаузену. Роздягнених в’язнів помістили у розбиті вагони, так, що половина їх замерзла у дорозі. У Маутхаузен привезли живими тільки 500 чоловік, і серед них був 70-літній генерал Радянської Армії Дмитро Карбишев, що, потрапивши у полон у 1941 р., перебував у таборах, відмовившись служити німцям. В’язнів роздягли догола і залишили на цілу ніч на подвір’ї. Люди, а серед них були і діти, тулилися одне до одного і так грілись. Вночі температура знизилася. Але есесівцям здавалося, що люди довго не помирають. Вони стали заганяти їх у лазню, а потім розімлілих знову виганяли на подвір’я. Так повторювалось тричі. Мокрі люди босими йшли по снігу, відкриті морозному вітру. Їх примушували ще й танцювати. Виснажені, в’язні падали десятками, тих же, хто намагався піднятись,— добивали. А потім, озброївшись пожежними шлангами, есесівці стали обливати ув’язнених холодною водою на морозі. Крики, стогін, передсмертна агонія. Люди поступово вкривалися льодом і навіки затихали. Разом з ними загинув і Карбишев.
Свідчення Садаки Сасакі, 13-літньої дівчини, жительки м. Хіросіма
Це було влітку 1945 року. Стояла добра тиха погода. Розпочинався день 6 серпня. Ще йшла війна, але моя країна була вже на грані капітуляції. Тато мій загинув на війні.
Я була маленькою. Жили ми з мамою. І ось: сліпучий, зеленкуватий спалах, потім — вибух, хвиля пекельно гарячого повітря і наступної миті все навколо спалахує. Тиша, що наступила після нечуваного грому, раптом порушується тріском вогню, що розгорявся з величезною силою. Під хмарою уламків будинку, що упав, лежать зніяковілі люди, у полум’ї гинуть жінки, які намагаються вискочити з вогняного кільця, та даремно. Мить — і з людей спадає обгорілий одяг, на тілі з’являються і лопаються багрові пухирі, й клапті шкіри сповзають на землю...
Не люди — привиди, засліплені, очманілі, безладно рухаються з конвульсійними зойками від нелюдського болю. На землі грудне немовля. Поряд мертва мати, що накрила його власним тілом... Це була я — попечена, ушкоджена під вагою материного тіла, але жива. Ні в кого не було сили допомогти, підняти. Оглохлі й попечені люди рухались натовпом з піднятими руками, шукаючи виходу. Як я опинилася на лікарняному ліжку, — не пам’ятаю. Мабуть, не всі втратили розум, хтось врятував мене. Янки побудували шпиталь жертвам Хіросіми, в якому нічого не лікували, а лише досліджували, як швидко помирають люди від променевої хвороби.
В одному зі шпиталів смертельно хвора дівчина виробляла паперових лелек. Було таке повір’я, що той, хто зробить 1000 лелек, буде жити. Садака (так звали ту дівчину) квапилась, але встигла зробити тільки 643 лелеки... Після її смерті всі діти Хіросіми та інших міст усього світу почали робити паперових лелек і продавати їх, щоб зібрати гроші на пам’ятник на могилі Сасакі, що був би свідченням протесту проти атомної війни.
Журавлі Садака Сасакі
Ти житимеш, Садака Сасакі. Лишень
Послухай — забудь отой день,
Коли на березі Ота була ти,
Сміялася межи дітей,
Забудь тінь літака прокляту,
Літака «Еноліакагей».
Ти зможеш усе, не плач уві сні,
Заплющ свої очі, коли перед ними
Клубочиться знов чорний дим Хіросіми
І корчиться лялька твоя на землі...
Ти виросла вже, і тепер над тобою
Тринадцятий раз вишні цвіт осипають.
Сьогодні зі школи дівчатка юрбою
Прийшли і сердечно тебе привітають.
Садака Сасакі! Ти будеш жити!
І лікар казав так тобі, тільки треба
Лелек, журавлів паперових зробити
Багато. Аж тисячу. Потім до неба
Ти пустиш літати їх ген над землею.
Одні принесуть тобі вранці з зорею
Сніп казок чудових, дивом розлитий.
А другі ще мушлі з морськими дарами,
А треті — іскристі сніги Фудзіями,
Щоб жар твій і біль назавжди загасити.
Смієшся! Як любо! 
                              Ось — перший і сьомий.
З гнізда твоїх рук журавлі відлітають.
День гасне. Здається, поменшала втома.
— Чому не вертаються птахи? — питає.
— Наступних чекають... 
                               Шістсот сорок третій...
Чому ти його тільки чорним малюєш,
Неначе він вісник нещадної смерті?
Садака Сасакі, пусти його! Чуєш? Не чує...
Лиш крик журавлів піднебесний
Понад Хіросімою і Нагасакі.
Чому ж ви спізнилися, птахи, принести
Рятунок маленькій Садака Сасакі?
Максим Танк (білоруський поет)
Закінчення
Присутнім пропонується винести свій «вирок» (ведуча збирає аркуші паперу, роздані на початку заходу).
Суддя. Встати! Суд іде. (Зачитує «вироки» присутніх.)
З досвіду: «Засуджую за знущання над невинними людьми», «Засуджую», «Фашизм — це чорна чума», «Винні у всіх скоєних злочинах», «Засудити фашизм», «Кінець війні! І слава Богу! Будемо жити у мирі і злагоді», «Не залишати непокараними за злочин», «Бути пильними, мудрими, щоб не повторились жахливі сторінки фашизму», «Немає помилування звірствам фашизму. Бог не залишить це без покарання».
Звучить останній куплет пісні «Бухенвальдський набат».
Література
1. Корчак Я. Избранное. — К., 1988.
2. Загребельний П. Європа–45. — К., 1985.
3. Шмаглевская С. Дым над Биркенау. — М., 1970.
4. Жилин П. А. Как фашистская Германия готовила нападение на Советский Союз (расчёты и просчёты). — М., 1966.
5. Попов Н. В. Новейшая история в художественно-исторических образах. — 1980.
6. Решен Е. Г. Генерал Карбышев. — М., 1971.
7. Яковлев М. М. Книга для чтения по новейшей истории. — М., 1984.
Подається за: Ліпатнікова К. А. Суд людської пам’яті \\ Історія та правознавство. — 2005. — 25 (53)

Категорія: Виховні заходи | Додав: uthitel (12.01.2014)
Переглядів: 2098 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: