Уроки № 48—49 Тема. Дисидентський рух 1960-х — першої половини 1970-х рр. - Історія України 11 клас - Старша школа - Каталог статей - Учительська світлиця
Головна » Статті » Старша школа » Історія України 11 клас

Уроки № 48—49 Тема. Дисидентський рух 1960-х — першої половини 1970-х рр.


Уроки  №  48—49
Тема.   Дисидентський рух 1960-х  — першої половини 1970-х  рр.
Мета:  розкрити причини активізації опозиційного руху, його основні напрямки і  форми в  до -бу «застою»; проаналізувати і  порівняти діяльність правозахисників 1960-х  рр. і  першої половини
1970-х  рр.; закріпити вміння аналізувати документи, складати політичний портрет; виховува -ти в  учнів інтерес і  повагу до борців за незалежність України.
Тип уроку:   засвоєння нових знань.
Обладнання:   підручник, карта «Україна в  період “застою” (1964—1985  рр.)», дидактичні
матеріали.
Основні терміни і  поняття:  опозиційний рух, дисиденти, «самвидав».
Основні дати і  події:  1964  р.  — поява «самвидаву» в  Україні; 1964  р.  — утворення
Українського національного фронту (УНФ); квітень 1965  р.  — демонстрація у  Львові під час
судового процесу над Б. і  М. Горинями; серпень—вересень 1965  р.  — перша велика хвиля
арештів дисидентів; 4  вересня 1965  р.  — маніфестація проти арештів української інтелігенції
у  кінотеатрі «Україна» в  Києві; квітень 1968  р.  — протест 139  діячів України проти арештів
і  утисків української культури; червень 1969  р.  — лист українських політв’язнів до комісії
з  охорони прав людини в  ООН; 1970  р.  — початок виходу нелегального опозиційного журна -лу «Український вісник» (редактор В. Чорновіл); 1972  р.  — друга велика хвиля арештів інте -лігенції України.
Очікувані результати:  після цього уроку учні зможуть: визначати причини активізації опо -зиційних сил, їх форми, течії; порівнювати діяльність дисидентів 1960-х та 1970-х  рр.; висловлю -вати критичне ставлення, давати власну оцінку діяльності дисидентів.
Хід уроку
I.   Організаційна частина
Учитель  оголошує  учням  тему  й  основні  завдання  уроку.
II.   а ктуалізація О п О рних знань
  Робота з  поняттями
Учитель  актуалізує  знання  учнів  про  поняття,  які  використо-вуватимуться  на  уроці.
Опозиційний  рух  —  форма  протистояння  меншості  владі,  по -літичній  силі,  партії,  офіційному  курсу  правлячих  кіл  у  дер -жаві.
Дисидентський  рух  (від  латин.   —  незгодні)   —  рух  інакомислячих
проти  існуючого  державного  ладу  чи  загальноприйнятих  норм
певної  країни,  протистояння  офіційній  ідеології,  політиці.
Самвидав   —  літературні,  публіцистичні  твори,  які  розповсю -джувались  у  рукописах  без  офіційного  дозволу.
  Бесіда
1.  Пригадайте,  коли  виникає  дисидентський  рух.  Назвіть  його
форми.
2.  Назвіть  імена  найвідоміших  представників  дисидентського  руху
першої  половини  1960-х  рр.
III.  в ивчення нО в О гО   М атеріалу
  1   п ричини активізації опозиційного руху, його основні напрямки
і  форми
  Розповідь учителя
Відхід  від  політики  лібералізації  і  порушення  людських  прав,
поверхова  й   непослідовна  за  своїм  змістом  хрущовська  «відлига»
принесли  українській  національно-свідомій  інтелігенції  великі  спо -дівання  й   гіркі  розчарування.  Передова  молодь,  яка  відчула  смак
свободи,  не  хотіла  зупинятися,  а  прагнула  справжньої  демократи -зації  суспільства.
Від  середини  1960-х  —  у  1980-ті  рр.,  із  відходом  влади  від  по-літики  лібералізації,  у  республіці  почалося  відверте  ігнорування
керівною  компартійною  верхівкою  конституційних  прав  людини.
Закономірним  наслідком  цих  процесів  стала  поява  руху  захисту
людських  прав.  Його  представників,  як  і  учасників  уже  традицій -них  опозиційних  груп  культурницького  та  самостійницького  спря -мування,  також  жорстоко  переслідувала  влада.  Ще  одним  новим
різновидом  опозиційного  руху  стала  боротьба  за  свободу  совісті,
свободу  віросповідання,  яку  вели,  як  правило,  представники  за -бороненої  1946  р.  Української  греко-католицької  церкви  (УГКЦ).
Таким  чином,  можна  виділити  основні  напрями  опозиційного
руху  в  Україні  1960—1980-х   рр.:
  8 самостійницька  течія,  репрезентована  нелегальними  групами
й  організаціями;
  8 національно-культурницька,  представлена  колишнім  шістдесят-ництвом;
  8 правозахисна,  учасники  якої  виборювали  права  людини;
  8 релігійно-захисна,  що  виступала  за  реабілітацію  репресованої
УГКЦ.
Нова  генерація  українського  національно-визвольного  руху,  бо-рючись  проти  панівного  режиму,  застосовувала  різноманітні  форми
й  методи  діяльності.
Радикально  налаштовані  дисиденти  об’єднувалися  в  підпільні
групи  та  організації.  Для  поширення  своїх  ідей  вони  розповсюджу -вали  «самвидавські»  документи,  критичні  статті,  у  яких  розкрива-ли  антинародну  політику  державно-партійної  верхівки.  Уперше  та -кі  «самовидання»  в  Україні  з’явилися  в   1964  р.  У  них  можна  було
ознайомитися  з   маловідомими  творами  В.  Симоненка,  Л.  Костенко,
І.  Світличного,  І.  Дзюби  та  інших  представників  українських  шіст -десятників.  Найхарактернішими  зразками  тогочасного  «самвидаву»
були  часописи  «Воля  і  Батьківщина»  Українського  національного
фронту  та  «Український  вісник»,  засновником  якого  став  В’ячеслав
Чорновіл.  Переважну  більшість  їхніх  публікацій  згодом  передруку -вали  за  кордоном  українські  видавництва  «Сучасність»  (Мюнхен,
Німеччина),  «Смолоскип»  (Балтімор,  США)  та  ін.
На  відміну  від  радикалів,  представники  легального  національно-культурницького  спрямування  обережно  торкалися  пекучих  націо -нальних  проблем  на  різноманітних  наукових  симпозіумах  та  конфе -ренціях.  Для  популяризації  й  поширення  патріотичних  ідей  вони
організовували  шевченківські  свята,  вечори  пам’яті  Лесі  Українки,
І.  Франка,  створювали  гуртки  вивчення  історії  та  клуби  творчої  мо -лоді.  Велику  роль  у   збереженні  українських  національних  традицій
відігравали  концертні  мандрівки  Україною  аматорських  хорів  «Го -мін»,  «Жайворонок»  та  інших.
Нерідко  опозиціонери  практикували  проведення  «мовчазних»
зібрань  біля  пам’ятників  видатним  вітчизняним  діячам,  організо -вували  мітинги  протесту,  демонстрації,  пікетування.  На  неприхо -вані  антидержавні  акції,  як  правило,  перетворювалися  судові  про -цеси  над  дисидентами,  поховання  лідерів  національно-патріотичних
сил.  Представники  дисидентського  руху  активно  використовували
такі  форми  протесту,  як  письмові  заяви,  петиції  до  найвищих  ор -ганів  влади  СРСР  та  УРСР,  міжнародних  організацій,  керівництва
демократичних  країн.  Радикальною  формою  протесту  проти  політич -ного  режиму  стала  відмова  відомих  правозахисників  від  радянського
громадянства,  подання  прохань  на  виїзд  за  кордон.  Для  авторів  та -ких  заяв,  як  правило,  усе  завершувалося  ув’яз  ненням  або  табора-ми.  Під  тиском  міжнародної  громадськості  деяким  опозиціонерам
вдалося  виїхати  за  кордон.  Інші,  не  зумівши  витримати  «виховно -го»  тиску  органів  влади,  намагалися  подолати  радянський  кордон
нелегально,  що  також  завершувалося  відправленням  до  в’язниці.
Проте  й   у  неволі  боротьба  не  вщухала.  Ще  під  час  слідства  окремі
дисиденти  відмовлялися  від  свідчень,  свої  виступи  в  суді  перетво -рювали  на  протест  і  звинувачення  чинної  влади.  Політ в’язні  влашто -вували  акції  мовчання,  невиходу  на  роботу,  вдавалися  до  голодуван -ня,  передавали  на  волю  документи  та  повідомлення  про  реалії
табірного  життя  й  тамтешні  порядки.
У  цей  період  в  Україні  були  зафіксовані  акти  публічного  само-спалення  як  найвищий  прояв  жертовності  людини  в  боротьбі  про-ти  свавілля  влади.
(Для  узагальнення  інформації  вчитель  пропонує  ознайомитися
з  наведеною  таблицею. )
Характеристика  дисидентського  руху
Особливості   
дисидентського руху
Течії дисидентського руху
Методи боротьби   
проти політичного режиму
Стає більш масовим і  органі -зованим.
Були відкинуті ілюзії щодо
ідей соціалізму і  комунізму,
рух став яскраво вираженим
і  антитоталітарним.
У поглядах дисидентів про -слідковувався майже весь
ідеологічний спектр.
Зв’язок із громадськістю країн
Заходу і  міжнародними право -охоронними організаціями.
За соціалізм «із людським
обличчям».
Національно-визвольна.
Демократична правозахисна.
Релігійна
Масові заходи.
Листи-протести до керівних ор-ганів УРСР і  СРСР.
Протести, відкриті листи, звер-нення на адресу міжнародних
організацій, урядів демократич -них країн.
Виникнення і  розповсюдження
«самвидаву».
Акції солідарності з  іншими наро -дами, що зазнали утисків від то-талітарної системи; підтримка
Заперечення насильницьких
методів боротьби.
Прагнення легалізувати свою
діяльність.
80  % дисидентів становила ін-телігенція
кримських татар у  їх прагненні по -вернутися на батьківщину; відсто -ювання ідеї рівноправ’я народів.
Вивішування синьо-жовтих пра -порів.
Розповсюдження листівок.
Індивідуальні протести.
Створення правозахисних органі -зацій
  2  п олітичні процеси 1960-х  рр.
  Розповідь учителя
У  1960—1980-х   рр.  прогресивна  громадськість  України  дедалі
більше  переконувалася  в  потребі  відродження  власної  незалежної
держави.  Окремі  групи  національно-свідомої  інтелігенції  виступали
із  заявами,  протестами,  спрямованими  на  захист  людських  прав,
збереження  культурних  національних  традицій,  здобуття  реально -го  суверенітету  України.
Гасло  відродження  української  державності  послідовно  відсто-ював  Український  національний  фронт  (УНФ),  який  утворили  на -прикінці  1964  р.  на  західноукраїнських  землях  З.  Красівський,
М.  Дяк  та  інші.  Члени  УНФ  розробили  програму  перебудови  укра-їнського  суспільства  на  демократичних  засадах.  Її  аграрна  части -на  передбачала  різні  форми  власності.  Через  журнал  «Воля  і  Бать-ківщина»  організація  агітувала  населення  за  вихід  зі  складу  СРСР
й   утворення  самостійної  Української  держави.  Активісти  УНФ
розповсюджували  також  старі  видання  ОУН—УПА.  Щоб  привер -нути  увагу  до  проблем  розвитку  української  культури,  керівни -цтво  Українського  національного  фронту  надіслало  делегатам
XXIII  з’їзду  КПРС,  а  також  до  редакцій  центральних  газет  «Ме -морандум  УНФ».  Його  автори  вимагали  від  влади  захистити  укра-їнську  мову,  повернути  українців  із  місць  заслання,  реабілітува -ти  жертв  сталінського  терору.
У  1964  р.  в   Одеській  області  «компетентні  органи»  викрили  ді-яльність  «Демократичного  союзу  соціалістів»,  що  також  вимагав
надати  суверенітет  Україні.  На  Миколаївщині  в   1969  р.  була  при -пинена  спроба  українських  патріотів  утворити  організацію  «Бо -ротьба  за  суспільну  справедливість».  Того  самого  року  в   Луганську
були  заарештовані  й  засуджені  на  тривалі  строки  ув’язнення  орга-нізатори  «Партії  боротьби  за  реалізацію  ленінських  ідей».  Ці  та
інші  організації  ставили  за  мету  домогтися  демократичних  пере -творень,  урятувати  український  народ  від  політичної,  економічної
та  духовної  катастрофи.
Арсенал  засобів  боротьби  владних  структур  з  інакодумцями  був
досить  різноманітним.  Спочатку  їх  намагалися  залякати.  Для  цьо -го  практикувалися  спеціальні  «бесіди»  в   КДБ,  організовувалися
викривальні  пропагандистські  кампанії  в   пресі,  здійснювалися  по -грози  тощо.  Якщо  ці  «профілактичні»  заходи  не  допомагали,  за -стосовувалися  адміністративні  санкції,  серед  них  і   звільнення з   роботи.  Заключним  актом  цієї  роботи  був  арешт  і  ув’язнення  за
«антирадянську  агітацію  і  пропаганду».  Причому  трактування  ці-єї  статті  карного  кодексу  було  дуже  широким.  До  неї  належали:
  8 розмови  дисидентів  (навіть  у  сімейному  колі);
  8 спілкування  з   однодумцями;
  8 зберігання  забороненої  літератури.
На  відміну  від  попереднього  періоду,  у   1970-х  рр.  дисидентів
починають  засуджувати  вже  не  як  політичних,  а  як  карних  зло-чинців.
Ув’язнення  було  тільки  початком  справжніх  випробувань  для
дисидентів.  Свій  строк  вони  відбували  в   таборах  посиленого  режи-му,  де  значну  частину  часу  за  найменшу  провину  проводили  в  ізо-льованих  камерах.  Спроби  апеляцій  залишалися  без  відповідей  або
жорстоко  каралися.  Однак  і  за  таких  умов  політв’язні  не  припи-няли  боротьби.  Поширеним  методом  протесту  було  голодування.
Але  вмерти  від  голоду  в’язню  не  давали:  коли  він  досягав  критич -ного  стану,  його  починали  годувати  силоміць.
Крім  звичайного  ув’язнення,  практикувалося  відправлення
опозиціонерів  до  психіатричних  лікарень  спеціального  типу.  Там
вони  перебували  в   середовищі  справді  психічно  хворих  людей.
Їх  «лікували»  препаратами,  що  пригнічували  волю,  психіку,  ін -телект,  пам’ять,  емоції  людини.  Якщо  в’язень  у  таборі  чи  тюр-мі  після  відбуття  строку  ув’язнення  виходив  на  волю,  то  у  псих-лікарні  дисидентів  могли  «лікувати»  хоч  до  смерті.  Серед  жертв
цього  психічно-в’язничного  терору  були  генерал  П.  Григоренко,
математик  Л.  Плющ,  лікар  М.  Плахотнюк  та  багато  інших.  За -гальна  кількість  політв’язнів  психлікарень  невідома.  За  підра -хунками  Л.  Плюща,  у  1970-х  рр.  у  СРСР  їх  було  близько  2  тис.
осіб.
Таким  чином,  влада  намагалася  всіма  можливими  засобами  ізо-лювати  небезпечних  для  себе  людей.  Ці  засоби  істотно  відрізняли -ся  від  методів  1930-х   рр.,  коли  керівна  еліта  масово  фізично  ви-нищувала  своїх  опонентів.  У  1960—1980-х   рр.  діяти  в  такий  спосіб
брежнєвське  керівництво  вже  не  наважувалося.
У  непримиренному  протистоянні  з  панівним  режимом  україн-ський  опозиційний  рух  виховав  у   своїх  лавах  низку  благородних,
відданих  до  кінця  рідній  землі  і   своєму  народові  борців,  справжніх
патріотів  України:  В.  Стуса,  В.  Марченка,  М.  і  Б.  Горинів,  М.  Ру -денка  та  багатьох  інших.
  3  в .  чорновіл. і .  д зюба «інтернаціоналізм чи русифікація?»
  Постать в  історії
В’ячеслав  Чорновіл   (1937—1999   рр.)   —  політичний  та  державний
діяч,  співзасновник  Української  гельсінської  групи.  Народився  на
Черкащині.  Закінчив  факультет  журналістики  Київського  університе-ту  ім.  Т.  Шевченка.  Працював  теслею,  слюсарем,  співробітником  ви -їзної  редакції  газети;  у  1960—1963   рр.  —  на  Львівській  студії  теле-бачення.  У   1963—1965   рр.  —  комсорг  будівництва  Київської  ГЕС,
редактор  багатотиражки,  завідувач  одного  з  відділів  газети  «Молода
гвардія».  За  правозахисну  діяльність  був  звільнений  із  роботи.  На -писав  книжки:  «Лихо  з  розуму»  (1966  р.),  що  базувалася  на  матері-алах  судових  процесів  над  правозахисниками,  «Правосуддя  та  реци -диви  терору?»  (1967   р.),  які  були  опубліковані  на  Заході.  У   1967  р.
був  уперше  заарештований  та  засуджений  до  трьох  років  позбавлен -ня  волі  «за  наклепницьку  діяльність  проти  радянського  суспільного
ладу».  Згодом  термін  був  удвічі  скорочений.  Від  1970  р.  жив  у  Льво-ві.  Самостійно  редагував  видатний  часопис  «Український  вісник».
У  1972  р.  знову  заарештований  і  засуджений  до  шести  років  ув’язнення
й   трьох  років  заслання  за  «антирадянську  агітацію  і   пропаганду».
Покарання  відбував  до  1978  р.  У  1980  р.  знову  заарештований,  за-суджений  до  п’ятирічного  терміну  ув’язнення.  У   1983  р.  звільнений
достроково.  У  серпні  1987  р.  відновив  видання  «Українського  вісни -ка».  Від  1990  р.   —  депутат  Верховної  Ради  УРСР.  Навесні  1992  р.
став  головою  Народного  руху  України.  Лауреат  Державної  премії
України  ім.  Т.  Шевченка  за  збірку  «Правосуддя  та  рецидиви  терору?»
та  ін.  Загинув  в   автокатастрофі  за  нез’ясованих  обставин.
  Складання тез
Використовуючи  матеріал,  запропонований  учителем,  складіть
тези  статті  І.  Дзюби  «Інтернаціоналізм  чи  русифікація?».
Зразок  відповіді
Поява  статті  (вересень—грудень  1965  р.).
Протест  передової  української  інтелігенції.
Розгорнута  програма  культурних  і  політичних  вимог.
Засудження  політичної  і  моральної  відповідальності  українсько -го  керівництва  за  принизливе  становище  України.
Вимога  повернення  партійного  керівництва  до  забутих  принци-пів  ленінської  національної  політики.
IV.  ОсМ ислення нО вих знань і  вМ інь
  Бесіда
1.  Порівняйте  дисидентський  рух  другої  половини  1960-х  та
1970-х  рр.
2.  З’ясуйте  особливості  дисидентського  руху  цього  періоду.
3.  Чим  були  викликані  хвилі  масових  арештів?
4.  Як  ви  вважаєте,  чи  гальмував  розвиток  дисидентського  руху
наступ  карально-репресивної  системи?
5.  Із  середовища  дисидентів  вийшла  чимала  когорта  політиків  не-залежної  України.  Висловіть  своє  ставлення  до  їх  діяльності,
боротьби  за  суверенну  державу  в  умовах  радянської  тоталітар-ної  держави.
V.   п ідсуМ ки ур О ку
Учитель  аналізує  й  оцінює  роботу  учнів  на  уроці.
VI.  дОМ ашнє завдання
Опрацюйте  відповідний  матеріал  підручника.

Категорія: Історія України 11 клас | Додав: uthitel (13.10.2014)
Переглядів: 1877 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: