Урок 19 Тема. Від «перебудови» до розпаду СРСР (1985—1991 рр.) - Всесвітня історія 11 клас - Старша школа - Каталог статей - Учительська світлиця
Головна » Статті » Старша школа » Всесвітня історія 11 клас

Урок 19 Тема. Від «перебудови» до розпаду СРСР (1985—1991 рр.)
Урок 19
Тема. Від «перебудови» до розпаду СРСР (1985—1991 рр.)
Мета: виявити тенденції політичного, соціально-економічного, повсякденного та куль-турного життя в  Ср С р у  1985—1991  рр.; продовжити формування навичок
учнів висловлювати оцінку діяльності лідерів держави, аналізувати внутріш -ньополітичну ситуацію та зовнішньополітичні пріоритети СрСр на певному етапі
історичного розвитку; виховувати повагу до історії свого народу, демократичних
засад суспільства.
Очікувані учні зможуть тлумачити та застосовувати поняття «перебудова», «плюралізм»,
результати: «прискорення», «гласність»; складати політичний портрет м. горбачова, харак-теризувати причини і  наслідки розпаду С рСр, його результати.
Основні поняття: «перебудова», плюралізм, «прискорення», «гласність», путч.
Обладнання: пк , ппз « в сесвітня історія. новітня історія. 1939—2003», роздавальний мате-ріал, ілюстративний матеріал, мультимедійний проектор, настінна карта
Тип уроку: вивчення нового матеріалу.
Форма проведення: урок-розслідування.
ХІД Урок У
I. Організаційний мО мент
II. а ктуалізація О п О рних знань і  вмінь учнів
; Історичний диктант
Дайте визначення понять, назвіть історичні події: брежнєв -щина, застій, госпрозрахунок, 1964—1982 рр., 1969 р., «Празька
весна», Група сприяння виконанню Гельсінських угод, дисидент -ство, інституційний плюралізм, косигінські реформи.
; Індивідуальні завдання
1) Чому час перебування при владі Леоніда Ілліча називають
періодом «брежнєвського застою»?
2) Охарактеризуйте розвиток суспільно-політичних відносин
за часів брежнєвської епохи.
3) Чому в цей час загострюються міжнародні відносини СРСР
і держава бере участь у ряді локальних конфліктів?
III. в ивчення нО в О гО матеріалу
Учитель проголошує тему уроку-розслідування — «Якби не
було М. Горбачова та “перебудови”, існував би сьогодні Радян-ський Союз? Чи є М. Горбачов відповідальним за розвал СРСР?».
Учні об’єднуються в п’ять груп, залежно від пунктів плану
теми. Учитель пропонує групам завдання для роботи.
Завдання групам: М. Горбачова порівнюють з Королем Лі-ром, з А. Македонським і десятками інших історичних та літе-ратурних персонажів. Його називають і великим переможцем,
і великим невдахою. Як би ви могли визначити місце М. Гор -бачова в історії?
; Робота в  групах
1) Використовуючи політичні словники, виписати визначення
понять: «перебудова», плюралізм, «прискорення», «глас-ність», путч.
2) Учні опрацьовують підготовлений вдома матеріал, готуючи
доповіді за темами:
Група 1. «М. Горбачов: досягнення, помилки, доленосні
рішення».
Група 2. «Лібералізація суспільного та політичного життя».
Група 3. «Антидержавний путч 1991 р. Розпад СРСР».
Група 4. «Росія наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст.».
Група 5. «Нові незалежні держави Балтії, Закавказзя та
Середньої Азії, Білорусь, Молдова. Особливості шляхів історич-ного розвитку».
Роздавальний матеріал
Біографічна довідка
Михайло Сергійович Горбачов народився в 1931 р.
Президент СРСР у 1990—1991 рр. Генеральний секретар
ЦК КПРС у 1985—1991 рр. 1966—1968 рр. — Перший секретар
Ставропольського міськкому КПРС. 1968—1970 рр. — другий
секретар, із квітня 1970 — Перший секретар крайкому КПРС.
1978—1985 рр. — секретар ЦК КПРС. Голова Президіуму Вер-ховної Ради СРСР у 1989—1990 рр. Член політбюро ЦК КПРС
у 1980—1991 (кандидат із 1979 р.). Із грудня 1991 р. — пре-зидент Міжнародного фонду соціально-економічних і політич -них досліджень («Горбачов-фонд»). Лауреат Нобелівської премії
у 1990 р. Виступив ініціатором «перебудови».
п ереД умови «перебу Д ови»
Понад 25 років тому керiвництво КПРС проголосило курс
на «перебудову». За масштабом викликаних нею змiн у Європi та
у всьому свiтi її порівнюють з такими iсторичними подiями, як
Велика французька революцiя або Жовтень 1917 р. в Росiї.
Термiн «перебудова» з’явився в полiтичнiй лексицi
в 1985 р. Але чим саме була тогочасна «перебудова»«?
Квiтень 1985 р. започаткував повiльні, обережні реформи,
спрямовані на часткове оновлення iснуючої системи. Причиною
цього стало вiдставання вiд США в гонцi космiчних озброєнь:
неспроможність з економiчних причин дати вiдповiдь на про -граму «зоряних війн» впевнила керівництво СРСР у тому, що
змагання у сферi високих технологiй вже майже програно. Про
близькiсть економiчної кризи свідчить те, що в 1971—1985 рр.
динамiка зростання за найважливiшими економiчними показ-никами була від’ємною. Темпи зростання нацiонального доходу
складали у восьмiй п’ятирiчцi — 41 %, у дев’ятій — 28 %,
у десятій — 21 %, в одинадцятій — 17 %).
М. Горбачов спочатку лише вiдроджував часи «хрущовської
відлиги». Йшлося зовсім не про те, щоб змiнити систему, а про
те, щоб пристосувати її до нових, передусiм мiжнародних, умов.
У першому проектi «перебудови» в основу ставилася технологiя,
а не людина, якій вiдводилася незрозумiла роль «людського
чинника».
п ер ШІ реформи
На початку «перебудови» були припущені серйозні помил-ки в управлінні.
На XXVII з’їздi КПРС 1986 р. були прийняті «Основні
напрямки економічного і соціального розвитку СРСР на 1986—
1990 рр. і на період до 2000 р.» і взято курс на «прискорення».
Там ставилося правильне завдання: повернути виробництво об-личчям до споживача i активiзувати людський чинник. Щоб
досягнути поставленої мети, М. Горбачов обрав цiлком марк-систський засiб — засіб спроб i помилок.
«Прискорення» виявилося наївною спробою за допомогою
iдеологiчних закликів i переконань до «кожного на своєму ро-бочому мiсцi» змусити проіржавлений господарський механiзм
крутитися швидше. Уряд задумав малу iндустрiалiзацiю для того,
щоб у результаті модернiзувати вiдсталу легку промисловість.
Але все це закiнчилося провалом уже на першому етапi.
Тоді вирiшили дати пiдприємствам госпрозрахунко -ву самостiйнiсть. Це призвело до безконтрольних витрат
державних коштів до зростання цiн, скорочення обсягу ви -робництва i рiзкого збільшення грошової маси в наявному
використанні.
Збільшення заробітків при цьому нiяк не вплинуло на вихiд
кiнцевої споживчої продукцiї, оскiльки грошi виплачувалися не
тiльки виробникам товарiв, але й всiм iншим без винятку.
Збитки народного господарства вiд першої реформи Гор-бачова — Антиалкогольної кампанiї — оцiнюються в 40 млрд
карбованцiв. Втрати, яких завдала соцiалiстичній економiцi ре-форма 1987 р., взагалi не піддаются обчисленню.
р еформа виборчої С и С теми. п ер Ш ий I   Другий з ’їз Д и наро Д ни Х Д епутатІ в
Першим конкретним кроком на шляху до полiтичної ре-форми стали рiшення позачергової Сесiї Верховної Ради СРСР,
що вiдбулася 29 листопада — 1 грудня 1988 р. Цi рiшення пе-редбачали змiну структури вищих органiв влади i державного
управлiння країни, надання З’їзду народних депутатiв реальних
владних функцiй, а також змiну виборчої системи, передусiм
проведення виборiв на альтернативнiй основi.
1989 р. став роком радикальних змiн, особливо в полiтичнiй
структурi суспiльства.
Перший з’їзд народних депутатiв СРСР (25 травня —
9 червня 1989 р.) став яскравою полiтичною подiєю в житті
країни. Хоча практичних результатів З’їзду було небагато, зо-крема була обрана нова Верховна Рада СРСР, прийнято декiлька
загальних постанов.
Дискусiї на Другому з’їздi народних депутатiв СРСР (12—
24 грудня 1989 р.) мали вже більш дiловий характер. Було при-йнято 36 нормативних актiв, у тому числі 5 законiв i 26 по-станов. Ключовим питанням було обговорення засобів щодо
оздоровлення економiки. Також обговорювалися питання про
боротьбу з органiзованою злочиннiстю та інші внутрішньополі -тичні й зовнiшньополiтичні проблеми.
в ве Д ення презиД ентС тва
Улiтку—восени 1989 р. реформатори в КПРС дозволили
демократам набрати полiтичної сили i впливу, їм представи -ти правоцентриську єднiсть в КПРС як стратегiчну лiнiю, а не
як тимчасовий тактичний маневр. Ситуацiя в країнi вимагала
рiшучого розвитку курсу на змiшану економiку, на утворення
правової держави i укладення нового союзного договору.
До зими 1989—1990 рр. полiтична ситуацiя в країні iстотно
змiнилася.
М. Горбачов, не без пiдстав непокоючись, що веснянi ви-бори в республiках приведуть до перемоги радикальних сил
(«Демократична Росiя», Рух тощо), які одразу ж — за прикла-дом Прибалтики — намагатимуться посісти незалежну позицiю,
провів рiшення про укладення посади Президента СРСР. Таким
чином М. Горбачов одержав широкi полiтичнi повноваження
i змiцнив свою владу в країнi.
Проте політична ситуація швидко змінилася. 12 червня
1990 р. Перший з’їзд народних депутатів республіки прийняв
Декларацію про державний суверенітет Росії. На цьому З’їзді
в гострій боротьбі відбулися вибори Голови Верховної Ради Росії,
яким став Б. Єльцин (блок «Демократична Росія»).
У жовтні 1990 р. Верховна Рада СРСР надала Президентові
СРСР надзвичайних повноважень. У червні 1991 р. Б. Єльци -на всенародним голосуванням було обрано першим Президен-
том Росії.
Розпад СРСР
Радянська держава влітку 1991 р. опинилась на межі
розвалу. Останню спробу врятувати її мирним шляхом зробив
М. Горбачов, запропонувавши проект нового союзного договору.
Керівники республік повинні були підписати його наприкінці
серпня 1991 р. в урядовій резиденції в Ново-Огарьово.
Однак консервативне оточення президента вирішило по-вернути до диктатури сталінського типу. Сформувалася група
змовників — антиконституційний Державний комітет з над -звичайного стану (ДКНС; рос. — ГКЧП). До його складу уві-йшло вісім осіб, серед яких були Голова Веховної Ради СРСР
А. Лук’янов, віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем’єр-міністр
В. Павлов, Голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов,
міністр внутрішніх справ Б. Пуго. ДКНС заявив про свій на-мір відновити в країні порядок і не допустити розпаду СРСР.
Призупинялась діяльність політичних партій, громадських ор-ганізацій і масових рухів. Заборонялося проведення мітингів,
демонстрацій, страйків. Встановлювався контроль над засобами
масової інформації. У деяких регіонах СРСР на шість місяців за -проваджувався надзвичайний стан. Попередньо до столиці були
введені танки та бронетранспортери.
Проте змовники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією
керівництва РРФСР на чолі з президентом Б. Єльциним.
На захист демократії виступили десятки тисяч жителів
Москви, а також деяких інших міст СРСР. Рішучі дії Б. Єльцина
підтримала більшість урядів країн світу і міжнародна спільнота.
21 серпня, коли стало очевидним, що путч провалився, заколо -
тники вилетіли у резиденцію Горбачова у Форос. Одночасно туди
прибули представники російського президента. Після повернення
М. Горбачова до Москви керівники змови були заарештовані.
Невдала спроба державного перевороту прискорила розпад
СРСР. 9 вересня 1991 р. було офіційно визнано незалежність
Литви, Латвії і Естонії.
Проте М. Горбачов та його найближче оточення прагнули
зберегти Союз від подальшого розвалу. 14 листопада в Ново-Огарьово сім республік (Азербайджан, Білорусь, Казахстан, Кир -гизстан, РРФСР, Таджикистан, Туркменістан) заявили про намір
створити конфедеративний Союз Незалежних Держав (СНД).
1 грудня 1990 р. відбувся референдум щодо незалежності
України — понад 90 % виборців виявили прагнення жити в не-залежній державі.
Щоб зупинити процес стихійного розпаду союзних струк-тур, не допустити пролиття крові, 7—8 грудня 1991 р. в Бєла-везькій пущі (Білорусь) відбулася зустріч керівників Білорусі,
РФСР і України, на якій було підписано «Угоду про створення
СНД», відкритого для всіх колишніх республік СРСР.
У першому абзаці «Угоди...» проголошувалося, що «Союз
РСР, як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність,
припиняє своє існування».
21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті лідери Азер-байджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Мол-дови, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану та
України підписали Декларацію про Співдружність Незалеж-
них Держав.
25 грудня 1991 р. М. Горбачов склав повноваження Пре-зидента СРСР.
Після того, як СРСР припинив своє існування, а його ко -лишні республіки здобули незалежність, їх народи приступили
до вирішення трьох доленосних історичних завдань: створення
незалежних держав; знищення тоталітаризму; реформування
комуністичного способу виробництва, заснованого на центра -лізованому адміністративному управлінні, на засадах свободи
економічної діяльності і ринкового регулювання виробництва.
р о СІ я пІС ля перебу Д ови
п очаток ро СІ й С ької мо Д ернІ зацІ ї
Радикали, які прийшли до влади на чолі з Б. Єльциним, ви-сунули програму економічних реформ на 1992—1993 рр.: вільне
ціноутворення (що мало ліквідувати товарний дефіцит); лібералі -зація торгівлі, масова приватизація житла і держпідприємств.
Тотальне руйнування монополії держави на господарську ді-яльність стало головним завданням ліберально-приватизаційного
курсу реформ. Структурна перебудова російської економіки пе-редбачала подолання сверхмілітарізаціі і надмірного виробни -цтва засобів виробництва, яке в 1992 р. становило 82,6 %.
Соціальний напрямок реформ полягав у створенні нових со-ціальних груп, перш за все щодо широкого прошарку власників.
Із 1 січня 1992 р. були відпущені ціни на більшість продук-тів. Наступним кроком стала приватизація державної власності.
На 1992 р. передбачалася приватизація держпідприємств 20 %
у торгівлі та сфері послуг. Із 1 жовтня 1992 р. почалася видача
приватизаційних чеків (ваучерів) російським громадянам. Із
1993 р. було дозволено вкладати цінні папери в акції підприємств.
Одночасно в січні 1992 р. була скасована централізова -на система розподілу ресурсів, вживалися заходи з обмеження
державного дотування збиткових галузей і регіонів, перево-ду підприємств на повне самозабезпечення. Проводилося ско-рочення частки спільних військових витрат (у 1991 р. — на
67—71 %).
Результати реформ опинилися глибоко суперечливими.
З одного боку, в Росії було запроваджено ринок, лібералізація
торгівлі ліквідувала товарний дефіцит. Російська приватиза -ція виконала завдання скасування механізму централізованого
управління економікою. З іншого боку, тривав спад промисло -вого виробництва (на 35 %), відбулося різке зниження рівня
життя народу. Ціни виросли в 100—150 разів, у той час як
середня зарплата збільшилась лише в 10—15 разів. У результаті
звільнення цін грошові кошти населення були конфісковані, що
викликало гостре соціальне невдоволення. Висока інфляція при -звела до падіння курсу карбованця, унеможливила фінансово-грошову стабілізацію.
У ході приватизації (продажу акціонованих підприємств)
відбувся перерозподіл державної власності, у результаті чого
значна її частина зосередилася в руках невеликої частини на-селення країни.
е коном І чний розвиток в  1993—1994  рр.
У грудні 1992 р. VII З’їзд народних депутатів Росії доміг-ся відставки Є. Гайдара з посади в. о. прем’єр-міністра. Новим
главою уряду був обраний В. Черномирдін.
198
При збереженні загального напрямку руху в бік ринку,
ставка була зроблена на підтримку державних (у т. ч. збит -кових) підприємств. Особливу увагу було приділено паливно-енергетичному і оборонному комплексам, які одержали вели-чезні кредити.
У грудні 1992 р. уряд прийняв єдину тарифну систему
оплати праці, яка дозволила трохи пом’якшити ситуацію в бю-джетній сфері.
Основним напрямком реформи стала масова приватизація
державних підприємств у всіх галузях. На кінець 1993 р. було
приватизовано майже 40 тис. підприємств. Проте в умовах ко-рупції та сверхмонополізаціі приватизація мала низку негатив-них наслідків на тлі очевидних успіхів у деяких галузях. У ході
приватизації відбулося заниження реальної вартості основних
фондів у 20—30 разів і, відповідно, вартості приватизаційних
чеків. Крім того, на підприємствах, приватизованих у власність
трудових колективів, реальним господарем залишався директор,
який і розпоряджався доходами.
За перші роки реформ зросла кількість приватних банків
(до 2000) і бірж (303). У сільському господарстві частка під -приємств з державною формою власності становила не більше
ніж 15 %.
Спад виробництва в промисловості тривав і склав 16,2 %,
у сільському господарстві — 4 % порівняно до 1992 р. За від-сутності необхідної техніко-економічної бази і допомоги з боку
держави свою діяльність припинили 14 тис. фермерських
господарств.
е коном І чний розвиток у  1995—1996  рр.
Уряд Черномирдіна намагався стабілізувати рівень життя
населення, надаючи цільову підтримку частині найменш захище -них верств. Заохочувалася підприємницька діяльність громадян,
активізувалася діяльність із залучення іноземних інвестицій.
Пріоритетним завданням на новому етапі знову була про-голошена жорстка фінансова політика. Для рішення задач у цій
галузі та поповнення бюджету була створена Всеросійська над-звичайна комісія з податкової політики. Однак незважаючи на
це, уряду не вдалося стримати спад виробництва і падіння ефек-тивності економіки.
У 1990 р. продуктивність праці в економіці станови-ла 19,4 %, у 1995 р. — 13,5 %; зростання промисловості
в 1990 р. — 24,3 %, у 1995 р. — 16,2 %. Розвиток сільського
199
господарства у 1990 р. — 20,7 %, до 1995 р. — 14,8 %. Значно
скоротилося фінансування науки та освіти — від 2 до 0,32 %.
Головною причиною подальшого процесу згортання про-мисловості і сільського господарства в російській економіці
є збитковість підприємств у світових цінах, їх неконкуренто-спроможність на світовому ринку. У зв’язку зі скороченням
частки витрат на нестатки АПК (від 15 % у 1991 р. до 3,2 %
у 1996 р.) і падіння загальноросійського валового збору вро-жаю виникла проблема продовольчої безпеки Росії. На тлі за-гального спаду промислового виробництва відбулося посилення
сировинної орієнтації вітчизняної промисловості. Частка цих
секторів за 1991—1996 рр. зросла більше ніж удвічі, у той час
як частка машинобудування скоротилася більш ніж на 20 %,
легкої промисловості на 62 %. Скоротилася частка спільних
військових витрат у структурі ВВП: від 7,6 % у 1990 р. до
3,82 % у 1997 р.
е коном І чний розвиток в  1997  р.  — на початку 1998  р.
У березні 1997 р. уряд було відправлено у відставку. Осно -вними напрямками діяльності нового урядового кабінету було
проголошено реформування природних монополій, пенсійна та
комунальна реформи, реформа урядового апарату. Важливою за-дачею нового уряду визнавалася боротьба з корупцією, як одна
з причин падіння авторитету російської влади.
Катастрофічна ситуація, що склалася у сфері фінансів на
весну 1997 р., привела до прийняття закону про секвестрування
витрат федерального бюджету, тобто скорочення державних ви-трат на 108 трлн карбованців.
У 1998 р. уряд вжив ряд заходів з метою виходу з фі-нансової кризи (був прийнятий новий закон про банкрутство,
проведена деномінація рубля). Проте у квітні-березні ситуація
погіршувалася, у тому числі в соціальній сфері (на 9 квітня була
призначена чергова Всеросійська акція протесту). 31 березня
1998 р. указом Президента Росії уряд на чолі з В. Черномир-діним було відправлено у відставку.
г ро Ш ово-фІ нанС ова криза 1998  р. е коном І чний розвиток у  1998—2000  рр.
У травні-червні 1998 р. ситуація на фінансовому ринку
набула катастрофічного характеру, що було спричинене в тому
числі падінням світових цін на сировину і на акції російських
компаній. Уряд виступив із заявою про посилення бюджетної
політики, одночасно звернувшись за допомогою до глав держав
США і Німеччини, а також до МВФ. Одночасно урядом була
запропонована антикризова (стабілізаційна) програма.
17 серпня 1998 р. прем’єр-міністр С. Кирієнко виступив
із заявою про припинення виплат за зобов’язаннями держави
і мораторій на виплату боргів закордонним банкам (дефолт —
відмова від прийнятих раніше на себе зобов’язань). 23 серпня
уряд С. Кирієнка пішов у відставку. Наслідки кризи були дуже
важкими для населення. Високий рівень інфляції (до 60 wacko
і зростання цін призвели до зниження реальних доходів гро-мадян приблизно на третину. Падіння імпорту (у 6—7 разів)
викликав різке скорочення мит як традиційного джерела над-ходжень до бюджету. Відбувся крах ринкової інфраструктури
і криза банківської системи та ринку цінних паперів.
11 вересня 1998 р. новим главою уряду був затвердже-ний Є. Примаков. Основними принципами його політики стало
введення більш жорсткого державного регулювання ринку, за
можливості обмеження грошової емісії в розмірах, що не до -пускають гіперінфляції, боротьба проти криміналізації у сфері
економіки. Уряд вжив заходів щодо адміністративного регулю-вання валютного ринку під керівництвом Центробанку РФ. Із
1 жовтня 1998 р. була введена державна монополія на алко -гольну продукцію.
Уряд робив спроби домогтися реструктуризації зовнішніх
боргів і отримання нових західних кредитів, не допустити аре-шту закордонних активів російських банків. Розмір внутріш-нього і зовнішнього боргу РФ у 1998 р. склав 158,8 млрд дол.
(із яких зовнішній — 143 млрд дол.). В обстановці фінансової
кризи в Росії, Захід намагався нав’язати їй низку вигідних йому
умов. На цьому тлі розгорнулася боротьба у верхніх ешелонах
влади щодо проблем виходу з кризи. У травні 1999 р. уряд
Є. Примакова було відправлено у відставку. Новим главою Ка-бінету міністрів був обраний С. Степашин, якого влітку 1999 р.
заступив В. Путін, одночасно публічно названий наступником
Президента.
е волюц І я ро СІ й С ької Д ержавноС т І
Після розпаду СРСР Росія з федеративної складової час-тини союзної держави перетворилася на самостійну федерацію.
У Росії утворилося два рівні державної влади — федеральний
і суб’єктів Федерації.
Перед керівництвом РФ постало пріоритетне завдання —
побудувати російську державність на основі федералізму, децентралізації управління. У 1991 р. автономні республіки у складі
РФСР заявили про свій суверенітет, автономні області оголосили
себе суверенними республіками. Особливу роль у політичних
колах держави набув ісламський чинник (20 млн осіб у Росії
сповідують цю релігію). Татарстан, Башкиртостан, Якутія спря-мовували свої зусилля на вихід зі складу РФ. Керівництво Че-ченської республіки оголосило про розрив зв’язків із федераль-ними властями і взяло курс на збройне протистояння з центром
в ім’я досягнення незалежності.
З метою збереження державності в березні 1992 р. в Мо-скві було підписано Федеративний договір, де обговорювалися
повноваження суб’єктів федерації і позначалися межі кордону
між ними. Уперше всі суб’єкти РФ одержали право на створення
власних законів. У 1994 р. на особливих умовах до договору при-єднався Татарстан. Чечня відмовилася від його підписання.
Однією з проблем для Російської Федерації є забезпечення
правового статусу національних меншин. Із цією метою 19 черв-ня 1996 р. був прийнятий закон «Про національно-культурні
автономії», який регламентує права національних меншин, що
не мають у межах РФ своїх державно-територіальних утворень.
При уряді РФ створена Консультативна рада із захисту інте-ресів етнічних спільнот.
Різниця в темпах і масштабах реформ, їх економічних
й соціальних наслідків визначили регіональні відмінності в рівні
виробництва, матеріальному становищі населення, у демографіч-ній ситуації. Серед регіонів виділяються найбільш привілейо-вані (Татарстан, Башкиртостан, Саха (Якутія)), які сплачують
у федеральний бюджет 1% (усі інші 10 %). Є також група ви -сокоприбуткових регіонів: Москва, Санкт-Петербург, Самарська,
Московська й Свердловська області, Краснодарський край. Разом
із тим існують дотаційні та високодотаційні регіони: Калмикія,
Дагестан, Інгушетія, Тува, Адигея, Бурятський, Коряцький,
Чукотський округи тощо.
Після розпаду СРСР гарячою точкою Росії став Північний
Кавказ. У грудні 1994 р. з метою відновлення конституційного
порядку в Чечні сюди були введені федеральні війська. Це при -звело до кровопролитної дворічної війні, яку вдалося завершити
лише восени 1996 р.
У жовтні 1996 р. була досягнута домовленість про прове -дення президентських виборів і про відкладання на п’ять років
питання про політичний статус Чеченської республіки. 27 січня
1997 р. Президентом Чеченської республіки був обраний пол-ковник А. Масхадов, який проголосив курс на її національну
незалежність. 12 травня 1997 р. був підписаний Договір про мир
і принципи відносин між Російською Федерацією і Чеченською
Республікою Ічкерія.
Після закінчення війни в Чечні Росія зіткнулася з про -блемою тероризму на Північному Кавказі, яка восени 1999 р.
перетворилася на загальнонаціональну проблему.
н ов І незалежн І Д ержави б алтІ ї, з акавказзя та Сере Д ньої а з І ї, бІ лору С ь,
м ол Д ова. оС обливо С т І Ш ля ХІ в ІС торичного розвитку
Грузією практично з моменту розпаду Радянського Союзу
проводиться явно антиросійська політика. Саме ця обставина
зумовила підвищений інтерес Росії до конфлікту між Грузією та
її автономіями, а також те, що Росія у цьому конфлікті стала на
бік Абхазії і Південної Осетії. Особливо турбує Росію бажання
Грузії вступити до НАТО. Керівництво Росії явно побоюється
того, що це призведе до посилення сепаратистських настроїв на
півдні Росії, і передусім на Північному Кавказі.
У питаннях з Південною Осетією і Абхазією Росія не може
дозволити собі піти на якісь поступки, тому що це питання її
самозбереження. Із цих самих причин Росія буде дуже уважно
придивлятися до того, що відбувається в Закавказзі, намагаю-чись не втручатися безпосередньо, але в разі потреби активно
впливаючи на те, що там відбувається.
Історично Грузія далеко не завжди була єдиною державою.
Багато регіонів Грузії відрізняються своїми звичаями і культу-рою. З огляду на це, Росія, у разі крайньої необхідності, може
стимулювати розвиток сепаратизму в різних районах Грузії.
Можна не сумніватися, що в разі вступу Грузії в НАТО Росія не
здійснить вторгнення, але докладе всіх зусиль для того, щоб де-стабілізувати становище в Грузії, і країни НАТО будуть змушені
щорічно і дуже довго витрачати великі суми на допомогу Грузії.
У своїх відносинах з Вірменією і Азербайджаном Росія,
мабуть, буде дотримуватися нейтралітету, намагаючись збері-гати нормальні відносини з обома цими країнами. Але можна
не сумніватися також і в тому, що Росія буде враховувати при
цьому наслідки війни між Вірменією та Азербайджаном, яка
виникла в період розпаду Радянського Союзу.
Вірменія вийшла в тій війні переможницею. Але хоча кра-їни давно вже припинили між собою воєнні дії, їх спір ніяк
не врегульований і до нормалізації відносин між Вірменією
і Азербайджаном ще дуже далеко. Неврегульованість конфлікту
ускладнює життя в Азербайджані і особливо у Вірменії, яка не
має виходу до моря, не має власних енергоносіїв та дуже зале-жить від поставок газу з Росії, і взагалі від торгівлі з Росією,
причому нинішня криза ще більше загострила катастрофічний
стан вірменської економіки.
З приходом до влади в Азербайджані президента Г. Алі-єва, якого згодом змінив на цьому посту його син І. Алієв,
Азербайджану вдалося подолати економічну кризу, у якій він
опинився після розпаду СРСР і війни з Вірменією. Промисло -вість і сільське господарство Азербайджану почали динамічно
розвиватися.
Відбулося це в результаті того, що керівництво країни до -клало зусиль для налагодження відносин і з Росією, і з Заходом,
і з усіма сусідніми державами. Але територіальна проблема дуже
ускладнює становище в Азербайджані. Ця сама проблема зму -шує президента Азербайджану І. Алієва дотримуватися крайньої
обережності у своїх відносинах із Заходом.
Керівники Азербайджану дуже зацікавлені в надходженні
західних інвестицій і особливо — західних технологій. Але вони
розуміють, що якщо вони стануть відкрито виявляти прагнення
вступити в НАТО або іншим чином загострять відносини з Росі-єю, це може призвести до дуже сумних для Азербайджану наслід -ків. До того ж, їм доводиться враховувати також і те, що в Росії
проживають і працюють понад 1 мільйон азербайджанців.
Ще одним чинником, який стримує західний вектор у по-літиці І. Алієва, є прагнення Заходу нав’язати своє бачення
демократії. Правління Алієвих виявилося дуже успішним для
держави, азербайджанці стали жити явно краще, ніж раніше.
Проте успіхи Азербайджану були обумовлені не тільки продума-ним курсом Алієвих, а й тим, що їм вдалося вибудувати і під-тримувати вертикаль влади, що забезпечує виконання прийня-тих рішень, спроба ж негайного введення західноєвропейських
принципів управління зруйнує вертикаль влади і, швидше за
все, призведе Азербайджан не до процвітання, а до хаосу.
Розглядаючи положення в пострадянських державах, що
утворилися на місці колишніх союзних радянських республік
Середньої Азії, треба відзначити, що попри істотні відмінності
між ними, всі ці держави, і Казахстан, і Узбекистан, і Туркме-ністан, і Киргизстан, і Таджикистан, об’єднує не тільки те, що
основною релігією в них є іслам, але й те, що у влади перебувають люди, які раніше займали дуже високі пости в колишній
місцевій комуністичній еліті. Нинішній президент Казахстану
Н. Назарбаєв, який беззмінно займає цю посаду з радянських
часів, був Першим секретарем комуністичної партії Казахстану,
а президент Узбекистану І. Карімов, який з 1991 р. беззмінно
займає цю посаду, був Першим секретарем комуністичної партії
Узбекистану. Президентами Туркменістану і Киргизстану після
розпаду Радянського Союзу також стали колишні перші секре-тарі відповідно комуністичної партії Туркменістану С. Ніязов,
який проголосив себе «туркменбаші» — батьком всіх туркменів,
і комуністичної партії Киргизстану А. Акаєв, який намагався
виглядати прихильником європейських демократичних ціннос-тей. У Таджикистані після розвалу Радянського Союзу поча-лася досить тривала й кровопролитна громадянська війна, що
супроводжувалася вторгненням загонів моджахедів із сусіднього
Афганістану. Але і в Таджикистані до влади прийшов колишній
партійний керівник.
Інакше й бути не могло, оскільки за радянських часів
влада в цих республіках була зосереджена в руках місцевого
партійного керівництва. До здобуття незалежності керівники
союзних республік змушені були проводити загальний курс,
який визначався Москвою, але всі призначення у своїх респу -бліках вони мали право проводити практично на власний роз-суд, і на всі хоч скільки-небудь важливі пости розставили від-даних особисто їм людей. Із набуттям незалежності вони стали
повноправними керівниками своїх держав — потужнішої сили,
ніж була зосереджена в їхніх руках, просто не було. І у всіх
цих державах їм вдалося вибудувати досить жорстку вертикаль
влади. Здобувши незалежність, кожен керівник держави став
проводити власну політику, яка іноді дуже відрізнялася від
політики сусідів.
Відносини між незалежними державами, що утворилися на
місці колишніх радянських республік, були складними. Межі
республік свого часу не завжди проводилися, з урахуванням
думки людей, які там проживали. Тому почали виникати деякі
територіальні суперечки, які ніколи не доходили до прямого
військового протистояння.
Навіть здобувши незалежність, лідери всіх держав Серед-ньої Азії змушені були в тому чи іншому ступені враховувати
позицію Росії. Економіка цих держав не могла на той період
функціонувати без зв’язків з Росією. До того ж, Росія була тоді
чи не єдиним ринком збуту їхньої продукції. Крім цього, ке-рівники цих країн зіткнулися із загрозою проникнення іслам-ських радикалів із сусіднього Афганістану, де не припинялася
громадянська війна, де більшу частину території контролювали
таліби, і звідки йшов потік наркотиків. Таджикистан навіть
був змушений просити Росію про розміщення на його території
військ та прикордонних загонів, з тим, щоб перекрити шляхи
проникнення озброєних загонів з Афганістану.
Усім державам Середньої Азії доводилося балансувати між
власними інтересами та інтересами Росії. Знаходячи компроміс,
вони намагалися зміцнити власні режими, розширювати ринки
збуту своєї продукції, а також поступово диференціювати свої
військові, економічні та політичні зв’язки.
Цей процес був дуже складним, по-перше, тому, що керів-никам середньоазіатських держав доводилося прислухатися до
думки Росії через те, що дуже багато їх жителів відправилися
на заробітки до Росії, а по-друге, через те, що жодна з цих країн
не має виходу до моря. Через Росію йдуть і все основні шляхи
поставок будь-яких товарів із Середньої Азії до Європи, у тому
числі і всі шляхи поставок середньоазіатського газу. Туркме-ністан, що володіє величезними запасами нафти і газу, не має
поки можливості експортувати їх в обхід Росії. Альтернативою
впливу Росії в Середній Азії поступово стає не стільки Західна
Європа, скільки Китай, торговельні зв’язки якого з країнами
Середньої Азії стрімко розвиваються. Китай перетворюється на
перспективний ринок збуту середньоазіатських нафти і газу.
Перші газопроводи і нафтопроводи з Туркменії і Узбекистану
через Казахстан до Китаю вже почали діяти. Торговельні зв’язки
середньоазіатських держав будуть і далі зростати. Але всі інші
основні шляхи торгівлі цих країн, як і раніше, йдуть, і будуть
йти через Росію, яка в найближчому майбутньому залишиться
основним шляхом постачання до Європи середньоазіатських на-фти і газу.
Ступінь впливу Росії на різні країни Середньої Азії різна.
Так, Таджикистан і Киргизстан дуже залежать від Москви в силу
свого складного економічного становища. Узбекистан залежить
дещо менше. Але всі вони розглядають Росію як фактор стабіль-ності. Туркменістан, який володіє величезними запасами нафти
і газу, міг би відчувати себе економічно цілком незалежним,
якщо б не його географічне положення, що не дозволяє державі
стати новим Кувейтом. Перестановки у владних структурах, які
відбулися в Туркменістані після смерті Ніязова і обрання новим
президентом Бердимухаммедова, призвели до деяких змін у вну -трішній політиці держави. Відбулися і деякі зміни у відносинах
Туркменістану з Росією. В умовах кризи і проблем, що призвели
до падіння цін і закупівель нафти і газу, Туркменістан висло -вив явне невдоволення існуючими торговельно-економічними
відносинами з Росією. Він почав більш активно розвивати свої
зв’язки з Китаєм та Іраном, а також висловив бажання брати
участь у проекті поставок своїх нафти і газу через Каспійське
море і далі через Азербайджан, Грузію і Туреччину до Західної
Європи. Проте, всі контракти між Росією і Туркменістаном на
купівлю Росією туркменського газу зберегли свою силу. Найімо-вірніше, новий президент Туркменії в умовах кризи і падіння
цін на газ і нафту не зважиться йти на загострення відносин
з Росією і форсувати альтернативні проекти поставок туркмен -ського газу і нафти в обхід Росії.
Найбільш рівноправним і незалежним у своїх відносинах
з Росією відчуває себе Казахстан, який досяг великих успіхів
у своєму економічному розвитку. Вдалим виявився проект пе-ренесення столиці країни з Алма-Ати до Астани. Казахстану
вдалося залучити іноземний капітал і технології, у державі
побудовано багато нових сучасних заводів і фабрик. Надзви-чайно швидко розвивалася торгівля і співпраця Казахстану
з Китаєм, дозволивши Казахстану диференціювати торгово-економічні зв’язки і зменшити свою залежність в цьому плані
від Росії. При цьому Казахстан ніколи не проводив недружніх
політичних або інших акцій проти Росії і намагався розвивати
свої політичні та економічні зв’язки на взаємовигідній основі
і з сусідніми країнами Середньої Азії, і з Заходом, і з розвине -ними країнами Сходу, і з Росією. Але, розвиваючи політичне,
економічне і військове співробітництво, керівництво Казах -стану гостро реагувало на будь-які спроби втручатися у свої
внутрішні справи.
Відносини Росії з країнами Балтії — Естонією, Латвією
і Литвою — завжди були складними. На сьогодні керівництво
Росії стурбоване проблемами своїх економічних відносин з кра -їнами Балтії та недопущенням розміщення там баз НАТО, а та-кож в полегшенні процедури проходження російських транзит -них товарів через територію країн Балтії.
Світова економічна криза серйозно ускладнила становище
в країнах Балтії. Масові банкрутства підприємств і звільнення працівників, розорення і банкрутство фермерських госпо -дарств — це реалії цих держав. Десятки тисяч людей, які ще
влітку 2008 р. вважали себе людьми дуже успішними, до кінця
року втратили все. Це призвело до масових акцій протесту, за-гострюючи ситуацію.
Масштаби кризи, що вибухнула в країнах Балтії, і та
обставина, що ця криза торкнулася не тільки російськомов-них «негромадян», які не мають там жодних прав, а й сотні
тисяч повноправних громадян цих країн — естонців, латишів
і литовців, дають Росії шанс значно посилити свій вплив,
принаймні економічний, на ці країни. Однак Росію стримує
та обставина, що в стані важкої економічної кризи перебуває
і сама Росія.
Особливі відносини склалися у Росії з Білоруссю. На по -чатку 90-х рр. ХХ ст., здобувши незалежність, Білорусь від -мовилася від статусу ядерної держави і віддала ядерну зброю,
що дісталася їй від колишнього Радянського Союзу. Розбіжності
між політиками, які очолювали Білорусь на момент здобуття
нею незалежності, дуже скоро привели частину з них до думки
підтримати на виборах якусь малозначну та таку, що не має
власної політичної ваги фігуру, сподіваючись керувати через
неї всіма політичними і економічними процесами в країні. Як
таку фігуру деякі з них підтримали майже нікому раніше не -відомого О. Лукашенка, який переміг тоді на виборах. Ставши
президентом Білорусі, він дуже скоро заволодів усіма важелями
державного управління, а всі, хто намагався змагатися з ним,
були вигнані з органів влади.
Дуже багато експертів, особливо на Заході, передрікали
режиму Лукашенка швидкий крах. Але він лише посилював свої
позиції. Дуже сприяло цьому й те, що колишні лідери дуже не-ефективно керували країною, втративши довіру більшої частини
виборців і дискредитувавши ідеї демократії. Також Лукашенку
вдалося досягти певних успіхів в економіці і приборкати ко-румпованість чиновників — головний бич майже всіх постра-дянських держав. Режим Лукашенка перешкоджав активному
розвитку приватного підприємництва, дозволяючи лише деякі
види малого бізнесу, роблячи ставку на розвиток державно -го сектора економіки. Основні підприємства Білорусі успішно
працювали, а люди стабільно отримували непогані за їхніми
мірками зарплати і пенсії. Створена система була тупиковою,
тому що попри деякі успіхи на окремих напрямках, не давала
білоруським підприємствам розвиватися найбільш ефективним
чином — придушення приватної ініціативи призводило до того,
що Білорусь не встигала за технічним прогресом. Але це відста-вання відбувалося дуже повільно і непомітно. А на тлі окремих
успіхів окремих білоруських державних підприємств і на тлі
розвалу виробництва в сусідніх пострадянських державах роз-виток Білорусії взагалі іноді виглядав як прогрес.
Дуже допомогла Лукашенку в зміцненні його режиму
позиція західних країн, що почали блокувати розвиток полі-тичних і економічних зв’язків з Білоруссю, запроваджувати
проти Білорусі різні санкції і відкрито підтримувати білорусь-ку опозицію. При цьому її лідери виявилися нездатними до
об’єднання і не змогли висунути ні розумних політичних та
економічних програм, ні ідей і гасел, які могли б об’єднати
і надихнути народ. Головною турботою лідерів опозиції стало
випросити у Заходу побільше грошей і швидше їх витратити,
з тим, щоб просити нові вливання. Їх дії, скоріше, дискредиту -вали ідеї західної демократії, ніж надихали на боротьбу проти
режиму Лукашенка.
За рахунок такої позиції Заходу Лукашенко зміг позиціо-нувати себе як прихильник зближення з Росією. Це дозволяло
йому роками отримувати російські нафту і газ за зниженими
цінами і відкривали російський ринок для білоруських товарів.
Коли президент В. Путін зайняв більш жорстку позицію і став
вимагати реальних кроків до об’єднання, Лукашенко зробив все,
щоб цього не допустити. Напруга трохи не призвела до розриву
відносин між Білоруссю і Росією.
Найменша з утворених на місці колишнього Радянського
Союзу пострадянських держав Молдова, пройшла через дуже ба-гато випробувань. Невмілі дії ультранаціоналістично налаштова -ного керівництва Молдови призвели до того, що в 1991 р. від неї
відокремилася, проголосивши себе незалежною державою, При-дністровська Молдавська республіка. Здійснена тодішніми керів -никами Молдови спроба повернути Придністров’я силою прова-лилася. Молдавські війська, які вторглися в Придністров’я, були
розбиті придністровськими ополченцями. Результатом стало те,
що Росія отримала можливість втрутитися в ці події. Росія,
незважаючи на заперечення Молдови, оголосила, що російські
війська виступлять «миротворцями», і не допустять нового втор-гнення. У Придністров’ї таке рішення всі вітали. Відтоді При -дністровська Молдавська Республіка існує як окрема держава, хоча і ніким поки не визнана. Напруженість у відносинах між
Молдовою і Придністров’ям і неврегульованість конфлікту до -зволяє Росії зберігати там свої війська, при цьому забезпечуючи
їй симпатії місцевого населення. За минулі роки більшість жи-телів Придністров’я звикла до думки, що Молдова — це ворог,
який заважає придністровцям жити, а Росія — це друг. На
проведеному у 2008 р. референдумі переважна більшість жите -лів Придністров’я висловилися за підтримку незалежності від
Молдови та подальше приєднання до Росії.
IV. п ід С умки р ОБОти груп
Представники кожної групи висловлюють особисту
думку або думку всієї групи з проблеми уроку.
Учитель організує обговорення, підводить учнів до форму-лювання висновків.
V. дОмашнє завдання
1. Опрацювати відповідний матеріал підручника.
2. Підготуватися до письмової роботи за темою «СРСР. Нові
незалежні держави».
Категорія: Всесвітня історія 11 клас | Додав: uthitel (07.01.2014)
Переглядів: 2474 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: