Урок № 76 Тема. Культурний процес за радянської влади. - Історія України 10 клас - Старша школа - Каталог статей - Учительська світлиця
Головна » Статті » Старша школа » Історія України 10 клас

Урок № 76 Тема. Культурний процес за радянської влади.

Урок  № 76
Тема.   Культурний процес за радянської влади.
Мета:  ознайомити з  політикою більшовиків у  галузі культури; розповісти про здобутки більшо -виків у  подоланні неписьменності населення; пояснити зміст основних термінів і  понять; формувати 
вміння учнів розкривати історичний процес через призму культурних процесів; виховувати в  них 
повагу до досягнень культури України всіх епох і  періодів.
Тип уроку:   комбінований.
Основні терміни та поняття:   політизація, ідеологізація, агітпоїзд, хата-читальня.
Обладнання:   підручник, стінна карта «Культурне і  духовне життя в  Україні 1917—1920  рр.», 
атлас, ілюстративний і  дидактичний матеріал.
Хід уроку
І.   ОрганІ зац І я навчальнО ї д І яльнО стІ
Учитель  оголошує  учням  тему  й  основні  завдання  уроку.
ІІ.   п еревІ рка д О машньО гО  завдання
  Запитання та завдання
  1.  Як  складалися  відносини  між  православною  церквою  й  Україн-ською  Державою?
  2.  Які  негативні  явища  простежуються  в   розвитку  української  куль-тури  за  часів  Директорії  УНР?
  3.  Коли  і  в  який  спосіб  було  проголошено  автокефалію  УПЦ?
ІІІ.  а ктуалІ зац І я  О п О рни Х  знань, ум І нь І   навич О к
  Запитання та завдання
  1.  Пригадайте  основні  здобутки  української  культури  за  часів  УЦР, 
гетьмана  П.  Скоропадського,  Директорії  УНР.
  2.  Коли  було  створено  УАН  і  хто  її  очолив?
IV.  в ивчення нО в О гО  матер І алу
  1  у мови розвитку культури.  культура та ідеологія.
  Розповідь учителя
Більшовицька  політика  в   духовній  сфері  відзначалася  крайньою 
політизацією  та  ідеологізацією.  Культура  мала  бути  засобом  пропа -ганди  комуністичних  ідей  та  виховання  «нової  людини»  —  будівни-ка  комунізму,  відданого  більшовицькій  партії.  У  такий  спосіб  кому-ністи  приземляли  культуру  до  ролі  обслуги  ідеології.
Установивши  контроль  над  Україною,  більшовики  почали  опано-вувати  й  культурно-освітню  сферу.  Політико-виховну  та  культурно-масову  роботу  серед  населення  України  координував  і  спрямовував створений  на  початку  1919  р.  Наркомат  радянської  пропаганди,  який 
очолювали  Артем  (Ф.  Сергєєв),  а  згодом  —  О.  Коллонтай.
В  умовах  війни  більшовики  створювали  культурно-освітні  закла-ди,  що  були  пристосовані  для  пропаганди  комуністичних  ідей:  клуби, 
народні  будинки,  бібліотеки,  хати-читальні,  сільські  будинки  тощо; 
навіть  узяли  під  свій  контроль  «Просвіти»,  намагаючись  спрямувати 
їх  в   інше  ідеологічне  русло.
Важливим  елементом  у  пропагандистській  кампанії  були  агітпо -їзди,  агітпароплави,  концерти,  мітинги,  демонстрації,  театралізовані 
постановки  тощо.
  Робота з  термінами та поняттями
Політизація  —  надання  чому-небудь,  набуття  чим-небудь  полі-тичного  характеру,  посилення  зв’язку  з  політикою.
Ідеологізація  культури  —  прагнення  поставити  культуру  на  служ -бу  певних  соціальних  груп,  класів  та  інших  спільностей.
Агітпоїзд   —  спеціальний  залізничний  потяг,  прикрашений  нао -чними  агітаційними  матеріалами,  укомплектований  спеціальною 
командою  агітаторів,  акторів,  які  в   містах  зупинки  для  великих 
мас  населення  влаштовували  виступи,  мітинги,  концерти,  теа -тральні  постановки  з   ідеологічним  підтекстом,  роздавали  пропа-гандистську  літературу,  газети,  листівки.
Спочатку  державний  контроль  над  культурною  сферою  не  був 
усеохоплюючим.  Дозволялося  розмаїття  форм,  жанрів,  загалом  «сво -бода»  творчості.  Від  митців  вимагалася  лише  лояльність  до  нової 
влади.  Така  ситуація  мала  певний  позитивний  вплив  на  культурне 
життя,  а  загальне  прагнення  народу  до  «кращого  майбутнього»,  яке 
обіцяли  більшовики,  надихало  на  творчість.  Але  вже  незабаром  така 
«свобода»  змінилася  жорстким  партійним  диктатом.
  2  Освітня політика більшовиків.
У  сфері  освіти  політика  Раднаркому  УСРР  відтворювала  заходи, 
уведені  до  цього  більшовиками  в  Росії.
Згідно  з  рішеннями  VIII  з’їзду  РКП(б),  масова  політична  й  куль-турна  робота  на  селі  мала  провадитися  в   трьох  напрямах:  комуніс -тична  пропаганда,  загальна  освіта,  культурна  освіта.  Основним 
культурним  осередком  на  селі  стали  хати-читальні,  положення  про 
які  Наркомат  освіти  УСРР  виробив  у  липні  1920   р.,  а  в  містах  — 
народні  будинки,  бібліотеки,  клуби.  У  1920  р.  на  території  респуб-ліки  діяло  1300   клубів,  понад  550   хат-читалень,  близько  400  «Про-світ»,  3100   бібліотек.  Однак  потенціал  цих  закладів  не  міг  бути 
використаний  на  повну  потужність  у   зв’язку  з   масовою  неписьменністю.  Напередодні  революції  в   Україні  неписьменними  були  72  % 
населення.  Створення  республіканської  комісії  з   ліквідації  непись -менності  (серпень  1920  р.),  випуск  підручників,  букварів,  навчаль -них  програм  дозволили  розпочати  її  успішне  подолання.  На  кінець 
1920  р.  51,9   %  населення  України  вже  вміло  читати  й  писати. 
Таке  прагнення  подолати  неписьменність  населення  було  продик -товане  тим,  що  через  засоби  масової  інформації,  друковане  слово 
можна  було  проводити  цілеспрямовану  політику  виховання  в  ко-муністичному  дусі.
Великої  уваги  радянські  органи  приділили  шкільній  освіті.  2  лип -ня  1919   р.  уряд  УСРР  схвалив  «Положення  про  єдину  трудову  шко-лу»,  яке  закріплювало  обов’язковість  і   безплатність  навчання  дітей 
віком  від  7   до  16   років,  спільне  навчання  хлопчиків  та  дівчат,  ви-кладання  навчальних  предметів  рідною  мовою,  політехнічний  (на -ближений  до  життя)  характер  освіти.  Наприкінці  1920   р.  в   Україні 
налічувалося  22  тис.  шкіл,  у  яких  навчалося  2,25  млн  учнів,  поло-вина  з  них   —  українською  мовою.
  Робота з  документом
Із  декларації  Тимчасового  робітничо-селянського  уряду  України   
«Про  завдання  Радянської  влади  в   галузі  освіти»  
(26   січня  1919  р.)
Оскільки  освіта  мас  є  однією  з  перших  умов  усвідомлення  масами 
своїх  класових  революційних  завдань,  то  Тимчасовий  робітничо-селян -ський  уряд  приділить  найсерйознішу  увагу  організації  шкільної  і  поза-шкільної  освіти.  Створення  єдиної  трудової  школи,  відкриття  широкого 
доступу  до  університетів  і   фахової  освіти  робочим  і   селянським  масам, 
організація  народних  університетів  —  ось  в  основних  рисах  педагогічна 
програма  Тимчасового  уряду…
  1)  Які  основні  завдання  висували  більшовики  в  освітній  сфері?
  2)  Яку  мету  ставили  більшовики  в  розвитку  освіти?
Унаслідок  тривалої  війни  стали  сиротами  й  безпритульними  де -сятки  тисяч  дітей.  1  липня  1920   р.  Наркомат  освіти  УСРР  оприлюд-нив  «Декларацію  про  соціальне  виховання  дітей»,  згідно  з  якою 
в   республіці  розгорнувся  рух  на  допомогу  знедоленим  підліткам. 
В  усіх  губернських  центрах  і  промислових  містах  було  відкрито  ди -тячі  будинки,  провадився  збір  коштів  і  натуральних  пожертвувань 
на  адресу  сиріт  і  безпритульних.
Для  забезпечення  педагогічними  кадрами  середньої  та  вищої  шко-ли  Наркомос  УСРР  оголосив  мобілізацію  професорсько-викладацько -го  складу.  Щоб  готувати  вчителів,  протягом  1920  р.  було  відкрито 
353
20  пед  інститутів,  48   педагогічних  технікумів,  близько  сотні  учитель-ських  курсів.
Зазнала  істотних  змін  і   система  вищої  освіти.  Замість  універси -тетів,  які  скасовувалися  (до  речі  на  території  Росії  вони  не  були 
скасовані),  на  їхній  базі  було  створено  кілька  спеціалізованих  само -стійних  інститутів.  У   1920  р.  в   УСРР  діяло  38  інститутів,  у   яких 
навчалося  57   тис.  студентів.  Навчання  було  безкоштовним.  Пред -ставники  робітничого  класу  та  трудового  селянства  отримали  мож -ливість  вступати  до  вузів,  не  маючи  середньої  освіти,  не  складати 
вступні  іспити.  Для  підготовки  для  вступу  у   вузи  відкривалися  ро -бітничі  факультети  (робітфаки).
Радянська влада створила умови для професійної освіти: у  665   про -фесійних  школах  і  на  13   робітфаках  навчалося  60  тис.  студентів.
Більшовики  виявили  жваву  зацікавленість  результатами  роботи 
українських  учених.  Поновлюючи  в  1919  р.  діяльність  Української 
академії  наук,  уряд  надав  у   її  розпорядження  будинок,  а  також 
виділив  кошти.  В  УАН  було  три  відділи  (історико-філологічних, 
фізико-математичних  та  соціально-економічних  наук),  у  складі  яких 
працювали  три  інститути,  26   кафедр,  кабінетів,  а  також  200  штат-них  і   500   позаштатних  наукових  співробітників.
Більшовики  стежили  за  настроями  в  академічному  середовищі  і, 
не  вагаючись,  удавалися  до  репресивних  заходів,  коли  вважали,  що 
для  цього  є   найменші  підстави.  Так,  вони  заарештували  С.  Єфремо -ва,  позбавили  громадянських  прав  В.  Косинського,  і  лише  після 
неодноразових  клопотань  керівництва  УАН  академіки  дістали  змогу 
працювати.
  Завдання
Складіть  таблицю  «Освітня  політика  в   1917—1920   рр.»,  порів-нявши  розвиток  освіти  в  період  УЦР,  П.  Скоропадського,  Директорії 
УНР,  Денікінського  режиму,  радянської  влади.
  3  к ниговидання та література.
Прагнучи  створити  в  країні  відповідну  ідеологічну  атмосферу,  Ко-муністична  партія  не  шкодувала  коштів  на  розвиток  видавничої  спра -ви.  У   кожному  губернському  й  повітовому  центрі  виходили  одна  або 
кілька  газет  російською,  українською,  а   часом  і  єврейською  мовами. 
Усього  в  1919  р.  налічувалося  388   періодичних  видань,  у  1920  р.   — 
360.  У  поєднанні  з   літературою  агітаційно-пропагандистського  спря -мування  періодична  преса  стала  могутнім  засобом  формування  суспіль-ної  свідомості.
Революційні  струси  вивели  на  авансцену  низку  самобутніх,  та-лановитих  постатей,  зрозумілих  і  близьких  широким  верствам  трудо-вого  народу.  Серед  робітництва  та  селян  України  були  популярні збірки  «Сонячні  кларнети»  (1919   р.)  і  «Плуг»  (1920   р.)  П.   Тичини, 
«Заспів»  (1920   р.)  В.  Чумака,  «Удари  молота  і  серця»  (1920   р.) 
В.  Еллана-Блакитного,  «В  польському  раю»  (1920   р.)  І.  Кулика, 
«Новели»  (1920  р.)  О.  Досвітнього  та  твори  інших  сучасників.  Із 
цікавістю  читали  дорослі  й   молодь  пригодницьку  літературу.  Успіх 
у   Харкові  мали  літературна  група  «Гроно»  (1920  р.),  серед  учас-ників  якої  точилися  запеклі  дискусії  на  поетичних  диспутах.  Тут 
сперечалися  про  те,  кому  і   як  будувати  соціалізм,  про  революцій-ні  настрої  мас,  чи  буде  місце  романтиці  й   ліриці  в  новому  су-спільстві.
У  той  складний  час  розпочалася  творча  діяльність  майбутніх  кла-сиків  української  прози   —  А.  Головка,  Остапа  Вишні,  О.  Донченка, 
І.  Ле,  С.  Скляренка,  П.  Панча.  Поетичну  скарбницю  України  попов -нювали  твори  О.  Олеся  (Кандиби),  В.  Сосюри,  П.  Тичини,  В.  Чумака, 
В.  Еллана-Блакитного  та  ін.
Загалом  у   революційний  час  в   українській  літературі  формується 
кілька  течій:
  8 романтизм,  який  представляли  В.  Сосюра,  В.  Еллан-Блакитний, 
В.  Чумак  та  ін.;
  8 неокласицизм,  до  якого  належали  М.  Зеров,  М.  Рильський, 
Ю.  Клен  та  ін.;
  8 символізм,  представлений  П.  Тичиною,  Я.  Савченком  та  ін.
  4  т еатральне й  музичне життя.
У  1920  р.  активно  розвивався  театр.  Головну  увагу  творчих  ко-лективів  було  спрямовано  на  обрання  репертуару,  використання  кра -щих  творів  вітчизняної  та  зарубіжної  драматургії,  а  також  створення 
нових  сучасних  п’єс.
У  Києві  виникла  ціла  низка  професійних  та  робітничо-селянських 
театрів,  зокрема,  народний  театр  профспілки  артистів  сцени  та  арени 
«Синяя  птица»,  театр  Першого  комуністичного  полку,  театр  Червоної 
армії,  шість  районних  театрів  та  ін.
Талановитий  творчий  колектив  підібрався  в  київському  театрі 
ім.   Т.   Шевченка,  який  було  створено  в  березні  1919   р.  Під  керівництвом 
режисера  О.  Загарова  тут  ставилася  вітчизняна  й  західноєвропейська 
драматургічна  класика,  а   в  спектаклях  брали  участь  Г.  Борисогліб -ська,  Л.  Гаккебуш,  О.  Мар’яненко,  О.  Сердюк  та  ін.  Справжнім  яви -щем  театрального  життя  став  вінницький  Новий  драматичний  театр 
ім.  І.  Франка,  заснований  на  початку  1920   р.  Г.  Юрою.
Розвиток  музичного  мистецтва  в  ті  роки  пов’язаний  із  Республі-канським  симфонічним  оркестром  ім.  Лисенка,  організованим  у  Ки-єві  в  1919  р.,  а  також  концертною  діяльністю  Державної  української 
мандрівної  капели  (в  абревіатурі   —  «ДУМКА»)  під  керівництвом 
Н.  Городовенка.  Симфонічні  оркестри  виникли  також  у  Харкові,  Ка -теринославі,  Одесі.
Плідно  діяла  Українська  академія  мистецтв,  заснована  за  доби 
Центральної  Ради.  Вона  об’єднувала  таких  своєрідних  майстрів  пензля, 
як  М.  Бойчук,  М.  Бурачек,  М.  Жук,  В.  Кричевський,  А.  Маневич, 
О.  Мурашко,  Г.  Нарбут.  На  цей  час  припадає  сплеск  «монументаль -ної  пропаганди»  —  створення  скульптур  видатних  діячів  революцій-ного  руху,  творців  культури  та  мистецтва  минулого.
Перші  кроки  робив  український  кінематограф,  який  продукував 
стрічки  агітаційно-пропагандистського  змісту.
Але  така  плідна  творча  атмосфера  натикалася  на  диктат  із  боку 
відповідних  структур,  які  вимагали  «ідеологічно  правильних»  спек -таклів,  вистав.  Наприклад,  Харківський  губревком  уже  4   січня  1920  р. 
запропонував  відділу  народної  освіти  у   двотижневий  строк  закрити 
аполітичні  театральні  установи  й  підготувати  список  тих  театрів,  які 
«необхідно  відкрити  для  робітників,  підібравши  відповідний  репер -туар  як  для  театрів,  так  і  для  кінематографів».
  5  н ищення пам’яток минулого.
Будівництво  нового  комуністичного  суспільства  мало  відбутися  ли-ше  після  того,  як  старий  світ  буде  зруйновано  дощенту.  Такий  підхід 
мав  негативний  відбиток  на  культурних  надбаннях  попередніх  епох. 
Почалося  безглузде  руйнування  пам’яток  минулого.  У  травні  1919   р. 
декретом  Раднаркому  УСРР  започатковувалося  знесення  старих  пам’ят-ників,  споруджених  у   дореволюційний  час.  У  результаті  поряд  із  лік-відацією  стандартних  пам’ятників  царів  і  царедворців,  які  в   Російській 
імперії  виконували  пропагандистську  функцію,  було  зруйновано  чи -мало  таких,  що  мали  художню  та  історичну  цінність.  Натомість  ство -рювалися  пам’ятники  «видатним  революціонерам».
  6  ц ерковно-релігійне життя.
Під  час  першого  встановлення  більшовицька  влада,  перебуваючи 
в  Києві,  не  встигла  будь-яким  офіційним  чином  задекларувати  своє 
ставлення  до  церкви.  Однак  кілька  фактів  не  залишали  сумнівів  у  її 
антицерковній  позиції:  унаслідок  обстрілу  та  реквізицій  постражда -ло  кілька  київських  храмів;  загін  червоноармійців,  удершись  на  те -риторію  Лаври,  розстріляв  митрополита  Київського  й  Галицького 
Володимира.
Під  час  повторного  повернення  більшовики  вже  керувалися  де-кретом  «Про  відокремлення  церкви  від  держави  і   школи  від  церкви 
(Про  свободу  совісті)»  від  20   січня  1918  р.  У  документі,  крім  поло -жень,  які  фіксували  світський  характер  держави  й  відокремлення 
церкви  від  школи,  ухвалювалися  такі  положення,  що  ставили  релігію 
та  церкву  в   безпрецедентне  становище.  Ішлося  про  заборону  релігій -
ним  громадам  і  церкві  володіти  власністю,  позбавлення  їх  прав  юри -дичної  особи,  націоналізацію  церковного  майна.  Проте  в   документі 
не  було  жодних  указівок,  як  це  втілювати  в  життя,  що  створювало 
безліч  конфліктних  ситуацій  і  зловживань  місцевих  органів  влади. 
Формально  реалізація  закону  була  доручена  спеціальному  відділу 
Наркомату  юстиції.
Хоча  більшовики  проголосили  свободу  совісті,  тобто  сповідувати 
чи  не  сповідувати  релігію,  у  реальному  житті  вони  проводили  жор-стку  антицерковну  політику,  насаджуючи  атеїстичні  погляди.  У  ре-зультаті  церква  як  консервативна  за  своєю  суттю  та  призначенням 
організація  виявила  ознаки  опозиційності  до  таких  перетворень  і  фак -тично  постала  в  очах  більшовиків  одним  із  ворогів,  із  якими  необ-хідно  боротися.  В  Україні  дія  декрету  про  свободу  совісті  набула 
правочинності  лише  в  1919  р.,  але  вже  незабаром  виявився  його 
згубний  вплив  на  церкву.
Влада  чинила  всілякі  утиски  церкві,  інколи  просто  знущаючись 
над  священнослужителями  та  представниками  релігійних  громад. 
Місцева  влада  часто  вимагала  укладання  договорів  на  оренду  хра-мових  приміщень,  хоча  культове  майно,  згідно  з   декретом,  мало 
переходити  до  релігійних  організацій  у   безплатне  користування. 
Духовенство  обкладалося  непосильними  податками.  Траплялися  ви-падки  заборони  на  збір  у   парафіях  пожертвувань,  які  призначали-ся  для  придбання  церковно-богослужбових  предметів  і   господарські 
цілі.  Деякі  представники  влади  взагалі  забороняли  будь-які  збори 
груп  віруючих,  убачаючи  в   них  можливість  змови,  контрреволюції. 
Окремі  ревні  чиновники  вимагали  оформлення  спеціальних  доку -ментів  бажаючим  відбути  культові  відправи  та  обряди.
Особливу  роль  у  гоніннях  на  церкву  відігравала  ВУЧК.  У   пере-бігу  полювання  на  тих,  хто  співчував  українським  визвольним  зма -ганням,  часто  жертвами  ставали  особи  духовного  звання.
Конституція  РСФРР  1918   р.,  а  слідом  за  нею  й   Основний  Закон 
УСРР  1919  р.  позбавили  ченців  і   церковнослужителів  активного  та 
пасивного  виборчого  права,  відмовивши  їм  у  праві  бути  повноцінни-ми  громадянами.
29  липня  1920   р.  Наркомюст  ухвалив  рішення  про  ліквідацію 
святих  мощей  «у  всеросійському  масштабі».  Більшовики,  усвідомлю -ючи,  що  цими  діями  вони  ображають  релігійні  почуття  значної  час -тини  населення,  рекомендували  здійснювати  експертизу  релігійних 
святинь  лише  за  сприятливих  умов  і  доводити  справу  до  кінця  (тоб-то  вивозити  мощі  до  музеїв  або  ховати  їх).
Радянські  власті  заборонили  викладання  будь-яких  віровчень  у  дер -жавних,  громадських  і  приватних  навчальних  закладах,  за  винятком 
спеціальних  богословських.
Незважаючи  на  те,  що  віра  в  Бога  визнавалася  на  законодав-чому  рівні  приватною  справою,  держава  втручалась  у   справи  церк-ви  та  віруючих.  У   партійній  програмі,  затвердженій  VIII  з’їздом 
РКП(б)  в  1919  р.,  наголошувалося:  «РКП  керується  переконаннями, 
що  лише  здійснення  планомірності  та  свідомості  в  усій  суспіль-но-господарській  діяльності  мас  потягне  за  собою  повне  відмиран -ня  релігійних  забобонів».  Досягненню  цієї  стратегічної  мети  під -порядковувалися  всі  наступні  кроки  більшовиків  щодо  релігії  та 
церкви.
Для  України  за  радянської  влади  залишалася  актуальною  проб-лема  автокефалії  УПЦ.  Користуючись  правом  реєструвати  статути 
релігійних  громад  в  органах  влади,  колишні  члени  Всеукраїнської 
православної  церковної  ради  (ВПЦР)  при  Миколаївському  соборі  Киє-ва  заснували  гурток  прихильників  автокефалії.  На  чолі  гуртка  стояв 
М.  Мороз,  а   його  заступником  був  В.  Липківський.  Вони  ж  очолили 
другу  ВПЦР,  утворену  у  квітні  1919   р.  Але  її  діяльність  була  пере -рвана  під  час  окупації  Києва  денікінцями,  які  виступали  за  єдину 
й  неподільну  Російську  православну  церкву.
Із  відновленням  радянської  влади  в   Україні  ВПЦР  активізувала 
діяльність  у  напрямі  відкриття  нових  автокефальних  парафій.  Але 
для  повнокровного  життя  автокефальній  церкві  бракувало  власного 
єпископату.  Висвячення  його  було  пов’язано  з   канонічними  пере-шкодами.  Тому  діячі  ВПЦР  пішли  на  повний  розрив  із  Московською 
патріархією  й   5  травня  1920   р.  проголосили  Українську  православну 
церкву  автокефальною  та  соборноправною.
Більшовики  до  цього  акту  поставилися  прихильно,  імовірно,  спо-діваючись,  що  поява  самостійної  Української  церкви  негативно  впли -не  на  РПЦ,  із  якою  не  можна  було  не  рахуватися.
У  липні  1919  р.  Київський  губвиконком  передав  автокефалістам 
Софійський  собор.  Швидкими  темпами  здійснювався  переклад  бого -службових  книг  українською  мовою,  у  чому  посильну  допомогу 
церковникам  надавали  академік  А.  Кримський  і  професор  Г.  Голос-кевич.  Було  зроблено  певні  кроки  в  справі  організації  духовної 
освіти.
Прихильники  автокефалії  Української  церкви  скористалися  особ-ливістю  радянського  законодавства,  згідно  з   яким  факт  існування 
релігійних  організацій  установлювався  не  рішенням  вищого  духов -ного  центру,  а  державними  органами,  які  їх  реєстрували.
У  жовтні  1921  р.  відбувся  Всеукраїнський  православний  цер -ковний  Собор,  на  якому  було  обрано  першого  митрополита  УАПЦ   — 
В.  Липківського.  Канонічних  підстав  для  цього  не  було,  оскільки 
на  Собор  не  вдалося  запросити  єпископів  та  архімандритів,  які 
здійснили   б  рукопокладання.  Тому  більшість  істориків  церкви  вва -
жали  неканонічними  й  ті  висвячення  священиків  та  єпископів, 
які  пізніше  здійснював  митрополит  В.  Липківський.  Незважаючи 
на  це,  УАПЦ  на  теренах  УСРР  проіснувала  до  1930   р.  Потім  її 
центри  збереглися  за  кордоном.  У  1990-х  рр.  вона  відновила  свою 
діяльність  в  Україні.
  Завдання
Визначте  основні  тенденції  релігійного  життя  в   1917—1920   рр.
V.   з акр І плення н О в О гО  матер І алу
  Фронтальне опитування
  1.  Яким  було  ставлення  більшовиків  до  сфери  культури?
  2.  Які  негативні  явища  в  розвитку  культури  з’явилися  з   установ -ленням  більшовицького  режиму?
  3.  Які  зміни  в   системі  шкільної  та  вищої  освіти  було  запроваджено 
більшовиками  в   1919—1920   рр.?
  4.  Назвіть  видатні  театральні  та  музичні  колективи,  що  діяли  в  УСРР.
  5.  Яким  було  ставлення  більшовиків  до  культурних  надбань  мину-лого?
  6.  Як  було  створено  УАПЦ?  Чому  більшовиками  було  підтримано 
створення  УАПЦ?
  7.  Чим  була  зумовлена  політизація  та  ідеологізація  культури  за  ча-сів  більшовицького  режиму?
  8.  Із  якою  метою  більшовики  розгорнули  кампанію  з  ліквідації  не-письменності  серед  населення?
VI.  пІ дсумки урО ку
  8 Незважаючи  на  встановлення  більшовицького  режиму  українська 
культура  продовжувала  плідно  розвиватися.
  8 Кількісний  стрибок  у  розвитку  культурної  мережі,  пробудження 
в  робітничих  масах  прагнення  до  засвоєння  духовних  цінностей 
та  інші  позитивні  явища  не  можна  розглядати  відокремлено  від 
інших  сфер  життя.  В   ситуації,  коли  через  призму  воєнних  пере-мог  розглядалося  все  сьогодення  й   майбутнє,  здавалося  просто 
недоцільним  аналізувати  світовий  досвід  духовної  культури.  Це 
неминуче  призводило  до  применшення  народної  культури,  дефор-мації  естетичних  критеріїв,  тенденційності,  руйнування  здобутків 
минулого  тощо.
VII. дО машнє завдання
  1.  Опрацюйте  відповідний  матеріал  підручника.
  2.  Підготуйтеся  до  семінарського  заняття  за  темою  «Культура  Укра-їни  в   1917—1921   рр.».
  3.  Складіть  тези  за  темою  «Культурний  процес  в   УСРР  у   1919—
1921  рр.».
  4.  Визначте,  які  основні  здобутки  української  культури  за  часів  УЦР, 
гетьмана  П.  Скоропадського,  Директорії  УНР  були  використані 
більшовиками.
Категорія: Історія України 10 клас | Додав: uthitel (04.03.2014)
Переглядів: 2207 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: