Урок № 75 Тема. Культурне й духовне життя в Україні в 1917—1920 рр. (за часів Української Держави П. Скоропадського та Директорії УНР - Історія України 10 клас - Старша школа - Каталог статей - Учительська світлиця
Головна » Статті » Старша школа » Історія України 10 клас

Урок № 75 Тема. Культурне й духовне життя в Україні в 1917—1920 рр. (за часів Української Держави П. Скоропадського та Директорії УНР

Урок  № 75
Тема.  Культурне й  духовне життя в  Україні в  1917—1920  рр. (за часів Української 
Держави П. Скоропадського та Директорії УНР).
Мета:  ознайомити учнів із розвитком культурного життя за часів гетьманування П. Скоропад -ського; дати характеристику політиці гетьмана в  культурній сфері; розповісти про створення Української 
академії наук; пояснити зміст основних термінів і  понять; формувати вміння учнів аналізувати та 
узагальнювати історичний матеріал; виховувати в  них повагу до досягнень культури України як скла -дової світової культури.
Тип уроку:   комбінований.
Основні терміни та поняття:   Українська академія наук (УАН), автономія Української право -славної церкви (УПЦ).
Обладнання:   підручник, стінна карта «Культурне і  духовне життя в  Україні 1917—1920  рр.», 
атлас, ілюстративний і  дидактичний матеріал.
Хід уроку
І.   ОрганІ зац І я навчальнО ї д І яльнО стІ
Учитель  оголошує  учням  тему  й  основні  завдання  уроку.
ІІ.   п еревІ рка д О машньО гО  завдання
  Запитання та завдання
  1.  Які  чинники  сприяли  українізації  освіти?
  2.  Як  революційні  події  позначилися  на  театральному  житті  України?
  3.  Чому  вкрай  складно  відбувалися  взаємини  між  УЦР  і  церквою?
  4.  Складіть  розгорнутий  план  за  темою  «УЦР  і  православна  церква».
  5.  Визначте  здобутки  в   розвитку  української  культури  за  часів  УЦР.
  6.  На  прикладі  культурної  політики  УЦР  визначте  вплив  ідеології 
на  розвиток  освіти.
ІІІ.  а ктуалІ зац І я  О п О рни Х  знань, ум І нь І   навич О к
  Запитання та завдання
  1.  Назвіть  основні  здобутки  культурного  будівництва  за  часів  УЦР.
  2.  Які  труднощі  доводилося  долати  на  шляху  українізації  всіх  сто-рін  життя  суспільства?
IV.  в ивчення нО в О гО  матер І алу
  1  у мови розвитку культури.  розвиток освіти.
  Розповідь учителя
Незважаючи  на  скрутний  час,  гетьманський  уряд  і  особисто  П.   Ско -ропадський  виявили  розуміння  того,  що  без  підтримки  науки,  освіти, 
мистецтва  не  можна  успішно  розв’язувати  й  інші  питання  держав -ного  будівництва.
За  гетьмана  продовжився  процес  українізації  початкової  та  серед-ньої  освіти.
У  липні  Міністерство  народної  освіти  видало  розпорядження  про 
утворення  національної  нижчої  початкової  школи,  яким  передбачав -ся  перехід  на  українські  підручники  та  мову  викладання,  у   росій-ськомовних  гімназіях  і   реальних  училищах  запроваджувалися  укра -їнознавчі  предмети.  Істотно  змінювалися  програми  вчительських 
семінарій,  які  наближали  підготовку  педагогічних  кадрів  до  реальних 
суспільних  потреб.
Уряд  виділив  350  стипендій  для  незаможних  учнів  української 
національності,  узяв  на  баланс  держави  40   чоловічих  гімназій,  від -критих  з  ініціативи  М.  Василенка.  На  підвищення  заробітної  платні 
вчителям  із  Державної  скарбниці  було  виділено  додаткові  кошти.
На  кінець  1918  р.  із  836  діючих  гімназій  150  були  українізовані.
Підвищеною  увагою  гетьманського  уряду  користувалася  вища 
освіта.  Спроба  українізації  університету  Св.  Володимира  в   Києві  за 
часів  УЦР  успіху  не  мала.  Тому  Міністерство  народної  освіти  вирі -шило  піти  іншим  шляхом,  створюючи  нові  університети  з   україн-ською  мовою  викладання  та  широким  спектром  українознавчих  дис -циплін.  Так,  окрім  діючих  університетів  у   Києві,  Харкові,  Одесі, 
1  липня  було  відкрито  ще  два  —  Київський  та  Кам’янець-Подільський 
державні  українські  університети.
Уряд  усіляко  підтримував  вищі  навчальні  заклади,  які  відіграва-ли  провідну  роль  у  підготовці  спеціалістів  високої  кваліфікації,  на -давши  статус  державних  київським  політехнічному  та  комерційному, 
харківським  ветеринарному,  комерційному,  технологічному,  Катери -нославському  гірничому,  Ніжинському  історико-філологічному  інсти-тутам  (останньому  надали  статус  державного  університету).
За  доби  гетьманату  розпочали  роботу  щойно  утворені  архітектур-ний  та  клінічний  інститути  в  Києві,  політехнічний  та  сільськогоспо -дарський  —  в  Одесі,  Український  історико-філологічний  факультет 
у  Полтаві.
Уряд  розробив  струнку  тарифну  сітку  оплати  праці  викладацько-професорського  складу  та  заснував  стипендії  для  студентів.
  2  с творення  української академії наук (уан ).
Гетьманській  державі  належить  пріоритет  заснування  Української 
академії  наук  (УАН),  про  що  мріяло  кілька  поколінь  діячів  україн -ської  культури  й  науки.  Велику  підготовчу  роботу  зі  створення  ака-демії  провів  міністр  народної  освіти  М.  Василенко,  який  залучив  до 
цієї  справи  видатного  вченого  В.  Вернадського.  Міністр  склав  списки 
вчених,  яких  сподівався  запросити  з  Росії,  і  зумів  переконати  кіль-кох  із  них  переїхати  до  Україну.  Академік  В.  Вернадський  очолив 
комісію  з   питань  заснування  УАН,  яка  виробила  проекти  головних 
установчих  документів  академії.
  Робота з  документом
Із  доповіді  М.  Василенка  на  Раді  Міністрів
Коли  в  Києві  закладається  Українська  академія  наук,  то  це  виклика -ється  не  самісінькими  науковими  інтересами.  З   цим  пов’язуються  мірку-вання  величезної  національної  та  державно-економічної  ваги…  Викликають 
академію  до  життя,  з   одного  боку,  зріст  та  поглиблення  національної  сві-домості  українського  громадянства,  а  з  другого   —  необхідність  невидно 
підняти  виробливість  та  трудову  міць  українського  народу  та  й  викорис -тати  в  якнайвищій  мірі  виробливі  сили.
Яку  мету  створення  УАН  визначав  М.  Василенко?
Справу  створення  УАН  довів  до  логічного  завершення  наступний 
міністр  народної  освіти,  П.  Стебницький,  за  якого  уряд  ухвалив  усі 
розроблені  документи.  14   листопада  П.  Скоропадський  затвердив  за -кон  про  заснування  УАН  як  державної  установи  в   безпосередньому 
віданні  верховної  влади.  На  академію  покладалися  функції  поширен -ня  й  поглиблення  наукових  установ.  УАН  складалася  з  трьох  відді-лів:  історико-філологічних,  фізико-математичних  та  соціальних  наук. 
До  першого  затвердженого  гетьманом  списку  з   12  академіків  увійшли 
Д.  Багалій,  А.  Кримський,  М.  Петров,  С.  Смаль-Стоцький,  В.  Вер -надський,  С.  Тимошенко,  М.  Кащенко,  П.  Тутковський,  М.  Туган-Барановський,  Ф.  Тарановський,  В.  Косинський  та  О.  Левицький. 
Першим  президентом  УАН  став  В.  Вернадський.
Попри  фінансові  труднощі  уряд  знайшов  можливість  налагодити 
гідне  фінансування  академії.  Штатні  академіки  за  оплатою  прирів -нювалися  до  заступника  міністра.  Вірогідні  асигнування  виділялися 
на  різноманітні  дослідницькі  програми  й  напрямки  наукового  по -шуку.  У  системі  УАН  створювалися  не  лише  інститути,  а   й  Націо -нальна  бібліотека,  Ботанічний  сад,  астрономічна  обсерваторія,  музеї, 
видавнича  база   —  усього  45  структур.
Академія  дістала  режим  максимального  сприяння,  одержавши 
статус  самоврядної  юридичної  особи,  а   також  право  заснування  на -укових  закладів,  безмитного  й  позацензурного  отримання  літерату -ри  та  наукового  обладнання,  присвоєння  ступеня  доктора  наук, 
організації  наукових  форумів.  Усі  наукові  видання  УАН  мали  ви -ходити  українською  мовою,  а   за  бажанням  автора   —  й  іншими мовами.
Від  часу  свого  заснування  академія  розпочала  активну  діяльність 
і,  незважаючи  на  зміну  влади  й   політичних  настроїв,  протягом  де-сятиріч  залишалася  головним  осередком  наукових  знань  і   фундамен -тальних  досліджень.
  3  м истецьке життя.
У  часи  Української  Держави  спостерігалась  активізація  мистець-кого  життя,  що  дало  підстави  дослідникам  говорити  про  розквіт  на -ціональних  закладів  культури  в  той  період.
У  складі  Міністерства  народної  освіти  та  мистецтва  було  створено 
Головне  управління  мистецтва  і  національної  культури,  яке  мало 
власний  бюджет.  Крім  того,  уряд  виділяв  цільові  кошти  на  охорону 
пам’яток  старовини,  археологічні  дослідження,  підтримку  творчих 
колективів  тощо.
Бережливе  ставлення  до  історико-культурної  спадщини  народу 
України  виявилось  в  реальній  підтримці  музейної  справи.  Держава 
дбала  про  життєдіяльність  усіх  36  музеїв,  заснованих  до  революції.
Прагнучи,  щоб  українська  театральна  й  музична  культура  вийшла 
на  європейський  рівень,  П.  Скоропадський  особисто  опікувався  твор -чими  колективами,  які  могли  знайомити  українську  публіку  з   кра -щими  зразками  світового  мистецтва.  У  травні  уряд  виділив  кошти 
товариству  «Національний  театр»,  ініціатором  створення  якого  була 
трупа  М.  Садовського,  «Молодому  театру»  Леся  Курбаса  та  Музично-драматичній  школі  ім.  М.  Лисенка.  У  серпні  було  створено  Державний 
драматичний  театр,  творчий  колектив  якого  склали  відомі  російські 
та  українські  актори  й   режисери.  У  жовтні  на  базі  Національного 
зразкового  театру  за  рішенням  уряду  почав  діяти  Державний  народний 
театр  під  керівництвом  П.  Саксаганського,  у  якому  працювали  М.   Зань-ковецька,  Г.  Затиркевич-Карпинська,  І.  Замичковський  та  ін.
За  активного  сприяння  Міністерства  народної  освіти  і  мистецтва 
було  створено  Перший  український  національний  хор  у  Києві,  Дер-жавну  капелу  бандуристів  Г.  Хоткевича,  про  що  подбав  сам  гетьман. 
Уряд  асигнував  кошти  на  заснування  Державного  симфонічного  ор -кестру  ім.  М.  Лисенка.  Оркестр  працював  під  керівництвом  А.  Горє -лова,  диригували  в   ньому  Р.  Глієр,  Ф.  Блуменфельд  та  Ф.  Бертьє. 
Плідно  працювали  Київська,  Одеська  й  Харківська  консерваторії.
У  1918  р.  активно  творили  М.  Вериківський,  Г.  Верьовка,  Б.  Ля-тошинський,  Л.  Ревуцький,  П.  Демуцький  та  інші  діячі  музичного 
мистецтва.  Плідно  працювала  Українська  академія  мистецтв  під  ке -рівництвом  Г.  Нарбута.  У  цей  час  розпочинає  працювати  Одеське вище  художнє  училище.
Увага  гетьманського  уряду  до  проблем  культурно-мистецького 
процесу,  народної  освіти  зумовлювала  піднесення  творчих  сил,  спри -яла  збагаченню  духовного  потенціалу  народу  й   держави.
  4  ц ерковно-релігійне життя.
Проголошуючи  свою  владу,  П.  Скоропадський  уже  в  «Законі  про 
тимчасовий  устрій»  (29   квітня  1918   р.)  у  розділі  «Про  віру»  закріп -лював  пріоритетне  становище  в  суспільстві  православної  церкви,  але 
водночас  проголошувалося,  що  «всі,  не  належні  до  православної  віри 
громадяни  Української  держави,  а  також  всі  мешканці  на  території 
України  користуються…  свобідним  відправленням  їх  віри  і  богослу -жіння  по  обряду  оної».
Для  налагодження  взаємин  з  усіма  церквами,  що  діяли  на  тери-торії  Української  Держави,  було  створено  Міністерство  віросповідань, 
яке  очолював  спочатку  професор  В.  Зіньківський,  від  24  жовтня  до 
14  листопада   —  О.  Лотоцький,  а  потім   —  М.  Воронович.  Міністр  ві-росповідань  та  його  представники  на  місцях  мали  бути  віруючими.
Спеціальне  законодавство  регулювало  різні  сторони  релігійного 
життя  та  відносин  між  державними  й  церковними  інституціями.
Держава  стояла  на  сторожі  інтересів  православної  церкви:  гаран-тувалося  вшанування  найбільших  релігійних  свят.  Церковнослужи -телі  звільнялися  від  військової  служби,  церковні  організації  одержу -вали  статус  юридичних  осіб,  церковні  посади  прирівнювалися  до 
державної  служби.  Крім  того,  за  віковою  традицією  церковні  метричні 
книги  прирівнювалися  до  актів  цивільного  стану  (реєстрація  наро -дження,  шлюбу,  смерті  тощо).  Церковні  школи  мали  права  держав -них  закладів  освіти.  Православна  церква  була  суверенною  в  роз в’язанні 
питань  внутрішньої  діяльності.
Міністерство  віросповідань  доручило  Вченому  комітету  розробити 
програми  викладання  Закону  Божого  у  світських  школах.  Паралель-но  в  Міністерстві  народної  освіти  працювала  комісія,  що  на  конкурс-ній  основі  розглядала  програми  й  підручники  з  викладання  Закону 
Божого  та  історії  церкви.
Міністерство  віросповідань  активно  опікувалося  проблемами 
життєдіяльності  Київської  духовної  академії  (КДА).  Ученим  ко-мітетом  Міністерства  було  розроблено  її  новий  статут,  який  за -твердила  Рада  Міністрів.  Його  положення,  зокрема,  передбачали 
автономію,  адміністративну  залежність  від  Міністерства  віроспо -відань,  а  канонічну  —  від  Київського  митрополита;  упровадження 
обов’язкових  курсів  історії  України,  української  мови,  літератури 
й   права,  історії  Української  церкви  з  відкриттям  відповідних  ка -федр.  Але  Всеросійський  Собор  не  встиг  затвердити  проект  нового  статуту  духовних  академій,  схваленого  священним  Синодом 
при  патріархові.
Держава  надавала  православній  церкві  значну  фінансову  допомогу.
Підтримуючи  православну  церкву,  гетьманський  уряд  сподівався 
на  взаємне  сприяння  з   боку  релігійних  кіл  заходам  держави.  Зокрема, 
очікувалося,  що  керівництво  Російської  православної  церкви  (РПЦ) 
підтримає  ідею  про  автономний  статус  українського  православ’я 
й  створення  відповідного  керівного  церковного  органу  в   Україні.  Про-те  коли  в   ставленні  до  гетьмана  як  помазаника  Божого  і  до  держави 
була  продемонстрована  лояльність,  спроби  українізації  церкви  та 
надання  їй  автокефального  статусу  наштовхнулися  на  рішучий  опір 
єпископату.
Після  вбивства  митрополита  Володимира,  19  травня  1918  р.  на 
єпархіальному  з’їзді  головою  Київської  митрополії  було  обрано  Ан -тонія  (Храповицького).  Особисто  П.  Скоропадський  вважав  цей  вибір 
невдалим,  оскільки  нового  митрополита  характеризував  як  «чорно -сотенця  старої  школи».
Митрополит  Володимир  уперто  не  бажав  співпрацювати  з   Мініс-терством  віросповідань  і   виступав  проти  автокефалії  й  автономії  Укра-їнської  церкви.
Саме  в  такій  ситуації  в   червні  1918   р.  відкрилася  друга  сесія  Все-українського  православного  Собору,  проведення  якої  настійливо  до -магалися  члени  Всеукраїнської  православної  церковної  ради.
Сесія  виявила  проросійську  орієнтацію  переважної  частини  єпис-копів,  які  й   чути  не  бажали  про  українізацію  церкви.  Ще  єпархіаль -ний  Собор  (травень  1918  р.)  висловився  проти  автокефалії  української 
церкви,  але  підтримав  ідею  автономії.
У  вересні  1918  р.  Всеросійський  помісний  собор  затвердив  «По-ложення»  про  вищу  церковну  владу  в  Україні,  визнавши  автономію 
Української  православної  церкви  (УПЦ).
У  жовтні  1918  р.  почала  роботу  третя  сесія  Всеукраїнського  Со-бору.  14  листопада  перед  делегатами  виступив  міністр  віросповідань 
О.  Лотоцький,  який  виклав  вимоги  уряду  щодо  статусу  УПЦ:  «Основ-на  засада  Української  центральної  влади  полягає  в  тому,  що  в  само-стійній  державі  має  бути  й  самостійна  церква.  Ніякий  уряд…  не  мо-же  погодитись  на  те,  щоб  осередок  церковної  влади  перебував  в  іншій 
державі.  Українська  церква  має  бути  автокефальною  під  головуван -ням  Київського  митрополита  та  в   канонічному  зв’язку  з  іншими  са-мостійними  церквами.  Автокефалія  Української  церкви  —  не  лише церковна,  а   й  національна  необхідність.  Це  конечна  потреба  нашої 
церкви,  нашої  держави,  нашої  нації…».
Однак  урядова  криза  не  дозволила  належним  чином  підкріпити 
цю  позицію.  До  того  ж  саме  в  цей  день  була  опублікована  федеративна  грамота  гетьмана,  яка  кардинально  змінювала  політичні  орієн -тири.  Відчувши  зміни,  що  насувалися,  делегати  Собору  майже  одно -стайно  відкинули  ідею  автокефалії  Української  церкви.  Таким  чином, 
і   за  гетьмана  П.  Скоропадського  не  вдалося  здобути  автокефалію 
УПЦ.
  5  к ультурний процес за часів  директорії.
За  умов,  у  яких  діяли  Директорія  та  уряд  УНР,  не  доводиться 
говорити  про  налагодження  роботи  в   галузі  освіти  й  культури.
Після  приходу  Директорії  до  влади,  за  свідченням  сучасників  тих 
подій,  єдиним  її  заходом,  який  вона  встигла  не  лише  задекларувати, 
а  й  здійснити,  стала  українізація  вивісок  у   столиці.  Протягом  кіль -кох  тижнів  під  страхом  покарання  всі  вивіски  на  громадських  уста -новах  і  приватних  закладах  було  змінено  на  українські.
  Робота з  документом
В.  Винниченко  про  розпорядження  Директорії  щодо  зміни  вивісок
Не  знаючи  інших  способів  боротьби  з   небажаними  явищами,  отаман-щина  й  у  всіх  сферах  своєї  «політичної»  діяльності  дбала  тільки  про  те, 
щоб  було  змінено  вивіски…  Не  розуміла  отаманщина  й  того,  що  таким 
примітивізмом  політики  й  методів  вона  давала  в   руки  ворогам  українства 
право  нищити  потім  не  тільки  вивіску,  а   саму  думку  нації…  Вона  не  ба-чила  навіть  того,  що  самі  обивателі  українці,  з  усім  їхнім  найщирішим 
бажанням  мати  українську  владу,  стогнали  і  корчились  від  цього  безглуз -дого  режиму.
  1)  Яку  оцінку  дав  В.  Винниченко  розпорядженню  Директорії  про 
зміну  вивісок?
  2)  На  яких  негативних  наслідках  цього  акту  він  наголошував?
Прихильність  окремих  діячів  УНР  до  насильницької  українізації, 
неприхована  відраза  до  культурної  спадщини  минулого  не  збільшу -вали  кількість  прибічників  нової  влади.  Деякі  з   особливо  ревних 
«революціонерів»  пропонували  ліквідувати  «буржуазні»  гетьманські 
заклади,  зокрема  й  Академію  наук.  Так,  було  ліквідовано  Державний 
симфонічний  оркестр,  а   в  той  самий  час  створено  Українську  респуб -ліканську  капелу.  Крім  того,  уже  першими  законами  Директорії 
значна  частина  інтелектуальної  еліти  виключалася  з  державотворчо-го  процесу.  Така  непослідовність  не  сприяла  ні  державному  будівни -цтву,  ні  розвитку  культури,  незважаючи  на  сумлінну  працю  тих, 
кому  було  доручено  управління  культурним  життям  країни.  Міні -стром  освіти  в  уряді  В.  Чеховича  став  І.  Огієнко   —  відомий  церков-ний  діяч,  науковець,  який  багато  зробив  для  становлення  національної 
освіти,  утвердження  державного  статусу  української  мови.  Відомий 
політик  (один  із  засновників  Революційної  української  партії),  історик  мистецтва  Д.  Антонович  (син  видатного  історика  й   археолога 
В.  Антоновича)  очолив  Міністерство  мистецтв.
Така  політика  Директорії,  часта  зміна  влади  призвели  в   наступні 
роки  до  масової  еміграції  української  інтелігенції  за  кордон,  а   та,  що 
залишилася,  намагалася  не  афішувати  своїх  політичних  уподобань.
  Робота з  документом
В.  Винниченко  про  настрої  в  середовищі   
української  інтелігенції  (вересень  1920   р.)
Інтелігенція  вже  почала  було  перетрушувати  свою  хуторянську  ідео -логію,  передивлятись  свій  ідейний  багаж,  щиро  готуватись  до  прийняття 
революції.  Вона  збиралась  уже  щиросердно  і  нелукаво  служити  радянській 
владі,  тільки  б  вона  була  своя,  українська.
Чим  були  зумовлені  такі  настрої  української  інтелігенції?
  6  с тановище православної церкви за часів  директорії  унр .
Визнання  патріархом  Тихоном  автономного  статусу  українського 
православ’я  мало  що  змінило:  проросійськи  налаштовані  священики 
жорстоко  протидіяли  будь-яким  спробам  відокремлення  Української 
церкви  від  РПЦ.  До  того   ж  серед  лідерів  Директорії  УНР  не  було 
єдності  в  поглядах  на  роль  церкви  в  суспільстві  та  на  політику  дер-жави  щодо  релігії.  Соціалісти,  насамперед  В.  Винниченко,  рішуче 
виступали  проти  участі  церкви  в   процесі  державотворення.  Голова 
Директорії  навіть  пропонував  ліквідувати  Міністерство  віросповідань 
і  передати  його  функції  одному  з   підрозділів  Міністерства  освіти.
Проте  опоненти  Винниченка  —  С.  Петлюра,  О.  Андрієвський, 
В.  Чехівський,  С.  Шелухін  —  перебрали  ініціативу  до  своїх  рук. 
Тимчасовим  комісаром  Міністерства  віросповідань  було  призначено 
колишнього  міністра  культів  гетьманського  уряду  О.  Лотоцького.
Уже  в  перші  дні  приходу  до  влади  Директорія  продемонструвала 
досить  жорстку  позицію  в  ставленні  до  ворогів  української  держав-ності.  Репресії  охопили  всіх,  хто  так  чи  інакше  засвідчив  свої  анти -українські  настрої,  зокрема  й   священиків.  Ще  до  приходу  Директо -рії  в  Київ  командування  Осадного  корпусу  на  чолі  з  Є.  Коновальцем 
заарештувало  митрополита  Київського  й  Галицького  Антонія  й   архі-єпископа  Євлогія,  які  під  час  антигетьманського  повстання  заклика -ли  віруючих  і   духовенство  стояти  за  гетьмана.  Архієреїв  вислали  до Василіанського  монастиря  в  Бучачі  (Галичина).  Арешт  двох  право-славних  владик  дав  привід  деяким  політичним  і   церковним  діячам 
розгорнути  галасливу  кампанію,  спрямовану  проти  Директорії.  Її  на -слідком  стала  ультимативна  вимога  командування  французьких  екс -педиційних  військ  звільнити  митрополита  Антонія  й  архієпископа Євлогія  (лютий  1919  р.).
Водночас  Міністерство  віросповідань  намагалося  не  допускати  не-виправданих  репресивних  заходів  щодо  священиків  і   звернулося  до 
Міністерства  внутрішніх  справ  та  військового  міністерства  з  проханням 
дати  відповідне  роз’яснення  підлеглим.  Оскільки  перший  склад  уряду 
комплектувався  лише  соціалістами,  на  посаду  міністра  віросповідань 
було  призначено  І.  Липу,  члена  ЦК  УПСС.  О.  Лотоцький  склав  свої 
повноваження  й   відбув  послом  до  Туреччини  зі  спеціальною  місією   — 
шукати  підтримки  Константинопольського  (Вселенського)  патріарха 
у  справі  визнання  автокефалії  Української  церкви.
У  січні  1919  р.  Міністерство  віросповідань  було  перейменовано 
на  Міністерство  культів.  Міністр  культів  І.  Липа  не  лише  послідовно 
впроваджував  українізацію  свого  відомства,  а  й  вимагав  цього  від 
церковників,  зобов’язуючи  їх  вести  діловодство,  листування,  метри -кацію,  а  також  видавати  єпархіальні  друковані  органи  державною 
мовою.
У  часи  Директорії  церква  одержувала  матеріальну  підтримку,  як 
це  було  й   у  гетьманській  державі.
Те,  що  не  вдалося  зробити  священикам  —  прихильникам  авто-кефалії,  —  волевим  рішенням  здійснив  уряд.  1  січня  1919  р.  Рада 
Народних  Міністрів  УНР  ухвалила  закон  «Про  Верховну  Владу 
в   Українській  Автокефальній  Православній  Миротворчій  Церкві». 
Проголошуючи  автокефалію  УПЦ,  її  незалежність  від  Московської 
патріархії,  автори  закону  зазначали,  що  верховна  церковна  влада 
в   Україні  має  належати  Всеукраїнському  церковному  Собору.  По -точні  справи  має  розв’язувати  Український  церковний  Синод,  об -раний  Собором  і  затверджений  урядом.  До  часу  скликання  Собору 
членів  Синоду  призначав  уряд.  У   ст.  4   закону  наголошувалося: 
«Український  Синод  буде  збиратися  у  присутності  представника 
Республіканського  Уряду,  призначеного  Міністром  та  названого 
Представником  Держави.  У  його  обов’язки  входитиме:  забезпечен-ня  інформацією,  пояснення  законів,  нагляд  за  виконанням  законів 
та  впровадженням  рішень  Синоду,  які  не  порушують  інтереси  Рес -публіки.  Представник  Держави  матиме  право  передавати  протести 
до  Ради  Міністрів».
Законом  передбачалося,  що  церковна  влада  УАПЦ  разом  зі  своїм 
адміністративним  апаратом  буде  утримуватися  коштом  Державної 
скарбниці.
Таким  чином,  закон  від  1   січня  1919  р.  не  відокремлював  церкву 
від  держави,  а,  навпаки,  установлював  тісні  взаємини  між  ними.  При 
цьому  держава  закріплювала  за  собою  всеосяжний  контроль  за 
діяльністю  церковних  інституцій.
Незважаючи  на  неканонічність  процедури  переходу  УПЦ  до  авто-кефалії,  Директорія  намагалася  втілити  проголошене  в  життя.  Та у  зв’яз ку  з  наступом  більшовиків  та  евакуацією  з  Києва  не  вдалося 
реалізувати  плани  щодо  організації  церковного  управління  на  місцях 
і  визначення  українських  єпископів.  До  того  ж  промосковськи  на-лаштовані  єпископи  блокували  впровадження  церковного  законодав -ства  в   життя.
Вирішальним  для  здобуття  УПЦ  статусу  автокефальної  мало  бу-ти  рішення  Вселенського  (Константинопольського)  патріарха.  Але 
обставини  склалися  так,  що  місія  О.  Лотоцького  в  Стамбулі  (Кон-стантинополі)  була  приречена  на  невдачу.  По-перше,  патріарший 
престол  був  вакантним,  а  намісник  Дорофей  поінформований  про 
нестабільність  в  Україні.  По-друге,  до  Константинополя  прибули 
митрополит  Антоній  (Храповицький),  архієпископ  Євлогій  (Георгі -євський),  митрополит  Одеський  Платон,  чигиринський  єпископ  Ни -кодим,  які  зробили  все,  щоб  створити  в  митрополита  Дорофея  вра-ження  про  те,  що  український  уряд  є  ворогом  єдності  церкви.  Тому, 
посилаючись  на  відсутність  патріарха,  намісник  відклав  розв’язання 
цього  питання.
Таким  чином,  УПЦ  за  часів  Директорії  УНР  не  змогла  реально 
набути  статусу  автокефальної.
Діяльність  Міністерства  культів  не  обмежувалася  домаганнями 
автокефалії  УПЦ.
У  вересні  з  ініціативи  І.  Огієнка  було  створено  Комісію  в   справах 
перекладу  Святого  Письма.  До  цієї  справи  були  залучені  кращі  знавці 
стародавніх  мов  і   богослови.  Комісії  вдалося  максимально  ідентифі -кувати  український  та  грецький  тексти  Біблії.
Міністерство  культів  фінансувало  православні  та  римо-католиць-кі  середні  духовні  школи.  Але  Директорія  для  підвищення  рівня 
викладання  в   них,  удосконалення  навчальних  програм,  а   також  фі -нансування  затвердила  2   липня  1920   р.  закон  про  перетворення 
хлоп’ячих  духовних  шкіл  та  перших  чотирьох  класів  духовних  се -мінарій  на  загальноосвітні,  так  звані  братські  школи,  й  передання 
їх  під  управління  Міністерства  освіти.
І.  Огієнко  поєднував  обов’язки  міністра  й   ректора  Кам’янець-Подільського  українського  державного  університету.  Під  час  пере-бування  урядових  установ  УНР  у  Кам’янці  університет  став  духовним, 
науковим  і  навчальним  центром,  який  багато  зробив  для  утверджен-ня  автокефалії  УПЦ,  розвитку  освіти.
V.   з акр І плення н О в О гО  матер І алу
  Фронтальне опитування
  1.  У  якому  напрямку  розвивалася  система  початкової  та  середньої 
освіти  за  часів  Української  Держави?
  2.  Яка  частка  гімназій  була  українізована  за  часів  гетьманування 
П.  Скоропадського?
  3.  Наведіть  факти,  які  підтверджують  державну  підтримку  україн-ської  культури  за  часів  гетьманування  П.  Скоропадського.
VІ.  пІ дсумки урО ку
  8 У  період  Української  Держави  культура  України  продовжувала 
розвиватися.  Важливу  роль  у   цьому  відіграла  державна  під -тримка.
  8 Одним  із  найвагоміших  здобутків  цього  періоду  було  створен-ня  Української  академії  наук  (УАН),  яку  очолив  В.  Вернад-ський.
  8 Гетьманський  період  у  житті  православної  церкви  був  над-звичайно  плідним  та  повчальним.  Церква  відновила  соборно-правність  і   виступила  не  як  елемент  державної  структури, 
а  як  суспільна  самодостатня  інституція.  Діалог  міг  Українською 
Державою  та  православною  церквою  не  лише  виявив  больові 
точки  у  взаєминах,  а   й  указав  шляхи  подолання  їх  у  самій 
церкві  та  нові  можливості  для  її  оновленої  ролі  в  національ-ній  державі.
  8 Незважаючи  на  вкрай  складний  період  Директорії  УНР,  про-довжувався  поступ  української  культури.  Період  визвольних 
змагань  став  часом  злетів  та  падінь  для  української  інтеліген-ції,  що  уособлювала  собою  національну  культуру,  була  носієм 
ідеалів  національного  державотворення.  Унаслідок  складних 
воєнно-політичних  колізій  значна  її  частина  опинилася  за  кор-доном,  а  решта,  залишившись  під  владою  більшовиків,  змуше-на  була  співпрацювати  з   ними.
  8 Поразка  визвольних  змагань  українського  народу  визначила 
й   результат  зусиль,  спрямованих  на  утвердження  автокефалії 
Української  православної  церкви  за  часів  Директорії  УНР.
VIІ. дО машнє завдання
Опрацюйте  відповідний  матеріал  підручника.
Категорія: Історія України 10 клас | Додав: uthitel (04.03.2014)
Переглядів: 2452 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: