Урок № 74 Тема. Культурне й духовне життя в Україні в 1917—1920 рр. (за часів УЦР). - Історія України 10 клас - Старша школа - Каталог статей - Учительська світлиця
Головна » Статті » Старша школа » Історія України 10 клас

Урок № 74 Тема. Культурне й духовне життя в Україні в 1917—1920 рр. (за часів УЦР).

Урок  № 74
Тема.   Культурне й  духовне життя в  Україні в  1917—1920  рр. (за часів УЦР).
Мета:  ознайомити учнів із процесом національно-культурного будівництва; схарактеризувати 
здобутки та труднощі розвитку національної культури в  1917  — на початку 1918  р.; розкрити процес 
відродження української церкви; пояснити зміст основних термінів і  понять; формувати в  учнів інте -рес до культурних надбань українського народу; виховувати в  них високі моральні якості на кращих 
зразках національної культури.
Тип уроку:   вивчення нового матеріалу.
Обладнання:   підручник, стінна карта «Культурне і  духовне життя в  Україні 1917—1920  рр.», 
атлас, ілюстративний і  дидактичний матеріал.
Основні терміни та поняття:   національно-культурне будівництво, українізація, «Просвіта», 
автокефалія.
Хід уроку
І.   ОрганІ зац І я навчальнО ї д І яльнО стІ
Учитель  оголошує  учням  тему  й  основні  завдання  уроку.
ІІ.   а ктуалІ зац І я  О п О рни Х  знань, ум І нь І   навич О к
  Запитання та завдання
  1.  Які  заборони  української  мови,  культури  існували  в  Російській 
імперії?
  2.  Чи  існувало  українське  шкільництво  в  Наддніпрянській  Україні 
до  1917   р.?
  3.  Назвіть  видатних  діячів  української  культури  початку  ХХ  ст.
IІІ.  в ивчення нО в О гО  матер І алу
  1  у мови розвитку культури.
  Розповідь учителя
Роки  революції  та  визвольних  змагань  були  ненайкращими  для 
розвитку  культури,  але  всупереч  матеріальним  негараздам  і   політич -ній  нестабільності  культурний  процес  у   цей  період  не  вповільнився, 
а,   навпаки,  прискорився.  Як  і   будь-яка  революція,  кардинальна  змі-на  в  суспільному  житті,  події  1917—1921  рр.  дали  змогу  проявитися 
творчим  талантам  із  народу,  які  за  звичайних  умов  навряд  чи  зумі -ли  би  пробитися  й  отримати  визнання.
Кожний  політичний  режим,  який  діяв  в  Україні,  намагався  про-водити  власну  лінію  у  сфері  культури.  При  цьому  підтримувалися 
лише  діячі  освіти,  науки  та  мистецтва,  які  поділяли  ідеологію  зга -даних  режимів.  Такий  підхід  наклав  відбиток  на  всі  аспекти  куль -турного  життя  України  1917—1921   рр.
(Учитель  привертає  увагу  учнів  до  таблиці.)
Чинники,  які  впливали  на  розвиток  української  культури  
в  1917—1921   рр.
Позитивні Негативні
  8 Із падінням царського режиму припинилося 
переслідування українських митців, україн-ської мови та культури;
  8 багато представників української творчої ін -телігенції увійшли до складу УЦР, органів 
управління Української Держави П. Скоро -падського. Обійнявши відповідальні посади, 
вони отримали можливість впливати на 
державну політику в  галузі культури;
  8 українські діячі по можливості фінансово 
і  матеріально підтримували розвиток укра -їнської культури;
  8 будь-які значні революційні зміни дають 
можливість розкрити талант творчій молоді;
  8 відсутність обмежень у  реалізації своїх 
творчих виявів. Розмаїття стилів і  жанрів
  8 Розкол суспільства на різні політичні табори. 
Висока політизація;
  8 постійна зміна політичних режимів, які про -водили власну політику у  всіх сферах суспі-льного життя, і, відповідно, у  культурі. Деякі 
із режимів, що існували, здійснювали репре -сії проти діячів культури;
  8 в умовах громадянської війни в  суспільстві 
панувала нетерпимість, жорстокість. Люд -ське життя втратило цінність;
  8 зруйнування культурно-освітніх, наукових за -кладів;
  8 економічна розруха, невлаштованість життя 
не сприяли розвитку культури;
  8 еміграція провідних діячів культури за кордон
  2  п олітика  уцр  в  освітній галузі.
Демократичні  процеси,  започатковані  після  повалення  монархії 
в  Росії,  відкрили  широкі  можливості  для  відродження  української 
культури  та  освіти.  Українська  інтелігенція,  яка  була  натхненником 
Української  революції,  активно  взялася  за  українізацію  освіти,  ство -рення  всіляких  культурно-освітніх  товариств,  організацій.  Учителі 
отримали  свободу  у   виборі  підручників  і  методів  навчання.  Консолі-дація  українського  вчительства  вилилась  у  створення  Всеукраїнської 
вчительської  спілки,  заснування  журналу  «Українська  школа».
  Робота з  термінами та поняттями
Українізація  —  процес  поступового  поширення  в   освіті,  культурі, 
державному  управлінні,  судочинстві  та  інших  галузях  життя  укра-їнської  мови,  утвердження  її  як  державної  після  тривалого  періоду 
заборон  і   переслідувань.  (Не  слід  плутати  з  коренізацією  —  по-літикою  більшовиків  1923—1933  рр.,  яка  в   Україні  проводилася 
у  формі  українізації.)
Наприкінці  березня  1917  р.  в   Києві  відбувся  Український  педа-гогічний  з’їзд.  У  його  резолюціях  було  висунуто  вимоги  заснування 
головної  української  шкільної  ради,  утворення  українських  бібліотек, 
українізація  вчительських  семінарій  та  інститутів,  викладання  За -кону  Божого  українською  мовою,  українізація  духовної  школи.
Почалося  заснування  українських  шкіл.  Перші  школи  створюва-лися  виключно  громадським  коштом.
Українське  товариство  шкільної  освіти  на  чолі  з  відомим  громад -ським  діячем  І.  Стешенком  не  лише  створювало  українські  навчаль -ні  заклади,  а  й  домоглося  від  міністра  освіти  Тимчасового  уряду  до -зволу  на  запровадження  української  мови  й   вивчення  українознавчих 
предметів  у   народних  школах,  учительських  семінаріях  та  інститу-тах,  інших  вищих  навчальних  закладах.
У  травні  шкільна  комісія  Центральної  Ради  розпочала  запрова-дження  української  мови  в   усіх  навчальних  закладах.  За  сприяння 
Товариства  шкільної  освіти  були  організовані  місячні  курси  украї -нознавства  для  вчителів.  Кількість  курсів  сягала  100,  протягом  літа 
на  них  поглиблювали  свої  знання  кілька  тисяч  освітян.
Літо  1917   р.  було  багатим  на  з’їзди  й  конференції,  присвячені 
проблемам  культурно-освітнього  будівництва.  Наприкінці  липня 
ІІ   Всеукраїнський  з’їзд  учителів  (близько  700   делегатів)  виробив  реко-мендації  для  Генерального  Секретаріату  в  галузі  освіти,  запропонував 
створити  навчальні  заклади  за  типом  єдиної  школи,  виробленим  спе -ціальною  комісією  при  Товаристві  шкільної  освіти.  Передбачалося 
заснування  комісії  при  Генеральному  Секретаріаті  для  вироблення 
програм  українознавства,  створення  Науково-педагогічної  академії, 
організації  в  усіх  повітах  учительських  спілок,  а   в  селах  —  осередків 
«Просвіти».
На  початку  серпня  1917  р.  відбувся  Всеукраїнський  професійний 
учительський  з’їзд,  який  затвердив  Всеукраїнську  учительську  спіл -ку,  започатковану  ще  в   травні.  На  вересневому  з’їзді  просвітян  за-сновано  Всеукраїнську  спілку  «Просвіт»,  накреслено  широку  про -граму  праці  в   галузі  позашкільної  освіти.
Улітку  1917  р.  Генеральний  Секретаріат  народної  освіти  звернув -ся  до  Тимчасового  уряду  Росії  й  Верховного  головнокомандувача  з  про -ханням  про  демобілізацію  вчителів  з  України.  У  результаті  до  осені 
1917  р.  достроково  з   діючої  армії  було  звільнено  близько  13  тис. 
педагогів.
Завдяки  цим  підготовчим  заходам  новий  навчальний  рік  мав  по-чатися  вже  в  умовах  широкої  українізації  навчального  процесу.
До  осені  було  відкрито  39   українських  гімназій  (25  із  них  діяли 
в  селах),  а  загалом  до  кінця  року  —  53  середні  школи.  Крім  того, 
протягом  1917  р.  в   Україні  запрацювало  215  нових  так  званих  по-чаткових  шкіл  (до  революції  їх  налічувалося  356).  Усі  вони  утриму -валися  за  рахунок  громадських  і   приватних  коштів.  А  також  діяло 
38  026  «нижніх  початкових»  однокласних  шкіл  та  1373   двокласних.
330
У  грудні  1917   р.  Центральна  Рада  ухвалила  закон  про  підпоряд -кування  всіх  шкіл  на  території  України  (за  винятком  неукраїнських) 
Генеральному  секретарству  освіти.  Потім  було  скасовано  шкільні  окру-ги,  дирекції  та  інспекції  народних  шкіл.  Замість  них  призначалися 
губернські  й  районні  комісари  народної  освіти,  а   також  утворені  ра-ніше  шкільні  ради.
Велика  увага  приділялася  виданню  українських  підручників.  Тіль-ки  Товариство  шкільної  освіти  в  Києві  в  1918  р.  видало  2   млн  при-мірників  навчальних  книг.  Цими  підручниками  користувалися  й  че-рез  десять  років  після  видання.
Український  освітянський  рух  наштовхнувся  на  опозицію  росій-ського  та  зрусифікованого  чиновництва,  антиукраїнської  частини 
інтелігенції.  Проти  швидких  темпів  українізації  школи  виступили 
окремі  діячі  Київського  шкільного  округу,  професура  Київського  уні -верситету  Св.  Володимира.
Навіть  після  утворення  Генерального  секретарства  освіти,  яке  очо-лив  І.  Стешенко,  куратор  шкільного  округу  В.  Науменко  не  визнавав 
його  державного  статусу  й  відверто  ігнорував  розпорядження  цього 
органу.
Українізація  вищої  школи  спочатку  передбачала  створення  ка -федр  українознавства  (української  мови  та  літератури,  історії,  еко -номіки,  права)  та  викладання  українською  мовою.  Першим  у   справі 
українізації  вищої  освіти  став  Харківський  університет.  Завдяки 
ректору  університету  професору  Д.  Багалію  й   професору  М.  Сумцову 
вже  в   липні  діяли  кафедри  української  історії  та  української  філо-софії.
Натомість  ректори  Київського  та  Одеського  університетів  чинили 
всілякі  перешкоди  на  шляху  українізації  керованих  ними  закладів. 
І   все  ж  завдяки  зусиллям  професора  П.  Тутковського,  доцентів 
І.   Сушицького,  О.  Грушевського,  І.  Огієнка  Київський  університет 
теж  запровадив  українознавчі  дисципліни.
У  березні  1917  р.  технічна  інтелігенція  Києва  згуртувалася  на -вколо  товариства  «Праця».  Під  егідою  цієї  організації  відбулися  з’їзди 
інженерів,  агрономів,  лісників,  залізничників,  на  яких  обговорювали -ся  актуальні,  життєво  важливі  для  України  питання  її  економічного 
розвитку.  З   ініціативи  товариства  5   жовтня  1917  р.  в   Києві  було  від-крито  Український  народний  університет,  який  працював  за  держав -ною  програмою,  мав  історико-філологічний,  природничо-математичний 
та  юридичний  факультети.  Заняття  для  слухачів  цього  навчального 
закладу  провадили  кращі  викладацькі  кадри  й  науковці  столиці.  На 
початок  листопада  в  університеті  навчалося  1370   студентів.
7  листопада  1917   р.  в   Києві  з  відкриття  однорічних  педагогічних 
курсів  для  підготовки  вчителів  українознавчих  предметів  розпочала 
свою  діяльність  Педагогічна  академія.  На  початку  роботи  академії 
серед  її  слухачів  жодний  не  мав  вищої  освіти.
У  березні  1918  р.  Міністерство  освіти  УНР  розробило  план  по -дальшої  українізації  вищої  та  професійної  освіти,  який  передбачав 
створення  мережі  нових  державних  вищих  навчальних  закладів,  а   та-кож  розв’язання  проблеми  підготовки  викладацьких  кадрів.  Але  цим 
планам  не  судилося  здійснитися.
  3  д іяльність « просвіти».
Товариства  «Просвіта»,  що  поширили  свою  діяльність  у  Наддніпрян-ській  Україні  під  час  революції  1905—1907   рр.,  були  закриті  в  роки 
реакції.  Єдиною  «Просвітою»,  яка  продовжувала  свою  діяльність  до 
початку  Першої  світової  війни,  була  катеринославська  (у  1917—1921  рр. 
вона  залишалася  найбільш  організованою).  Повалення  царизму  дало 
новий  імпульс  створенню  «Просвіт».  Вони  виникали  спонтанно  й   уже 
влітку  1917   р.  Україна  була  вкрита  густою  мережею  цих  товариств. 
Найбільш  активно  вони  діяли  в  сільській  місцевості  й   не  залежали  від 
органів  державної  влади.  «Просвіти»  стали  надзвичайно  важливими 
осередками  українського  руху  на  місцях.  Вони  мали  свої  театральні 
трупи,  оркестри,  видавництва,  бібліотеки,  читальні,  народні  будинки 
тощо.  Книжковий  фонд  «Просвіт»  формувався  переважно  з   приватних 
колекцій,  пожертв  та  подарунків  письменників  і   видавництв.
Відновлена  київська  «Просвіта»  стала  координуючим  осередком 
просвітянського  руху,  і   за  її  ініціативою  20   вересня  1917  р.  у   Києві 
відбувся  І   Всеукраїнський  з’їзд  «Просвіти»,  на  якому  було  створено 
Всеукраїнську  спілку  «Просвіти»  й   організовано  Центральне  бюро. 
Чимало  «Просвіт»  постало  на  Кубані,  Зеленому  й   Сірому  Клині.  На 
кінець  1917   р.  діяло  близько  5  тис.  «Просвіт».
У  роботі  товариств  брали  участь  відомі  українські  письменники, 
поети,  композитори,  актори.  «Просвіти»  сприяли  популяризації  укра-їнської  культури,  мови,  історії  серед  широких  верств  суспільства.
  4  к ниговидання, розвиток української мови.
1917  р.  відкрив  не  бачені  до  того  часу  можливості  для  україн-ського  книгодрукування  й  преси.  Постало  чимало  видавництв,  які 
почали  масово  друкувати  українські  книжки:  «Українська  школа», 
«Вік»,  «Час»,  «Українське  видавництво»,  «Добровільне  товариство 
видання  дешевих  і  корисних  книжок»,  «Сіяч»  та  ін.  Загалом  у  1917  р. 
на  Наддніпрянщині  й  Кубані  діяло  78  українських  видавництв, 
а  в  1918  р.   —  104.  Значна  частина  видавничої  продукції  мала  агіта-цій но-пропагандистський  характер,  що  цілком  відповідало  тому  момен-ту. За  даними  Головної  книжкової  палати,  в   1917  р.  вийшло  понад 
747   найменувань  українських  книжок,  а  російською  мовою   —  452.
Крім  книжок,  масовими  тиражами  виходила  періодична  преса.  По-пулярність  серед  читачів  мали  газети  «Нова  Рада»  (орган  УПСФ,  із   яким 
співпрацювали  Є.  Чикаленко,  А.  Ніковський,  С.  Єфремов,  М.   Грушев-ський  та  ін.),  «Робітнича  газета»  (орган  УСДРП),  «Народна  воля»  (орган 
«Селянської  Спілки»),  «Боротьба».  З’явилися  органи  масової  інформації 
і  в  інших  містах:  Харкові,  Катеринославі,  Полтаві,  Вінниці,  Катерино-дарі,  Новоросійську  та  ін.  Крім  матеріалів  про  поточні  події,  вони  дру -кували  історичні  матеріали,  короткі  літературні  твори  тощо.
Для  впорядкування  українського  правопису  генеральний  секретар 
освіти  І.  Стешенко  доручив  І.  Огієнку  скласти  короткі  правила  україн -ського  правопису.  Це  доручення  підтвердив  гетьманський  міністр  осві -ти  М.  Василенко.  17  січня  1919  р.  цей  правопис  було  схвалено,  і  він 
був  виданий  як  обов’язковий  для  вжитку  в  усій  Україні.  А   в  1919—
1920  рр.  його  затвердила  й  Українська  академія  наук.  Велася  активна 
лексикографічна  робота.  Так,  зокрема,  були  видані  «Українсько-росій -ський  словник»  і  «Словник  українсько-московський»  В.  Дубровського 
(Київ,  1917   і  1918  р.  відповідно),  «Російсько-український  словник» 
С.   Іваницького  та  Ф.  Шумлянського  (Вінниця,  1918)  та  ін.  Виходили 
друком  термінологічні  словники.
Щоправда,  єдності  літературної  мови  в  той  час  ще  не  було:  Над-дніпрянщина  користувалася  літературною  мовою  Шевченка—Кулі -ша—Грінченка,  Галичина  й  Буковина  —  галицьким  варіантом,  що 
ввібрав  у   себе  багато  полонізмів  і   регіоналізмів,  Закарпаття   —  «ру-синською»  мовою,  що  базувалася  як  на  місцевих  говірках,  так  і   на 
москвофільському  варіанті  російської  мови.
  5  м истецьке життя.
Революційні  події  дали  значний  імпульс  і  мистецькому  життю, 
надали  йому  нового  забарвлення.
Бурхливі  соціальні  потрясіння  не  оминули  театрального  життя. 
У  квітні  було  створено  Комітет  українського  національного  театру, 
членами  якого  стали  актори  І.  Мар’яненко,  Лесь  Курбас,  композитор 
О.  Кошиць,  літератори  В.  Винниченко,  О.  Олесь,  Л.  Старицька-Черня-хівська,  публіцисти  С.  Єфремов,  І.  Стешенко  та  ін.
Згодом  при  Генеральному  Секретаріаті  народної  освіти  було  від-крито  театральний  відділ,  яким  керував  М.  Старицький.  Відділ  про -тягом  вересня  1917   —  січня  1918  р.  чимало  зробив  для  розвитку 
театрального  життя.  Так,  за  його  сприяння  було  створено  мандрівний 
театр  та  видано  каталог  українських  п’єс.
Найбільших  творчих  успіхів  на  ниві  творення  новітнього  україн-ського  театру  досягли  Український  національний  театр  під  керівни -цтвом  І.  Мар’яненка,  трупа  М.  Садовського  та  започаткований  Лесем 
Курбасом  «Молодий  український  театр».
333
Київська  міська  опера  почала  підготовку  двох  опер  українською 
мовою  —  «Тарас  Бульба»  М.  Лисенка  та  «Черевички»  П.  Чайков-ського.  Лібрето  для  останньої  переклала  Л.  Старицька-Черняхівська, 
декорації  створив  усесвітньо  відомий  художник  Г.  Нарбут.
Наприкінці  1917  р.  виник  український  театр  в  Одесі.  В   інших  міс -тах  українське  театральне  життя  перебувало  ще  в  зародковому  стані.
Велику  увагу  театральний  відділ  Генерального  Секретаріату  на-родної  освіти  приділяв  створенню  національного  кінематографа.  Так, 
у  Києві  було  відкрито  перший  стаціонарний  державний  кінотеатр. 
Кінематографічна  секція,  що  діяла  у   складі  театрального  відділу, 
установила  зв’язки  з  великими  закордонними  фірмами  з   метою  роз -ширити  кінематографічну  базу  в  Україні,  створювала  мадрівний  кі-нематограф  для  провінції.  Планувалося  за  замовленням  київської 
«Просвіти»  випустити  серію  фільмів  про  історію  України.
Помітною  рисою  культурного  життя  України  стало  виникнення 
творчих  і   громадських  об’єднань:  Центрального  комітету  охорони 
пам’яток  старовини  і   мистецтва,  фонду  ім.  Т.  Г.  Шевченка  для  ви-ховання  обдарованих  дітей,  Української  жіночої  спілки  та  ін.  Орга -нізоване  у  квітні  Товариство  українських  правників  узяло  активну 
участь  у  розробленні  юридичної  термінології,  перекладі  та  виданні 
українською  мовою  чинних  законодавчих  актів.
Низку  культурних  проектів  так  і  не  вдалося  втілити  в  життя:  це 
стосується,  зокрема,  ідеї  створення  природничого  й  сільськогосподар-ського  музею  та  національного  музею-архіву.
Подією  великої  ваги  стало  відкриття  в  листопаді  1917  р.  в   Києві 
Української  академії  мистецтв,  яка  дістала  державне  утримання  та 
всіляке  сприяння.  Академію  очолювала  рада  у   складі  Д.  Антоновича, 
П.  Зайцева,  Д.  Щербаківського  (учений  секретар)  та  ін.  Ректорами 
Академії  були:  В.  Кричевський  (22  березня  1918  р.  Центральна  Рада 
затвердила  проект  герба,  розроблений  ним  на  основі  Володимирового 
Тризуба,  що  тепер  відроджений  як  Малий  герб  України.),  Ф.  Кричев -ський  (1918   і  1921—1923   рр.),  О.  Мурашко,  Ю.  Нарбут,  М.  Бойчук. 
Перші  професори:  М.  Бойчук  (монументальне  мистецтво),  М.  Бурачек 
(пейзаж),  В.  Кричевський  (архітектура,  композиція),  Ф.  Кричевський 
(побутово-історичне  малярство,  портрет),  А.  Маневич,  О.  Мурашко, 
М.  Жук  (станкове  малярство,  рисунок),  Ю.  Нарбут  (графіка).  У  1921  р. 
до  професорського  складу  додатково  увійшли:  Л.  Крамаренко  (мону -ментально-декоративне  малярство),  В.  Меллер  (театральне  оформлен -ня),  С.  Налепінська-Бойчук  (дереворит),  Є.  Сагайдачний,  Б.  Кратко 
(скульптура),  А.  Таран  (мозаїка)  та  ін.  Академія  здобула  право  одер -жувати  з-за  кордону  книжки,  картини  та  матеріали  без  оплати  мита, 
а   також  по  одному  примірнику  всіх  друкованих  в   Україні  видань 
у  галузі  мистецтва.
334
Українська  академія  мистецтв  готувала  спеціалістів  із  малярства, 
різьбярства,  гравюри,  художніх  промислів,  будівництва.
  6  ц ерковно-релігійне життя.
Релігія  в  житті  українського  народу  в  усі  часи  відігравала  особ-ливу  роль  —  це  був  один  із  головних  чинників  формування  нації, 
ментальності,  національної  самосвідомості  українців.
Кризові  явища,  які  охопили  всі  ланки  суспільного  життя  Росій-ської  імперії,  не  оминули  й  церкву.  Одержавлена  Російська  право-славна  церква  (РПЦ),  що  була  знаряддям  релігійної  політики  царизму, 
потребувала  реальних  змін.  Революція  відкрила  шлях  для  демокра -тизації  внутрішньоцерковних  відносин,  а  також  взаємин  між  церквою 
та  державою.
Частина  духовенства  вітала  створенння  УЦР  і  делегувала  до  її  скла-ду  своїх  представників  (священиків  А.  Ходзицького,  Г.  Чернявського 
та  протоієрея  Н.  Шараєвського).  Під  час  Українського  національного 
конгресу  в  президії  засідав  представник  українського  духовенства  отець 
П.  Погорілко,  а  до  почесної  президії  було  обрано  єпископа  Д.  Уман -ського.  Незважаючи  на  це,  УЦР  не  мала  чіткої  позиції  в   церковних 
справах.  Захоплена  ідеями  соціалізму  та  світської  держави,  вона  ки -далася  з  однієї  крайності  до  іншої:  то  підтримувала  рух  за  відновлен-ня  прав  Української  церкви,  то  накладала  на  церкву  всілякі  обмежен -ня  й  заборони.
Так,  уже  10  березня  1917  р.  на  своєму  засіданні  УЦР  ухвалила 
рішення  про  те,  щоб  надіслати  Тимчасовому  уряду  телеграму  про  «ви -зволення  митрополита  Галицького  і  кардинала  папського  Шептицько-го».  У  березневому  зверненні  «До  українського  народу»  йшлося  про 
необхідність  уживання  української  мови  священиками.  Центральна 
Рада  заохочувала  призначення  єпископів-українців  на  місцеві  кафедри. 
У  складі  делегації  для  поїздки  до  Петербурга  серед  12   осіб  резервува -лося  одне  місце  для  представника  церкви.  У  той  самий  час  М.  Гру -шевський  відкинув  пропозицію  делегації  священиків  про  створення 
секретарства  церковних  справ  на  чолі  з   І.  Огієнком.  Але  за  наполя -ганням  В.  Винниченка,  І.  Стешенка,  М.  Левицького  при  секретарстві 
внутрішніх  справ  було  створено  департамент  духовних  справ  на  чолі 
з  О.  Карпінським.  А  постановами,  ухваленими  в  червні,  серпні  й   груд-ні  1917   р.,  церковнопарафіяльні  школи  та  управління  ними  переда -валися  до  компетенції  секретарства  (міністерства)  освіти,  як  і  деякі 
будинки,  споруджені  церковним  коштом.  Крім  того,  було  вирішено, 
що  монастирські  та  церковні  землі  переходять  у  розпорядження  зе -мельних  комітетів.
Такі  хитання  не  додавали  авторитету  УЦР  серед  духовенства.  Та-кож  слід  урахувати  те,  що  переважна  частина  єпископату  України 
(27   осіб,  що  становило  78  %),  склад  Київської  духовної  академії, 
духовних  семінарій,  настоятелів  монастирів,  апарату  єпархіальних 
управлінь  та  консисторії  були  росіянами  за  походженням,  та  й  решта 
єпископів  (три  українці,  два  грузини,  один  прибалт),  за  незначним 
винятком,  були  далекі  від  ідеалів  Української  революції.
Лише  єпископ  Катеринославський  і   Маріупольський  Агапій  (Ан-тоній  Вишневський)  та  деякі  священики  відкрито  співчували  націо -нально-визвольному  руху  співвітчизників.
Незважаючи  на  всі  ці  складнощі,  революція  на  повний  зріст  по-ставила  проблему  статусу  православної  церкви  в   Україні,  особливо 
після  відновлення  патріархії  РПЦ.  Більша  частина  виступала  за  збе -реження  церкви  в  її  лоні  РПЦ  або,  у  крайньому  разі,  надання  авто -номії.
Послідовники  традицій  РПЦ  гуртувалися  навколо  митрополита 
Київського  Володимира,  який  підтримував  єднання  з  Московською 
патріархією  та  її  новообраним  головою   —  Тихоном.  Але  серед  цієї 
частини  духовенства  існували  прихильники  внутрішнього  реформу -вання  й   оновлення  церкви,  їх  називали  «обновленці».  Інша  частина 
духовенства  підтримувала  ідею  автокефалії.
  Робота з  термінами та поняттями
Автокефалія  (від  грецьких  слів  «сам»  і   «голова»)   —  повне  само -врядування  церкви,  її  незалежність  від  інших  єдиновірних  цер-ков.  Адміністративна  незалежність  національної  (помісної)  церк-ви,  на  чолі  якої  стоїть  патріарх,  або  митрополит,  або  колективний 
орган  Синод.  Православна  церква  існує  у  вигляді  самостійних 
помісних  церков,  ця  самостійність  виключно  адміністративна, 
зовнішня  й   не  порушує  єдності  віри,  священнодійства,  духовного 
досвіду.  Право  на  автокефалію  визнається  Вселенською  церквою 
за  кожним  православним  народом,  здатним  до  церковного  само-врядування.  Нині  налічується  15   автокефальних  церков.  Проце -дура  надання  (здобуття)  автокефалії  чітко  не  визначена,  що  при-зводить  до  суперечок  між  Константинопольським  (Вселенським) 
патріархом  та  іншими  помісними  церквами.
Прихильники  ідеї  автокефалії  влітку  1917  р.  утворили  Україн -ський  церковний  комітет,  який  у  листопаді  було  реорганізовано  в  Цер -ковну  раду.  Ще  до  цього  в  усіх  губерніях  України  відбулися  єпархі-альні  з’їзди,  які  виступали  за  повернення  колишніх  прав  Українській 
церкві.  Оскільки  ж  УЦР  у  перших  трьох  універсалах  відстоювала 
автономію  України  у   складі  федеративної  Росії,  то  й  православні 
ієрархи  у   своїх  вимогах  не  виходили  за  ці  межі.  Характерно,  що 
Московський  патріархат  був  готовий  піти  на  ці  вимоги.
Загострення  ситуації  в  країні,  зміна  гасел  Української  рево-люції  з  автономії  на  незалежність  відбилися  й   на  церковних  справах. 
Почалася  підготовка  скликання  Всеукраїнського  православного 
церковного  Собору,  який  мав  поставити  питання  про  автокефалію 
Української  церкви.  На  церковний  форум  запрошувалися  пред-ставники  чорного  та  білого  духовенства,  чернецтва,  а  також  ми-рян.  Із  метою  організації  Собору  було  створено  Всеукраїнську  право -славну  церковну  раду  (ВПЦР),  члени  якої  звернулися  до  патріарха 
Тихона  з   проханням  про  дозвіл  на  скликання  Всеукраїнського 
Собору.  Не  одержавши  дозволу  голови  РПЦ,  діячі  ВПЦР  на  чолі 
з   В.  Липківським  призначили  початок  роботи  Собору  на  28  груд-ня  1917  р.
Собор  розпочав  свою  роботу  на  початку  січня  1918  р.  279  його 
делегатів  утворили  шість  комісій:  урядову  (мала  виробити  положен -ня  про  Вище  церковне  управління);  із  питань  єпархіального  управ -ління  та  парафіяльного  життя;  із  проблеми  Української  церкви;  на -вчальну,  економічну  та  особового  складу  (мандатну).  До  керівних 
органів  Собору  було  обрано  значну  кількість  представників  ВПЦР, 
які  провадили  ідею  автокефалії.
Сподівання  УЦР,  пов’язані  з  роботою  Собору,  висловив  перед  йо-го  учасниками  комісар  у  справах  віросповідань  О.  Карпінський.  Він, 
зокрема,  заявив:  «Якщо  ви  бажаєте  служити  народу,   —  перед  вами 
лише  один  шлях:  дати  Українській  церкві  автокефалію.  Таким  чином 
ви  виконаєте  завдання,  що  його  переслідує  уряд  УНР».  Але  нетрив -ке  становище  УЦР,  наближення  більшовицьких  військ  до  Києва  спо -нукали  противників  автокефалії  зайняти  очікувальну  позицію.  У  ре-зультаті  робота  Собору  звелася  до  заслуховування  окремих  доповідей. 
Конкретних  рішень  так  і  не  було  вироблено.  А   загроза  захоплення 
Києва  більшовиками  спонукала  до  згортання  роботи  та  прийняття 
рішення  про  скликання  в   майбутньому  другої  сесії.  Право  на  це  отри-мала  комісія  на  чолі  з  митрополитом  Київським  і  Галицьким  Воло-димиром  та  за  участю  двох  представників  від  кожної  єпархії.  А   до 
того  часу  пропонувалося  на  єпархіальних  з’їздах  обговорити  питання 
про  автономію  чи  автокефалію,  українізацію  церкви  тощо.
Після  повернення  УЦР  до  Києва  в  березні  1918  р.  відносини  між 
УЦР  і   церквою  відбувалися  через  спеціально  створений  Департамент 
віросповідування.  До  функцій  цього  органу  належало  інформування 
церковних  установ  про  рішення  УЦР  і  виконавчої  влади  та  контроль 
за  їх  виконанням.
30  березня  1918   р.  Департамент  ознайомив  духовні  консисторії 
з   вимогами  закону  про  підданство  УНР,  згідно  з  яким  на  посади 
священиків,  дияконів  і   дяків  не  могли  призначатися  особи,  що  не 
визнавали  цього  закону  або  не  підлягали  йому,  а   1  квітня  рекомен -
дував  видрукувати  в  єпархіальних  виданнях  ІІІ  і   IV  Універсали  й   уря -дові  документи  для  оголошення  їх  віруючим  у  храмах.
Департамент  відіграв  позитивну  роль  у  збереженні  пам’яток  цер-ковної  старовини  й  архітектури,  виступав  проти  реквізицій  церковних 
і  монастирських  будівель  (зокрема,  в  Києво-Печерській  лаврі)  на  ко-ристь  світських  установ.  Однак  незважаючи  на  те,  що  Департамент 
віросповідування  намагався  відігравати  роль  посередника  між  дер -жавою  та  церквою,  взаємне  несприйняття  діячів  УЦР  та  єпископату 
мінімізували  результати  його  діяльності,  зводячи  її  до  розв’язання 
матеріальних  питань.
Таким  чином,  українізація  церкви  збіглася  із  загальнонаціональ-ним  рухом,  спрямованим  на  утвердження  суверенності  молодої  Укра -їнської  держави.  Однак  захоплення  соціалістичними  гаслами  не  до -зволило  лідерам  Центральної  Ради  побачити  в   православній  церкві 
чинник,  що  міг  сприяти  консолідації  народу,  різних  політичних  сил 
під  єдиними  знаменами  і   гаслами.
IV.  з акр І плення н О в О гО  матер І алу
  Бесіда за запитаннями
  1.  Яким  був  переважний  вплив  на  розвиток  української  культури 
за  часів  УЦР?
  2.  Хто  був  ініціатором  створення  перших  українських  шкіл:  громад-ськість  чи  державні  органи?
  3.  Як  відбувався  процес  українізації  освіти?
  4.  Чи  було  створено  нові  університети  за  часів  УЦР?
  5.  Коли  було  створено  Українську  академію  мистецтв?  Хто  її  очолив?
  6.  Чи  вдалося  проголосити  автокефалію  Української  православної  церк-ви  на  скликаному  в   січні  1918   р.  в   Києві  церковному  Соборі?
V.   пІ дсумки урО ку
  8 Діячі  науки,  культури  та  освіти  не  могли  стояти  осторонь  того, 
що  відбувалося  навколо  них.  Кращі  представники  української 
інтелігенції  з   ентузіазмом  сприйняли  можливості  для  вільного 
розвитку  національної  культури.
  8 Центральна  Рада  виступила  ініціатором  українізації  всього  суспіль-но-політичного  й  культурного  життя  України.  Це  викликало  спро -тив  російської  та  зрусифікованої  частини  бюрократії,  політичних 
сил,  що  сповідували  антиукраїнські  погляди.
  8 Ті  кроки,  які  молода  Українська  держава  зробила  на  культурно-мистецькій  та  освітянській  ниві,  заклали  підвалини  для  подаль-шого  піднесення  української  культури.
338
  8 Вир  революційних  змін  захопив  і   церкву.  Підсумком  діяльності 
групи  українських  священиків,  спрямованої  на  здобуття  Україн-ською  православною  церквою  статусу  автокефальної,  стало  скли-кання  Всеукраїнського  Собору.
  8 Але  керівники  УНР  виявили  інтерес  до  церковного  руху  лише 
тією  мірою,  якою  він  збігався  з   їхніми  уявленнями  про  реформу-вання  українського  суспільства.  Брак  компетентного  й  авторитет -ного  державного  органу,  який  міг  би  бути  дієвим  інструментом 
взаємовідносин  між  державою  й   церквою,  не  дозволив  діячам  УЦР 
скористатися  можливостями  церковної  організації  для  об’єднання 
народу  навколо  гасла  національного  відродження.  Традиціоналізм 
і  консерватизм  більшості  православної  ієрархії  в   Україні  вияви-лися  сильнішими  за  тенденції  демократизації  й   автономізації 
українського  православ’я.
VI.  Домашнє завдання
Опрацюйте  відповідний  матеріал  підручника.
Категорія: Історія України 10 клас | Додав: uthitel (04.03.2014)
Переглядів: 3909 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: