Уроки 27—28 Тема. Країни Африки та Латинської Америки в   другій половині хх  — на початку ххі  ст. - Всесвітня історія 11 клас - Старша школа - Каталог статей - Учительська світлиця
Головна » Статті » Старша школа » Всесвітня історія 11 клас

Уроки 27—28 Тема. Країни Африки та Латинської Америки в   другій половині хх  — на початку ххі  ст.
Уроки 27—28
Тема. Країни Африки та Латинської Америки
в   другій половині хх  — на початку ххі  ст.
Мета: розкрити особливості економічного, соціального і  політичного розвитку країн
африки та л атинської а мерики, виховувати розуміння історичних процесів,
формувати вміння захищати електронні презентації.
Очікувані учні зможуть характеризувати особливості соціально-економічного і  політичного
результати: розвитку країн л атинської а мерики і африки в  повоєнний час; пояснювати
причини виникнення близькосхідної проблеми та шляху її врегулювання; ана -лізувати процес утворення держави Ізраїль, варіанти революційного процесу
в  латинській америці, становище українців у  країнах регіону.
Основні поняття: деколонізація, модернізація, апартеїд, організація визволення палестини,
креольський неолібералізм.
Обладнання: карта, роздавальний матеріал.
Тип уроку: комбінований.
ХІД Уроку
I. Організаційний мО мент
II. а ктуалізація О п О рних знань і  вмінь учнів
; Завдання
1) Дж. Неру писав: «Чи мусимо ми прямувати англійським,
французьким або американським шляхами? Хіба ми ма-ємо час у 100—150 років, щоб досягти нашої мети? Це
нас абсолютно не влаштовує. У такому випадку ми просто
загинемо». Поміркуйте, як та завдяки чому уряду Індії
вдалося подолати вікове відставання.
2) Відомо, що роль лідера в історії країни дуже важлива.
Розкрийте роль сім’ї Неру—Ганді в розвитку Індії.
; Бесіда
1) Охарактеризуйте географічне положення країн Африки та
Латинської Америки.
2) Опрацюйте карти атласу і охарактеризуйте процес лікві -дації колоніалізму в Африці та Латинській Америці.
3) Дайте визначення понять: незалежність, суверенітет, про-цес отримання незалежності.
III. в ивчення нО в О гО матеріалу
Учитель організовує роботу із захисту електронних
проектів за темами: «Крах апартеїду на Півдні Африки», «Утво-рення держави Ізраїль», «Близькосхідна проблема та шляхи її
врегулювання», «Кубинська революція», «Революція в Чилі»,
«Українці в країнах регіону».
Матеріал для проектів
з агальн І в ІД омо С т І
Площа африканського континенту: 29,2 млн км. кв. (з ост-ровами — 30,3 млн км. кв.). Населення: 750 млн осіб — 13 %
населення світу. На території Африканського континенту роз-ташовані: Алжир. Ангола, Бенін, Ботсевана, Буркіна-Фасо, Бу-рунді, Габон, Гамбія, Гана, Гвінея, Гвінея-Бісау, Демократична
республіка Конго, Джібуті, велика частина Єгипту, Заїр, Замбія,
Зімбабве, Кабо-Верде, Камерун, Кенія, Лесото, Ліберія, Лівія,
Мавританія, Малаві, Малі, Марокко, Мозамбік, Намібія, Ні-гер, Нігерія, Руанда, Свазіленд, Сенегал, Сомалі, Судан, С’єрра-Леоне, Танзанія, Того, Туніс, Уганда, Центральноафриканська
республіка, Чад, Екваторіальна Гвінея, Ефіопія, Південна Афри -ка. За економічним розвитком країни континенту належать до
країн, що розвиваються. Ці країни малочисельні та невеликі за
економічним потенціалом. Економічно залежать від метрополії,
якій колись підкорялись.
Деякі країни континенту експортують топливо та сировину.
Нафту експортує Алжир, Нігерія, Лівія; залізну руду — Ліберія,
Мавританія; мідь — Замбія, Південна Африка; уран — Нігер, Та-бон; бавовник — Єгипет, Судан, Танзанія. Процеси глобалізації та
модернізації значно вплинули на економіку континенту. Розпочався
процес переходу до ринкової економіки, інтеграції сільськогоспо-дарських регіонів. МВФ та Світовий банк надають допомогу щодо
кредитування країн континенту. Негативними чинниками для еко-номіки є вплив зовнішніх факторів. Експорт Африки скоротився
вдвічі або на 21 млрд дол., у той час витрати на імпорт зросли до
60 млрд дол. Африканським країнам це сальдо є невигідним. Ство-рені інтеграційні організації конференції з безпеки, співробітництва
в Африці, Афро-Азіатські організації тощо. У 2002 р. було ство -рено Африканський Союз, до складу якого увійшли 53 держави.
І С торична Д ов ІД ка
Друга світова війна привела до активізації національно-визвольного руху в колоніальних імперіях Великої Британії,
Франції, Голландії. Здобувши перемогу над Японією, старі коло-ніальні держави намагалися зберегти тут свої панівні позиції,
однак нові реалії примусили їх переглянути політичний курс.
Становище молодих незалежних держав, що виникали
у Південно-Східній Азії, ускладнювалося однобоким розвитком
їхньої економіки і політичною нестабільністю. Значний вплив
на регіон справляло і суперництво між західними державами
та Радянським Союзом, який надавав широку підтримку кому-ністичним силам у цих країнах. Із 50-х pp. ХХ ст. відчутним
стало також втручання комуністичного Китаю.
17 серпня 1945 р. Індонезія була проголошена незалежною
республікою, президентом якої було обрано лідера Національ-ної партії Сухарно. Однак становище країни ускладнювалося
постійними внутрішніми конфліктами і втручанням голланд-ських колоніальних військ. У 50-ті pp. ХХ ст. в Індонезії була
націоналізована власність голландських компаній, розпочата
аграрна реформа.
Прагнучи до національного примирення в країні, Сухарно
в 1957 р. висунув пропозицію сформувати уряд «взаємного спів -робітництва» за участю всіх політичних сил. Однак протистояння
в Індонезії, у центрі якого були прокомуністичні сили і військо -ві, продовжувало наростати. У ніч на 1 жовтня 1965 р. комуністи
здійснили спробу державного перевороту, що була придушена
військовими силами на чолі з генералом Сухарто. Президента Су-харно було усунено, новим главою держави став генерал Сухарто.
У 70—80-ті pp. ХХ ст. в Індонезії була проведена денаціона -лізація у промисловості і сільському господарстві, іноземному ка-піталові були надані пільгові умови для інвестицій. Завдяки цим
заходам у країні останнім часом активно розвивається нафтова, га -зова промисловість, кольорова металургія, приладобудування та ін.
У 1946 р. була проголошена незалежність Філіппін. Однак
США зберігали тут свої військові бази та економічні позиції.
Тривалий час внутрішнє становище у країні було нестабільним
через численні конфлікти, які нерідко призводили до збройного
протистояння. У 70-х pp. ХХ ст. на Філіппінах була встановлена
військова диктатура Ф. Маркоса, був запроваджений військовий
стан і посилені репресії проти опозиційних рухів.
У результаті президентських виборів 1986 р. до влади при -йшла демократична опозиція на чолі з Корасон Акіно. Новий
президент провів низку радикальних перетворень: була прийнята
нова конституція, розпочата земельна реформа.

У Таїланді, який у період Другої світової війни був при-бічником Японії, ще в 1944 р. в результаті політичної кризи
відбулася зміна урядів: переорієнтація зовнішньої політики на
США та Велику Британію. Політичне становище у повоєнний
час також було нестабільним: двічі у країні встановлювалася
військова диктатура (1957—1973 pp., 1976—1977 pp.). Таїланд
залишається конституційною монархією.
Останнім часом у країні швидкими темпами розвивається
електроніка та електротехніка, нафтопереробна, хімічна та авто -мобільна промисловості.
У Малайзії у повоєнний період посилився національно-визвольний рух, що привело до проголошення 31 серпня 1957 р.
незалежності Малайської Федерації. Як і Таїланд, Малайзія
є конституційною монархією, її економіка зараз переорієнтову-ється на високоінтенсивні технології. Країна посідає одне з пер -ших місць у світі з виробництва олова, каучуку.
У серпні 1965 р. від Малайзії відокремився Сингапур
і став незалежною республікою. Сьогодні це один з найбільших
у Південно-Східній Азії фінансових та торговельних центрів.
Значного розвитку тут набули електронна, електротехнічна, ма-шинобудівна, нафтохімічна та легка промисловості, обладнані
найсучаснішою технікою та технологіями.
Отже, переважна більшість країн Південно-Східної Азії,
пройшовши у повоєнний період через політичну нестабільність
і економічні труднощі, останнім часом виходять на передові по -зиції у світовому розвитку. Використовуючи іноземний капітал
і передові технології, величезні трудові ресурси, нові індустрі-альні країни Гонконг (до 1997 p.), Сингапур, Тайвань, Південна
Корея створили розвинену обробну промисловість, що працює
переважно на експорт і успішно конкурує на ринках Заходу.
з в І льнення І   розвиток країн а з І ї І   а фрики пІС ля Другої С в І тової в І йни
Після Другої світової війни розпочався розпад колоніаль-ної системи, яка створювалася західноєвропейськими країнами
упродовж останніх століть у країнах Азії та Африки. Уже до се-редини 60-х pp. ХХ ст. на політичній карті світу з’явилося понад
50 афро-азіатських держав — членів світового співтовариства.
Причинами розпаду колоніальної імперії стали такі чинники.
• Колоніалізм вичерпав себе історично та політично. У колоні-альних країнах прискореними темпами розвивалася економі-ка, зростала кількість національної буржуазії, інтелігенції.
Активізувалося політичне життя, прагнення до демократії.
• Поразка у Другій світовій війні держав агресивного блоку
привели до того, що Італія і Японія втратили свої коло-ніальні володіння. Колоніальні імперії Великої Британії,
Франції, Голландії, Бельгії також були значно ослаблені
в результаті війни.
• Колонії за роки війни набули власного досвіду самостійного
існування та розвитку, унаслідок чого почали створюватися
політичні організації, національні збройні сили тощо.
Розпад колоніальних імперій почався на азіатському кон-тиненті, де в 1945 р. була проголошена незалежність Індонезії
та В’єтнаму. У 1946 р. після виведення французьких військ
фактично незалежними стали Сирія та Ліван. У тому році була
проголошена незалежність Йорданії. У 1947 р. Індія та Пакистан
отримали права британських домініонів. У 1948 р. звільнилися
від колоніальної залежності Цейлон і Бірма, проголошено утво-рення двох корейських держав та держави Ізраїль.
В Африці на початку 50-х pp. ХХ ст. активізувався
арабський національно-визвольний рух. Унаслідок цього вже
в 1951 р. була проголошена незалежність Лівії. У 1952 р. в Єгип-ті вибухнуло повстання «вільних офіцерів», у результаті якого
вже наступного року він був проголошений республікою і Вели-ка Британія втратила тут свої панівні позиції. Протягом 50-х pp.
ХХ ст. ще низка країн здобула незалежність (Марокко,Туніс
і Судан у 1956 p., Гвінея — у 1958 p.).
Переломним у визволенні африканського континенту був
1960 p., названий «роком Африки». Цього року здобули неза-лежність 17 країн (Гана, Габон, Верхня Вольта, Дагомея, Мав -ританія, Мадагаскар, Малі, Сенегал, Сомалі, Того, Центральна
Африканська Республіка, Чад, Нігер, Конго, Заїр, Нігерія,
Кот-д’Івуар). У 60-ті рр. ХХ ст. фактично перестала існува -ти колись найбільша у світі Британська колоніальна імперія.
У березні 1962 р. було визнано незалежність Алжиру. Визво-лення Алжиру призвело до повного розпаду всієї Французької
колоніальної імперії.
Останньою (у 1974 р.) в Африці розпалася Португальська
імперія внаслідок перемоги революції в Португалії. Останнім
осередком колоніалізму залишався Південь Африки, де расист-ський режим Південно-Африканської Республіки тривалий час
відмовлявся надати свободу народу Намібії. Нарешті в 1989 р.
війська ПАР були виведені з країни, і в 1990 р. вона була про-голошена незалежною державою.
Перед молодими державами, які звільнилися від колоні-альної влади, стоять дуже складні проблеми. У більшості з них
рівень економіки надзвичайно слабкий. Гостро стоїть проблема
розвитку соціальної сфери, культури.
Частина країн у пошуках ефективних шляхів подолання
своєї відсталості звернулася до досвіду Радянського Союзу і ста -ла дотримуватися «соціалістичної орієнтації» (Ефіопія, Алжир,
Мозамбік, Ангола, В’єтнам, Лаос та ін.) В економіці більшості
з цих країн склався великий державний сектор, було централізо -вано управління, проведені аграрні перетворення з акцентом на
зміцнення кооперативного укладу. У політичній системі утвер-дилися авторитарні режими. Однак у 80-ті рр. ХХ ст. більшість
держав «соціалістичної орієнтації» опинилися у глибокій кризі.
У результаті опозиційних виступів наприкінці 80-х pp. ХХ ст.
ці режими були повалені в Алжирі, Ємені, Ефіопії, Анголі.
Економіка В’єтнаму та Лаосу почала трансформуватися в на-прямку до ринкової економіки.
Однак переважна частина афро-азіатських країн пішла
шляхом капіталістичного розвитку. З допомогою країн За-ходу в них склався ринковий економічний механізм, утвер -дився плюралізм у формах власності. Найбільших успіхів
серед них досягли так звані «нові дракони» — Південна Ко-рея, Тайвань, Сингапур, Гонконг, — що перетворилися на
сучасному етапі на розвинені капіталістичні країни. Інші
країни Південно-Східної Азії швидко просуваються вперед
у цьому ж напрямку.
Однак для більшості африканських держав проблеми нако -пичуються. Помітною стає тенденція до зниження темпів зростан -ня валового національного продукту (у 60-ті рр. ХХ ст. — 6 %,
у 80-ті — не більше ніж 1 % щорічно). Зростання виробництва
значно відстає від темпів приросту кількості населення. Голод,
злидні, масові епідемії і захворювання, серед яких останнім
часом катастрофічно швидко поширюється СНІД — усе це стало
постійним супутником африканських країн. Без допомоги сві-тового співтовариства, у першу чергу країн Заходу, проблеми
відсталості не будуть розв’язані.
Держава Ізраїль була заснована у 1948 р. як держава євреїв
після 2000 років їх розсіяння серед інших народів. 14 трав-ня 1948 р. було ухвалено Декларацію незалежності Ізраїлю.
Арабські держави не визнали цього рішення і в той же день
оголосили Ізраїлю війну. Під час війни в 1948—1949 рр. Ізра -
їль приєднав частину території, відведеної ООН для арабської
держави, та Західну частину Єрусалиму.
У 1956—1957 рр. Ізраїль вів війну з Єгиптом з приводу
Суецького каналу (Суецька криза). У результаті війни 1967 р.
були захоплені інша частина території арабської держави, весь
Єрусалим, а також єгипетський Синайський півострів і сирійські
Голанські висоти.
У 70-х рр. ХХ ст. почалася міграція до Ізраїлю євреїв з Ра-дянського Союзу, у тому числі з України. Ця міграція досягла
найбільшого розмаху на початку 90-х рр. ХХ ст., у результаті
чого зараз близько чверті населення Ізраїлю походить з країн
колишнього СРСР.
Після укладення кемп-девідських угод (1978 р.) і мирного
договору між Ізраїлем і Єгиптом (1979 р.) єгиптянам було по-вернуто Синайський півострів.
У 1985 р. Ізраїль вивів з Лівану основну частину своїх
військ, які перебували там від 1982 р. Однак уздовж кордону
на території Лівану було збережено «пояс безпеки», контрольо-ваний ізраїльтянами спільно з «Армією Південного Лівану» на
чолі з генералом А. Лахадом.
Прийшовши до влади в 1992 р., уряд І. Рабіна заявив про
намір домагатися мирного врегулювання на основі принципу
«мир в обмін на території». Він прийняв рішення про обмеження
будівництва поселень на окупованих територіях, Ізраїль та Ор-ганізація визволення Палестини (ОВП) визнали одне одного.
13 вересня 1993 р. у Вашингтоні між Ізраїлем і ОВП було
підписано Декларацію про принципи, якою передбачалося вве-дення обмеженого самоврядування на палестинських територіях
(на першому етапі — у секторі Газа і м. Єрихон).
4 травня 1994 р. в Каїрі було підписано ізраїльсько-палестинську угоду про принципи палестинського самовряду-вання в цих районах і виведення звідти ізраїльських військ та
адміністрації. Угоду в основному було виконано.
У 1994 р. було укладено угоду про передачу палестинцям
повноважень у цивільних сферах в інших районах Західного
берега.
26 жовтня 1994 р. було підписано мирний договір між
Ізраїлем і Йорданією.
З приходом до влади уряду Б. Нетаньягу в 1996 р. по-літику «освоєння» окупованих територій і створення на них
нових поселень було активізовано, курс на діалог з палестин-
цями взято жорсткіший, ніж за уряду І. Рабіна—Ш. Переса.
Крім того, задекларовано пріоритетність завдання зміцнення
безпеки Ізраїлю.
Під тиском американської адміністрації в жовтні 1998 р.
у США було підписано «Меморандум Уай», яким передбачалися
подальша передислокація ізраїльської армії на Західному березі
і передача палестинцям додаткових територій у цьому районі.
Після виконання першого етапу цієї угоди Ізраїль оголосив про
подальше заморожування реалізації «Меморандуму Уай», моти-вуючи своє рішення невиконанням палестинцями своєї частини
зобов’язань.
Конфлікт між Ізраїлем і Палестиною загострився на по-чатку 2002 р., а особливо у березні-квітні 2002 р.
; Словник
Організація визволення Палестини (ОВП) — арабська бойо-ва організація, створена в 1964 р. з метою побудови незалежної
держави Палестина та підриву держави Ізраїль методами пар-тизанської війни, диверсій та терору. Складається з декількох
угруповань, основною є аль Фатах, тривалий час очолювана
Я. Арафатом (президент ОВП з 1969 р.). Спочатку основною
метою ОВП було руйнування держави Ізраїль, але пізніше вона
дещо реформувалася, і офіційною головною метою стало створен-ня арабської палестинської держави поряд з Ізраїлем. Однак від
ідеї знищення Ізраїлю ОВП ніколи офіційно не відмовлялася.
; Матеріали до проекту
з агальн І в ІД омо С т І про л атин С ьку а мерику
Площа Латинської Америки: 20,5 млн км. кв. Населення:
480 млн осіб. На території Латинської Америки розташовані
держави: Антигуа і Барбуда, Аргентина, Багамські острови,
Барбадос, Беліз, Болівія, Бразилія, Венесуела, Гаіті, Гамана,
Гватемала, Гондурас, Гренада, Домініка, Домініканська Респу-бліка, Колумбія, Коста-Ріка, Куба, Мексика, Нікарагуа, Панама,
Парагвай, Перу, Сальвадор, Сент-Вінсент, Ямайка. Офіційна
мова в 18 державах — іспанська, у Бразилії — португальська
мова, у Гаїті — французька мова, у Суринамі — нідерландська,
у решті — англійська.
Наприкінці 80-х рр. ХХ ст. країни Латинської Америки
почали вихід з кризи та перехід на нову модель ринкової еко-номіки. Економіка зорієнтована на експорт, значна роль нале-
жить приватному сектору. Ця модель має назву «креольський
неолібералізм».
Особливості розвитку економіки на початку ХХІ ст.
1) Відкритість регіону для міжнародних інвестицій;
2) інтеграційні процеси в економіці;
3) розвиток інфраструктури регіону і створення робочих
місць;
4) вагома роль сільського господарства;
5) зростання ролі промисловості: 30—35 % ВВП в Мексиці,
Чилі та 40 % ВВП в Бразилії;
6) дуже розвинута індустрія туризму;
7) річне зростання економічних показників 0,35 % на душу
населення;
8) економічна криза 2001—2003 рр. вразила Аргентину, а по-тім й інші держави Латинської Америки.
Латиноамериканська асоціація створена на початку
80-х рр. ХХ ст. До неї входять Аргентина, Бразилія, Болівія,
Мексика. Венесуела, Колумбія, Парагвай, Перу, Уругвай, Чилі,
Еквадор. Мета організації: створити економічні умови для роз-витку країн, континенту, для розвитку торгівлі та міжнародних
відносин.
Країни заключають між собою двосторонні та багатосторон-ні договори, у яких обговорюють питання торгівлі та економіч -них митних тарифів. Країни Латинської Америки на сучасному
етапі успішно розвивають економічні відносини між собою і ба-жають створити економічний простір.
У повоєнні роки Латинська Америка продовжувала зна-чно відставати від розвинених країн. Головним гальмом для
цього регіону було збереження у більшості країн напівфеодаль -них пережитків. Економіка мала переважно аграрно-сировинний
характер. При владі тут досить часто перебували військові дик-таторські режими.
Від середини 50-х pp. ХХ ст. у регіоні помітною стала
тенденція економічного піднесення. Низка країн роблять спроби
послабити економічну залежність від США та інших західних
держав, здійснити господарські та політичні перетворення. Од-нак реформи досить часто не мали великого успіху і завершу-валися військовими переворотами та встановленням диктатор-ських режимів (реформи Гуларта 1961— 1964 pp. у Бразилії,
С. Альєнде у 1970—1973 pp. в Чилі, Арбенса у 1951—1954 pp.
у Гватемалі, Арельяно у 1972—1975 pp. у Гондурасі).
Попри всі труднощі і внутрішню нестабільність у 60—
70-ті рр. ХХ ст. в країнах Латинської Америки відбуваються
структурні зміни в економіці, зростає питома вага нових галу-зей промисловості, а також зміцнюються позиції національного
капіталу.
Однак з кінця 70-х pp. ХХ ст. труднощі в розвитку регіо-ну наростають. 80-ті рр. ХХ ст. призвели до різкого зниження
середньорічних темпів зростання валового національного про-дукту. Якщо за попередні два десятиліття ці темпи становили
5,8 %, то в 80-ті ХХ ст. — лише 1,2 %. Національний доход
знизився за цей період на 10 %.
Військові диктатури виявилися нездатними вирішити на-зрілі проблеми. У більшості латиноамериканських країн місце
військових заступає цивільна влада (у Бразилії — у 1985 р.,
в Аргентині — у 1983 p., у Перу — у 1980 p., у Чилі —
у 1989 p.). Нові політичні сили активізували зусилля для по-долання економічних труднощів.
Реформи, що проводилися останнім часом, були спрямо-вані на підтримку приватного підприємництва, приватизацію,
глибокі демократичні зміни в суспільстві. Наприкінці 80-х — на
початку 90-х рр. ХХ ст. економічне піднесення стало реальністю
для низки країн (Мексика, Чилі, Венесуела, Болівія, Еквадор,
Коста-Ріка). Надходження іноземного капіталу до країн регіону
у 1990 р. становили 14 млрд доларів — у 2,5 разу більше, ніж
у 1989 р. Однак вирішення назрілих проблем розвитку вимагає
тривалого часу і значних зусиль.
На 1992 р. в усіх країнах Латинської Америки, крім
Куби, встановився демократичний лад, зміцнилися консти-туційні форми правління. Поворот до демократії та ринкової
економіки став визначальним для розвитку цього регіону сві-ту. Характерними для всіх країн стали: шлях роздержавлення
та приватизації засобів виробництва, відкритість економіки,
відхід від системи протекціонізму. У 90-х pp. ХХ ст. були
проведені реформи, спрямовані на збалансування бюджетів,
стабілізацію ринків, скасування торговельних обмежень, роз-державлення, що привело до помітного економічного зрос -тання та спаду інфляції (Аргентина, Венесуела, Бразилія,
Чилі, Мексика). З метою здійснення інтеграційних процесів
у 1991 р. Аргентина, Бразилія, Уругвай та Парагвай уклали
угоду про створення Спільного ринку країн Південної Аме-рики (МЕРКОСУР).
На сучасному етапі Латинська Америка спрямовує сили на
вирішення таких проблем: нерівномірність економічного розви-тку, величезний зовнішній борг (500 млрд дол. США), подолання
бідності, приборкання інфляції тощо.
IV. у загальнення й  С и С тематизація знань учнів
; Бесіда
1) Порівняйте економічні проблеми країн Африки та Латин-ської Америки.
2) Назвіть спільне в процесах інтеграції цих континентів.
; Робота в  групах
Група 1. Опрацюйте роздавальний матеріал «Інтеграційні
процеси в Латинській Америці», виконайте завдання.
1) Дайте значення понять «інтеграція», «інтеграційні процеси».
2) Знайдіть в тексті основні характеристики інтеграційних
процесів у Латинській Америці.
3) Порівняйте інтеграційні процеси в державах Латинської
Америки і Західної Європи.
Роздавальний матеріал
Після Другої світової війни в Латинській Америці по-ширилися інтеграційні процеси як прояв поглиблення інтер-націоналізації господарських зв’язків з метою прискорення та
інтенсифікації економічного розвитку. Латиноамериканські
країни першими серед країн, що розвиваються, стали на шлях
економічної інтеграції ще в 1960 p., після майже десятилітньої
підготовки, копіткої узгоджувальної роботи.
На кінець 70-х рр. ХХ ст. інтеграція охопила майже всі
країни Латинської Америки. Із самого початку вона була орієнто -вана на перспективу і передбачала здійснення таких масштабних
намірів, як створення спільного латиноамериканського ринку,
спеціалізацію та кооперування промисловості, а пізніше —
й сільського господарства, проведення єдиної валютної політики
і навіть координацію економічного розвитку. Для створення пе-редумов для спільного ринку передбачалися поступове зменшен-ня митних зборів, ліквідація торговельних, валютних та інших
обмежень, запровадження єдиного зовнішнього тарифу щодо
нелатиноамериканських країн. За логікою розвитку інтеграцій-ного процесу передбачалося також створення зон вільної торгів-лі, пізніше — митного союзу і, зрештою, — спільного ринку.
У цілому латиноамериканська інтеграція ґрунтується на
прагненні країн регіону об’єднати зусилля у межах співробітни-цтва «Південь—Південь», вийти із стану периферійності в сис -темі світового господарства, посилити позиції в міжнародних
економічних відносинах, у МПП.
Практично ці ідеї знайшли втілення у створенні в 1960 р.
двох торгово-економічних угруповань — Латиноамериканська
асоціація вільної торгівлі (ЛАВТ), що об’єднала десять країн
Південної Америки та Мексику, і Центральноамериканський
спільний ринок (ЦАСР) з участю п’яти країн Центральної Аме-рики, їхня діяльність певним чином сприяла зниженню митно-торговельних бар’єрів, підписанню нових угод, таких як про
кооперування, зростання регіонального товарообігу, швидке роз-ширення торгівлі готовими виробами тощо. У результаті більш
інтенсивного розвитку зовнішньої торгівлі промисловими това-рами на засадах субрегіональних економічних відносин її обсяг
значно збільшився.
Своєрідність інтеграційного процесу в Латинській Америці
зумовлена розмірами регіону і полягає в тому, що він розвивався
шляхом створення нових угруповань, а не шляхом приєднання
до вже існуючих. Так, загострення суперечностей у ЛАВТ зумо-вило виникнення двох нових торгово-економічних угруповань —
Лаплатського (Атлантичного) та Андського (Тихоокеанського).
У 90-ті рр. ХХ ст. на основі Лаплатського угруповання засновано
спільний ринок країн Південного Конусу — МЕРКОСУР. Анд-ська група чи не першою в Латинській Америці була зорієнтова-на на значне обмеження діяльності ТНК в економічному середо-вищі країн-членів цього угруповання. Саме країнами Андської
групи було прийнято безпрецедентне на ті часи рішення про
встановлення єдиного порядку регулювання діяльності інозем-них компаній — «Загальний режим щодо іноземного капіталу,
торговельних марок, патентів, ліцензій». Щоправда, такий курс
не виправдав себе, і країни Андського пакту перейшли до від -критості національних економік, значно лібералізували умови
надходження зарубіжних капіталів.
У 70-ті рр. ХХ ст. на базі Карибської асоціації вільної
торгівлі створюється ще одна торгово-економічна група — Ка-рибський спільний ринок (КСР), що об’єднав країни Карибського
басейну. На відміну від інших груп КСР об’єднав як суверенні
держави, так і «асоційовані» країни та території, що перебу-вають під контролем інших держав. У 1978 р. було укладено
Амазонську угоду (пакт), що об’єднала країни басейну ріки Ама-зонки з метою прискореного і більш раціонального використання
спільними зусиллями великої й недостатньо освоєної території
згаданого басейну. Причому, незважаючи на закритий характер
угруповання, пактом передбачено співробітництво і обмін інфор -мацією з іншими субрегіональними угрупованнями, учасниками
яких є його члени.
Важливу роль відіграє досить масова (26 країн — учас-ниць) Латиноамериканська економічна система (JIAEC), ство-рена в 1975 р. для сприяння економічній самостійності країн
регіону шляхом заохочення їх до економічного співробітництва,
реалізації спільних проектів, створення міжнародних латиноаме -риканських компаній, вироблення загальноекономічної політики
на міжнародній арені.
Під впливом інтеграційних процесів у Латинській Америці
було створено мало не 30 міждержавних економічних організа-цій, покликаних координувати розвиток окремих, найбільш важ -ливих галузей у регіональному масштабі. Зокрема йдеться про
такі об’єднання, як Латиноамериканська Асоціація судновласни -ків, Латиноамериканська Асоціація автошляхового транспорту,
Асоціація взаємодопомоги державних нафтових компаній та ін.
З метою фінансування проектів економічної інтеграції було
створено Міжнародний Банк Розвитку (МБР). У 1965 р. банком
засновано Інститут Латиноамериканської Інтеграції, покликаний
досліджувати проблеми та здійснювати консультативні функції
у цій сфері.
На інтеграційний процес великий вплив справляють ТНК
в латиноамериканських країнах. Зарубіжні інвестори, що ча-сом володіють більш сильною виробничою і фінансовою базою,
прагнуть скористатися торговельною та митною лібералізацією
і кооперуванням у власних цілях. Особливо великою є частка
іноземних капіталів у регіональних і субрегіональних угодах
у галузі хімії, фармацевтики, електроніки та електротехніки,
конторського обладнання тощо.
Інтеграційний процес у Латинській Америці свідчить, що
шлях до економічного об’єднання у межах такого регіону склад-ний і суперечливий, а зближення країн, що розвиваються, може
бути ефективним за умови одноразового здійснення відповід -них економічних, соціальних та політичних перетворень. Але,
незважаючи на труднощі як об’єктивного, так і суб’єктивного
характеру, економічна інтеграція в Латинській Америці має
перспективу. Новий імпульс її розвиткові надає Договір про
вільну торгівлю між США, Канадою, Мексикою. І хоча цей до -говір стосується інтересів однієї країни латиноамериканського
регіону, його вплив на інтеграційний процес у Латинській Аме -риці в майбутньому важко переоцінити.
У цілому інтеграційні процеси, попри всі труднощі, від-дзеркалюють нові реалії в розвитку економіки цих країн, зу-мовлені необхідністю пристосування до посилення економічної
взаємозалежності країн світу, а також необхідністю стійкого
економічного розвитку в умовах зростаючого впливу іноземного
фінансування. Із урахуванням цих реалій країни регіону праг-нуть прискорити економічний розвиток, інтенсифікувати взаємні
економічні зв’язки та розширити виробництво, зміцнити свої
позиції у міжнародних економічних відносинах.
Група 2. Вступіть у дискусію з учасниками Інтернет-форуму з приводу вашого ставлення до латиноамериканських
політичних рецептів для України.
Інтернет-форум
Найбільш розвиненними країнами Південної Америки
є Бразилія, Аргентина і Чилі. При перегляді історії цих країн
вбачається цікава тенденція — економічне піднесення в цих кра -їнах пов’язане з національними диктаторськими режимами.
Ч и л і . Підйом Чилі пов’язанний з ім’ям Августо Піночета.
11 вересня 1973 р. військова хунта на чолі з Піночетом
здійснила переворот проти президента Альєнде і фактично з цьо -го часу Піночет став диктатором Чилі. У результаті жорстких
реформ Августо Піночету вдалося стабілізувати економіку та
почати її розвиток, що привело до стрімкого економічного під-несення, яке відоме як «чилійське диво», що визнають навіть
противники диктатора.
А р г е н т и н а . Історія піднесення цієї країни пов’язується
з ім’ям Хуана Домінго Перона. Саме цей диктатор зумів по-ставити Аргентину на шлях стрімкого розвитку, який перервав
військовий переворот 1955 р. Але Аргентина продовжувала свій
розвиток, започаткований саме реформами Перона. Після кризи
в Аргентині 2001 р. президент Аргентини Едуардо Дуальде зу-мів стабілізувати та вивести Аргентину з кризи, скориставшись
економічними рецептами Перона. Він прямо називав себе по-слідовником ідеології Перона, яка отримала назву «перонізм»
і прирівнюється до одного з видів неофашизму.
Б р а з и л і я . Тут початок економічного розвитку також
пов’язаний з диктатором — Умберто Кастелу Бранку.
У 1964 р. внаслідок перевороту до влади прийшов Бранку,
який скасував усі реформи свого попередника Гуларта і почав
проведення економічних реформ. У 1967 р. внаслідок переворо -ту владу захопив Артуро да Коста-і-Сілва, але при ньому курс
реформ Бранку був збережений.
А за часів сучасної ліберальної економіки ми бачимо спад
економіки регіону, кризи: 1999 р. в Бразилії та 2001 р. в Ар-гентині, і поступовий спад економіки Чилі.
Виникає питання: чи потрібна нам в Україні демократія?
Нічого крім деградації вона за останні 20 років не принесла.
І не треба показувати пальцями на країни Східної Європи, адже
вони піднялись за рахунок дотацій країн «старої Європи», це
рішення було геополітичним і обумовлено тогочасною ситуацією.
Дотувати Україну і впускати її в Євросоюз ніхто не буде.
Тому є два варіанти: або демократія, розвал України і пе-ретворення її уламків на сировинні додатки країн Європи та
Росії, або «Південноамериканський варіант».
2) Прокоментуйте результати голосування на форумі:
• Україну врятує національна диктатура: 79 %,
11 голосів;
• Україну врятує демократія: 7 %, 1 голос;
• Україну вже ніщо не врятує: 14 %, 2 голоси.
V. п ід С умки урО ку
Підведення підсумків роботи в групах.
VI. дОмашнє завдання
1. Опрацювати відповідний матеріал підручника.
2. Підготувати електронні презентації за темою «Міжнародні
відносини в другій половині ХХ — на початку ХХІ ст.».
Категорія: Всесвітня історія 11 клас | Додав: uthitel (07.01.2014)
Переглядів: 2756 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: