Урок 14 Тема. Франція. Франція наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст. Відносини Франції з Україною - Всесвітня історія 11 клас - Старша школа - Каталог статей - Учительська світлиця
Головна » Статті » Старша школа » Всесвітня історія 11 клас

Урок 14 Тема. Франція. Франція наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст. Відносини Франції з Україною

Урок 14 Тема. Франція. Франція наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст. Відносини Франції з Україною Мета: пояснити причини встановлення п’ятої республіки, травневі події 1968 р.; ха -рактеризувати діяльність Ш. де голля, ж . Ширака; продовжити роботу над навичками самостійної роботи учнів з інформаційним, словниковим матері -алом, з вибору засобів, форм і методів навчально-пізнавальної діяльності; систематизувати знання, уміння і навички учнів, стимулювання їх пізнавальну активність, формування колективних та особистісних відносин; формувати по -требу в самоосвітній діяльності. Очікувані учні зможуть знаходити на карті території провідних країн світу, висловлювати результати: судження щодо основних тенденцій розвитку франції у другій половині ХХ — на початку ХХІ ст., описувати світові інтеграційні процеси, їх прояви та наслідки на прикладі франції. Основні поняття: деголлівці, голлізм, дирижизм. Обладнання: мультимедійний проектор, карта «Світ у другій половині ХХ ст.», роздавальний матеріал. Тип уроку: вивчення нового матеріалу. Форма проведення: оглядова конференція. ХІД Урок У I. Організаційний етап II. а ктуалізація О п О рних знань і вмінь учнів ; Презентація творчого домашнього завдання Учитель організовує перевірку виконання творчої роботи-роздуму за темою «Чи можливе використання елементів полі-тики тетчеризму в сучасній Україні?». ; Бесіда Що ви пам’ятаєте про Третю республіку у Франції? III. в ивчення нО в О гО матеріалу Методика проведення оглядової конференції. 1) Оглядова конференція проводиться з однієї або кіль -кох пов’язаних між собою актуальних проблем, із яких учні повинні поглибити знання та отримати додаткову інформацію. 2) Порядок проведення уроку-конференції є таким: оголошен-ня теми, доповідей, співдоповідей, виступів; затвердження регламенту роботи; забезпечення позитивної установки на сприйняття змісту повідомлень, відповідного морального та психологічного мікроклімату, атмосфери поваги та довіри. 3) Колективне підбиття підсумків оглядової конференції. 4) Оцінювання результативності роботи учасників учнями класу із зважанням на думку опонентів. Учитель нагадує учням план проведення конференції «Франція другої половини ХХ — на початку ХХІ ст.». 1) Ш. де Голль — видатний політик світу. 2) Соціально-економічний та політичний розвиток Четвертої республіки. 3) Становлення П’ятої республіки. 4) Франція на початку ХХІ ст. 5) Президент Ж. Ширак і його політика. 6) Українці у Франції. ; Вступне слово вчителя З усіх західних держав антигітлерівської коаліції Фран-ції в роки війни довелося пережити найбільші потрясіння. За чотири роки окупації на значній території країни було зруйно-вано 210 тис. будинків, пошкоджено 253 тис. селянських гос -подарств, 195 тис. промислових підприємств, із ладу виведено 2/3 транспортних засобів. Вартість франка порівняно з дово-єнною зменшилась у шість разів. Понад 100 тис. дрібних під-приємств збанкротували. У країні налічувалось понад 600 тис. безробітних. Процвітала спекуляція. Чорний ринок, на якому ціни в 10—20 разів перевищували державні, поглинав величезну кількість продукції. У 1945 р. обсяг промислового виробництва становив 38 %, а сільського господарства — 60 % від рівня 1938 р. Значно послабшали позиції Франції в колоніях. Після визволення у Франції склалася нова політична си-туація. Колишні політичні сили, які уособлювали Третю респу-бліку, були скомпрометовані внаслідок їхньої капітуляції перед нацистами. На політичну арену вийшли нові суспільно-політичні об’єднання. Впливовою силою став Союз деголлівців. Найчи -сельнішею політичною партією стала Французька комуністична партія (ФКП), яка в 1945 р. налічувала 800 тис. осіб. Відновили свою діяльність радикали і праві довоєнні пар-тії. Вони прагнули зберегти конституцію Третьої республіки. ФКП і ФСП виступали за проведення націоналізації промис- ловості, намагалися отримати голоси виборців обіцянками по-ліпшення життя. Ще восени 1944 р. Франція вступила в новий період своєї іс -торії. Він тривав до кінця 1946 р., до прийняття нової конституції, й називався Тимчасовим режимом. 9 вересня 1944 р. генерал Шарль де Голль сформував новий коаліційний Тимчасовий уряд, до якого увійшли учасники руху Опору. Уся повнота влади була фактично зо -середжена в руках голови Тимчасового уряду генерала Ш. де Голля. ; Доповіді учнів Учитель, який бере на себе право вести конференцію, по черзі надає слово доповідачам, пропонує підготуватися співдо-повідачам, ставити їм запитання. (За наявності мультимедійної апаратури вчитель демон-струє фотографії, ілюстративні матеріали, карти тощо.) ДоповІД ь за темою «Ш. Д е голль — виД атний пол І тик С в І ту» Шарль Андре Жозеф Марі де Голль (22 листопада 1890 — 9 листопада 1970 р.) — французький генерал, перший президент П’ятої республіки в 1958—1969 рр. До початку Другої світової війни де Голль мав чин полков-ника. 6 червня 1940 р. прем’єр-міністр Франції призначив де Гол -ля заступником міністра закордонних справ на період війни. На цій посаді де Голль не прийняв умови перемир’я з Німеччиною, а 15 червня, після переходу влади до Петена, емігрував до Британії. Саме цей момент став переломним у біографії де Голля. 18 червня 1940 р. BBC передає радіозвернення де Голля «До всіх французів» із заявою: «Франція програла битву, але це не означає, що вона програла війну! Ми нічого не втратили, адже ця війна — світова. Прийде день, коли Франція поверне собі свободу і велич… Ось чому я звертаюсь до всіх французів об’єднатися навколо мене в ім’я дії, самопожертви і надії». Так де Голль встав на чолі «Вільної Франції» — організа-ції, покликаної чинити опір окупантам і колабораціоністському режиму Віші. Прем’єр-міністр Великої Британії В. Черчілль визнав де Голля «главою всіх вільних французів». Великим успіхом «Вільної Франції» стало встановлення безпосередніх контактів із СРСР 22 червня 1941 р. За 1941—1942 рр. поши-рилася мережа партизанських організацій в окупованій Франції. Із жовтня 1941 р., після перших масових розстрілів німцями заручників, де Голль закликає французів до загального страйку і до масових акцій непокори. Головне військове завдання полягало у переведенні на бік французьких патріотів «Французької імперії» — значних коло-ніальних володінь в Африці, Індокитаї, Океанії. Дії де Голля викликали незадоволення на Заході. 7 листо -пада 1942 р. американські війська висаджуються на території Алжиру та Марокко й ідуть на переговори з французькими воє-начальниками, які підтримували Віші. Суперечності між патрі-отичними ідеалами де Голля та рузвельтівською байдужістю до вибору союзників стали одними з найважливіших перешкод для проведення скоординованої політики у Північній Африці. Переїхавши 1943 р. до Алжиру, де Голль разом з марша-лом Жіро створюють уряд Франції у вигнанні. Відтоді рухом Опору керують з цієї африканської країни. Де Голлеві Франція завдячує тим, що відразу після війни вона не перетворилася на політичний додаток США. Рішучість і швидкість, з якими генерал встановив у Франції владу національ -ного уряду, дали змогу уникнути задуманого американцями запро -вадження Спільного військового уряду на окупованих територіях. Генерал з’явився у Парижі наступного дня після його звільнення і виголосив історичну промову, у якій наголосив на чільній ролі французів у звільненні країни. Так він хотів пока -зати американцям, англійцям та іншим союзникам, що не дозво -лить панування у Франції когось іншого, крім титульної нації. Дії Тимчасового уряду де Голля в 1944—1946 рр. сприяли відродженню французької держави в нових історичних умовах. Однією з першочергових проблем повоєнної Франції було пи-тання про новий конституційний устрій Франції. Його мали вирішити Установчі збори, вибори до яких було призначено на 21 жовтня 1945 р. Одночасно в країні проходив референдум, який мав на меті визначити статус і повноваження майбутнього парламенту, а також виявити ставлення до політичної системи Третьої республіки. Референдум відкрив ідею повернення до Третьої республіки. Тимчасовий уряд прагнув поліпшити економічне станови-ще країни. У 1944—1945 рр. було націоналізовано ряд вугільних шахт, заводи авіаційних компаній, автомобільної фірми «Рено», окремі великі фірми, підприємства енергетики, морський тран-спорт, Французький банк і чотири найбільші кредитні банки. Збільшувалася зарплата робітникам і службовцям, пенсії ветера -нам війни, скасовувалися податки на зарплату малооплачуваних робітників. Колабораціоністи виганялися з державного апарату. Корінне населення колоній допускалося до адміністративних посад у себе на батьківщині; деякі його представники могли обиратися до французького парламенту. 13 листопада 1945 р. Установчі збори знову обрали гене -рала де Голля главою Тимчасового уряду. У грудні уряд пред -ставив на обговорення бюджет на 1946 р. Депутати-соціалісти запропонували скоротити на 20 % військові витрати. Їх підтри-мали комуністи. Генерал рішуче протестував, він був перекона-ний у нездатності коаліційного уряду справитися з труднощами економічного й міжнародного порядку, які очікували країну. 20 січня 1946 р. генерал подає у відставку. Главою уряду було призначено соціаліста Ф. Гуена. До уряду увійшли сім соціа-лістів, шість комуністів, шість католиків. У Франції почався період правління трипалатного блоку. І майже одразу де Голль засновує нову політичну силу — RPF (Rassemblement du peuple francais — Об’єднання французь-кого народу). Поштовхом до цього стало неприйняття Націо-нальними зборами задуманого ним проекту нової Конституції та очевидне ігнорування французами політичних процесів у держа -ві. Новий рух одержує приголомшливу перемогу на парламент-ських виборах восени 1947 р. За задумом де Голля нова полі-тична сила мала являти собою не партію, а політичний блок, до якого він закликав усіх, крім «сепаратистів» — Комуністичної партії. Ця остання стала головним суперником RPF на виборах. «Народно-Республіканський рух» спільно з іншими парті -ями Установчих зборів розробили проект, який у вересні 1946 р. Установчі збори прийняли як новий проект конституції. За но-вою конституцією парламент поділявся на дві палати — Націо-нальні збори й Раду республіки. У руках першої палати була, власно кажучи, зосереджена вся влада. Вона приймала закони й контролювала діяльність уряду. Президентові республіки, якого обирали на сім років, надавалися другорядні функції. 24 грудня 1946 р. нова конституція набула чинності. 16 січня 1947 р. відбулися вибори президента Французької республіки. Ним став правий соціаліст Венсан Оріоль. Так роз-почала своє існування Четверта республіка. Проте політична боротьба в країні не припинялася. У 1952 р. Франція підписала договір про Європейську оборон-ну спільноту — фактично йшлося про створення «Європейської армії». Цей договір наштовхнувся у Франції на сильну проти-дію політичних сил. 1953—1958 рр. стали для де Голля своєрідним, за його власним висловом, «випробуванням пустелею». Усамітнившись у маєтку в Коломбе-ле-Дез-Егліз, він заглиблюється у спогади й створює один з найвидатніших зразків французької мемуарис -тики — «Спогади про війну». Фактично це був час самопізнання, осмислення пройденого шляху, намагання осягнути майбутнє. Наступний етап життя генерала тісно пов’язаний з Алжи -ром. Із 1958 р. він майже постійно проживає в цій північноаф-риканській країні. Де Голлю спадає на думку запропонувати алжирцям новий принцип співіснування з Францією. 8 січня 1961 р. відбувся референдум, на якому жителі Алжиру мали визначитися — жити їм у незалежній державі чи у французькій колонії. 75 % сказали «так». Евіанською угодою Франція ви-знавала результати референдуму, і Алжир таким чином ставав незалежною країною. 29 травня 1958 р. тодішній президент Французької Респу -бліки Р. Коті закликав Ш. де Голля посісти найвищу в державі посаду. Де Голль згодився сформувати уряд, який був ухвалений Національними зборами. Депутати прийняли навіть конститу-ційну реформу. Нова конституція Франції, прийнята 28 вересня 1958 р., значно звузила повноваження парламенту і значно роз-ширила права президента. Глава держави практично одержав можливість одноосібно визначати внутрішню і зовнішню політи-ку країни. Таким чином 21 грудня 1958 р. президентом Фран-цузької Республіки було обрано Ш. де Голля, прем’єр-міністром став М. Дебре (1959—1962 рр.). Де Голль бачив своє завдання у відновленні величі Фран-ції. Вона уявлялася йому могутньою державою, яка провадить незалежну політику. Колоніалізм був перешкодою на шляху до вирішення цього завдання. У 1960 р. де Голль надав незалеж-ність 14 африканським колоніям. З Алжиром було складніше, але генерал діяв рішуче і пішов на конфронтацію з ультраколо-ніалістами. У 1962 р. було підписано угоду з Тимчасовим урядом Алжиру. Франція надала Алжиру незалежність і попрощалась із колоніальною імперією. Результатом «голлізму» як економічної політики стало те, що з нульової позначки у 1958 р. (рік обрання де Голля Пре -зидентом) золотий запас Франції зріс до 4,5 млрд дол. США у 1965 р. Країна не тільки повністю розрахувалася зі своїми зо -внішніми боргами, а й перетворилася на кредитора, який посідав на той час третє місце у світі за експортом капіталу. Завдяки жорсткій фінансовій стабілізації «твердий» франк став однією з конвертованих світових валют. У ці роки за середньорічним економічним зростанням — 5,5 % — Франція поступалася лише Японії. Обсяг промислового виробництва зріс майже на 60 %, обсяг експорту — на 88 %. Значно підвищився рівень життя населення, його накопичення стали чи не основним джерелом внутрішніх інвестицій. Рівень безробіття був низьким, як ніко-ли. Вдвічі зросла кількість представників науки і культури. Де Голль розумів, що структура національної економіки, попри універсальні механізми, є унікальною. Оптимальні для цієї території, демографічної структури населення, його менталі -тету, рівня кваліфікації робочої сили міжгалузеві пропорції, пи-тома вага державного і приватного секторів, імпортно-експортна модель, податкова й фінансова системи мають формуватися ці -леспрямовано. Тому приватизацію у Франції проводили саме з метою покращення менеджменту, а стратегічним інвестором і співвласником часто виступала сама держава. Зокрема, значні державні бюджетні асигнування спрямову -вались на розвиток найбільш перспективних наукоємних галузей виробництва. Була проведена широкомасштабна реформа сіль-ського господарства, вирішене актуальне завдання підвищення рентабельності і товарності цієї стратегічної галузі. Завдяки зусиллям де Голля за рахунок зняття торговельних бар’єрів вдалося різко збільшити обсяги експорту сільськогосподарської продукції. Чудово усвідомлюючи неухильність наростання про-цесів економічної глобалізації, Президент Франції як головний критерій ефективності діяльності підприємства розглядав його конкурентоспроможність на зовнішніх ринках. Тому на момент технологічної реконструкції та оновлення, коли підприємство ще не може «на рівних» змагатися з іноземними ТНК, лише «набирає висоту», воно одержувало максимальну підтримку дер -жави. А після завершення структурної перебудови та якісного покращення систем технологічного й управлінського забезпе -чення уряд поступово перейшов до суто стратегічного плануван-ня економічного й соціального розвитку. Держава «відпускала у вільне плавання» свою власність шляхом продажу контроль-них пакетів акцій — переважно вже існуючій раді директорів, тим самим здійснюючи приватизацію не як денаціоналізацію, а як максимальне підпорядкування приватного бізнесу загально -національним інтересам. У 1968 р. загинула післявоєнна Франція, народилася нова — Франція Фуко, Дельоза, Деньов, Помпіду та багатьох інших. Усі керівники сучасної Франції, актори, режисери, ком-позитори, письменники, правозахисники — вихідці з 1968-го. І дозволив його, не придушив Ш. де Голль. Разом із затвер-дженням нової Конституції та наданням незалежності Алжи-ру — це його найбільша заслуга. А головне — за десятиліття президентства де Голля кількість французів збільшилось від 45 до 50 мільйонів. У зовнішній політиці де Голль мав на меті три основних завдання: відродити велич Франції, зміцнити її незалежність і самостійність, послабити вплив США у Європі. Невдала спроба перебудови Сенату призвела до відставки генерала 28 квітня 1969 р. Він знов усамітнюється у своєму ма -єтку і продовжує писати мемуари. Через півтора року він помер. Після закінчення доповіді вчитель надає учням можливість поставити свої запитання доповідачеві та співдоповідачам. ДоповІД ь за темою «СоцІ ально-економІ чний та пол І тичний розвиток ч етвертої реС публ І ки» Перед післявоєнною Францією постало безліч важливих проблем: економічних, соціальних, політичних. Однак централь -ним питанням внутрішньополітичного життя країни, навколо якого розгорнулася гостра боротьба, стало питання нового дер-жавного ладу, проблема нової конституції Франції. Політичні партії по-різному уявляли собі перспективи роз-витку державного ладу Франції, а в умовах багатопартійності це вело до появи значної кількості програм, розмежування по-літичних сил. На цьому партійному тлі і розгорнулася боротьба за май -бутню конституцію Франції, у ході якої були сформульовані три основні програми: 1. Комуністи вважали за необхідне створити демократичну парламентську республіку із суверенними Національни-ми зборами. Другу палату вони хотіли скасувати, владу президента обмежити. Комуністи пропонували обов’язково дати в конституції перелік основних прав і свобод людини і громадянина. 2. Генерал де Голль намагався побудувати президентську рес -публіку, де буде сильний глова держави, авторитетний уряд. 3. Радикали пропонували відновити Конституцію 1875 р. і Третю республіку. Більшість політиків наполягала на необхідності прийняття нової Конституції. У серпні 1945 р. Тимчасовий уряд Франції вирішив провести вибори до Установчих зборів і референдум. Виборці мали відповісти на два запитання: 1) Хочете ви, щоб була прийнята нова конституція чи щоб залишились у силі конституційні закони 1875 р.? 2) Чи вважаєте ви, що проект конституції, прийнятий Уста-новчими зборами, слід затвердити на референдумі? Більшість виборців 21 жовтня 1945 р. дала позитивну від -повідь на обидва запитання. На виборах до Установчих зборів найбільшу кількість голо-сів зібрали комуністи (понад п’ять мільйонів), які увійшли до складу уряду на чолі з генералом де Голлем. Незабаром відбувся конфлікт між Установчими зборами і де Голлем, унаслідок чого він у січні 1946 р. подав у відставку. У квітні 1946 р. проект конституції, побудований на комуніс-тичних засадах (однопалатний парламент, обмеження президент -ської влади тощо), був схвалений Установчими зборами, але на ре -ферендумі 5 травня 1946 р. був відхилений більшістю французів. У червні 1946 р. відбулися нові вибори до Установчих збо-рів. Другий проект був компромісним, він враховував платформи різних політичних партій і на референдумі 13 жовтня 1946 р. був затверджений. Нова конституція (п’ятнадцята в історії Франції) проголо -шувала, що «всяка людська істота незалежно від раси, релігії і віросповідання має невід’ємні і священні права». Основний закон урочисто підтверджував «права і свободи людини і гро -мадянина, які освятила Декларація прав 1789 р.». У своїй преамбулі Конституція 1946 р. проголошувала важливі «економічні, політичні і соціальні принципи». Жін -кам гарантувалися у всіх галузях рівні права з чоловіками. Кожен повинен працювати і мати право на одержання посади. Гарантувалося право на утворення профспілок і роботу в них, на страйк «в межах закону», на колективний договір. Нація гарантує всім, було сказано в конституції, зокрема дітям, ма -терям і літнім трудівникам, «охорону здоров’я, матеріальне забезпечення, відпочинок і дозвілля». Організація «суспільної безкоштовної і світської освіти всіх ступенів» проголошувалась обов’язком держави. За формою правління Франція була «світською, демокра-тичною і соціальною» парламентською республікою. Парламент складався з двох палат: Національних зборів і Ради Республіки. Обидві палати обиралися: Національні збо-ри — на засадах загального і прямого виборчого права на п’ять років, Рада Республіки — комунами і департаментами на засадах загального і непрямого виборчого права. Главою держави був президент республіки, який обирався на сумісному засіданні палат парламенту строком на сім років (ст. 29). Він призначав голову уряду, державних радників, чле-нів Верховної ради і Комітету Національної оборони, головував у Раді міністрів. Четвертій республіці дісталася дуже складна «економічна спадщина». Першому урядові на чолі із соціалістом П. Рамадьє були потрібні великі капіталовкладення для пожвавлення еко-номіки. За умов їхнього дефіциту уряд Четвертої республіки провадив політику «програмування економічного розвитку», що передбачало надання кредитів, податкових пільг, держав-них замовлень тощо. Щодо приватного капіталу програмуван-ня мало рекомендуючий характер. Як наслідок прискорилися темпи економічного розвитку країни. У 1948 р. промисловість перевершила довоєнний рівень, а 1958 р. випуск промислової продукції зріс у 2,5 разу порівняно з довоєнним рівнем. У сіль -ському господарстві цей рівень було досягнуто в 1950 р. Уже в 1947 р. уряд схвалив перший план модернізації і реконструк-ції економіки, а від 1954 р. — другий. Виникли нові галузі промисловості — атомна, електронна, хімічна, нафтодобувна й нафтопереробна. У складній економічній обстановці загострилася політична боротьба в країні. У травні 1947 р. міністрів-комуністів вивели зі складу уряду, оскільки ФКП узяла курс на дестабілізацію становища в країні, вимагала відставки уряду, організовувала політичні страйки. 22 листопада 1947 р. було сформовано уряд Р. Шумана, який складався в основному із членів МРП і соці -алістів. Цей уряд став відомий як блок партій «третьої сили», який існував до 1951 р. У квітні 1947 р. з ініціативи де Голля виникла нова партія «Об’єднання французького народу» (РПФ). Головна її ідея по-лягала у вимозі скасування Конституції 1946 р. і встановленні сильної, незалежної від партій, виконавчої влади країни. Блок партій «третьої сили» значно змінив зовнішню по-літику країни. У березні 1948 р. Франція виступила з ініціати -вою утворення Західного Союзу, до якого виявили бажання увійти Велика Британія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Вони домовилися про співробітництво в економічних, соціальних, культурних сферах і надання взаємної військової підтримки. У 1948 р. Франція приєдналася до плану Маршалла. За рахунок зовнішніх позик і кредитів за планом Маршалла у період від 1946 до 1958 р. країна одержала 12 млрд дол. У червні 1949 р. Франція стала членом НАТО. У квітні 1951 р. Франція, Іта -лія, Бельгія, Голландія, Люксембург і ФРН уклали договір про створення Європейського об’єднання вугілля і сталі. Утворення цього об’єднання зміцнило міжнародні позиції Франції, сприяло налагодженню торгового, економічного, культурного співробіт-ництва. У 1957 р. у Римі було підписано угоду про перетворення Об’єднання вугілля і сталі на «Загальний ринок». Проте політична боротьба в країні не припинялася. У 1951—1956 рр. у Франції при владі були правоцентрист -ські уряди (МРП, радикали, «незалежні»). Усього за час існу-вання Четвертої республіки змінилося 25 кабінетів міністрів. У 1952 р. Франція підписала договір про Європейську обо -ронну спільноту — фактично йшлося про створення «Європей-ської армії». Цей договір наштовхнувся у Франції на сильну протидію політичних сил. Країна виявилася розколотою. У травні 1953 р. генерал де Голль заявив про відхід від політичної діяльності і про фактичну ліквідацію РПФ. 12 листопада 1953 р. він привселюдно виступив проти «Європейської армії», оскільки вважав, що ЄОС позбавить Францію армії, а відтак — незалежності, послабить її зв’язки з колоніями і відкриє шлях до німецької гегемонії у Європі. Боротьба навколо ратифікації договору про ЄОС стає дуже напруженою. 30 серпня 1954 р. на засіданні Національних збо-рів Франції договір про ЄОС було відхилено. Тому, коли під керівництвом Фронту національного звільнення Алжиру в цій країні 1954 р. розпочалося повстання проти французької вла -ди, уряд узяв курс на його придушення. Командування армії було незадоволене урядовою політикою. Війна в Алжирі стала основною внутрішньополітичною проблемою Франції, вона по-била всі «рекорди» жорстокості й буквально спустошила казну. Французьке суспільство розкололося. Одні вимагали покласти край війні, інші наполягали на її продовженні. І тоді вирішили запросити на президентство генерала Шарля де Голля. У травні 1958 р., коли криза в Алжирі досягла апогею, генерал передав до друку декларацію, у якій говорилося, що він готовий узяти на себе владу в разі надання йому особливих повноважень. 1 червня 1958 р. більшість Національних зборів затвердила де Голля главою уряду. 2 червня де Голль одержав надзвичайні повноваження і розпустив Національні збори. Четверта Респу -бліка назавжди пішла в історію. ДоповІДІ за темою «Становлення п ’ятої ре С публ І ки». Оцінюючи створення П’ятої республіки, демократичні сили Франції вважали, що це «режим особистої влади» генерала де Голля. Прихильники генерала створили нову політичну партію «Союз на захист нової республіки» (ЮНР). ЮНР провела в пар -ламент 188 своїх представників, домігшись перемоги над іншими партіями. Головною проблемою П’ятої республіки залишалася проблема Алжиру. Де Голль бачив своє завдання у відновленні величі Франції. Вона уявлялася йому могутньою державою, яка провадить незалежну політику. Колоніалізм був перешкодою на шляху до вирішення цього завдання. У 1960 р. де Голль надав незалежність 14 аф-риканським колоніям. У 1962 р. було підписано угоду з Тим-часовим урядом Алжиру, за якою Франція надавала Алжиру незалежність. Режим П’ятої республіки характеризувався посиленням втручання держави у сферу економіки і соціальних відносин. За допомогою державних законів, субсидій та інших пільг швид-кими темпами розвивалися нові галузі, пов’язані з науково-технічним прогресом, — атомна і ракетна, виробництво ЕОМ, радіоелектроніка. Було здійснено докорінну реконструкцію мета -лообробної, хімічної, авіаційної промисловості. Зросло виробни-цтво товарів масового споживання (автомобілів, холодильників, телевізорів). Посилювалися заходи щодо стабілізації фінансової системи. Було проведено девальвацію франка, унаслідок чого курс іноземних валют відносно французької зріс на 17,55 %, випущено акції внутрішньої позики. У 60-ті рр. ХХ ст. прак-тично зник зовнішньоторговельний дефіцит. У зовнішній політиці де Голль мав на меті три основних завдання: відродити велич Франції, зміцнити її незалежність і самостійність, послабити вплив США у Європі. Негативно ставлячись до комуністичного режиму, він пішов на зближення із СРСР, щоб створити противагу США. У 1966 р. президент заявив про вихід Франції з військової ор -ганізації НАТО при збереженні участі в політичних структурах Північно-Атлантичного блоку. Де Голль приділяв першорядну увагу модернізації збройних сил, їхньому оснащенню сучасною зброєю. Франція створила атомну бомбу, атомні підводні човни, балістичні ракети. Президент заперечував проти перетворення ЄЕС на національну організацію й наполягав на створенні «Єв -ропи Батьківщин», виступав проти прийняття до ЄЕС Великої Британії, вважаючи її провідником впливу США у Європі. Здій-снюючи курс на зближення з ФРН, він залишався принциповим і послідовним противником неофашистських і реваншистських тенденцій. За роки правління де Голля виробництво значно зросло, тоді як реальна заробітна плата зростала повільніше. У зв’язку з перебудовою промисловості збільшилася кількість безробітних. Постійно зростали податки. На початок 1968 р. усі категорії населення були незадоволені соціально-економічною політикою уряду. У травні-червні 1968 р. політична криза в країні вили -лася в гостру сутичку робітничого класу, демократичних сил із силами урядових військ. Початок подіям поклали студентські виступи. За 60-ті рр. кількість студентів збільшилася до 600 тис. Система вищої освіти перестала задовольняти частину студент-ства — близько половини студентів були змушені поєднувати навчання з працею. Ті, хто одержував диплом про вищу освіту, не мали гарантій працевлаштування. Така ситуація сприяла зростанню популярності серед студентів лівацьких угруповань. Їхні лідери зривали заняття, влаштовували сутички з поліцією, закликали до повалення уряду. У травні 1968 р. у відповідь на погрозу виключення декількох «ліваків» студенти в Парижі оголосили страйк і зайняли Сорбонну. Університетська влада викликала поліцію, розпочалися арешти. У відповідь у столи -ці й інших містах почалися масові студентські демонстрації. У Парижі, у Латинському кварталі, студенти розбирали бруків -ку, валили дерева, споруджували барикади. 13 травня на знак солідарності зі студентами в Парижі відбулася потужна демон-страція. Водночас розпочався страйк протесту, який переріс на загальний страйк. Більшість підприємств і банків припинили роботу. Робітники і службовці вимагали підвищення заробітної плати, поліпшення соціального забезпечення. Незабаром до них приєдналися селяни. За декілька днів загальна кількість страй-куючих досягла 10 млн осіб. Під час виступів лунали заклики до повалення уряду й встановлення комуністичної диктатури. Прем’єр-міністр Ж. Помпіду вирішив піти на поступки. Він почав переговори з профспілками і підприємцями. Але ста-новище залишалося напруженим. 30 травня де Голль виступив із промовою по радіо і телебаченню, у якій стверджував, що над Францією нависла загроза комуністичної диктатури, і оголосив про розпуск Національних зборів. Того дня у Парижі відбулася маніфестація на знак солідарності з де Голлем. Переговори Помпіду завершилися підписанням «Гренель-ських угод». Було значно підвищено заробітну плату, збільшено допомогу по безробіттю. Страйковий рух до середини червня майже припинився. 30 червня відбулися вибори до Національ-них зборів. Голлістська партія одержала майже 300 мандатів, здобувши абсолютну більшість. Президент включив до складу уряду лівих голлістів, які ще за часів РПФ виступали з проектом соціально-економічних реформ. Генерал вирішив здійснити ці реформи. Першим кроком став законопроект, відповідно до якого в країні урізалися права місцевого самоврядування та позбавлявся законодавчих функцій Сенат. На референдумі 27 квітня 1969 р. 52 % виборців від-хилили цей проект. Де Голль склав повноваження. На виборах у червні 1969 р. президентом було обрано Ж. Помпіду. Діяльність нового президента П’ятої республіки почалася за складних умов. Соціально-політична криза 1968—1969 рр. наклала глибокий відбиток на всі сторони громадського життя. Найбільш гострою проблемою були економічні труднощі. Із ве-ресня 1969 р. було прийнято план оздоровлення і відновлення економіки, що передбачав відновлення «рівноваги» в бюджеті, у галузі виробництва, споживання й торгового балансу. Уряд спо -дівався досягти цієї мети шляхом скорочення внутрішнього спо-живання, суворішої податкової політики, контролю над цінами. Також було прийнято оновлений закон про вищу освіту, у якому передбачалося деяке поліпшення організації університетів. На президентських виборах 1974 р. президентом було об-рано послідовника де Голля Ж. д’Естена. Прем’єр-міністром став представник «Союзу демократів на захист республіки» (ЮДР) Ж. Ширак. Урядова програма передбачала створення «передово-го ліберального суспільства». Виконання цієї програми збіглося з початком світової енергетичної кризи. У 1975 р. скоротилося промислове й сільськогосподарське виробництво. Це призвело до падіння життєвого рівня населення. У 1976 р. уряд висунув план «жорсткої економії», який передбачав заморожування цін і обмеження зростання заробітної плати. Проте ці засоби ви-явилися малоефективними. У міжнародних відносинах Франція проголосила курс на прискорення політичного об’єднання Європи, поліпшувалися відносини зі США, тривало співробітництво із СРСР. ДоповІД ь за темою « ф ранц І я на початку ХХІ С т.» 15 травня 1981 р. Конституційна рада офіційно проголо-сила Ф. Міттерана 21-м президентом Французької республіки від часу її заснування. Франсуа Моріс Адрієн Марі Міттеран (1916—1996 рр.) на-родився в провінційному містечку Жарнак у Південно-Західній Франції. Середню освіту здобув у привілейованому приватному католицькому коледжі-інтернаті. Навчався на юридичному фа-культеті Сорбоннського університету. У 1938 р. був призваний до армії. У 1942 р. вступив на службу до Комісаріату у справах військовополонених петенського уряду у Віші. У 1943 р. створив підпільну патріотичну Національну спілку військовополонених. У 1946 р. висунув свою кандидатуру на виборах до Національ-них зборів від департаменту Ньєвр. У 1947 р. ввійшов до уря -ду як міністр у справах колишніх фронтовиків і жертв війни. У 1959 р. обраний мером Шато-Шинона, а 1961 р. — генераль-ним радником кантону Монсош. У 1965—1968 рр. лідер Феде-рації демократичних і соціалістичних сил. У 1971—1981 рр. — перший секретар Французької соціалістичної партії. У 1981 р. обраний президентом Франції. Президент прийняв рішення призначити дострокові парла-ментські вибори, оскільки більшість місць у Національних збо-рах належала правим партіям. Вибори відбулися 14 і 21 червня 1981 р. Більшість місць у Національних зборах одержала ФСП. Уряд очолив П. Моруа. На першому етапі Міттеран і його уряд доклали зусиль для забезпечення економічного піднесення й збільшення рівня зайнятості. За перші три роки їхньої діяльності було прийнято близько 20 законодавчих актів, спрямованих на поліпшення ста-новища трудящих. Важливим заходом стала націоналізація, яка провадилася прискореними темпами. Але політика уряду не при -несла бажаних результатів. У 1981 р. уряд вдався до політики «жорсткої економії». Було проведено девальвацію франка, оголо -шено про «заморожування» цін і заробітної плати, обмеження витрат бюджетних коштів. У 1983 р. уряд проголосив курс на ліквідацію зовнішньоторговельного дефіциту, у зв’язку з цим збільшилися податки й внески до фондів соціального страху -вання. У 1984 р. Моруа пішов у відставку. Уряд очолив Л. Фа-біус. Ключові посади посіли особи, які продовжували політику «жорсткої економії». Але новий уряд також не зміг змінити на краще економічну ситуацію в країні. 16 березня 1986 р. на виборах до Національних зборів нео-голлістські об’єднання на підтримку республіки (ОПР) і блок правоцентристських партій «Союз за французьку демократію» (СФД) одержали більшість та сформували новий уряд на чолі з лідером ОПР Ж. Шираком. Його уряд скасував контроль над цінами і податками на великий капітал, провів денаціоналіза-цію фінансових і промислових підприємств, скоротив бюджетні витрати на державні потреби. Президент і глава уряду належали до різних політичних партій, і між ними часто виникали розбіжності. Міттеран ви-словлював незадоволення діями уряду в соціальній сфері, що сприяло зміцненню його популярності. На чергових президент-ських виборах 1988 р. Міттеран знову здобув перемогу. У 1990 — 1993 рр. у Франції вибухнула економічна криза, найтриваліша за період після Другої світової війни. Країною прокотилася хвиля банкрутств і масових звільнень. Скорочення рівня зайнятості, збільшення податків призвели до зменшення особистого споживання населення. Спад торкнувся усіх про -мислових галузей: важкої індустрії, хімічної промисловості, ви-робництва сталі й паперу. На чергових парламентських виборах у березні 1993 р. со-ціалісти зазнали поразки. Прем’єр-міністром став представник ОПР Е. Валадюр. Перед новим консервативним прем’єром по-стало завдання співіснування з президентом-соціалістом та вирі -шення нагальних економічних проблем. Він розгорнув програму пожвавлення економіки, яка передбачала поширення суспільних робіт, житлове будівництво, заходи до стимулювання зростання виробництва й запобігання збільшенню безробіття. Уряд роз-горнув програму приватизації державної власності. У травні 1995 р. за результатами президентських виборів на посаду глави держави було обрано представника неоголліст-ської партії ОПР мера Парижа Ж. Ширака. ДоповІД ь за темою « п рези Д ент ж . Ширак І його пол І тика» Жак Ширак народився 29 листопада 1932 р. у Парижі, у родині банківського службовця. Закінчив Інститут політичних наук, «Національну школу адміністрації». У 1962—1967 рр. працював в апараті уряду при Ж. Помпіду. Із 1967 р. обирався депутатом Національних зборів від департаменту Коррез. Само-стійною політичною постаттю став у 70-ті рр. ХХ ст. При прези -дентові Ж. д’Естені обіймав посаду прем’єр-міністра. У 1976 р. реорганізував неоголлістську партію в Об’єднання на підтримку республіки (ОПР). У 1977 р. обраний мером Парижа. Від бе-резня 1986 до травня 1988 р. Ж. Ширак знову обіймав посаду прем’єр-міністра після перемоги на виборах до Національних зборів правоцентристської коаліції. У 1995 р. обраний прези -дентом Французької Республіки. Прем’єр-міністром нової адміністрації став А. Жюппе. До уряду ввійшли неоголлістське Об’єднання на підтримку республі -ки і ліберальний блок партій Союз за французьку демократію. Початок президентства Ширака означився складною си-туацією усередині країни. У жовтні 1995 р. стався соціальний вибух. Застрільниками виступили студенти, які вимагали збіль-шення кредитів на освіту й гарантії зайнятості після закінчення навчання. 12 грудня 1995 р. відбулася велика демонстрація в Тулузі, у якій взяли участь 100—120 тис. осіб. Головним за-вданням Ж. Ширака стало вирішення соціальних конфліктів. Уряд приступив до здійснення реформ усієї системи соціального страхування, які передбачали збільшення прямих і непрямих по-датків, обов’язкові виплати до фондів соціального страхування. На спробу уряду скасувати існуючі від часів де Голля соціальні гарантії французи відповіли масовими страйками. Однією з най -гостріших соціально-економічних проблем країни залишається безробіття. кількість офіційно зареєстрованих безробітних зрос-тала до початку 1994 р., потім стабілізувалася і навесні 1995 р. склала 3,4 млн осіб. У 90-ті рр. ХХ ст. Франція посилила свою зовнішньополі -тичну активність з країнами Східної Європи. 24 січня 1992 р. Франція визнала незалежність України й установила з нею ди-пломатичні відносини. Президент країни послідовно виступає за зміцнення Європейського Союзу. Франція бере активну участь у зустрічах «Великої сімки», хоча, як і раніше, виступає проти посилення ролі США у європейських справах, за більшу само-стійність європейських країн у НАТО. Франція — одна з найбільших ядерних держав, активний поборник «доктрини стримування». Світове товариство було обу -рене рішенням французького керівництва продовжити ядерні випробування на атолі Муруроа в Тихому океані. Тільки після проведення серії випробувань у вересні-жовтні 1995 р. фран -цузький уряд у січні 1996 р. оголосив про закриття ядерного полігону. У лютому 1997 р. президент Ж. Ширак оголосив про проведення кардинальної військової реформи протягом шести років. На початок третього тисячоліття збройні сили Франції буде скорочено від 500 до 350 тис. осіб. ДоповІД ь за темою « у країнц І у ф ранц І ї» Перша хвиля еміграції з України прибула до Франції у XVIII ст. Це були син гетьмана Пилипа Орлика — Григорій (1702—1759 рр.), згодом генерал і дипломат, і декілька десятків запорізьких козаків, які утворили окремий загін у французькій армії. Їхні нащадки поступово асимілювалися. Другою хвилею еміграції (1905—1930 рр.) були політич -ні біженці з центральних і східних районів України, а також галицькі селяни. Велика кількість українців оселилася у Франції в період між Першою світовою війною і 30-ми рр. ХХ ст. Це були ко -лишні в’язні з таборів Польщі, політичні емігранти, які зали-шили Україну після громадянської війни, селяни й робітники з Галичини й Волині, які прибули на заробітки. Ще одна хвиля прибула під час Другої світової війни. Ти-сячі людей було вивезено фашистами на примусові роботи до Франції, і більшість залишилася там на постійне проживання. Зараз у Франції проживає 40 тис. осіб українського по -ходження. Великий відсоток — це діти від змішаних шлюбів українців із представниками інших національностей. Більшість асимілювалася й не вважає себе українцями. 90 % українців живуть у Парижі, Орлеані, Ліоні, Тулу-зі, Марселі, Бордо. Більшість має французьке громадянство. Багато працює у промисловості робітниками, займається мало-кваліфікованою працею. Це дрібні підприємці, незначна частина належить до інтелігенції (викладачі університетів, музиканти, художники, інженери). Центром українського культурного життя вважається Па-риж. Тут працювали відомі художники і скульптори М. Башкир-цева, М. Паращук, М. Бойчук та інші. У Парижі живуть відомі композитори І. Вовк, В. Гридін, Г. Пономаренко, художники А. Сологуб, О. Мазурик. У 1971 р. на кошти українців у Тулузі було спорудже-но пам’ятник Т. Шевченку. Один зі скверів Парижа має ім’я Шевченка. Центром українського наукового життя стало містечко Сарсель (неподалік Парижа). Тут розташоване Наукове товари-ство імені Т. Г. Шевченка. Товариство має секції — історико-філософську, філологічну, медичну й інші. У Сарселі працює головна редакція багатотомної «Енциклопедії українознавства». Наукове товариство імені Т. Г. Шевченка в Сарселі має великий архів і бібліотеку (близько 20 тис. томів). У Парижі є бібліотека ім. С. Петлюри, діє Центр докумен -тальних матеріалів з україністики, який налічує 30 тис. томів. У Сорбоннському університеті при Інституті східних мов і ци-вілізацій розташований Архів української еміграції у Франції. У Франції існують масові громадські організації. Серед них Українське академічне товариство, Українське товариство імені Т. Г. Шевченка, Товариство імені М. Шашкевича, Франко-українське товариство. Дві третини українців у Франції належать до Української католицької церкви. Інші віруючі відвідують Українську ав -токефальну православну, римсько-католицьку, протестантську церкви. IV. у загальнення й С и С тематизація знань учнів ; Бесіда На прикладі Франції поясніть думку «Чим більше де -мократії, тим краще». Скільки, на ваш погляд, має бути демократії? V. п ід С умки урО ку Заключне слово вчителя, оголошення результатів ро -боти учнів на уроці. VI. дОмашнє завдання Опрацювати відповідний матеріал підручника.

Категорія: Всесвітня історія 11 клас | Додав: uthitel (26.11.2014)
Переглядів: 933 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: