Історико-літературна композиція «Трагедія Бабиного Яру» - Виховні заходи - Виховна робота - Каталог статей - Учительська світлиця
Головна » Статті » Виховна робота » Виховні заходи

Історико-літературна композиція «Трагедія Бабиного Яру»

Історико-літературна композиція «Трагедія Бабиного Яру»

Мета: донести до учнів основний зміст подій, що відбулись в Бабиному Яру в 1941–1943 рр. та у 1961 р., викликавши в них глибоке співчуття до жертв трагедії, обурення, відразу до насильства і шовінізму, усвідомлення цінності людського життя.

Обладнання: плакат з обкладинки книги А. Кузнєцова «Бабин Яр», магнітофон, музичні записи: «Місячна соната» Бетховена, «Лакримоза» Моцарта, пісня «Бухенвальдський набат».

Звучить перша частина «Місячної сонати» Бетховена.

Учитель. Шановні друзі! Ми зібралися сьогодні тут, щоб віддати данину пам’яті тим, хто мученицькою смертю загинув в Бабиному Яру під Києвом 66 років тому. В перші ж дні масових розстрілів тут одразу загинуло 70 тис. осіб. Загальна ж кількість жертв за час окупації сягнула 200 тис. Сьогодні ми будемо говорити про війну і про смерть у всій її неприкритій жахливості. Про це написав Анатолій Кузнєцов у своєму документальному романі «Бабин Яр». Під час окупації письменник був 12-річним хлопчиком, жив у Києві на Куренівці і бачив все на власні очі. У книзі А. Кузнєцова тільки правда — все так, як це було...

Знову звучить музика, на сцену виходить ведучий.

Ведучий. Бабин Яр — величезний, можна сказати навіть величний, глибокий і широкий, як гірська ущелина. На одному краю гукнеш — на іншому навряд чи почують. По дну його протікав чистий, дзвінкий струмок.

Розповідь А. Кузнєцова

«Ми знали цей струмок як свої п’ять пальців, ми в дитинстві замружували його маленькими греблями і купалися. В ручаї був гарний зернистий пісок, але зараз він чомусь був усипаний білими камінцями. Я нахилився і підняв один, щоб роздивитися. Це був невеликий уламок кістки, з одного боку обпалений. Струмок вимивав кістки звідкілясь і ніс їх далі. І так ми довго йшли по цих кісточках, доки не дійшли до самого краю Яру, звідки витікав струмок. Яр тут став вузьким, а пісок став сірим. І раптом ми зрозуміли, що йдемо по людському попелу...

Тут же, поряд, упав шар піску, розмитий дощами, і з-під нього виглядав вугільний пласт завтовшки чверть метра... На схилі паслися кози, а троє хлопчиків-пастушків років восьми ретельно довбали молотками вугілля. Ми підійшли. Вугілля було зернисте, бурого відтінку.

– Що ви тут робите?

– А ось, золото видобуваємо!

Один із хлопчиків витяг з кишені пригорщ чогось брудного і блискучого, і підкинув на долоні. То були напіврозплавлені золоті обручки, сережки, зуби. Хлопці видобували золото...

Ми походили ще трохи, знайшли багато цілих кісток, ще сирий череп і знову шматки чорної золи — це була зола від багатьох людей, в ній всі перемішалися — і євреї, і українці, і росіяни... І я почав пригадувати все спочатку.

Німецькі війська вступили до Києва 19 вересня 1941 р. І одразу ж почали грабувати магазини, вдиратися в будинки, бити людей гумовими дубинками просто так... Життя стало нестерпним.

А через декілька днів на стінах міських будинків з’явилося оголошення: «Жиди м. Києва і околиць! У понеділок 29 вересня о 7 годині ранку вам належить з’явитися з речами, грошима, документами, цінностями і теплим одягом на Дорогожицьку вулицю. За неявку — смертна кара. За приховування жидів — смертна кара».

На світанку 29 вересня київські євреї з різних кінців міста повільно просувалися по вулицях у бік Лук’янівки. Багато хто відчував, що це смерть, але вірити у це не хотілося. Люди пекли хліб на дорогу, наймали підводи, щоб везти речі. Підтримуючи один одного йшли старі, матері несли на руках малят. Йшли люди з мішками, пакунками, валізами, ящиками. Діти пленталися за батьками. Молодь нічого не брала з собою. Паралізованих і хворих несли на ношах, на ковдрах.

Натовпи людей безперервним потоком рухався по вулицях, а на тротуарах стояли німецькі патрулі. І це тривало 3 дні і 3 ночі. Люди йшли, зупинялися і без слів обнімалися, прощалися, молилися. Місто причаїлося.

З наближенням до Бабиного Яру шум наростав, змішуючись із стогонами і риданнями. Більш ніж два роки Бабин Яр став забороненою зоною з дротом під високою напругою, з концентраційним табором. До Яру йшли тисячі людей, але ніхто звідти не повертався. Тільки чути було кулеметні черги: та-та-та, та-та... Під кінець над Бабиним Яром піднявся важкий, сморідний дим. Він йшов звідтіля три тижні».

Здавалося б, ніхто не повернувся з цієї долини смерті. Та все ж одній жінці вдалося зробити неможливе. Це була Діна Миронівна Пронічева, її розповідь записав Анатолій Кузнєцов.

Біля Яру просто неба була розгорнута ціла канцелярія, стояли письмові столи. Із натовпу щоразу відбирали по 30–40 осіб, забирали документи, цінні речі. Напівроздягнутих людей проганяли крізь подвійну шеренгу німецьких солдат, які жорстоко били усіх без розбору гумовими дубинками.

У Діни затьмарилося в голові. Але вона випростувалася, високо підняла голову і йшла, не згинаючись. Здається її покалічили, але вона продовжувала йти і лише повторювала про себе: «Тільки не падати, не падати». Тим, хто пройшов крізь шеренгу, наказували роздягатися догола. Вже з голих здирали золоті обручки, ланцюжки.

Почало вже сутеніти, і тому групу, в якій була Діна, не стали роздягати. Так і повели на край обриву одягненими. Діна глянула вниз і в неї запаморочило в голові — так високо їй здалося. А внизу було море кривавих тіл. На протилежному боці вона встигла роздивитися ручні кулемети і німецьких солдат.

Коли люди вишикувалися ланцюжком, один із німців узявся за кулемет і почав стріляти. Діна не стільки побачила, скільки відчула, як з обриву падали люди і як лінія вогню наближається до неї. Вона сказала собі: «Зараз!» — і, не чекаючи, кинулася вниз, стиснувши кулаки...

Їй здавалося, що вона летіла цілу вічність. У момент падіння вона не відчула ні удару ні болю. Спочатку її обдало теплою кров’ю, було таке відчуття, що вона упала у ванну з кров’ю. Вона лежала розкинувши руки, закривши очі.

Діна чула якісь звуки, стогони, плач навкруги себе: було багато недобитих людей. Вся ця маса тіл ледь помітно ворушилася від руху завалених живих.

Солдати підійшли до краю обриву почали світити ліхтарями униз і пристрілювати тих, хто видавався їм живим. Потім вони спустилися вниз, і Діна почула, що солдати ходять поряд по трупах, час від часу стріляючи в тих, хто ще ворушиться.

Один есесівець наткнувся на Діну, вона видалася йому підозрілою. Він посвітив ліхтариком, підняв і почав бити. Але вона висіла, мов лантух, і не подавала ніяких ознак життя. Тоді він наступив чоботом їй на груди, але не вистрілив і пішов далі по трупах.

Потім брязкіт лопати, почулися глухі удари піску об тіла, все ближче, і нарешті груди піску посипалися на Діну.

Її завалювало, але вона не ворушилася, доки пісок не засипав їй рота. Вона лежала обличчям догори, вдихнула в себе пісок, закашлялась і, майже вже нічого не розуміючи, почала борсатися від дикого жаху. Вона тепер воліла краще бути розстріляною, ніж живцем закопаною. Вона стала щосили згрібати з себе пісок, затамовуючи кашель, і нарешті вибралася з-під землі.

Вони там, нагорі, ці німецькі солдати й українські поліцаї (були й такі), видно, втомилися після такого важкого дня і тільки злегка присипали жертви, кинули лопати і пішли. Очі Діни були повні піску. Пекельна темрява навкруги і важкий м’ясний дух маси свіжих трупів...

Діна визначила найближчу піщану стіну, довго й обережно підбиралася до неї. Потім підвелася і почала робити в стіні ямки. Так, притискуючись до стіни, вона робила ямки, піднімаючись крок за кроком, кожної секунди ризикуючи зірватися знову вниз.

Нарешті вона майже дісталася нагору, намацала кущ і, відчайдушно ухопившись за нього, вибралася на поверхню. Потім вона ще довго повзла, раптом побачила німців, які сортували речі розстріляних людей. Нарешті Діна опинилася на дорозі, побачила забори, хати, відчула, що ніби врятувалася.

...Діна Пронічева потім ще багато разів була на крок від загибелі, переховувалась у руїнах Києва, по селах, її дітей врятували люди, вона довго розшукувала їх і знайшла вже наприкінці війни. Після війни вона повернулася в Київський ляльковий театр, де працювала актрисою.

Звучить музика, ведучі йдуть зі сцени.

Виступ учителя про концентраційний табір поблизу Бабиного Яру, про інші «фабрики смерті», про побудову миловарного заводу на території

Бабиного Яру

Звучить пісня «Бухенвальдський набат».

– У 1945 р. скінчилася жахлива війна. У травні 45-го святкували Перемогу не лише люди, але й природа. Буяли білим квітом сади, яскраво зеленіла трава. Та не скінчилася, на жаль, хроніка смерті в Бабиному Яру.

У повоєнні роки перший секретар Комуністичної партії України Хрущов вважав, що люди, розстріляні в Бабиному Яру, на пам’ятник не заслуговують. Почався період державного антисемітизму.

Антисемітизм — це вороже, зневажливе ставлення до людей єврейської національності тільки через те, що вони євреї, а не через те, що вони вчинили щось погане.

Лунали обережні голоси, що Бабин Яр — це не тільки єврейська могила, що там і українців, і росіян, і людей інших національностей, може, втричі більше, ніж євреїв. Дивний аргумент! Значить, якщо росіян і українців більше загинуло в Бабиному Яру, то значить, треба ставити пам’ятник? Яке дикунство вести такі підрахунки! У Бабиному Яру лежать ЛЮДИ.

Тоді українське керівництво на чолі з Підгорним вирішило знищити Бабин Яр, але не засипати (це дуже складно технічно), а залити. Бабин Яр перетнули греблею і почали качати в нього по трубах брудну воду з цегельного заводу. Анатолій Кузнєцов ходив туди і збентежено дивився на озеро бруду, яке вбирало в себе людський попіл, людські кістки. Це тривало кілька років. Греблю підсипали, вона потроху зростала і до 1961 р. досягла висоти шестиповерхового будинку.

А у понеділок 13 березня 1961 р. гребля не витримала і впала. О 8 год. 45 хв. ранку почувся страшенний рев, з Бабиного Яру викотився вал рідкої грязюки 10 метрів заввишки. Свідки, що спостерігали все це здаля, стверджують, що вал вилетів із Яру, як кур’єрський потяг, від нього неможливо було врятуватись, крики сотень людей потонули в ньому.

Натовп людей миттєво був накритий валом. Будинки зносило, ніби картонні, трамваї віднесло метрів за 200, де вони були поховані разом із людьми, що були всередині. Похований був трамвайний парк, лікарня, стадіон, інструментальний завод, весь житловий масив.

Міліція одразу ж оточила район лиха, місце катастрофи дуже оперативно було оточене високим парканом. Були навіть змінені траси авіаліній, щоб літаки не пролітали над Бабиним Яром і не могли його сфотографувати. Протягом двох років на місці катастрофи велися розкопки, але кількість загиблих так і не була визначена.

У 1962 р. почалася третя, найбільш серйозна спроба знищити Бабин Яр. Сюди було кинуто величезну кількість екскаваторів, бульдозерів, самоскидів. Ґрунт був засипаний назад у Яр і добре розрівняний. Через Бабин Яр проклали шосе.

На місці концентраційного табору побудували новий житловий район, можна сказати на кістках: коли рили котлован, постійно натикалися на людські рештки. Перший ряд будівель виходить балконами якраз на місця масових розстрілів євреїв у 1941 р.

На місті старого трамвайного парку побудували новий.

На місці загиблого житлового району побудували дев’ятиповерхові будинки, білі й модерні, як океанські лайнери.

Залишки греблі засадили молодими тополями...

Учениця читає вірш Є. Євтушенка «Над Бабьим Яром памятника нет...»

Над Бабьим Яром памятников нет.

Над Бабьим Яром шелест диких трав.

Деревья смотрят грозно, по-судейски.

Все молча здесь кричит, и, шапку сняв,

Я чувствую, как медленно седею.

И сам я — как сплошной

                       беззвучный крик,

Над тысячами тысяч погребённых.

Я — каждый здесь расстрелянный старик.

Я — каждый здесь расстрелянный ребёнок.

Ничто во мне про это не забудет!

(Є. Євтушенко)

Учитель оголошує хвилину мовчання на честь загиблих у Бабиному Яру.

Звучить вірш К. Симонова «Пам’ятайте!»

Подається за: Ревіна О. В. Історико-літературна композиція «Трагедія Бабиного Яру» \\ Історія та правознавство. — 2007. — 26 (126)

Категорія: Виховні заходи | Додав: uthitel (12.01.2014)
Переглядів: 775 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: