Урок № 31 Тема: Частини мови. - Українська мова 11 клас - Старша школа - Каталог статей - Учительська світлиця
Головна » Статті » Старша школа » Українська мова 11 клас

Урок № 31 Тема: Частини мови.
Урок № 31
Тема: Частини мови.
Мета: класифікувати, систематизувати й узагальнювати вивчені поняття, визначати їх
функції в тексті; правильно ставить розділові знаки у простому й складному ре-ченнях і обґрунтовувати правила їх розстановки; використовувати орфографічні
й  пунктуаційні знання і вимоги на письмі, визначати необхідні й достатні ознаки
орфограм; уживати адекватні до тексту слова й граматичні форми відповідно до
вивчених правил; розглядати вивчений матеріал з фонетики, лексики, словотвору,
граматики з боку сфери вживання; здійснювати самоконтроль за результатами
навчальних досягнень.
Хід уроку
I. АктуА лізА ція опорних знА нь учнів.
технологічна карта
ч астини мови вивчають у морфології. В українській мові
є десять частин мови. За значенням, морфологічними ознаками
та синтаксичною роллю їх поділяють на самостійні (повнозначні),
службові та вигуки.
Самостійні (повнозначні) частини мови називають предмети,
дії, ознаки предметів і дій, кількість, мають морфологічні ознаки
(рід, число, особу, відмінок, час тощо), виступають тим чи іншим
членом речення. До них належать: іменник, прикметник, займен -ник, дієслово (його форми — дієприкметник, дієприслівник), чис -лівник, прислівник.
Службові (неповнозначні) частини мови не мають предметно -го лексичного значення, не бувають членами речення, хоча мають
окремі морфологічні ознаки. До службових належать: прийменник,
сполучник, частка.
Окремою своєрідною неповнозначною частиною мови є вигук,
який не має ні лексичного, ні граматичного значення.
Самостійні частини мови
іменник — це самостійна (повнозначна) частина мови, що на -зиває предмет і відповідає на питання хто? або що? (у початковій
формі), змінюється за відмінками, числами і має в однині форму
одного з родів — чоловічого, жіночого чи середнього.
Виконує роль будь-якого члена речення, найчастіше — під -мета, додатка: Листопад і колесо, і полоз любить. (Нар. тв.).
У морфології предметом вважається все, про що можна запита-ти хто? або що? (люди, тварини, речі, явища природи, опредмечені
дії чи ознаки, абстрактні поняття).
з а лексичним значенням іменники бувають:
а) загальними, які позначають ряд подібних істот, речей, явищ,
абстрактних понять, опредмечених дій чи ознак (кінь, село,
зошит, поле, сім’я, сором, дружба);
б) власними, що називають окремих істот, одиничні предмети,
рідше їх групи (Калинівка, Вінниця, Марія, Дніпро).
Межа між загальними та власними іменниками рухома (зем -ля — ґрунт, Земля — планета, Ампер — прізвище, ампер — оди -ниця виміру).
іменники означають:
а) назви істот (осіб, тварин, міфологічних створінь, що усвідом -люються носіями мови як тварино- чи людиноподібні, а та -кож померлих людей, страв, шахових фігур, карт (учитель,
мавка, комар, циклоп, небіжчик, рак варений, оселедець ма -ринований, туз, валет, пішак);
б) назви неістот називають неживі предмети, явища природи,
опредмечені дії чи ознаки, абстрактні поняття (стілець, зли -ва, знання).
Назви сукупності людей, тварин чи птахів (народ, студент -ство, зграя) і назви мікроорганізмів (бацила, мікроб, вірус) відно -сять до неістот. Граматично назви істот-неістот розрізняють питан -нями хто? і що? та формами знахідного відмінка (кого? що?).
До першої відміни належать іменники жіночого, чоловічого та
спільно-го роду, що в називному відмінку однини мають закінчення
-а (-я) (зима, куля, тиша, Ілля, сирота).
До другої відміни належать іменники чоловічого роду з нульо -вим закін-ченням і закінченням -о в називному відмінку однини
та іменники середнього роду із закінченням -о, -е, -а (-я) (джміль,
дядько, Дмитро, відро, щастя).
До третьої відміни належать іменники жіночого роду з нульо -вим закінченням у називному відмінку однини та іменник мати
(ніч, кров, повість).
До четвертої відміни належать іменники середнього роду із
закінчен-ням -а (-я) у називному відмінку однини, в яких при від -мінювання з’являється -ат (-ят), -ен- (собача — собачати, дитя —
дитяти, плем’я — племені).
Залежно від кінцевого приголосного основи, іменники першої
та другої відмін поділяють на три групи: тверду, м’яку, мішану
(краса, брат, поле; автомобіль, доля, завдання; меч, тиша, явище).

прикметник — це самостійна (повнозначна) частина мови,
що нази-ває ознаку або властивість предмета і в початковій формі
відповідає на питання який? чий? (чарівна осіння пора; високий
дерев’яний вітряк; сірий братів костюм.
Прикметники змінюються за родами, числами, відмінками.
У реченні вони бувають означеннями, рідше — присудками: Веселі
юнаки зайшли до зали. Юнаки — міцні, веселі.
У словосполученні прикметник найчастіше є залежним словом.
Рідний край
Який?
×
я кісні прикметники позначають таку ознаку предмета, яка
може бути в ньому більшою або меншою мірою, тому лише вони ма-ють ступені порівняння (холодний — холодніший — найхолодніший).
в ідносні прикметники позначають ознаку предмета за його
відношенням до інших предметів: до місця, часу, матеріалу, націо -нальності, числа, міри, ваги тощо (літній день; міський пейзаж).
присвійні прикметники відповідають на питання чий? чия?
чиє? і виражають приналежність предмета людині чи іншій істоті
(ведмежий барліг, материне пальто, орлиний зір, собачий гавкіт).
п овні форми є загальновживаними, відмінюються, бувають
нестягненими (зеленая) і стягненими (зелена).
короткі форми має незначна кількість прикметників, вони не
відмінюються (зелен, красен, ясен, повен).
Залежно від кінцевого приголосного основи, прикметники
поділяються на дві групи відмінювання: тверду і м’яку (веселий,
дерев’яний — тв. група, мужній, синій, безкрайній — м’яка група).
з айменник — це самостійна (повнозначна) частина мови, що
вказує на предмет, ознаку, властивість або кількість, не називаю -чи їх, відповідає на питання: хто? що? який? чий? скільки? і має
такі морфологічні ознаки: розряд за значенням, рід (для особових),
число (якщо є), відмінок. Займенник у реченні буває підметом,
означенням, додатком тощо: Вранці першою нас вітає моя берізка.
Особливо красива вона навесні.
За значенням займенники поділяють на дев’ять розрядів .
1. Особові: я, ти, він, вона, воно, ми, ви, вони.
2. Зворотний: себе.
3. Питальні: хто? що? який? чий? котрий? скільки?
4. Відносні: хто, що, який, чий, котрий, скільки.
5. Заперечні: ніхто, ніщо, нічий, ніякий, нікотрий, ніскільки.
6. Присвійні: мій, наш, твій, ваш, свій, його, її, їх, їхній.

7. Неозначені: (ті ж, що питальні, але в сполученні з будь-,
небудь-, -сь, де-, аби-, казна-, хтозна-): будь-що, хто-небудь,
щось, дехто, абиякий, казна-скільки, хтозна-чий тощо.
8. Вказівні: той, цей, такий, стільки.
9. Означальні: весь, всякий, кожний, інший, жодний, сам, самий.
Неозначені займенники, утворені за допомогою префіксів
будь-, хтозна-, казна- і суфікса -небудь, пишемо через дефіс (будь-що, хтозна-котрий, казна-хто, який-небудь).
Неозначені займенники, утворені за допомогою префіксів де-,
аби- та суфікса -сь, пишемо разом (декотрий, абихто, щось).
Заперечні займенники, утворені від питальних за допомогою
префікса ні-, пишемо разом (ніщо, ніякий, ніскільки). Якщо між
складовими частинами цих розрядів займенника є прийменник, то всі
три слова пишемо окремо (будь із чим, ні з ким, ні для кого, де в чому).
числівник — це самостійна (повнозначна) частина мови, що
називає число, кількість предметів або їх порядок при лічбі та в по-чатковій формі відповідає на питання скільки? який? котрий?
Числівники за значенням поділяють на кількісні (скільки?) та по-рядкові (котрий?), а за будовою — на прості (десять, сороковий), складні
(дванадцять, шестисотий) та складені (вісім сотих, двісті сорок перший).
Кількісні числівники мають морфологічну ознаку відмінка,
лише окремі з них мають рід і число (один, півтора, тисяча, мільйон
тощо). Порядкові числівники змінюються за родами, числами й від-мінками (другий урок, друге доручення, друга оцінка, другі в черзі).
У реченні вони можуть бути будь-яким членом (часто — у спо-лученні з іменником): Три і вісім — одинадцять. Помножити сорок
п’ять на дев’ять. Двадцять восьмого червня ми відзначаємо День
Конституції України. Сергійко цього року закінчив третій клас.
Числівники від п’яти до двадцяти, а також тридцять, від
п’ятдесяти до вісімдесяти в усіх відмінках мають паралельні форми.
Н. п’ять, п’ятеро
Р. п’яти, п’ятьох
Д. п’яти, п’ятьом
З. п’ять, п’ятьох
О. п’ятьма, п’ятьома
М. (на) п’яти, (на) п’ятьох
Якщо головне слово (іменник) належить до назв істот, то
у непрямих відмінках закінчення містить букву о (сімох дівчат,
семи столів, п’ятьом хлопцям, п’яти стільцям).
У складних числівниках — назвах десятків — змінюється лише
друга частина (шістдесяти, шістдесятьох), а в назвах сотень від
200 до 900 змінюються обидві частини (шестиста, шістьмастами).
Перша частина складних числівників — назв сотень — від -мінюється як відповідні прості числівники два – дев’ять.
Н. вісімдесят, вісімсот
Р. вісімдесяти (-ьох), восьмисот
Д. вісімдесятьом (-ьом), восьмистам
З. вісімдесят (-ьох), вісімсот
О. вісімдесятьма (-ьома), восьмистами
М. (на) вісімдесяти (-ьох), (на) восьмистах
у складених кількісних числівниках кожне слово відмінюється
окремо (дев’ятисот шістдесяти вісьмох учнів). Кількісні числівники
сорок, дев’яносто, сто в родовому, давальному, орудному та місце -вому відмінках мають закінчення -а.
у складених порядкових числівниках відмінюється тільки остан-ня складова частина (дев’ятсот шістдесят восьмого учня.
Дієслово — це (повнозначна) самостійна частина мови, яка
називає дію або стан предмета як процес і в початковій формі від -повідає на питання що робити? що зробити? (любити, кричати,
нести, володіти).
Дієслова мають такі морфологічні ознаки: вид (недоконаний
і доконаний), спосіб (дійсний, умовний, наказовий), час (теперішній,
минулий, майбутній), число (однина і множина) й особу (або рід).
Дієслово виконує роль будь-якого члена речення, проте найчастіше
буває присудком: Чорніє поле, і гай, і гори (Т. Шевченко).
Розрізняють чотири форми дієслова.
1. власне, або особове, дієслово (мрію, мріяла, мріятиму).
2. неозначена форма (інфінітив) — відповідає на питання що ро-бити? що зробити? (Віка дуже любить малювати.)
3. Дієприкметник вказує на ознаку предмета за дією, відповідає
на питання: який? яка? яке? які? Має морфологічні ознаки:
стан (активний чи пасивний), вид, час, число, рід, відмінок.
У реченні виконує роль означення, частини складеного при -судка: На столі лежить розкрита книга. Очевидно, вона була
ще не дочитана.
Дієприкметниковий зворот — це дієприкметник разом із за-лежними від нього словами. Дієприкметниковий зворот, що стоїть
після пояснюваного слова, виділяємо комами: Яблуня, вирощена
дідусем, щороку радувала нас своїми золотистими плодами.
4. Дієприслівник означає додаткову дію, відповідає на питання:
що роблячи? що зробивши? Має вид. У реченні виконує роль
обставини (писати — пишучи, співати — співаючи, заходи -ти — заходячи, кричати — кричачи, заспівати — заспівавши,
принести — принісши).
Дієприслівниковий зворот — це дієприслівник разом із залеж -ними від нього словами. На письмі він, як правило, виділяється ко-мами, а у вимові — інтонацією. Не виділяється дієприслівниковий
зворот, що становить фразеологізм або одиничний дієприслівник,
що є обставиною способу дії (відповідає на питання як?): Зробивши
добру справу, ніколи не хвалися. Ніколи не хвалися, зробивши до -бру справу. Ніколи, зробивши добру справу, не хвалися. Вирішуй
не довго думаючи. Іду замислившись.
прислівник — це самостійна (повнозначна) незмінна частина
мови, що виражає ознаку дії, ознаку іншої ознаки, ознаку пред -мета й відповідає на питання як? яким способом? де? куди? звід -ки? коли? з якого часу? чому? через що? з якої причини? для
чого? з якою метою? навіщо? наскільки? у якій мірі? який? Окремі
прислівники мають ступені порівняння (довго — довше, значно до -вше — найдовше).
У реченні виконують роль обставини або присудка: Хмари
пливуть і поважно, й спокійно, Так таємниче, легенько і мрійно.
Тихо навкруги...
Дефіс у прислівниках:
1. У складених прислівниках, утворених із двох однакових чи
близьких за змістом слів: часто-густо, високо-високо, пліч-о-пліч.
2. У прислівниках, утворених за допомогою префікса по- і су -фіксів ому, -ему, -и (по-батьківськи, по-моєму, по-вашому,
по-юнацькому).
3. Після префіксів будь-, казна-, хтозна- (будь-як, казна-де,
хтозна-коли).
4. Перед суфіксами -небудь, -таки, -то, -от (де-небудь, де-таки,
так-то, як-от).
написання прислівників разом :
1. Прислівники, утворені за допомогою префіксів прийменни -кового походження: вниз, назавжди, заміж.
2. Прислівники, утворені за допомогою префіксів прийменни -кового походження і суфіксів:
-о, -е (-є): вдруге, втретє, заново;
-и, -ки: безвісти, навипередки;
-у (-ю): знизу, скраю;
-а (-я): завидка, зрання;
-і: уповні, напередодні.
3. Прислівники, утворені злиттям коренів чи основ слів: право -руч, ми-мохіть, самобутньо, очевидно.
Службові частини мови
Службові (неповнозначні) частини мови не мають лексичного
значення, не виступають членами речення, а служать для зв’язку
повнозначних слів у реченні. Це прийменник, сполучник, частка.
Окремою своєрідною неповнозначною частиною мови є вигук (ох,
дякую, ку-ку).
прийменник — це службова (неповнозначна) частина мови, що
виражає залежність іменника, числівника і займенника від інших
слів у словосполученні та реченні: І блідий місяць на ту пору з-за
хмари де-де виглядав (Т. Шевченко).
з а походженням прийменники бувають:
а) похідні (посеред, з-під, край);
б) непохідні (по, серед, з, під).
ч ерез дефіс пишемо усі похідні прийменники, що почина-ються на з-, із- (із-під, з-посеред, з-за, з-над). Інші похідні при-йменники, утворені від прислі-вників, іменників, прийменників,
пишемо разом (понад, внаслідок, довкола). Похідні прийменники,
утворені від прислівників, дієприслівників та іменників з непо-хідними прийменниками, пишемо окремо (з метою, незважаючи
на, під час, за винятком).
Сполучник — службова (неповнозначна) частина мови, що
вживається для поєднання однорідних членів речення і частин
складного речення.
Дивишся навколо, і здається, що у світі більше нічого немає,
тільки небо і сонце та поле безкрає.
За значенням розрізняють два розряди сполучників: сурядні
та підрядні.
До сурядних сполучників належать:
1) єднальні: і, й, та (і), ні... ні, як... так;
2) протиставні: а, але, та (але), зате, однак;
3) розділові: або, чи, або... або, чи... чи, то... то, не то, не то, чи то.
До підрядних сполучників належать:
1) причинові (бо, тому що, через те що, у зв’язку з тим що,
оскільки);
2) умовні (якби, якщо, як, аби, коли, коли б...то й, якщо...то);
3) часові (коли, тільки як, щойно, ледве, як тільки, після того
як, поки тощо);
4) мети (щоб, аби для того щоб, з тим щоб тощо);
5) допустові (хоч, хоча, незважаючи на те що, дарма що, хай,
нехай);
6) порівняльні: як, немов, ніби, мов, наче, немовби, начебто;
7) з’ясувальні (що, щоб, як тощо);
8) наслідкові (так що);
9) міри й ступеня (аж, що аж, що й).
з а будовою сполучники поділяють на прості (і, а, та, бо, чи),
складні (якби, щоб, нібито, зате), складені (тому що, для того щоб).
частка — це службова (неповнозначна) частина мови, що вно -сить різні додаткові відтінки значення в речення або служить для
утворення окремих граматичних форм.
І ніхто того не чує, не знає, не бачить, опріч Марка малень -кого (Т. Шевченко).
з а значенням і роллю в мові частки поділяють на три групи.
1. Формотворчі (би, б, хай, нехай).
2. Заперечні (не, ні, ані).
3. Модальні (чи, хіба, що за, справді, точно, ніби, мовби, ну,
то, ген, он, майже).
разом пишемо не-:
а) якщо слово не вживається без не (неук, негайно, незлюбити);
б) у словах з недо-, що мають значення неповної дії (недобачати,
недооцінка);
в) з дієприкметниками, що виступають означенням без поясню -вального слова (нерозв’язане питання);
г) якщо додаванням не утворюється слово із протилежним значен -ням (воля — неволя (рабство), широкий — неширокий (вузький);
ґ) з неозначеними займенниками та прислівниками, що почи -наються префіксом аби- (неабияк, неабихто);
д) у деяких службових частинах мови (немовби, нехай, неначе).
окремо пишемо частку не:
а) при всіх формах дієслів (крім дієприкметників), при числів -никах, займенниках, прийменниках (не сумує, не засміється,
не відповідаючи, не двадцятий, не такий, не від неї);
б) при прикметниках, іменниках, прислівниках для протистав -лення, заперечення їх значення (співали не голосно, а тихо);
в) при дієприкметниках, якщо вони є присудками або мають
пояснювальні слова (урожай не зібраний; урожай не зібрано;
ще не зібраний урожай).
вигук — невідмінювана особлива частина мови, що виражає
почуття, емоції та волевиявлення мовця, не називаючи їх. Вигуки
відрізняються від повнозначних слів тим, що не мають лексичного
значення і граматичних ознак, а від службових слів тим, що не
виконують ніяких службових функцій (не поєднують слів, не до -дають їм відтінків тощо).
Ох і гарно ж у наших краях влітку!
Після вигуків найчастіше ставимо кому : Ой, скільки ж квітів
на лузі! Гей, степи-поля, розкіш моя!.. (М. Коцюбинський.)
не виділяємо комою на письмі слова о, ой, якщо вони стоять
перед звертанням і не виділяються паузою. Тоді це не вигуки, а мо-дальні частки, що вжиті для підсилення наступного слова: О вітре
буйний, зупинися!
через дефіс пишемо вигуки, якщо вони:
а) повторюються (киць-киць, гав-гав);
б) вимовляються протяжно (м-е-е-е, ш-ш-ш, у-у-у).
знак оклику ставимо після вигуку, якщо він стоїть на почат -ку речення і вимовляється з підвищеною силою голосу: Агов! Хто
є в лісі?
комами з обох боків виділяємо вигук, якщо він стоїть у се -редині речення: А крила його.., ех, ви не бачили його крил?
(Гр. Косинка.)
II. оГолошення те М и й М ети уроку.
III. МотивА ція нА вчА льної Д іяльно С ті учнів.
I V. Сприйняття й зАСвоєння учня М и нА вчА льно Го МАтері А лу.
; Тренувальні вправи
укажіть в кожному з речень частини мови. Згрупуйте самостійні
і  службові частини мови.
1. Мова — далеко не тільки «засіб спілкування», тобто передачі
«вже готових думок», як нас усіх учили в імперській школі.
Куди серйозніша її місія — бути способом народження тих
думок: коли «нема мови», людині просто-напросто «нема чим
думати». (О. Забужко).
2. Знищити нашу мову неможливо: це те саме, що запломбувати
Ніагару. (Л. Танюк).
3. Стан державної мови, рівень володіння нею, поширеність
у різних сферах життя — усе це показник цивілізованості
суспільства. (О. Пономарів).
4. Доля української мови — то є водночас й доля української
держави й нації. (І. Лосєв).
5. Я ще можу не противитись, коли ображають мене як людину,
але коли ображають мій народ, мою мову, мою культуру, як
же я можу не реагувати на це? (Михайло Коцюбинський).
6. У всіх народів мова — це засіб спілкування, у нас це — фактор
відчуження. Не інтелектуальне надбання століть, не код поро-зуміння, не першоелемент літератури, а з важкої руки Імперії
ще й досі для багатьох — це ознака націоналізму, сепаратиз -му, причина конфліктів і моральних травм. (Л. Костенко).
7. Тих небагатьох, хто говорить правильно, сприймають як ди -ваків і чужаків; власне, у юрбі вони й самі почуваються діа -спорою. (В. Радчук).
8. Російська мова містить ресурс для розвитку Росії (Людмила
Путіна).
9. Україна — це Русь, котра залишилась удома. Нема на
ній ні гріха, ні вини (В. Новодворська, російська правоза -хисниця).
10. Мова є тим чинником, що встановлює «природні» межі нації,
при цьому, будучи унікальною системою світобачення й само-вираження окремої нації, виступає не лише засобом спілкуван-ня, а й дає змогу представникам цієї спільноти розуміти одне
одного на глибинному, підсвідомому рівні (Любов Мацько).
11. Ми не дозволимо перетворити Україну на смітник інших
культур і цивілізацій. Не уподібнюйтесь відомій тьоті Моті
з комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло», яка вважала, що
«гораздо пріятнєє бить ізнасілованной, чем украінізірован -ной». (Л. Танюк).
12. Варто пройнятись увагою до слів відомого російського поета,
щирого друга українців Леоніда Вишеславського, який ще
за радянських часів писав: «Я певен, що знання української
мови безмежно збагатить кожну російську людину, яка про -живає в Україні».
13. Мова — це кров, що оббігає тіло нації. Виточи кров — умре
нація. (Ю. Дзерович).
прочитайте текст. укажіть стиль його написання. З поданого тексту
випишіть слова, що містять орфограми. укажіть , якою частиною
мови є кожне виписане вами слово.
Будь-які хронологічні віхи виникнення і первісного розви -тку української, як і взагалі будь-якої іншої мови, встановити не -можливо, адже писемних пам’яток, які дійшли до нас, не достат -ньо для повноцінного дослідження мови. Безперечно лише те, що
українська мова є однією з найдавніших індоєвропейських мов.
Про це свідчить і наявність архаїчної лексики, і деякі фонетич-ні та морфологічні риси, які зберегла наша мова протягом віків.
Давність української мови доводили ряд вітчизняних та зарубіжних учених. Наприклад, такі з них, як, Павел Шафарик Олексій
Шахматов, Агатангел Кримський та ін. Ще у 1879 р. польський
вчений-лінгвіст Михайло Красуський у своїй праці «Давність укра -їнської мови» наголошував, що українська мова не тільки старіша
від усіх слов’янських, а й від санскритської, грецької, латинської
та інших арійських.
Про давність української мови свідчать і давні фольклорні
твори, наприклад календарно-обрядові пісні. Український мовоз -навець Олександр Потебня стверджував, що веснянка «А ми просо
сіяли» існувала в Україні вже у І тисячолітті до н. е. А колядки
про сотворіння світу птахами (тобто ще з дохристиянських часів)
навряд чи перекладалися з якоїсь давнішої мови на українську,
адже християни не мали в тому потреби.
прочитайте текст. випишіть з нього всі форми дієслова. усно зробіть
їх морфологічний розбір.
Українці розвинули свою мову на ґрунті місцевих племінних
об’єднань, а не з якоїсь давньоруської спільності. Українці — без -посередні нащадки населення Київської Русі, а, отже, і мова їхня
успадкована від старої мови полян, древлян, волинян, сіверян, бу -жан, уличів, тиверців та інших давньоруських племен.
Найдавніші іноземні мандрівники, що перебували в Україні
і в Московії, бачили відмінність цих мов: «Русинський народ щодо
мови відмінний як від росіян, так і від поляків, уже за давніх
віків» (Франтішек Палацький); «Українці — стародавній народ,
а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж перська, китайська, мон -гольська і всілякі інші…» (Ельвія Челебі, 1657); «Українці — це
нащадки Київської Русі» (Мальт-Брюн, 1807).
Ось як красномовно пише про це Делямар (1869): «Історія
не повинна забувати, що до Петра І той народ, який ми нині на -зиваємо рутинами, звався руським, або русинами, і його земля
звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо русь -ким, звався москвинами, а їх земля — Московією. В кінці мину -лого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь
від Московії».
прочитайте текст. випишіть з нього прикметники і виконайте їх мор-фологічний розбір.
Питанням порівняльної лексикографії української та росій -ської мов займалися як російські, так і зарубіжні вчені. Напри -клад, професор Оксфордського університету Карл Абель виділяв
дві гілки руської народності: слов’яноруси (українці) і фіноруси
(московіти). Він пише, що в кінці XIX ст. тільки в європейській
частині Росії жило 40 млн фінно-татарського населення і лише
15 млн чисто слов’янського. Тому процес ослов’янення Московії
затя-гнувся більше як на 500 років. Причини — величезні тери -торії, прилив фінно-угорських і татарських етнічних елементів. За
Петра І було заборонено говорити, що в Сибіру та в Азіатських зем-лях живуть не чисті великоруси, фінно-угри, татари та інші наро -ди. Такою була мовна політика, спрямована на привласнення росій-ським самодержав’ям права на культуру всієї Київської держави.
Науковці порівнюють: українське лихий — злий, поганий,
у московітів лихой — смелый, удалой; українське лаяти — свари -ти, у московитів лаять — гавкати; українське дитина, у московитів
детина — здоровий чоловік; українське запам’ятати, а в москови -тів запамятвовать — забути; українське вродливий — красивый,
а в росіян це уродливый (потворний). І таких прикладів повного
переосмислення слів можна навести безліч.
Карл Абель робить висновок про первісну давність україн -ської мови і дочірність великоруської мови стосовно української.
Такої ж думки дотримувалися і академік Микола Марр.
У праці «Скифский язик» він писав, що українська мова належить
до «окаючої» групи мов, як і скіфська мова.
У Російській імперії завжди порушувався закон рівноправ -ності мов. Мова переможниця (російська) платить за свою перемо -гу дорого: це не тільки агресивність підкорених нею народів, але
й свідоме і несвідоме спотворення ними «панівної» мови.
Різниця в історичному розвитку двох мов у тому, що росій -ська насаджувалася законодавчо зверху вниз, а українська, навпа -ки, знизу, з уст народу, підносилася вгору письменниками, які
надавали їй високого рівня досконалості.
V. зАкріплення вивченоГо МАтері А лу.
прочитайте і продовжте думку автора на тему « екологія мовного
середовища». дотримуйте стилю висловлювання, уживайте різно -манітні частини мови доречно і комунікативно доцільно.
Мова формує людину, вона ж є знаряддям розвитку суспіль -ства, виконуючи пізнавальну, комунікативну й художньо-образну
функції. Якщо мові властиві всі три функції, то це означає, що
процеси її життєдіяльності відбуваються нормально, а це відобра -жається в її значеннєвій стилістичній, а частково й матеріальній
структурі. Отже, одним з головних завдань кожного розвинутого
210
суспільства, показником його самосвідомості і визначником роз -витку культури є, поряд з турботою про збереження природних
багатств і примноження цінностей духовної культури, постійна
турбота про екологію мовного середовища.
Коли якийсь діалект довго відірваний від масиву рідної мови,
він може перетворюватись в літературну мікромову. Такою, скажі -мо, є русинська — з походження українська — мова в Югославії.
Працюють над примноженням багатств писемної мови польські
лемки. В основі швейцарського варіанту німецької мови лежать
місцеві діалекти. Вони, проте, постійно взаємодіють з літературною
німецькою мовою, що створює сприятливі умови для підвищення
соціального статусу діалектів. Якщо швейцарець заговорить літера-турною німецькою мовою із своїми земляками, то він зустріне іро -нічне, навіть негативне ставлення до себе. Швейцарсько-німецький
діалект виступає як засіб національного відособлення та ідентифі -кації германо-швейцарців.
VI. Домашнє завдання.
скласти текст-роздум, використовуючи тільки іменники. указати їхню
стилістичну роль.
Категорія: Українська мова 11 клас | Додав: uthitel (06.01.2014)
Переглядів: 4659 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: