Урок 24 Тема. Розпад світової колоніальної системи. Нові індустріальні держааи. Японія в   другій половині хх  — на початку ххі  ст. - Всесвітня історія 11 клас - Старша школа - Каталог статей - Учительська світлиця
Головна » Статті » Старша школа » Всесвітня історія 11 клас

Урок 24 Тема. Розпад світової колоніальної системи. Нові індустріальні держааи. Японія в   другій половині хх  — на початку ххі  ст.
Урок 24
Тема. Розпад світової колоніальної системи.
Нові індустріальні держааи. Японія в   другій половині хх  — на початку ххі  ст.
Мета: охарактеризувати процес розпаду світової колоніальної системи; розкрити особ-ливості соціально-економічного і  політичного розвитку японії в  другій половині
ХХ  — на початку ХХІ  ст.; виховувати повагу до історії країни, розуміння іс -торичних процесів.
Очікувані учні змжуть характеризувати етапи деколонізації, процес здобуття незалежності
результати: народами а зії; повоєнне реформування японії; пояснювати суть японського
«економічного дива».
Основні поняття: японське «економічне диво».
Обладнання: карта, роздавальний матеріал.
Тип уроку: вивчення нового матеріалу.
ХІД Урок У
I. Організаційний мО мент
II. а ктуалізація О п О рних знань і  вмінь учнів
; Бесіда
1) Що таке колоніальна система? Коли почався розпад світо-вої колоніальної системи?
2) Назвіть наслідки Другої світової війни для Японії.
3) Схарактеризуйте форми правління в довоєнній і післяво -єнній Японії.
4) Якими були завдання японської економіки після Другої
світової війни?
III. в ивчення нО в О гО матеріалу
1. розпад світової колоніальної системи.
; Розповідь учителя
Закінчення Другої світової війни стало новим етапом
у житті народів Азії та Африки. У XX ст. колоніалізм в осно-вному вже вичерпав себе. По-перше, економічно розвинутим
європейським державам, насамперед Великій Британії, стало
зрозуміло, що набагато вигідніше вивозити капітали до країн
Азії та Африки для будівництва промислових і сільськогоспо -
дарських підприємств, оскільки тут є велика кількість дешевої
робочої сили, джерел сировини та енергоносії, а також не існує
необхідності витрачати великі кошти на охорону навколишнього
середовища, як у країнах Європи.
У колоніальних країнах було закладено основи гірничодо-бувної промисловості, запрацювала система постачання сировини
до Європи в обмін на промислові товари та сформувалася місце-ва буржуазія, що могла контролювати цю діяльність за участю
й під керівництвом європейського капіталу. Друга причина була
політичною. Зміни в політичному устрої країн Західної Європи,
рух до демократії виявилися несумісними з існуванням колоній,
які були фактично відірвані від суспільства. Отже, європей -ським країнам стало невигідно утримувати колонії. Водночас
у самих країнах Азії та Африки виникли умови для посилення
національно-визвольного руху. Серед чинників, що сприяли цьо -му процесові, слід виокремити прагнення національної буржу-азії посісти панівне становище у своїх країнах, зростання ролі
інтелігенції та робітничого класу, створення нових політичних
партій та організацій.
Процес деколонізації, тобто ліквідації колоніального воло-дарювання й надання політичної незалежності народам, розтяг -нувся на кілька десятиріч. Його можна поділити на три етапи.
1-й етап (1945—1955 рр.) розпочався революціями
у В’єтнамі та Індонезії. Їхні колишні метрополії — Франція
та Голландія, відновивши власну державність після німецької
окупації, спробували повернути панування над цими країна -ми, але в багатолітній кровопролитній війні зазнали поразки.
Лаос, що в жовтні 1945 р. оголосив незалежність, був знов оку-пований Францією і виборов свободу лише в 1954 р. разом із
Камбоджею.
Інакше повелися англійці зі своїми колоніями в Азії, що
вимагали незалежності. Лейбористський уряд підтримав націо-нальні сили залежних країн, передавши до їхніх рук усю повно-ту влади. У 1947 р. було створено незалежні уряди в Індії та
Пакистані, 1946 р. — у Бірмі, Ізраїлі, Шрі-Ланці (Цейлон). Так
протягом першого етапу деколонізації з’явилося 15 суверенних
держав із населенням 1,2 млрд осіб.
2-й етап (середина 50-х — кінець 60-х рр. ХХ ст.) був
більш організованим і планомірним у питаннях про надання
незалежності колоніям. Велика Британія вчасно подбала про
додаткову підготовку управлінських, військових кадрів, лікарів,
аби не допустити хаосу в нових державах і зберегти в них свій
вплив. Для цього колонізатори нерідко йшли на контакт із на-ціонально-визвольними рухами. У той період незалежність отри-мали сім країн Азії, 37 — Північної та Екваторіальної Африки.
Особливе значення мав 1960 р., коли Генеральна Асамб -лея ООН з ініціативи СРСР прийняла Декларацію про надання
незалежності колишнім колоніальним країнам. Цей рік було
визнано «роком Африки», оскільки одразу 17 країн стали неза-лежними. Тільки у випадку з Алжиром Франція використала всі
сили й засоби, щоб перешкодити незалежності країни. Протягом
1954—1962 рр. вона вела колоніальну війну, що була пов’язана
з більшою інтегрованістю двох економік, а також зі знайденими
в Алжирі родовищами нафти. Лише в 1962 р. завдяки підтримці
світової громадськості та ООН Алжир став незалежним.
На 3-му етапі, що почався в першій половині 70-х рр.
ХХ ст., було ліквідовано залишки колись могутніх колоніаль-них імперій. У 1975 р. впала остання з них — португальська,
надавши незалежність Анголі, Мозамбіку, Сан-Томе і Принсіпі.
До середини 90-х рр. ХХ ст. 11 країн Південної Африки набули
державного статусу. Зазначимо, що більшість африканських кра -їн зберегла тісні зв’язки з метрополіями. Багато з них входять
до Британської та Французької співдружності націй. Прихід
до влади у Південно-Африканській Республіці нового уряду,
який узявся за ліквідацію расистської системи, зумовив надання
в 1990 р. незалежності Намібії — останній колонії в Африці.
2. ш ляхи розвитку незалежних держав.
; Розповідь учителя
Перед народами молодих країн, що звільнилися, постали
завдання становлення і зміцнення їхньої політичної незалежності,
здобуття економічної самостійності, проведення соціальних реформ,
розвитку освіти і культури. Вирішення цих завдань супроводжу -валося гострим протиборством між різними політичними силами.
Велика група країн (Індія, Пакистан, Філіппіни, Кенія,
Марокко, Туніс та ін.) обрала цінності ринкового плюралізму,
зміцнення зв’язків із західними країнами. Практика засвідчила:
якщо більше заохочувалося приватне підприємництво, якщо
швидше ліквідувалася феодальна спадщина і зміцнювалися
конституційні основи держави, то успішніше переборювалися
труднощі становлення суверенітету.
Низка країн Азії та Африки, зазнаючи настійного тиску
з боку СРСР, що прагнув збільшити свій геополїтичний вплив,
обрали «соціалістичну орієнтацію». Серед них — Ангола, Ал-жир, Гвінея-Бісау, Ефіопія, Мозамбік, Народно-Демократична
Республіка Ємен та ін. Для цієї групи характерною є наявність
державного сектора, централізоване регулювання економіки, на -сильницьке кооперування, створення авторитарних політичних
структур із суттєвим обмеженням громадянських свобод, орієн-тація на східний блок. У 80-ті рр. ХХ ст. майже всі країни, що
обрали цей шлях розвитку, опинились у глибокій політичній
кризі. На зламі 80—90-х рр. ХХ ст. вони ступили на шлях
економічної та політичної лібералізації, офіційно відмовилися
від ідеології марксизму-ленінізму.
У перші роки незалежності більшість країн Сходу переживали
значні економічні труднощі, пов’язані як із слабкістю національних
економік, зорієнтованих на видобуток сировини та виробництво
напівфабрикатів, демографічним бумом, нерозвиненістю інфра-структури, так і з нерівноправним міжнародним розподілом праці.
Попри всі ці проблеми, більшість країн Азії та деякі країни
Африки у другій половині XX ст. перетворилися з переважно
аграрних на аграрно-індустріальні, а деякі навіть стали передо -вими індустріальними державами.
3. н ові індустріальні держави.
; Розповідь учителя
Феноменом трьох останніх десятиріч став вихід на пере-дові позиції у світовій економіці нових індустріальних країн
Сходу, які відіграють дедалі більшу роль в економічних про-цесах сучасності.
У 70—90-ті рр. ХХ ст. на повний голос заявили про себе
на світовій арені країни Південно-Східної Азії — Південна Ко-рея, Тайвань, Гонконг, Сингапур, згодом — Таїланд, Малайзія,
Індонезія, Філіппіни.
Попри різний політичний статус і особливості внутрішньо -політичного становища в кожній з них, країни цього регіону
досягли вражаючих успіхів в економічному розвиткові. Основу
їх складали ринкові реформи і відкрита економіка, пріоритет
інформатики, освіти, наукоємних галузей виробництва, певний
протекціонізм США та Японії, велика частка державного регу-лювання, орієнтація на кон’юнктуру світового ринку, пошук
нових ринків збуту. Швидким темпам розвитку сприяли ін -
вестиції капіталу, а також працьовитість, дисциплінованість,
ощадливість населення.
Темпи економічного зростання Південної Кореї, Тайваню,
Гонконгу і Сингапуру, яких ще називають «азіатськими дра-конами», у 70—80-ті рр. ХХ ст. були чи не найвищими у світі
й становили в середньому близько 8—10 % на рік. Це дозволило
їм стати передовими державами.
Сучасна Південна Корея може слугувати моделлю для ба-гатьох країн, що розвиваються. Кілька десятиріч тому вона була
найвідсталішою з країн. Тепер її економіка вийшла на 11-те міс -це у світі. Конкурентоспроможність південнокорейських товарів
пояснюється не тільки їхньою якістю, а й нижчою вартістю та
високою продуктивністю праці.
Високі темпи економічного розвитку, величезний потенціал
Південної Кореї зайшли в суперечність з авторитарним режимом
управління. Сильна авторитарна влада тут кілька років тому
була послаблена внаслідок енергійного протесту населення, осо-бливо — бунтівного студентства. Це відіграло певну роль у ви-мушеному переході влади до демократичних форм правління.
Визнання ролі опозиції та введення багатопартійної системи
сприяли помітній зміні в політичній структурі, формуванню
громадянського суспільства. Політичні перетворення, попри фі-нансову кризу середини 90-х рр. ХХ ст., ще більше піднесли
можливості корейської економіки.
За останні десятиріччя Сингапур досяг вражаючих успі-хів в економіці. Він перетворився на виробника високотехно-логічних товарів, зокрема дисководів для комп’ютерів, став
центром нафтохімічної та фармацевтичної промисловості. За
обсягом перегонки нафти Сингапур посідає третє місце у світі.
Країна є одним із найбільших світових кредиторів. Із населен -ням близько 3 млн осіб Сингапур має резерви іноземної валюти
близько 60 млрд дол. США. Важливою частиною економіки
є зовнішня торгівля. Великі прибутки дає іноземний туризм (до
5 млн туристів на рік). Сингапур — один з найбільших портів
у світі. Сингапурці (переважно китайці) вважають свою країну
центром нового світу, столицею регіону планети, що найбільш
динамічно розвивається.
Ще одним «азіатським драконом» є Гонконг.
Попри відсутність природних багатств і обмеженість те -риторії, Гонконг протягом останніх десятиріч розвивався дуже
динамічно.За обсягом товарообігу він посідав восьме місце у світі,
одразу після «сімки» розвинених країн. Після Нью-Йорка і Лон -дона Гонконг є третім у світі фінансовим центром. Гонконгівські
банки і страхові компанії відіграють у регіоні провідну роль.
У 1984 р. між Великою Британією і Китаєм було підписано
угоду про повернення цієї території КНР. Після завершення дії
угоди з 1 липня 1997 р. колишнє британське володіння набуло
в рамках КНР особливого статусу, високого ступеня автономії
та збереже існуючу там соціально-економічну систему протягом
наступних 50 років.
Такі самі швидкі темпи економічного розвитку демонструє
Тайвань. На початку 2008 р. прибуток на душу населення на
Тайвані був принаймні в десять разів вищий, ніж у КНР.
Таїланд, Малайзія, Індонезія й Філіппіни, а в останні роки
і В’єтнам являють собою щось на зразок другого ешелону країн,
що активно розвиваються в напрямку ринкових реформ з орі-єнтацією на японську модель і досягли при цьому помітних
результатів.
; Бесіда
1) Які чинники вплинули на розпад колоніальної системи?
2) Чому 1960 р. називають «роком Африки»?
3) Яка африканська країна і коли останньою здобула
незалежність?
4) Назвіть країни, що свого часу обрали «соціалістичну
орієнтацію».
5) Які країни й чому називають новими індустріальними кра-їнами Сходу?
6) За яких обставин Гонконг увійшов до складу КНР?
4. японське «економічне диво». етапи економічного
розвитку японії.
; Слово вчителя
У 1950 р. починається п’ятнадцятирічне екофеноменальне
зростання японської економіки, у результаті якого змінилася сама
Японія та її значення у світі. Темпи зростання економіки були
найбільш високими. У 1961—1970 рр. вони складали 11 % на рік.
; Робота з  підручником
Опрацювати відповідний матеріал підручника, виконати
завдання.
1) Виписати причини і зміст японського «економічного дива».
2) Визначити, у чому полягала ефективність запропонованої
програми японського «економічного дива», порівняти її
з програмою «економічного дива» в Німеччині та Італії.
Додатковий матеріал
Японія, переможена у 1945 р., пройшла через насиль-ницькі перетворення окупаційної армії, відбудову економіки,
створення конкурентного ринкового середовища і перетворилася
з країни, зруйнованої війною, на одну з найпередовіших дер-жав cвіту. Як країна з великою зовнішньоекономічною залеж-ністю, практично без природних ресурсів, попри всі труднощі
й катаклізми останніх двох десятиліть, продовжує невпинно
закріпляти свої економічні (а разом з ними і політичні) пози -ції на світовій арені? Зберігаючи роль світового лідера за ба-гатьма напрямками науково-технічного прогресу, Японія при
цьому демонструє високу ступінь адаптації до умов, які по-стійно змінюються, розвитку економіки. Ці зміни відбуваються
не просто на базі технологічних інновацій, а й в безперервній
і досить складній взаємодії техніки, технології й економічних
і соціально-політичних чинників.
Дослідники виділяють три основні етапи повоєнної історії
Японії: 1945—1949 рр. (нарощування виробничого потенціалу
і демократизація економіки); 1949—1960 рр. (зупинення інфля-ції, лібералізація ціноутворення, раціоналізація виробництва
і створення нових галузей); та з 1960 р. — до сьогодення (зміц-нення важкої та хімічної промисловості, лібералізація зовніш-ньої торгівлі та міграції капіталів у 80-ті рр. ХХ ст.).
Війна завдала величезної шкоди економіці Японії. Про-мислове виробництво у 1945 р. складало менше ніж третину
передвоєнного рівня, виробництво сталі зменшилося на 90 %,
вугілля — на 50 %, бюджетний дефіцит і грошова експансія
породили гіперінфляцію. На тлі зруйнованої економіки під
керівництвом штабу окупаційних військ США у перші пово -єнні роки відбулося реструктурування соціально-економічної
системи. Переглянуто цивільне законодавство, дозволено проф-спілки, проведено земельну реформу, за якої поміщики були
зобов’язані продати землі орендарям за низькими цінами; роз-пущено «дзайбатсу» — японські концерни, проведено «чистку»
серед лідерів бізнесу, конверсію виробництва, розукрупнення,
введено жорсткі антитрестівські закони, було заборонено брати
участь в управлінні великими компаніями членам кланів, які
володіли «дзайбатсу», тощо.
У 1946 р. з метою зменшення надлишків грошових коштів
було проведено грошову реформу, за якою готівку було зібрано
на спеціальні рахунки з дозволом використання до 500 ієн на
місяць, заморожено вклади, вищі за певний розмір. Утім, через
велику кількість пом’якшень реформа не дала довгострокового
ефекту, і грошова маса незабаром знову почала зростати.
У тому самому році створюється Бюро економічної стабі-лізації, яке починає проводити жорстку цінову політику. Вста-новлюються низькі ціни на товари «стабілізаційної номенклату-ри» — сталь, вугілля, добрива, соду, газ, електроенергію тощо.
На базі вказаних цін формувалася собівартість іншої продукції.
Дефіцит, викликаний фіксуванням цін, перекривався субсиді-ями. Ціни кілька разів переглядалися у напрямку підвищення
до рівня «чорного ринку».
Одночасно здійснюється політика розвитку пропозиції за
«Схемою пріоритетного виробництва», спрямованою на збіль-шення виробництва базових товарів — вугілля та сталі, дефіцит
яких гальмував розвиток економіки. Для цього в 1947 р. було
створено фінансову корпорацію з реконструкції, яка розміщу -вала довгострокові преференційні кредити і фінансувала на той
час третину загальних індустріальних кредитів.
Коли заходи з нарощування промислового потенціалу
дали свої результати (на грудень 1948 р. промислове вироб-ництво становило 70 % від довоєнного), жорсткий контроль
держави над японською економікою було скасовано введен -ням у 1949 р. плана Доджа. Цей план передбачав жорстку
бюджетну та грошову політику з досягненням балансу бюджету,
уніфікацію обмінного курсу, скорочення субсидії і зменшення
номенклатури цінового контролю, заборону випуску боргових
зобов’язань та видачі позик фінансової корпорації. Здійснено
податкову реформу.
Політика регулювання обмінного курсу ієни передбачала
обов’язковий продаж валютної виручки уповноваженому бан-ку за фіксованим курсом і наступний щоквартальний розподіл
цієї валюти згідно з державною стратегією. Така система діяла
до 1963 р.
У зовнішньоекономічній політиці Японія взяла курс на
орієнтацію на активну торгівлю та пошук зовнішніх ринків, що
було очевидним з огляду на її географічні особливості. Але важ-
ливо зауважити, що зовнішньоторговельна політика виходила
з принципу експортно-орієнтованого протекціонізму, який дав
змогу перейти до лібералізації торгівлі лише після зміцнення
власного виробництва. Із 1960 р. поступовій лібералізації тор-гівлі пріоритет мав імпорт сировини, важко заміщуваних та
конкурентоспроможних товарів, а також нововведень. Застосо -вувалося квотування імпорту. Було встановлено низькі тари -фи на вивезення первинних продуктів, виробничої, дефіцитної
в країні продукції, устаткування для нових галузей або тих, що
скорочуються, товари першої необхідності, високі — на товари
зі значною додатковою вартістю, споживчі товари, що є в до-статній кількості, продукцію галузей, нових для Японії чи тих,
що скорочуються, предметів розкоші тощо.
Одночасно з активною зовнішньою, японський уряд здій-снював потужну внутрішню промислову політику. У 1951 р. було
створено Японський банк розвитку, а в 1952 р. — Банк довго-строкового кредитування для фінансування капіталовкладень
у промисловості. Засобами промислової політики були приско-рені амортизація, субсидії, пільгові кредити, податкові пільги,
лізинг устаткування, створення виробничої інфраструктури за
державний рахунок. Значною мірою політика орієнтувалася на
підтримку малих та середніх підприємств, водночас, зокрема,
у 1953 р. було дозволено утворення картелів з антидепресійною
або модернізаційною метою.
Для відшукання коштів на фінансування прискореного
розвитку промисловості було здійснено Програму бюджетних
інвестицій та позик, яка мала пов’язати соціальні заощадження
із соціальними інвестиціями.
Специфічними особливостями фінансової системи періоду
швидкого зростання були: стратегічні операції довгострокових
державних фондів; активне використання приватних довгостро-кових інститутів; контроль за розподілом кредитів через грошову
та відсоткову політику; непряме фінансування через перерозпо-діл банками вільних коштів (понад 90 % фондової пропозиції);
система «перепозичок», за якої кредити комерційних банків
перевищували депозити, а надлишок фінансувався позичками
у Центробанку; поєднання ринкового короткострокового від-сотка з жорстоко регульованим довгостроковим; сегментація
ринку між короткостроковими та довгостроковими кредитними
установами; обмеження міжнародних фінансових зв’язків, що
спрощувало регулювання.
На думку дослідників Агентства економічного плануван-ня уряду Японії, зазначена система швидкого зростання мала
успіх завдяки суворому антиінфляційному контролю, конкурен-ції у приватному секторі, спрямуванню позичок на стратегічну
промисловість та інфраструктуру, тобто в галузі, де державні
інвестиції не конкурували з приватними.
Структурні перетворення економіки поєднувалися із суто
монетарними заходами. Так, у 1964 р. було проведено рестрик -цію суспільних цін, що обмежило загальне зростання споживчих
цін до 3,9 %. Оскільки інфляція, що почалася після 1960 р.,
тривала, у 1965 р. створюється тимчасова міністерська рада
цінових заходів та Друга Нарада з проблем цін як дорадчий
орган при Державному міністрі з питань планування, який
включав учених, бізнесменів, промисловців, споживачів, робіт-ників. У 1966 р. було утворено Керуючий комітет з питань цін
з представників міністерств. У 1967 р. Другу Нараду змінила
Конференція з поліпшення цінової стабільності, у 1969 р. Тим-часова Рада отримала постійний статус, а Конференцію зміни-ла Конференція з політики цінової стабілізації з розширеними
дослідницькими підрозділами. Підвищено офіційну дисконтну
ставку, здійснено рестрикції сукупного попиту.
На сучасному етапі, в умовах тривалого скорочення тем -пів зростання, основними напрямками економічної політики
Японії є стабілізація економіки, перерозподіл доходу, надання
суспільних товарів та корекція помилок ринку. З метою стабі -лізації економіки держава розробляє плани та прогнози, що-місяця для контролю уряд готує економічні доповіді, на базі
яких Агентством економічного планування приймаються рішен-ня щодо подальших дій. Загалом на початку 90-х рр. ХХ ст.
у Японії діяло 453 регулюючі закони, із них 220 — у сфері
економіки. Слід зауважити, що з останніх 102 було прийнято
ще у 1945—1954 рр.
Керівництво проведенням промислової політики здійснює
Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості (МІТІ), яке
має право на певну свободу дій в управлінні галузями і якому
підзвітна переважна більшість галузей економіки. До сфери дії
МІТІ входять зовнішня торгівля, промисловість та торгівля,
новітні технології, розміщення промислових підприємств та еко-логія, енергетика, питання промислової власності, підтримка
малих та середніх підприємств.
На думку японських економістів, досить висока керова-ність економіки країни спирається на існування різноманітних
об’єднань у промисловості, високий рівень спеціалізації та ко-операції, існування системи субпідрядів, промислових угрупо-вань «кейрецу» і тісний взаємозв’язок промислових підприємств
з банками.
Специфічною особливістю японської економіки є існування
розвинутої системи «кейрецу» — фінансово-промислових груп
з еластичними зв’язками на базі взаємного володіння акціями,
договорів, постійних контактів. Практика показує, що часто
підтримка постійних контактів важить для членів «кейрецу»
більше, ніж отримання прибутку, і норма зазвичай є нижчою
за потенційну.
Приватні підприємства у структурі економіки Японії вдало
поєднуються з державними.
Державні підприємства діють на принципах самоокупності,
але більшість з них має акціонерний фонд, вільний від дивіден-дів, від уряду, а деякі отримують прямі субсидії.
; Завдання
Уявіть себе українським економістом. Який досвід виходу
з кризової ситуації японців ви використали б зараз в Україні?
5. економічні проблеми японії в  70—80-ті рр. хх  ст.
; Розповідь учителя
Після «економічного дива» у 50—60-х рр. ХХ ст. в Японії
почалась економічна криза 70—80-х рр. ХХ ст.
Щоб подолати кризу, Японія приступила до реалізації
програми структурної перебудови економіки. Центр ваги було
вирішено перенести з енергоємних та матеріаломістких галузей
(чорна та кольорова металургія, суднобудування, виробництво
пластмас і штучних волокон) на наукоємні галузі (електроніка,
радіотехніка, виробництво засобів зв’язку, ЕОМ, роботів та ін.),
які споживають мало сировини і енергії, але потребують квалі -фікованих інженерів та робітників.
Реалізація цієї програми зумовила зростання державних
витрат та інфляцію. Із 1982 р. уряд Японії на чолі з Я. Накасоне
почав здійснювати антиінфляційний курс, скорочувати державні
витрати, сприяти розвитку ринкових відносин. Були знижені
податки з підприємців, почалась приватизація залізниць і теле-комунікацій. Уряд Я. Накасоне запропонував економічну про-граму виходу з кризи, яку свого часу здійснювали Р. Рейген, М. Тетчер, Г. Коль та ін. Зіткнувшись у роки кризи зі спробою
багатьох країн обмежити японський експорт товарів, японський
бізнес приступив до експорту капіталів, створюючи виробничі
потужності в інших країнах. У 80-ті рр. ХХ ст. Японія стала
одним із найбільших світових інвесторів.
; Самостійна робота
Опрацювати відповідний матеріал підручника та розда-вальний матеріал, заповнити таблицю «Внутрішня та зовнішня
політика Японії в 80-х на початку 90-х рр. ХХ ст.».
Роздавальний матеріал
Конституція Японії (набрала чинності з травня 1947 р.)
(Витяг)
Розділ І
Стаття 1. Імператор є символом державності і єдності на-роду, його статус визначається волею японського народу, якому
належить суверенна влада.
Стаття 2. Імператорський трон є династичним і успадко -вується відповідно до Закону про імператорську родину, при-йнятого парламентом.
<…>
Розділ II
Відмова від війни.
Стаття 9. Щиро прагнучи до міжнародного миру, засно-ваного на справедливості та порядку, японський народ на ві-чні часи відмовляється від війни як суверенного права нації,
а також від загрози або застосування збройної сили як засобу
розв’язання міжнародних спорів.
Для досягнення мети, вказаної у попередньому абзаці, ні -коли в майбутньому не будуть створюватися сухопутні, морські,
і військово-повітряні сили так само, як і інші засоби війни.
Право на ведення державою війни не визнається…
6. Сучасне становище японії.
; Розповідь учителя
з агальн І в ІД омо С т І про країну
Офіційна назва: Японія. Площа: 377 535 км. кв. Кількість
населення: 126 281 000 осіб. Національний склад: японці —
99,4 %, інші — 0,6 %. Вірування: синтоїзм та буддизм — 84 %,
інші — 16 %. Столиця: Токіо.

Економ І чний розвиток країни
Японія — друга за економічним розвитком країна світу
після США. За багатьма показниками Японія посідає провідні
позиції у світі. За площею Японія займає всього 0,3 % терито-рії світу, а населення складає — 2,2 % від кількості населення
світу, але за показниками — 17 % світового ВВП. Великі кор-порації світу Японії «Тойота», «Ніссан», «Хонда» (виробництво
автомобілів). За виробництвом електроенергії та розвитком бан-ків Японія посідає пріоритетні позиції.
Японська економіка залежить від імпортної сировини та палива.
Сільське господарство відіграє значну роль в економіці.
Пріоритетними є дрібне сільськогосподарське виробництво.
В Японії вирощують овочі, фрукти, рис, розвинуто птаховироб-ництво. Країна забезпечує свої потреби в продуктах харчування.
Японія виробляє 15 % морських продуктів.
В Японії 70 % робітників наймаються на роботу, держава
не втручається в приватний сектор. Японські робітники мають
рівень знань відповідний бакалавру, добропорядні, пунктуаль-ні. За технологічним забезпеченням Японія посідає друге місце
після США.
Дві основні проблеми Японії: перенаселеність і старіння
нації. В Японії відчувається нестача молодих кадрів.
Однією з проблем економіки є зростання безробіття.
За формою державного устрою Японія — конституційно-парламентська монархія, очолити уряд країни може лише лідер
однієї з партій, який переможе на виборах. Провідну роль має
ЛДП, заснована в 1955 р. Монархії належить пріоритетне місце,
згідно зі ст. 1 Конституції країни монарх є гарантом держави.
Одним з головних напрямків є розширення домінування
Японії в Азії. Покращення внутрішнього становища сприяє
розвитку зовнішньої політики. Після подій 11 вересня 2001 р.
змінилося ставлення Японії до питань зовнішньої політики.
Уряд Коідзумі підтримав США в боротьбі з тероризмом. Япо -нія спостерігає за розширеннями китайського потенціалу, її
турбує зростання потенціалу ядерного озброєння в Індії та
Пакистані.
Виникає необхідність переписати ст. 9 Конституції Японії
щодо необхідності утримання збройних сил.
У 2002 р. Японія виступила ініціатором створення сво-го НАТО. Японія підтримує добрі відносини з США, Канадою.
Україна та Японія підтримують між собою рівноправні відно-сини. Товарообмін між країнами виріс на 70 %.
і V. у загальнення й  С и С тематизація знань учнів
; Бесіда
Назвіть пріоритетні напрямки економічного і соціального
розвитку Японії на сучасному етапі.
; Презентація творчого завдання
Учні виступають із доповідями за темою «Сучасні
японо-українські відносини» (двоє-троє). Учитель організовує
обговорення.
V. п ід С умки урО ку
Японія пройшла довгий і нелегкий шлях від тоталітаризму
до демократичного суспільства. Цей шлях був успішним зокре-ма завдяки вдалій політичній кон’юнктурі, що склалася після
Другої світової війни. Ідея наслідування більш передової моделі
економічного і політичного розвитку розглядалася японськими
політичними і діловими колами як найбільш ефективний шлях
для відродження Японії. Такою моделлю після Другої світо -вої війни вони обрали США — найбільш сильну в економічній
і політичній сфері світову державу. США пішли на надання
Японії, як своєму союзникові на Далекому Сході новітньої тех-ніки і технології, сприяючи тим самим швидкому зміцненню
і укріпленню японської економіки. Важливо підкреслити, що
Японія імпортувала не лише ліцензії і технологію, але й аме -риканські концепції управління, маркетингу, і врешті-решт,
основоположні засади демократії американського зразка. При-чому вони не просто запозичувалися, але пристосовувалися до
специфіки японської традиційної культури, характеру відносин
у суспільстві. Це значною мірою і забезпечило успіх демокра-тичних перетворень у Японії.
Основними ознаками японської моделі переходу від тота-літаризму до демократії є:
• відмова від мілітаризації економіки і від мілітаристської
ідеології;
• орієнтація на передовий досвід західних країн у політичній
і економічній галузях;
• поєднання передового зарубіжного досвіду з традиційними
японськими моральними і культурними цінностями.
Останнє слід особливо відзначити. Саме такий підхід допо-міг Японії уникнути тієї атмосфери загального краху і зневіри,
яка була притаманна іншим посттоталітарним країнам (Німеччи -ні, Італії) після закінчення Другої світової війни і ознаки якої
повною мірою спостерігаються у нових незалежних державах
на пострадянському просторі.
VI. дОмашнє завдання
1. Опрацювати відповідний матеріал підручника.
2. Підготувати електронні презентації за темою «Китай у дру -гій половині ХХ — на початку ХХІ ст.»: «Проголошення
КНР», «Культ особи Мао Цзедуна», «Велика культурна
революція», «Курс реформ Ден Сяопіна», «Зовнішня по-літика КНР».
Категорія: Всесвітня історія 11 клас | Додав: uthitel (07.01.2014)
Переглядів: 2596 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: