Уроки № 53—54 Тема. Культурне життя. Освіта і наука. - Історія України 11 клас - Старша школа - Каталог статей - Учительська світлиця
Головна » Статті » Старша школа » Історія України 11 клас

Уроки № 53—54 Тема. Культурне життя. Освіта і наука.
Уроки № 53—54 Тема. Культурне життя. Освіта і наука. Розвиток літератури та мистецького життя. Мета: визначити особливості розвитку української культури в 1960—1980-х рр.; проаналізу -вати розвиток науки, наслідки її перетворення на безпосередню виробничу силу, розвивати в учнів навички роботи з текстовими джерелами, аналізувати їх; робити висновки, узагальнення, аргумен -тувати і толерантно відстоювати власну точку зору; складати зв’язну розповідь; виховувати в учнів естетичні смаки. Тип уроку: семінарське заняття або урок формування знань та вдосконалення вмінь і навичок. Основні терміни і поняття: культура, ідеологізація культури. Обладнання: підручник, дидактичний матеріал (джерела, портрети українських письменни -ків, композиторів, артистів, учених, художників, репродукції їх картин, портрети режисерів та інші матеріали). Очікувані результати: після цього уроку учні зможуть: характеризувати стан освіти, науки, літератури, мистецтва в 1960—1980-х рр.; на основі різних джерел інформації визначати, порів -нювати, аналізувати особливості розвитку культури, робити висновки, узагальнення; характеризу -вати й оцінювати внесок окремих діячів у вітчизняну та світову культуру. Хід уроку I. Організаційна частина Учитель оголошує учням тему й основні завдання уроку. II. в ивчення нО в О гО М атеріалу Варіант 1 Семінарське заняття за планом (див. с. 236). Варіант 2 «Мозковий штурм» Учитель пропонує учням стисло висловлювати свої думки з при -воду чинників, які позитивно та негативно впливали на розвиток культури в 1960—1980-х рр. Пропозиції учнів записуються на дош-ці у два стовпчики. 1 Основні тенденції в розвитку освіти Розповідь учителя У 1960—1970-х рр. продовжувалися розвиток і вдосконалення системи народної освіти. У 1960-х рр. було запроваджено восьми-річний всеобуч, а в 1970-х рр. завершено перехід до загальної се -редньої освіти. Причому середній всеобуч запроваджувався не тільки через загальноосвітню школу, а й через середню спеціальну освіту та систему професійно-технічного навчання. Водночас було внесено зміни до структури школи. Навчання в початковій школі тепер тривало три роки замість чотирьох. Адже в країні здійсню-валося виховання дітей у мережі дошкільних дитячих закладів — складовій частині системи народної освіти. У 1972 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли спільну постанову «Про завершен-ня переходу до середньої освіти молоді». У 1980-х рр. значно скоротилася кількість початкових та непо-вних середніх шкіл і водночас зросла кількість середніх, що ста -новлять основну ланку шкільної системи. У 1980 р. в Україні на-лічувалося 20 935 шкіл, що майже на 9,3 тис. менше, ніж у 1960 р. Від 1965 до 1980 р. кількість учнів загальноосвітньої школи змен-шилася з 7,4 млн до 6,6 млн осіб. Досвід показав, що однією з найефективніших форм підго-товки нового поповнення робітничих лав є професійно-технічні училища, які поряд із професією дають молодим робітникам і середню освіту. За роки десятої п’ятирічки всі професійно-технічні школи й училища було перетворено на середні навчальні заклади. На 1987 р. у республіці функціонувало понад 1200 професійно-тех -нічних училищ усіх видів, де навчалося понад 710 тис. учнів. У 1960—1980-х рр. тривало зміцнення матеріально-технічної бази вузів, будувалися навчальні корпуси, гуртожитки, їдальні, спортивні комплекси для студентів. На основі Донецького, Сімфе -ропольського і Запорізького педінститутів були створені універси-тети. Відкрилися численні нові інститути. Протягом 1965—1985 рр. зросла кількість фахівців із вищою освітою з 0,9 млн до 2,7 млн осіб. У 1969 р. в багатьох вузах були створені підготовчі відділення, слухачі яких, успішно склавши іспити, зараховувалися студента -ми вищих навчальних закладів. Це сприяло вступу до вузів мо -лоді з робітників, колгоспників, демобілізованих з армії. Загаль -на кількість слухачів підготовчих відділень в Україні становила понад 20 тис. осіб. Розширилась і поліпшилась підготовка спеціалістів із серед-ньою спеціальною освітою. Якщо в 1960—1961 навчальному році в Україні налічувалося 595 середніх спеціальних навчальних за-кладів, то в 1986—1987 навчальному році — 733. Контингент учнів у них збільшився, відповідно, із 398 тис. до 805 тис. осіб. Ці за -клади готують фахівців із 370 різноманітних професій. Широкий розвиток системи освіти забезпечив високий освітній рівень населення України. На 1987 р. кількість населення з вищою та середньою (повною й неповною) освітою становила понад 28 млн осіб при загальній кількості населення понад 52 млн осіб. Таку освіту мали 84 % зайнятого населення. У цілому вища і середня спеціальна школи виконували покладене на них важливе завдання підготовки кадрів для економіки, науки й культури. Не обійшлося без помилок, грубих порушень і в галузі освіти. Політика «злиття націй», гаслом якої було «відмирання національ-них мов» стала причиною того, що в республіці залишилося менше половини шкіл із українською мовою навчання, а в деяких великих містах вони зовсім зникли. Були повністю ліквідовані школи та інші навчальні заклади з національними мовами навчання, а вузи та середні спеціальні навчальні заклади майже повністю перейшли на російську мову. В умовах командно-адміністративної системи національної шко-ли в Україні не існувало. Мається на увазі школа в такому ро-зумінні, як її трактують у цивілізованих демократичних країнах, де учням не тільки дають знання, а й виховують їх патріотами. При цьому за основу беруть рідну мову, історію, всі культурні надбання, звичаї, традиції свого народу. Говорячи про перекру -чення, помилки в розвитку системи народної освіти протягом останніх десятиріч, слід не забувати й того, що попри всі нега-тивні явища радянська школа забезпечила всім трудящим доступ до знань, дала змогу в історично короткий строк ліквідувати в кра -їні, в тому числі й в Україні, масову неписьменність і запрова -дити загальну середню освіту, створити значний науковий і куль-турний потенціал. У зв’язку із запровадженням загальної середньої освіти в 1978 р. почався новий наступ на українські школи: 31 червня 1978 р. бу-ло прийнято постанову ЦК КПРС «Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках». Всесоюзна науково-практична конференція 1979 р., яка пройшла за темою «Російська мова — мова дружби і співробітництва на -родів СРСР», рекомендувала вже з 1979 р. «завести всюди вивчен-ня російської мови в національних дошкільних закладах для дітей з п’яти років життя». У старших класах загальноосвітніх шкіл і ПТУ заохочувався перехід на російську мову викладання. Розширювався випуск навчальної літератури російською мовою. За-галом за 1960—1980 рр. кількість україномовних шкіл у республі-ці зменшилася на 8,7 тис. Новий етап русифікації та ідеологізації розпочався в 1983 р. із запровадження нової реформи школи. У травні 1983 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів прийняли таємну постанову «Про додаткові за-ходи щодо удосконалення вивчення російської мови в загально-освітніх і навчальних закладах союзних республік». Виконуючи постанову центру, партійно-державне керівництво УРСР у червні 1983 р. прийняло власну постанову, якою, зокрема, передбача -лася надбавка в розмірі 15 % учителям російської мови і літе -ратури. Така цілеспрямована русифікація призвела до того, що в Кри -му і східних районах УРСР українські школи зникли. В обласних школах українськими були лише 22 %. Крім освіти, русифікація швидко поширювалася й на інші сфе -ри культурного життя: книговидавничу справу, бібліотеки (укра -їнські книги становили лише чверть книжкового фонду; якщо в 1960-х рр. понад 60 % видань було українською мовою, то в лип -ні 1990 р. — менш ніж 26 %), театр (у Києві з 11 театрів лише один був українським), кіно (за десятиліття з 1976 по 1986 р. укра-їнські кіностудії створили 200 кінострічок, і лише 126 було про-дубльовано або знято українською мовою), телебачення. Робота з таблицею Для узагальнення матеріалу вчитель з учнями заповнює табли -цю «Основні тенденції освіти». Зразок заповненої таблиці Позитивні явища Негативні явища 1. Перехід до загальної середньої осві -ти. 2. Зростання обсягів методичного і матеріального забезпечення школи. 3. Ґрунтовна підготовка учнів із базо -вих дисциплін. Загальний високий рі -вень навчання. 4. Формування педагогічних шкіл пере-дового досвіду 1. Зростання ідеологізації та русифікації освіти. 2. Жорсткий партійний контроль над учителями. 3. Підвищення навантаження на учнів у зв’язку з ускладненням навчальних програм. 4. Накопичення розриву між вищою і середньою освітою. Базо-вої підготовки в школі стає недостатньо для вступу до вузу. 5. Поглиблення розриву між сільською і міською школами. 6. Школи орієнтувалися на опанування учнями знань, а не прак -тичного життєвого досвіду. 7. Система освіти відставала від потреб нового етапу НТР. 8. Майже відсутня диференціація шкіл 2 р озвиток наукових досягнень. система управління наукою Завдання Під час розповіді вчителя складіть тези щодо основних здобут-ків української науки. Розповідь учителя Найбільшим науковим центром республіки в 1960-х рр. за-лишалася Академія наук УРСР, яку з 1962 р. очолював академік Є. Патон. До складу Академії наук УРСР входили Київський, Донецький, Дніпропетровський, Харківський, Південний (із цен-тром в Одесі) і Західний (із центром у Львові) наукові центри, які об’єднували понад 80 науково-дослідних установ. У них пра -цювали понад 80 тис. науковців. Крім наукових установ АН УРСР, у республіці діяла широка мережа галузевих та вузівських науко -во-дослідних організацій і підрозділів: кафедр, проблемних ла -бораторій, науково-дослідних інститутів, секторів тощо. Загаль -на кількість науковців у республіці на 1987 р. становила понад 213 тис. осіб (у 1960 р. — 46 тис. осіб), із них понад 6 тис. док-торів та понад 71 тис. кандидатів наук. Протягом 1960—1980-х рр. істориками республіки було під-готовлено й опубліковано багато різноманітних монографій, бро-шур, а також колективних праць, як-от: «Історія Української РСР» у двох томах (нове доповнене і розширене видання), «Іс -торія робітничого класу Української РСР» у двох томах, «Історія селянства Української РСР» у двох томах, «Українська РСР у пе-ріод громадянської війни 1917—1920 рр.» у трьох книгах, «Пе -ремога Великої Жовтневої соціалістичної революції в Україні» у двох томах, «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Ра-дянського Союзу 1941—1945 рр.» у трьох томах. Помітною по -дією в культурному житті республіки стало видання «Україн -ської радянської енциклопедії» в 17 томах — першої радянської енциклопедії українського народу. Було також видано «Радян -ську енциклопедію історії України» в чотирьох томах, заверше -но публікацію 26-томної «Історії міст і сіл Української РСР», у створенні якої взяли участь понад 100 тис. авторів. Та найважливішим підсумком розвитку історичної науки в УРСР є вихід у світ восьмитомної (в десяти книгах) «Історії Української РСР» — першої у вітчизняній історіографії фундаментальної уза-гальнюючої праці, в якій усебічно досліджено і розкрито багато -вікову історію українського народу в нерозривному зв’язку і взаємодії з історією інших народів, насамперед, звісно, народів Союзу РСР від найдавніших часів до сьогодення. Чимало проблем історії України залишилися не висвітленими (звісно, з об’єктивних причин), особливо ті, що тривалий час були забороненими: ідейно-політична боротьба у 1920—1930-х рр., ін-дустріалізація, колективізація, голод в Україні в 1933 р., міжна -ціональні відносини в СРСР і УРСР та ін. Не меншою мірою це стосується й історико-культурної спадщини українського народу взагалі. Успішно розвивалися численні нові напрями досліджень у ба-гатьох точних науках, в галузях фізики (зокрема ядерної), кібер-нетики, математики, хімії, біології, технічних, медичних і сіль -ськогосподарських наук. В Інституті теоретичної фізики АН УРСР діяла школа матема-тичної фізики на чолі з М. Боголюбовим. Розвиток кібернетики в ці роки нероздільно пов’язаний з ім’ям В. Глушкова. Значних успіхів домоглися очолювані І. Францевичем науковці Інституту матеріалознавства АН УРСР. Колектив цього інституту став ліде -ром у галузі порошкової металургії. У 1969 р. в умовах космосу на кораблі «Союз-6» учені Інституту електрозварювання вперше здійснили зварювання алюмінію, титану і нержавіючої сталі. Деякі досягнення були і в сільськогосподарській науці. Так, колектив Миронівського науково-дослідного інституту під керів -ництвом В. Ремесла вивів нові сорти пшениці, якими в СРСР за-сівалося понад 8 млн га. Селекціонери отримали сорти цукрових буряків з одноростковим насінням, що давали врожай на 55 цент-нерів вищий, ніж інші сорти, а також високоврожайні гібриди сортів кукурудзи, соняшнику тощо. Владні структури України іноді унеможливлювали обмін ре-зультатами досліджень в галузі точних наук, зокрема такі проб -леми виникли у Інституту теоретичної фізики АН УРСР. Часто наукові відкриття не доходили до виробників (керівництво АН не спромоглося довести, що місце будівництва Чорнобильської АЕС обрано неправильно, що реактори конструкції академіків О. Александрова і М. Доллежаля недосконалі і небезпечні). Ба -гато років від громадськості приховувалися аварія 24 вересня 1968 р. на ядерному реакторі Інституту фізики АН УРСР (викид 40 кюрі радіоактивного йоду перевищив допустиму концентра-цію в 400 разів) та одна аварія, яка сталася через два роки. Ре- актор запустили, не збудувавши очисних споруд для високоак -тивних стічних вод. Тенденційність, відсутність об’єктивності була притаманна суспільним наукам, особливо історичній, які захопилися комен -туванням рішень вищих партійних інстанцій і вихвалянням «ра -дянського способу життя». Щоправда, були й учені, які без комп -ромісів із владою досліджували історію: М. Брайчевський (праця «Возз’єднання чи приєднання?»), О. Компан, О. Апанович, Я. Дзи -ра. Були вчені-подвижники (Є. Пронюк) і серед філософів, хоча в цілому ця наука теж обслуговувала існуючий режим. У цілому, спираючись на могутній науковий потенціал всієї країни, вчені республіки робили значний внесок у науково-тех-нічний прогрес, зміцнення зв’язків науки з виробництвом. 3 у мови розвитку та суперечливі тенденції в розвитку літератури Завдання Об’єднати клас у три групи і запропонувати кожній опрацюва-ти відповідний матеріал, після чого групи презентують результати роботи, а решта учнів заповнюють таблицю «Особливості розвитку літератури». Напрямки Прізвища письменників Назви творів Перша група Українська література 1960—1980-х рр. була гідно представле -на творами одного з ідейних натхненників руху шістдесятників О. Гончара («Собор», «Берег любові», «Чорний яр», «Твоя зоря» та ін.). Особливо широкий резонанс в Україні викликав роман «Со-бор», коли перший секретар Дніпропетровського обкому партії О. Ватченко впізнав себе в одному з його негативних персонажів. У цей період новими ідеями й формами збагатився творчий доробок М. Стельмаха («Правда і кривда», «Дума про тебе»), П. Загребель-ного («Диво», «Розгін»), І. Білика («Меч Арея»). Зацікавлення у віт-чизняного читача викликали історичні романи Ю. Мушкетика, Р. Іванченко, Р. Федоріна. Життєвість української поезії перекон -ливо довели нові збірки віршів Д. Павличка, І. Драча, В. Коло -мійця, Б. Олійника. Незламну громадську волю й мужність у ці часи виявили мо -лодий поет, літературознавець і критик із Донеччини В. Стус, відо - мі письменники й публіцисти М. Руденко, Г. Снегірьов, Є. Свер-стюк. Справжнім поетичним шедевром став віршований роман Л. Костенко «Маруся Чурай», що з’явився в 1980 р. У 1985 р. в одному з мордовських таборів помер В. Стус. За поетичну збірку «Дорога болю» йому посмертно було присуджено Державну премію ім. Т. Г. Шевченка. Постать в історії Василь Стус (1938—1985 рр.) — визначний український поет, один із найвідоміших представників руху шістдесятників. Наро -дився в с. Рахнівці Гайсинського р-ну на Вінниччині в сім’ї кол-госпників. У 1959 р. закінчив Донецький педінститут. У 1960-х рр. стає одним з активних учасників руху за українське національне відродження, проти тоталітарної системи, за що в 1972 р. був ув’яз -нений. Від 1979 р. — учасник Гельсінського руху, за що в 1980 р. знову засуджений. Перебування в таборах особливо суворого режи -му призвело до передчасної смерті поета. Автор поетичних збірок «Зимові дерева», «Веселий цвинтар», «Палімпсести», «Дорога бо -лю», «Передчуття» та ін. Під час другого ув’язнення В. Стус став номінантом Нобелівської премії. У 1994 р. було видане чотири-томне зібрання його творів. Друга група Від 1956 р. почали присуджуватися Ленінські премії за най-видатніші праці в галузі науки, техніки, літератури, мистецтва. Лауреатами цієї премії в галузі української літератури стали О. До-вженко (посмертно) за кіносценарій «Поема про море», М. Риль-ський — за збірки «Троянди і виноград» та «Далекі небосхили», М. Стельмах — за трилогію «Велика рідня», «Кров людська — не водиця» та «Хліб і сіль», О. Гончар — за роман «Тронка». У галузі літературознавства лауреатами Ленінської премії стали Є. Кирилюк і Є. Шабліовський. Звання Героя Соціалістичної Пра -ці було присвоєне П. Тичині, О. Гончару, М. Стельмаху, К. Смо -личу і М. Бажану. У 1962 р. запроваджені республіканські літе -ратурно-мистецькі премії ім. Т. Г. Шевченка. Від того часу звання лауреатів цієї премії удостоєні О. Гончар, П. Тичина, В. Сосюра, А. Малишко, Г. Тютюнник, П. Панч, Ліна Костенко, І. Вільде, А. Головко, Ю. Збанацький, П. Загребельний, Д. Павличко, П. Во -ронько, Ю. Мушкетик та ін. Третя група Протягом останніх десятиліть українська література збагатила-ся низкою високохудожніх творів. Це передусім «Берег любові», «Бригантина», «Циклон», «Твоя зоря», «Таврія», «Перекоп», «Тронка» О. Гончара, які неодноразово перевидавалися в багатьох країнах світу чи то окремими виданнями, чи в періодиці. На VIII з’їзді письменників СРСР (1986 р.) було дано високу оцінку і його роману «Собор», котрий у період «застою» не видавався. Романи Ю. Мушкетика «Позиція» і «Рубіж» спонукали по-новому поглянути на різні сторони життя нинішнього села. Серед читаць -кого загалу знані також твори М. Стельмаха «Чотири броди», П. Загребельного «Розгін», Ю. Збанацького «Переджнив’я», В. Собка «Лихобор», В. Логвиненка «Росава», В. Бабляка «Вишневий сад», А. Головка «Артем Гармаш». Зразками української епічної прози 1960-х рр. є «Вир» Г. Тютюнника та «Сестри Річинські» І. Вільде, удостоєні премії ім. Т. Г. Шевченка. Історичну тематику мають створені повісті й романи «Святослав» і «Володимир» С. Склярен-ки, «Гайдамаки» і «Яса» Ю. Мушкетика, «Сіверяни» Д. Міщенка, «Диво», «Роксолана» і «Я, Богдан» П. Загребельного, «Журавли -ний крик», «Мальви» і «Четвертий вимір» Р. Іваничука, «Опришки» В. Гжинського, «Козацькому роду нема переводу» О. Ільченка та ін. Цікаву книгу «В пошуках скарбів» написав М. Шаповал про видатного дослідника Запорозької Січі Д. Яворинського. 1500-річ -чю Києва присвячені твори «Золота брама» В. Олійника, «Град князя Кия» О. Коломийця, «Веселич» В. Шевчука та ін. У жанрі сатиричної та гумористичної прози після Остапа Вишні провідне місце посідають О. Ковінька, Ф. Маківчук, О. Чорногуз. Для дітей для юнацтва пишуть Н. Забіла, М. Пригара, Т. Коломієць, Л. Хо -ролець та ін. Життєвість сучасної української поезії засвідчили нові збірки віршів Л. Костенко, Д. Павличка, І. Драча, І. Жиленко, В. Коло -мійця, М. Сома, Р. Лубківського. Привертають до себе увагу й зді-бні молоді поети С. Чернілевський, П. Осадчук, В. Герасим’юк, І. Римарук, І. Малкович, Ю. Буряк, О. Забужко та ін. Найпоказовішою щодо впливу на свідомість мільйонних мас серед ліричних жанрів є пісня. Надзвичайно популярними в на-роді є «Пісня про рушник» та інші пісні на слова А. Малишка, «Впали роси на покоси», «Два кольори», «Лелеченьки» Д. Павлич -ка, «Марічка» М. Ткача, «Чорнобривці» М. Сингаївського, «Сте - пом, степом» М. Негоди, «Треба йти до осені» О. Пушика та бага -то інших. Чимало драматичних творів написав М. Зарудний: «Веселка», «Сині роси», «Мертвий бог», «Бронзова фаза». Із кількома п’єсами виступив В. Минко — «Жених з Аргентини», «На хуторі біля Ди-каньки». Великою популярністю у глядача користується комедія О. Коломийця на колгоспну тему — «Фараони». Добре відомі та-кож його п’єси «Святі грішниці», «Прошу слова сьогодні», «Сані -тарний день», «Срібне павутиння», «За дев’ятим порогом», «Двоє дивляться кіно», «Дикий ангел», «Голубі олені». Варто назвати і такі твори, як п’єси «У золотій рамі» і «Дівоча доля» Л. Дмитерка, «Маруся Чурай» Ліни Костенко, «Де тирса шуміла» А. Шияна. Творчий доробок українських письменників, поетів і драма -тургів у 1960—1980-х рр. свідчить про посилення їхньої уваги насамперед до тогочасних актуальних тем. Обличчя української літератури того часу представляли О. Гончар, В. Земляк, Г. Тю-тюнник, Л. Костенко, Ю. Мушкетик та інші. Творчість цих пись-менників і сьогодні сприяє вихованню національної самосвідо -мості українців. (Учитель організовує обговорення результатів роботи учнів із таблицею.) 4 р озвиток мистецького життя Метод «Ажурна пилка» На попередньому уроці учні були об’єднані в чотири «домашні» групи і готували повідомлення за певною темою. Перша група — «Розвиток драматургії і театру в Україні в 1960—1980-х рр.»; друга група — «Розвиток музичного мисте-цтва в Україні в 1960—1980-х рр.»; третя група — «Розвиток архітектури та скульптури в Україні в 1960—1980-х рр.»; четвер-та група — «Розвиток українського живопису в Україні в 1960— 1980-х рр.». Учні декілька хвилин працюють у «домашніх» групах, обміню -ючись інформацією щодо підготовленого питання. На уроці учитель формує нові групи так, щоб у кожній були представники решти груп. Протягом 10 хвилин учні нових груп обмінюються інформа-цією, після чого повертаються в «домашні» групи і презентують результати своєї роботи. Після обговорення від кожної групи ви -ступає один учень, який характеризує розвиток певної галузі мис -тецтва. Решта класу може доповнювати. Додатковий матеріал 1) Театральне мистецтво. Цей період характеризувався актив -ними процесами в галузі мистецтва. Пожвавилося театральне життя. У 1960—1980-х рр. в Україні діяли близько 100 про -фесійних театрів: опери та балету, оперети, музично-драма-тичних, юного глядача, лялькових та ін. Провідними театрами України, відомими далеко за її межами, є академічні драма -тичні театри ім. І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Хар -кові та ім. М. Заньковецької у Львові, Київський російський драмтеатр ім. Лесі Українки, Київський театр опери і балету ім. Т. Шевченка, Львівський театр опери і балету ім. І. Фран -ка. У країні плідно працюють, збагачуючи театральну куль-туру і примножуючи кращі традиції П. Саксаганського, М. Заньковецької, Г. Юри, М. Крушельницького, А. Бучми, Ю. Шумського, І. Мар’я ненка, Н. Ужвій, такі відомі майстри сцени, як О. Кусенко, П. Куманченко, А. Роговцева, Б. Ступ-ка, Ф. Верещагін та ін. На жаль, український театр дедалі більше втрачав свою на-ціональну неповторність, нівелювався. Із нього витіснялася укра -їнська мова. Це засвідчують такі факти: із семи ТЮГів лише Львівський був українським, значна частина обласних музично-драматичних театрів також перейшли на російську мову. У рес-публіці створено 50 театрів-студій, із них лише два українські. Усі театри музкомедії були російськомовними, оперні — крім Київського і Львівського — також. У Київському театральному інституті ім. Карпенка-Карого, в Інституті культури та в Хар -ківському інституті мистецтва переважна більшість предметів читається російською мовою. Мало уваги приділяють театру й науковці країни. По суті, до-сі не існує академічної історії національного українського театру. 2) Музичне мистецтво. Упродовж останніх 40 років, незважаю-чи на всі труднощі, неухильно збагачувалося музичне мисте-цтво України, яке демонструвалося в шести театрах опери та балету — Київському, Харківському, Львівському, Одесько-му, Донецькому і Дніпропетровському, у трьох театрах му -зичної комедії — Київському, Харківському й Одеському, в 25 філармоніях, 25 музично-драматичних театрах майже 70-ма концертними ансамблями, симфонічними, оркестрови-ми, хоровими колективами, народними хорами, ансамблями бандуристів, струнними квартетами та низкою інших творчих колективів. Кращі українські опери посіли місце в реперту -арі багатьох театрів країни, а такі опери, як «Молода гвар-дія» Ю. Мейтуса, «Богдан Хмельницький» К. Данькевича, стали відомими за межами колишнього Радянського Союзу. Процес розвитку української музики в 1960—1980-х рр. харак -теризується удосконаленням усіх її жанрів, створенням нових опер, оперет, балетів, симфоній та пісень. З оперних творів найпомітні-шими є «Арсенал», «Милана», «Тарас Шевченко» і «Ярослав Му-дрий» Г. Майбороди, «Загибель ескадри», «Мама», «Відроджений травень», «Вій» та комічна опера «Шельменко-денщик» В. Губа -ренка, «Украдене щастя» і «Ріхард Зорге» Ю. Мейтуса, «Заграва» і «Назустріч сонцю» А. Кос-Анатольського, «Лісова пісня» та «У неділю рано зілля копала» В. Кирейка, «Назар Стодоля» К. Данькевича, «Прапороносці» О. Білаша та ін. У ці роки в Укра-їні з’являється блискуче сузір’я оперних співаків і співачок: Д. Гнатюк, А. Солов’яненко, Є. Мірошниченко, А. Мокренко, М. Кондратюк, Д. Петриненко, Н. Куделя, М. Стеф’юк, З. Хрис-тич, Г.Ципола, Є. Червонюк та ін. Новий період свого розвитку переживає й українське хореографічне мистецтво. Створюються численні нові вистави: «Таврія» В. Нахабіна, «Мрія» С. Хіцунова, «Крилата юність» Є. Русанова, «Розповідь партизана» А. Штога -ренка, «Орися» А. Кос-Анатольського, «Тіні забутих предків» В. Ки -рейка, «Останній бал» Ю. Бірюкова, «Кам’яний господар» В. Губа -ренка, «Запорожці», «За двома зайцями» та «Сорочинський ярмарок» В. Гомоляки. До 1500-річчя Києва українці написали ще кілька нових балетів, наприклад «Княгиня Ольга» Є. Станковича, «Гімн Києва» М. Скорика, «Либідь» В. Гомоляки. Спілка композиторів в Україні налічувала 214 членів і мала відділення у Львові, Хар -кові, Донецьку та інших містах. Особливо полонило слухачів му -зичне мистецтво П. Майбороди та композитора В. Івасюка, життя якого обірвалося за нез’ясованих обставин у 1979 р. За елементи «буржуазного націоналізму» КДБ переслідував етнографічний ан -самбль «Гомін». У 1971 р. його діяльність було заборонено. Великої популярності у глядачів республіки набули такі відомі колективи, як Державний ансамбль танцю України ім. П. Вірсько -го, що має звання академічного, та художньо-спортивний ансамбль Українського балету на льоду. На світову мистецьку арену вийшли й кращі представники танцювальної самодіяльності — відомі ама-торські колективи, заслужені народні ансамблі танцю «Ятрань» із Кіровограда, «Дніпро» із Дніпродзержинська, київська «Дарничан -ка» та інші, що демонструють невичерпну емоційну силу і доско -налість українського хореографічного мистецтва. У згаданий період композитори України спільно з колективами театрів музичної комедії створили низку оригінальних вистав: «Во -лодимирська гірка», «Росіта», «Чорти смугасті», «Мій бравий сол -дат» В. Лукашова, «Дівчина і море», «Бажаємо щастя», «Гість з Відня» Я. Цегляра, «Каштани Києва», «Серце дівоче», «Даруйте коханим тюльпани», «Наречені не повинні плакати» О. Сандлера, «Голий президент» і «Сто перша дружина султана» А. Філіпенка, «Тиха українська ніч» С. Жданова, «Легенда про Київ» О. Білаша та ін. Далеко за межами України широко відомі провідні колективи: Державний заслужений академічний український народний хор ім. Г. Верьовки, Державна заслужена академічна капела «ДУМКА», Державна заслужена академічна капела бандуристів України, Дер -жавний заслужений симфонічний оркестр України, Черкаський заслужений народний хор, Закарпатський народний хор, Гуцуль -ський і Буковинський ансамблі пісні і танцю, Поліський народний хор «Льонок», тріо бандуристок, вокальне тріо сестер Байко, струн-ний квартет ім. М. Лисенка, Київська чоловіча хорова капела ім. Л. Ревуцького та багато інших, які зберігають і розвивають кращі народні традиції хорового співу. Українська національна музика має значні досягнення і в га -лузі масової пісенної творчості — як хорової, так і сольної. Кращі українські пісні П. Майбороди, О. Білаша, І. Шамо, А. Філіпенка, А. Штогаренка, А. Кос-Анатольського, К. Домінчена, Є. Козака, М. Скорика співає не тільки Україна. 3) Архітектура та скульптура. Багато пам’ятників споруджено для увічнення пам’яті радянських воїнів, що полягли за Ве-лику Перемогу. Серед них — два пам’ятники «Україна — ви-зволителям», встановлені в селищі Міловому на Луганщині та поблизу Ужгорода. Споруджено монументи Вічної Слави у Києві і Черкасах, Пагорб Слави у Львові, обеліски Пере-моги в Чернівцях, Харкові, Севастополі, Сімферополі та інших містах республіки, пам’ятники загиблим радянським грома-дянам і військовополоненим Радянської армії в районі Си-рецького масиву Києва, жертвам фашистського терору в селах Кортеліси на Волині та Корюковка на Чернігівщині, парти-занам-ковпаківцям у Яремчі на Івано-Франківщині та інші. Загалом в Україні налічується понад 40 тис. монументів Ві -чної Слави, обелісків і пам’ятних знаків, присвячених подіям Великої Вітчизняної війни. Значна кількість монументів, багатофігурних скульптурних композицій присвячується подіям Жовтневої революції та часу встановлення радянської влади в Україні. Такі монументи були зведені, наприклад, у Києві (група скульпторів на чолі з В. Бо -родаєм) і Харкові (група скульпторів на чолі з В. Агібаловим). Було встановлено багато пам’ятників діячам української куль-тури: Т. Шевченку в Дніпропетровську і Москві, Лесі Українці та І. Котляревському в Києві, І. Франку і В. Стефанику у Львові, Панасу Мирному в Полтаві, М. Коцюбинському в Чернігові, М. Лисенку в Києві, І. Франку в Дрогобичі та інші. Символом дружби народів є пам’ятники грузинському поетові та мислителю XVIII ст. Д. Гурамішвілі в Миргороді, польському поетові Ю. Словацькому в Кременці та Тернопільщині, відомому польському революціонерові Л. Варинському в с. Мартинівка на Черкащині та героєві Паризької Комуни Я. Домбровському в Жи-томирі. Творчість українських монументалістів виходить і за межі на-шої країни. Так, високу оцінку одержали пам’ятники Василю По-рику у Франції (автори — Г. Кальченко, В. Зноба), Т. Шевченку в Торонто і Палермо (автори — М. Вронський, О. Олійник) та Нью-Йорку (О. Ковальов і В. Бородай), Лесі Українці в канадському місті Саскатуні (Г. Кальченко). 4) Образотворче мистецтво. Основною темою образотворчого мис -тецтва був героїзм Великої Вітчизняної війни. Подвигу радян-ських людей присвятили свої картини Т. Яблонська — «Ворог наближається», В. Овчинников — «Бабин Яр», Л. Мучник — «Ми ще повернемось», П. Сулименко — «Прапор перемоги», С. Бесєдін — «Визволення Києва», В. Пузирков — «Чорномор-ці», С. Отрощенко — «Партизани», А. Пламеницький — «Не-забутнє. 1943 р.», В. Костецький — «Повернення». Поряд із воєнною тематикою у творчості живописців, графіків, скуль-пторів дедалі вагоміше місце посідали події історичного мину-лого, мирна праця народу в післявоєнні роки, образи сучасни -ків тощо. Успіхом глядачів користувалися картини на тему визвольної боротьби українського народу — «Навіки разом» О. Хмельницького, «Навіки з Москвою, навіки з російським народом» М. Хмельника, «Богдан Хмельницький залишає в за -ставу кримському хану свого сина Тимоша» В. Задорожного. Із-поміж полотен на шевченківську тематику варто назвати такі: «Тарас Шевченко в майстерні К. Брюллова», «Олдрідж у майстерні Т. Г. Шевченка», «Повернення» Г. Меліхова, «Ду -ми мої, думи…» М. Божія, «В рідному домі. Сестра» В. Хитри-кова, «Шевченко на батьківщині» В. Патика, «У вільну хвилину» та «Єдина доля» В. Югая, «Шевченко на засланні» Д. Безуглого та інші. Загострена класова боротьба на селі в перші роки радянської влади відтворена в картинах «До колгоспу» і «Продзагін» А. На-сєдкіна, «Перша весна» М. Сліпченка і особливо «Перший комсо -мольський осередок на селі» В. Чеканюка. Життєві образи трудів -ників села показані в картинах «Господарі землі» О. Максименка, «Хліб» Т. Яблонської. Остання набула великої популярності не лише в нашій країні, а й за кордоном, де вона не раз експонува-лася на міжнародних художніх виставках. Сповнені ліризму та гумору живописні твори С. Григор’єва «Во-ротар» й «Обговорення двійки», «Прийом до комсомолу». Майстерно відображена природа в картинах О. Шовкуненка «Вес -на», «Зима», Д. Шавикіна — «Вечір на Дніпрі», М. Глущенка — «Гроза наближається», «Київська осінь», «Трипілля», Г. Світлиць -кого — «Тиха українська ніч», С. Шишка — «Парковий міст», «Київ. Вид на Поділ», «Осінь у Карпатах» та інші. Із творів за-карпатських художників привертають увагу «Бокораші» Й. Бок -шая, «Лісоруби» Г. Глюка, «Розмова (подруги)» Т. Голембієвської, «Трембітарі» В. Кушніра, «Заручені» А. Арделі та інші. Для картин на історико-революційну тематику характерним є образ народу як творця історії. Вони сповнені романтичного па -фосу, щирої пісенності. Серед них — «Думка про козака Голоту» М. Дерегуса, «По долинах і узгір’ях» В. Шаталіна, «Арешт Тим-часового уряду» й «Арсенальці» О. Лопухова, «Червоні козаки» В. Полтавця, «Радянську владу в Україні проголошено» А. Кон-стантинопольського та О. Хмельницького. Серед зразків монументального живопису післявоєнного періо-ду згадаємо виконані за ескізами українського художника О. Ма -зіна тематичні панно на станції метро «Київська-кільцева» в Мо-скві, розписи залізничного вокзалу в Мукачевому, концертного залу Київської консерваторії, павільйонів колишньої Виставки передового досвіду в народному господарстві Української РСР у Ки-єві, оздоблення Бориспільського аеровокзалу. Історичній тематиці присвячені картини «Устим Кармелюк» Л. Ходченка, «Коліївщина» В. Полтавця, «Гомоніла Україна, дов-го гомоніла…» М. Кривенка та інші. Чимало поетичних полотен розкриває життя робітників та селян: «Металурги Донбасу» М. Бельського, «Шахтарі» В. Чернікова, «Ро -бітнича династія» Д. Шостака, «Полудень» і «Агрономи» М. Чепіка, «На межі» Г. Нечипоренка, «Дівчата в полі» і «Молотьба» Г. Глю-ка. Тема радянського сьогодення осмислювалася в творах «Життя іде», «Льон», «Весілля» і «Сінокосна пора» Т. Яблонської, «Уро-жай» Т. Голембієвської, «Весна» і «Свято» Д. Чичкана тощо. Серед портретистів добре знані С. Григор’єв, В. Барський, В. За-рецький, Ю. Киянченко, М. Антончик (вони зверталися до образів передовиків виробництва, діячів науки та культури), серед пейза -жистів — О. Шовкуненко, М. Глущенко, С. Шишко, Г. Черняв-ський, Г. Гавриленко та ін. Книжкова графіка була представлена оригінальною творчістю відомих художників Г. Якутовича, О. Базилевича, Г. Гавриленка, О. Донченка та ін. Їхні цикли ліногравюр до творів О. Гончара («Тронка»), Т. Шевченка («Кобзар»), І. Котляревського («Енеїда»), М. Коцюбинського («Тіні забутих предків»), О. Кобилянської («Зем-ля») засвідчують злет українського графічного мистецтва. 5 р озвиток українського кіномистецтва Повідомлення учня Тема: «Особливості розвитку українського кіномистецтва у 1960— 1980-х рр.». Додатковий матеріал На території України діяли три кіностудії: Київська, Одеська, Ялтинська. У 1976—1985 рр. кіностудіями України було створено майже 200 художніх фільмів, 126 із них дубльовані українською мовою. Проте наклад фільмокопій українською мовою становив лише 13 % від загальної кількості. Щорічний випуск кінокартин значно збільшився, на українських студіях він досяг 16—20 на рік. Серед них переважали кінофільми на теми сучасності. Найбільшою популярністю у глядача користувалися кінофільми «Педагогічна поема» та «Партизанська іскра» режисерів О. Маслю -кова і М. Маєвської, «Дорогою ціною» М. Донського, «Павло Корчагін» О. Алова і В. Наумова, «Мати» М. Донського, «Іван Франко» й «Киянка» Т. Левчука, «Доля Марини» В. Івченка й І. Шмарука та інші. Із кінокомедій тих років варто пригадати «В степах Укра -їни» Т. Левчука, «Пригоди з піджаком Тарапуньки» В. Іванова, «Штепсель женить Тарапуньку» Ю. Березіна та Ю. Тимошенка, «Зе -лений фургон» Г. Бабая, «Літа молодії» О. Міщуріна тощо. Помітний резонанс у країні мали картини «Ми — двоє мужчин» режисера Ю. Лисенка (в головній ролі — В. Шукшин), «Повія» І. Кавалерідзе (в головній ролі — Л. Гурченко), «Гадюка» та «Іван-на» В. Івченка, «Закон Антарктиди» Т. Левчука, «Вечір на Івана Купала» Ю. Іллєнка, «Комісари» та «Іду до тебе» М. Мащенка, «Захар Беркут» та «Кам’яний хрест» Л. Осики тощо. Історико-революційну тему розкривали фільми «Родина Коцю-бинських» Т. Левчука, «Тачанка з Півдня» С. Шерстобитова, іс-торичну — «Ярослав Мудрий», «Устим Кармелюк» Г. Кохана, «Ле-генда про княгиню Ольгу» Ю. Іллєнка. Було створено популярні кінокомедії: «Королева бензоколон -ки», «Ключі від неба», «Непосиди», «Ні пуха, на пера!», «Ар-хі-ме-ди», «За двома зайцями» тощо. Музичних фільмів було небага -то: «Повернення Баттерфляй», «Сезон чудес» і «Прелюдія долі». У 1970-х рр. почався бурхливий розвиток мультиплікаційного кіно, майстри якого створили в Україні високохудожні стрічки: «Лісова пісня», «Маруся Богуславка», «Сказання про Ігорів похід», «Лікар Айболить та його звірі», «Як їжачок і ведмедик міняли небо», «Мишко плюс Машка» та багато інших. Чимало з них на Всесоюзних кінофестивалях одержало почесні нагороди. Особливо подобаються дітям і дорослим фільми про пригоди козаків «Як ко -заки сіль купували», «Як козаки куліш варили», «Як козаки на -речених виручали» та ін. Ця серія одержала приз Спілки кінема -тографістів УРСР та диплом журі Республіканського фестивалю мультиплікаційних фільмів. Найбільший успіх (але, на жаль, передусім за межами країни) мав фільм «Тіні забутих предків» С. Параджанова. Ця картина, створена за повістю М. Коцюбинського, вразила незвичайною си -лою проникнення в сутність народного життя, його трагізм і при -родну довершеність. Незвичайна стрічка не лише в українському, а й в усьому ра -дянському кіномистецтві — «Білий птах з чорною ознакою» Ю. Іл -лєнка, у якій розповідається про становлення радянської влади на Буковині. Тріумфальний успіх цієї картини на VII Міжнародному кінофестивалі в Москві (1957 р.), де вона була відзначена найви-щою нагородою — Золотою медаллю, на декадах радянських філь-мів у Парижі та Берліні, довів, що багатий арсенал зображуваль-них засобів, поставлених на службу значній соціальній темі, може принести велику творчу перемогу. У 1970-х рр. схвалення глядачів отримали фільми режисера Л. Бикова «У бій ідуть самі “старики”» та «Ати-бати йшли сол-дати», «Тривожний місяць вересень» Л. Осики та «Вавілон-ХХ» І. Миколайчука. На реальних подіях побудовані сюжети нових кі-нотворів «Женці» та «Високий перевал» В. Денисенка та ін. Біля колиски українського радянського кінематографа стояли такі уславлені діячі культури, як режисери О. Довженко, І. Сав -ченко, актори А. Бучма, Н. Ужвій, Ю. Шумський. Їх справу про-довжили талановиті майстри М. Мащенко, В. Денисенко, В. Івчен -ко, Юрій, Вадим та Михайло Іллєнки, Т. Левчук, В. Костроменко, Л. Осика, Л. Биков, В. Гресь, Г. Кохан, В. Довгань, Я. Лупій, В. Лисенко, Є. Шерстобитов, І. Миколайчук. Велика заслуга у під-несенні якості українських фільмів належить таким акторам, як А. Роговцева, Л. Кадочникова, Н. Наум, М. Криницька, В. Заклун -на, Р. Недашківська, О. Матешко, А. Лефтій, К. Степанков, М. Оля -лін, М. Гринько, Б. Ступка, В. Конкін, Б. Брондуков, І. Гаврилюк та багатьом іншим. Незважаючи на всі досягнення, в цілому український кіне -матограф досі переживає затяжну творчу кризу. Унаслідок три -валої його денаціоналізації знищена сама основа екранного мис -тецтва — національна кінодраматургія. З екрана майже зникло українське слово. Трагізм становища посилюється тим, що всі ці роки відбувалося відторгнення українського кіно від націо -нальної проблематики. «Духовний землетрус» завдав великої шкоди українському кі-нематографу. Але в нього є багато добрих традицій, досвід кількох поколінь майстрів довженківської кіношколи, талановита молодь. Усе це породжує віру в те, що українське кіномистецтво ще не раз розкриє свої самобутні художні можливості. 6 р озвиток музейної справи Розповідь учителя Значна роль у піднесенні культурно-освітнього рівня трудящих належить музеям. В Україні налічувалось близько 200 державних, 327 на правах відділів і понад 7 тис. народних музеїв. У них зібрано понад 9 млн пам’яток матеріальної й духовної культури. Що -річна кількість відвідувачів — понад 31 млн осіб. Найпопулярнішими є Севастопольські Панорама й Діорама, Полтавський краєзнавчий, Краснодонський «Молода гвардія», Переяслав-Хмельницький істо -ричний музей, Львівська картинна галерея та ін. Не лише в нашій країні, а й далеко за її межами знаний Державний музей-за повідник Т. Г. Шевченка в Каневі, який щороку відвідують близько півміль-йона людей зі 140 країн світу. Однією з форм збереження пам’яток історії та культури укра-їнського народу є музеї просто неба в Переяславі-Хмельницькому, Ужгороді, Львові. У Києві функціонує Музей народної архітектури та побуту — провідний музей такого роду в Україні. Він демонструє особливості дореволюційного історичного, соціального, економіч -ного і культурного розвитку шести історико-етнографічних зон: Придніпров’я, Слобожанщини, Полісся, Поділля, Півдня України і Карпат. Цей музей став першим радянським музеєм, де було від-крито експозицію сучасного села. До цієї експозиції ввійшло 25 ар-хітектурних споруд з усіх областей республіки. 7 д ержава і церква Розповідь учителя Головною особливістю культурно-освітньої роботи в Україні протягом усіх післявоєнних років була її ідейна спрямованість — комуністична, а отже, атеїстична. Звільнення від «релігійних пере -житків» було однією з основних її цілей. Але разом із пережит -ками були підірвані й підвалини людської моралі — совість, любов до ближнього, милосердя. Покоління за поколінням ра -дянські люди зростали духовними дикунами. Зневіра, невігла -ство, байдужість — таку ціну платить нині наш народ за де-християнізацію. Лише зараз приходить прозріння, відбувається усвідомлення того, що релігія — невід’ємна частина духовності будь-якої нації. Поступово починають належно сприйматися масові реєстрації ре-лігійних об’єднань, розширення діяльності віруючих на ниві ми -лосердя, освіти, культури, навіть у найвищих законодавчих ор-ганах держави. Поступово відроджуються й національні релігійні конфесії. Зокрема, тривалий час була заборонена Українська автоке-фальна православна церква (УАПЦ). Автокефалія (від грец. «ав -то» — сам та «кефале» — голова) — це самоуправління, тобто незалежність в адміністративних справах. Рух за автокефалію православної церкви в Україні бере свій початок від часів під-порядкування Української православної церкви Москві (1685 р.). Основною різницею між Руською православною (РПЦ) та Укра -їнською автокефальною православною церквами була мова. Руська церква під час відправ вживала старослов’янську мову, україн -ська ж мова протягом століть категорично заборонялася, а разом заборонялася й Українська автокефалія. Лютнева революція 1917 р. надала можливість оновлення на-ціонального релігійного життя. Але через монархічні позиції біль -шості українських єпископів автокефалія не була тоді проголо-шена. Сталося це тільки 5 травня 1920 р. У 1923 р. УАПЦ була визнана Помісним собором Руської православної церкви. Однак у 1930 р. під примусом НКВС відбувся надзвичайний собор УАПЦ, який розпустив її як «контрреволюційну й антирадянську органі -зацію», нібито складову частину СВУ. Україна пам’ятає ще одну чорну сторінку в своєму церковно-му житті — Львівський церковний собор 1946 р., який, подібно до Собору УАПЦ 1930 р., «самоліквідував» Українську греко-католицьку церкву, яка після цього впродовж десятиріч перебу -вала в підпіллі, а сотні її духовних пастирів, ченців і черниць зазнавали всіляких утисків. Тільки в 1990 р. УГКЦ була реабі-літована. Релігія і церква містять у собі величезний культурний і духо-вний потенціал, накопичений людством. Церковні обряди стали складовою частиною народних традицій. Тому, борючись за духо -вне оновлення суспільства, ми боремось і за відродження віри, за використання загальнолюдських моральних цінностей у вихованні нових поколінь. 8 к нига в житті людини Розповідь учителя Великих масштабів у республіці набула книговидавнича справа. Українська книга мала мільйони шанувальників у всьому світі. Вона експортувалася більш ніж у 100 країн світу. На замовлення іноземних фірм щороку за кордон відправлялося понад 4 млн при-мірників різних видань. Приблизно така сама кількість примірни -ків надходить за кордон шляхом книгообміну між бібліотеками, вузами, установами. Водночас в умовах планування жорстокого централізму з кож-ним роком у республіці зменшувалося видання книг українською мовою. Якщо в 1960 р. україномовні книжки становили 68 % від загальної їх кількості, які видавалися в Україні, то в 1975 р. — уже 40 %. 9 р івень життя населення та його динаміка за два десятиліття «застою» Робота з таблицею Під час розповіді вчителя заповніть таблицю «Рівень життя на-селення України в 1960—1980-х рр.». Здобутки Проблеми I іі . ОсМ ислення нО вих знань і вМ інь Бесіда 1. Які факти свідчать про наступ тоталітаризму на українську культуру? Додатковий матеріал 1970—1980-ті рр. характеризувалися посиленням ідеологічно -го тиску системи на українську культуру. Будь-яке відстоювання прав української культури, відступ від ідеологічних догм розці -нювалися як «буржуазний націоналізм», «антирадянщина». Ак -тивізувалася цензура, відбулась справжня «чистка» редакцій га -зет, журналів, видавництв, академічних інститутів гуманітарного профілю. Посилився ідеологічний тиск на творчу інтелігенцію. Під керівництвом секретаря ЦК КПУ з питань ідеології Ю. Ма-ланчука проходила кампанія цькування митців, які не бажали працювати в чітко визначених партією ідеологічних межах. Так, було засуджено і заборонено друкувати роман «Собор» О. Гончара, вилучено з продажу роман Р. Іваничука «Мальви». Були виклю -чені зі складу Спілки письменників України І. Дзюба, М. Лукаш, В. Некрасов та багато інших. Зі значними труднощами прокла -дала собі шлях до читача творчість Л. Костенко. У 1985 р. у табо-рі помер В. Стус. Було зламано долю І. Світличному. Такі самі процеси відбувалися і в кінематографі, образотворчому мистецтві та інших галузях культури. У 1970-х рр. із партії було виключено 37 тис. представників української інтелігенції. Наприкінці 1970-х рр. було дещо послаблено ідеологічний тиск на українське слово. У той час як незначна частина митців намагалася боротися з ідеологічним тиском тоталітарної системи, інша у своїй творчо-сті слухняно виконувала вказівки і зауваження компартійних іде -ологів, віддаючи свій талант служінню системі: О. Корнійчук, М. Бажан, Ю. Смолич, М. Стельмах та ін. 2. Поясніть, чому сфера культури фінансувалася за залишковим принципом. 3. Які факти свідчать, що в умовах русифікації та ідеологізації велась боротьба за збереження національного колориту, само-бутності? Дискусія Як ви вважаєте, 1960—1980-ті рр. були періодом піднесення чи занепаду української культури? Свою думку обґрунтуйте. і V. п ідсуМ ки ур О ку Учитель аналізує й оцінює роботу учнів на уроці. V. дОМашнє завдання 1. Опрацюйте відповідний матеріал підручника. 2. Використовуючи матеріал підручника, заповніть таблицю «Роз-виток української літератури і мистецтва». Галузь Здобутки Проблеми Література Музика Образотворче мистецтво Кіномистецтво Театр 3. Підготуйтеся до повторювально-узагальнювального уроку.
Категорія: Історія України 11 клас | Додав: uthitel (13.10.2014)
Переглядів: 1720 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: