Головна » Статті » Середня школа » Зарубіжна література 8 клас (нова програма)

Урок № 8 Тема. Розвиток зв’язного мовлення. Конференція «Утілення сюжетів і образів Біблії в мистецтві»

Урок № 8

Тема. Розвиток зв’язного мовлення. Конференція «Утілення сюжетів і образів Біблії в мистецтві»

ІІІ.            Сприйняття і засвоєння учнями навчального матеріалу

Повідомлення учнів

Біблійні сюжети та образи в живописі

Біблія і античні міфи — два важливих джерела натхнення для художників протягом останніх двох тисячоліть. Спочатку образи та сюжети Святого Письма зображували на предметах храмового вжитку — іконах, вітражах, мозаїках, фресках — для того, щоб розтлумачити їх більш доступними для сприйняття засобами, аніж текст, посилити їхній вплив на емоції людини, зміцнити віру. Потім картини біблійної тематики почали створювати на замовлення церковних діячів і багатих осіб для прикрашання резиденцій ієрархів церкви, палаців аристократів. Інтерес художників до біблійних сюжетів і образів не згас і донині: наші сучасники постійно використовують їх у своїх роботах.

Майже всі ключові образи і сюжети Біблії знайшли відображення в живописі. Назвемо декілька з них, до яких митці зверталися найчастіше.

1.   Сюжети Старого Заповіту:

а)   створення Богом світу та людини (Я. Тінторетто «Створення звірів» (1550), Мікеланджело «Створення Адама» (1551) та багато інших);

б)   райський сад, Адам і Єва в Едемі (раю) (І. Босх «Сад земних насолод» (1510–1515), Лукас Кранах Старший «Адам і Єва в Едемі» (1530), П. П. Рубенс «Адам і Єва» (XVII ст.));

в)   знищення людства Всесвітнім потопом, будівництво ковчега (І. К. Айвазовський «Всесвітній потоп» (1864), Г. Доре «Ноїв ковчег» (1866–1870));

г)   життя Мойсея, що вивів євреїв із Єгипту та отримав від Господа заповіді (Рембрандт «Мойсей зі скрижалями законів» (1659), О. В. Тиранов «Мойсей, якого мати опускає на води Нілу» (1839–1842));

д)   життя царя Давида (Караваджо «Давид із головою Голіафа» (1609–1610), М. Шагал «Цар Давид» (1963)).

2.   Сюжети Нового Заповіту:

а)   Різдво Христове, поклоніння волхвів новонародженому Ісусу (Джотто ді Бондоне «Різдво Христове» (фреска, 1304–1306), С. Боттічеллі «Поклоніння волхвів» (1475));

б)   притча про повернення блудного сина (Ф. Гверчіно «Повернення блудного сина» (1619), Б. Мурільйо «Блудний син годує свиней» (1660));

в)   розп’яття Христа (А. Мантенья «Мертвий Христос» (1500), Рафаель «Розп’яття з Дівою Марією, святими та янголами» (1503));

г)   життя святого апостола Петра (Рембрандт «Зречення Петра» (1660), Г. Г. Козлов «Апостол Петро зрікається Христа» (1762)).

Напевно, найчастіше серед біблійних образів митці звертаються до прекрасного образу Богородиці Діви Марії.

За Новим Заповітом, Марія була донькою немолодих благочестивих Йоакима і Анни. Дівчинка зростала при храмі, вивчала Святе Письмо та постійно молилася. Коли вона стала повнолітньою, заручилася з теслею Йосипом. Невдовзі Марії явився янгол зі звісткою, що вона народить Спасителя. Далі Євангелія згадують Діву Марію декілька разів. Із книг відомо, що вона була поруч із Ісусом під час весілля в Кані Галілейській, коли Христос перетворив воду на вино, а також стояла біля хреста, на якому розіп’яли її сина.

За християнськими переказами, земне життя Марії завершилося в середині І ст., через 12 років після страти Христа. Християни вірять, що після успіння (так прийнято називати смерть Богородиці) Мати Божа вознеслася на небо душею й тілом.

Богородиця стала символом материнства, жертовної любові, лагідності, смирення й водночас страждання, а її теплий, зворушливий і трагічний образ — найулюбленішим серед художників.

Першим, хто зобразив Діву Марію, вважається євангеліст Лука. Перекази стверджують, що йому належать декілька її образів, у тому числі скарб давньоруської культури — Вишгородська ікона Божої Матері. За легендою, побачивши один із власних образів, створених Лукою, Богородиця промовила: «Благодать Сина мого та моя нехай буде з цією іконою».

До ранніх зображень Марії відносять також розписи стін римських катакомб (ІІ–ІІІ ст.), де ховалися від переслідувань влади перші християни. На цих розписах Богоматір сидить із немовлям Ісусом на руках або стоїть, розкинувши руки в жесті заступницької молитви.

Після прийняття християнства країнами Європи та виникнення Візантійської імперії митці почали створювати багато зображень Богородиці. На полотнах вона втілює земну красу та величну цноту, постає прекрасною зовні та духовно.

У різні епохи майстри посилювали різні акценти в образі Діви Марії. Наприклад, у Середньовіччя в її вигляді підкреслювали велич: на полотнах Марія стоїть або сидить на троні, символізуючи саму церкву. На деяких зображеннях її фігура більша за розміром, ніж постаті інших персонажів. У добу Відродження (XІV–XVI ст.) стає надзвичайно поширеним зображення Богородиці з немовлям. Картини з цим сюжетом передають усі відтінки стосунків між матір’ю і дитиною: глибоку ніжність, тривогу матері за майбутнє сина, розчулення тощо. У XVI–XVII ст. був поширений образ Марії у скорботі: на картинах цієї доби вона зазвичай стоїть біля хреста, оплакує мертве тіло Ісуса або зображується з мечами, що пронизують її груди. На таких зображеннях Богоматір уособлює церкву, котра несе всі скорботи світу.

Справжні шедеври євангельської тематики створили майстри доби Відродження. Увесь світ знає прекрасних Мадонн (від італ. mia donna — моя господиня) видатних художників Європи цієї доби Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Яна ван Ейка та інших.

Наприклад, на полотні Леонардо да Вінчі «Мадонна Літта» (1490–1491) Богоматір зображена з немовлям, яке вона годує груддю. Сюжет картини не може не розчулити. Жінка дивиться на сина задумливо і ніжно. У сорочці Марії зроблено спеціальні розрізи, щоб годувати дитину, не роздягаючись. Обидва розрізи акуратно зашиті: ймовірно, мати вирішила відняти Ісуса від грудей. Але один розріз квапливо розірваний. Це значить, що з жалю до дитини мати відклала момент відняття й дала немовляті своє молоко.

«Сікстинська мадонна» (1513) Рафаеля вражає величчю й водночас ніжністю. Величезне, розміром 256 на 196 см полотно було створене для вівтаря церкви монастиря Святого Сікста в італійському місті П’яченца. На ньому Марія постає з немовлям в оточенні папи римського Сікста ІІ, Святої Варвари та двох янголят. Завдяки майстерній композиції та зображенню з обох боків завіси здається, ніби Мадонна сходить із неба назустріч глядачам, ледве торкаючись ступнями поверхні хмари. У її образі гармонійно поєднані захват релігійного тріумфу з тривогою за долю немовляти, високий релігійний ідеал і людяність.

Одне зі знаменитих зображень Марії в Україні — образ Богоматері серед розписів Володимирського собору в Києві, зроблений видатним російським художником В. М. Васнецовим (1885–1896). Богоматір змальована в традиційній для християнської іконографії синій ризі. Це скорботна лагідна жінка, що несе у світ свого сина, віддаючи його на страждання за людські гріхи.

Усі шедеври на біблійні теми об’єднує те, що їх створювали не задля слави, а за велінням душі, під час особливого духовного піднесення, віддалення від земної марноти. Тому вони не тільки несуть естетичну насолоду, а й містять величезний моральний, духовний, пізнавальний зміст. За словами євангеліста Луки, вони «відкривають розум до урозуміння Святого Письма».

Біблійні сюжети та образи у скульптурі

Упродовж віків багато видатних скульпторів зверталися до образів Святого Письма. Їхню увагу особливо привертали старозавітні царі, воїни, пророки та патріархи, а також центральні фігури Нового Заповіту: Діва Марія, Христос і апостоли.

Найвідомішим і найбільш плідним скульптором, якого надихали біблійні теми, був італієць, представник доби Відродженні Мікеланджело Буонарроті (1475–1564). У його творчому доробку налічується понад 30 біблійних скульптурних образів. Найбільш знаменитою вважається мармурова статуя царя ізраїльського народу Давида. Без надмірного перебільшення можна сказати, що це найзнаменитіша скульптурна робота у світі. У 1504 р. статую було встановлено на площі Синьйорії у Флоренції. З того часу п’ятиметровий витвір мистецтва став символом міста, доби Відродження та творчого генія людини.

Статуя зображує молодого оголеного Давида перед битвою з Голіафом. За біблійнипм сюжетом, це був нащадок велетнів, воїн-філістимлянин, якого Давид переміг за допомогою пращі, після чого відтяв супротивнику голову. Цікаво, що, представляючи царя перед битвою, Мікеланджело постав новатором. Адже традиційно Давида зображували в мить тріумфу над суперником. Так, у роботі «Давид» (1440) попередника Мікеланджело, італійського скульптора Донателло, голова Голіафа лежить біля ніг героя. У Мікеланджело юнак тільки готується до бою. Він спокійний та зосереджений, його тіло напружене. Брови зведені, через ліве плече перекинуто пращу. Хоча поза героя вільна, відчутно, що він у будь-яку мить може зробити смертоносний рух.

«Давид» є рекордсменом за кількістю копій. Найбільш відомі копії роботи встановлено у Флоренції, Лондоні, Москві. Оригінал зберігається в Академії витончених мистецтв у Флоренції.

Ще одна широко відома статуя Мікеланджело — мармуровий «Мойсей» (1515). Кам’яне зображення заввишки понад два метри прикрашає гробницю папи римського Юлія ІІ в базиліці Сан-П’єтро-ін-Вінколі (Рим). Цікаво, що автор зобразив пророка з ріжками. Це сталося внаслідок помилкового перекладу Біблії. В оригінальному тексті сказано, що ізраїльтянам було важко дивитися в обличчя Мойсея через світло, яке воно випромінювало. Але перекладач написав «через ріжки на обличчі». Незважаючи на це статую Мойсея вважають найвеличнішим образом людської міцності, духовної сили та зрілості розуму.

Найбільш пронизливий твір Мікеланджело — це «Оплакування Христа», або «П’єта». П’єтою (від італ. pietà — жалість) називають зображення Богоматері з мертвим Христом, який лежить у неї на колінах. У бездоганній композиції митець майстерно поєднав і водночас протиставив жіноче і чоловіче, живе і мертве, вертикальне і горизонтальне. Мікеланджело неперевершено виконав складки одягу Мадонни. У їхніх зламах відчувається велика напруга, що контрастує з м’якими рисами обличчя Марії.

«П’єта» розміщена в соборі Святого Петра у Ватикані. Її копії встановлено в багатьох католицьких храмах усього світу.

Окрім названих робіт, у доробку Мікеланджело є декілька скульптур Ісуса з хрестом і Мадонни, статуї апостолів Павла та Петра.

Нерідко скульптурні зображення біблійних героїв прикрашають вулиці та площі міст, стають композиційними елементами фонтанів. Один із найвідоміших фонтанів світу — центральний фонтан «Самсон» палацового-паркового ансамблю «Петергоф» під Санкт-Петербургом у Росії. Він присвячений героєві Старого Заповіту Самсону, чиї подвиги у боротьбі з філістимлянами описано в Книзі Суддів. Фонтан роботи скульптора Б.-К. Растреллі було встановлено 1735 р. Під час Другої світової війни фонтан значно постраждав. 1947 р. скульптор В. Симонов відтворив «Самсона». Оновлений фонтан було відкрито того ж року. Зараз струмінь води з золотої пащі лева, яку роздирає Самсон, б’є вгору на 21 м.

Фонтан із такою самою назвою є й у Києві, на Контрактовій площі. «Самсон» — один із найдавніших фонтанів міста. Першу скульптуру Самсона, зроблену за проектом І. Г. Григоровича-Барського, було встановлено тут 1749 р. 1934 р. фонтан демонтували. На щастя, через 50 років, на честь 1500-річчя Києва, його відновили за попереднім зразком.

Рекордсменом за розмірами серед скульптур біблійних героїв є статуя Христа-Спасителя на горі Коркваду в Ріо-де-Жанейро (Бразилія). Заввишки вона сягає 38 метрів, розмах рук Ісуса становить 28 метрів. Вага монумента — 1145 тонн.

Проект статуї розробив бразильський інженер Ейтор да Сілва Коста, її спорудженням керував французький скульптор Поль Ландовський. Спорудження монумента зайняло п’ять років — із 1926 по 1931 р.. 12 жовтня 1931 р. статую було відкрито на урочистій церемонії.

Слід зазначити, що скульптурні зображення персонажів Біблії більше притаманні католицькій традиції, ніж православній. Тому особливо багато статуй старозавітних царів, пророків, а також Сина Божого і християнських діячів можна побачити у храмах і музеях країн, де переважно сповідують католицтво.

Біблійні сюжети та образи в музиці

До сюжетів Біблії зверталося багато талановитих музикантів. У музичному мистецтві навіть окремий напрям — духовна музика. У вузькому значенні під цим терміном розуміють церковну музику, що супроводжує богослужіння. У широкому — будь-які музичні твори, пов’язані з релігійними текстами та призначені для виконання під час церковних служб і світських концертів.

Упродовж століть сформувалося декілька жанрів духовної музики, зокрема:

—  хорал (від лат. choralis — хорові співи), або григоріанський спів (від імені святого Григорія Великого) — музичні твори для співання хором в унісон, тобто одним голосом, або в декілька голосів;

—  псалом — музикальний твір на тексти Псалтиря;

—  гімн — урочиста хвалебна пісня;

—  меса — багатоголоса музика на тексти молитов католицької меси (богослужіння);

—  реквієм (від першого слова латинської фрази «Requiem aeternam dona eis, Domine» — «Спокій вічний дай їм, Господи») — траурна заупокійна меса;

—  страсті — вокально-драматичний твір, присвячений Страсному тижню, тобто останньому тижню Великого посту, коли згадують події перед розп’яттям Христа;

—  духовний концерт — змагання церковних хорів.

У кожного жанру своя історія, але всі вони мають одну спільну рису: вони всі народжувались і розвивалися в церкві. При цьому право писати духовну музику спочатку належало винятково служителям церкви. Так, наприклад, авторство більшості співів католицької церкви в Середньовіччі приписували Григорію Великому. Згодом духовну музику почали створювати світські композитори. А починаючи з доби Відродження світська культура вже значно впливала на традиційні церковні жанри. У результаті стало звичним виконання духовної музики на концертах у палацах і театрах; композитори почали писати духовну музику спеціально для театру чи урочистих подій.

Найбільш відомий автор псалмів і мес — чеський та німецький композитор Ян Дісмас Зеленка (1679–1745). Він створив понад 20 мес. До жанру псалмів також зверталися такі видатні музиканти, як австрійці Крістоф Глюк (1714–1787), Франц Шуберт (1797–1828), німець Фелікс Мендельсон (1809–1847) та ін. Жанр меси став надзвичайно поширеним у XVIII–ХІХ ст.: рідко хто з уславлених композиторів не звертався до нього. Авторами мес були Йоганн Бах («Меса фа-мажор», «Меса ля-мажор», «Меса соль-мінор» та ін.), Вольфганг Амадей Моцарт (знамениті «Реквієм», незакінчена «Меса до-мінор»), Людвіг ван Бетховен («Меса до-мажор», «Урочиста меса ре-мажор»). У ХХ ст. інтерес до мес згас, але деякі майстри все ж таки пробували сили в цьому жанрі. Серед них — росіянин Ігор Стравінський, автор «Меси для змішаного хору і подвійного квінтету духових на канонічний текст католицької літургії».

З XV по XVIII ст. активно розвивався жанр страстей. У наші часи в оперних театрах часто звучать «Страсті Господа нашого Ісуса Христа» австрійця італійського походження Антоніо Сальєрі. У ХХ ст. до жанру звернувся німець Хуго Дістлер, створивши «Хоральні страсті».

У жанрі духовного концерту працювали у XVIII–ХIХ ст. українець Максим Березовський («Господь, воцарися», «Слава в вишніх Богу») та його молодший сучасник і земляк Дмитро Бортнянський («Нехай воскресне Бог»).

Чимало композиторів використовували біблійні сюжети у світських творах, не призначених для церковного використання, — операх і ораторіях. Наприклад, німецький і англійський композитор XVII–XVIII ст. Георг Гендель написав ораторію «Месія» для солістів, хору і оркестру. Твір побудований на цитатах із Книги Ісаї, Книги Йова, Псалтиря, Євангелій, апостольських послань.

Австрієць Франц Йозеф Гайдн (1732–1809) є автором ораторії «Створення світу». У ній використані тексти Книги Буття, псалмів, а також поема Джона Мільтона «Втрачений рай». Сюжет твору охоплює події від виникнення світу до гріхопадіння Адама і Єви.

Серед видатних опер на біблійні теми можна назвати «Самсона і Далілу» (1877) Каміля Сен-Санса, «Іродіаду» (1881) Жуля Массне, «Саломею» (1905) Ріхарда Штрауса.

Біблійні сюжети та образи в кіно

Кінематограф використовував біблійні сюжети майже з моменту свого виникнення. Картини про життя Ісуса знімали піонери кіно — французи Жорж Мельєс («Христос, що йде по водах», 1899), Фернан Зекка та Люсьєн Нонге («Життя і страсті Ісуса Христа», 1903).

Перші екранізації священної книги були лише її рухливими ілюстраціями і майже не мали художньої цінності. Однак глядачам, для яких кіно ще було новинкою, вони подобалися.

Спробу зробити щось більше, ніж просто одягти акторів у яскраві костюми та помістити їх серед екзотичних історичних декорацій, зробив 1916 р. американець Девід Ворк Гріффіт. У його картині «Нетерпимість» переплетено чотири доби: давня Юдея, де релігійні фанатики фарисеї розіп’яли Христа; Вавилон, у якому жерці, виборюючи владу, зрадили царя Валтасара; Франція XVI ст., де точилася кривава боротьба між католиками і гугенотами; сучасність — 1910-ті роки, коли ворожнеча призвела до страти безневинної людини. Дія фільму побудована вільно, а не в хронологічній послідовності. Усі епохи зображені в кінематографічному творі, пов’язує образ жінки з з немовлям.

Важливий крок у розробці біблійної тематики належить ще одному американському режисерові, засновнику студії «Paramount» Сесилю Блаунту Деміллю. Багато років він дотримувався голлівудської традиції, знімаючи дорогі екранізації сюжетів Старого і Нового Заповітів: «Десять заповідей» про життя пророка Мойсея (1923), «Цар Царів» про Ісуса Христа (1927), «Самсон і Даліла» (1949). Це були суто ілюстративні роботи — захопливі пригодницькі історії в історичних декораціях.

Але 1956 р. Демілль створив римейк (тобто новий фільм, що повторює сюжет створеного давніше) власних «Десяти заповідей», перевагами якого були не лише грандіозні для свого часу спецефекти, а й драматична напруга, глибоке опрацювання образу Мойсея. На кожному етапі життя пророка виникав новий конфлікт, новий настрій.

1961 р. режисер Ніколас Рей (США) зняв фільм «Цар царів». Це життєпис Христа від народження до воскресіння, який розгортається на тлі історичних подій на Близькому Сході — римських завоювань.

Наступною видатною картиною на біблійний сюжет став фільм італійця Паоло Пазоліні «Євангеліє від Матвія» (1964). Попередники режисера зазвичай комбінували чотири Євангелія і на їхній основі писали власні сценарії. Пазоліні взяв тільки одну книгу Нового Заповіту — ту, в якій увагу зосереджено на стосунках між людьми. Аби ніщо на заважало досягненню поставленої мети, режисер не змінював євангельський текст, зняв картину на чорно-білу плівку, не запросив знаменитих акторів на головні ролі. Музичним оформленням фільму слугували твори Й.-С. Баха, В.-А. Моцарта і джазових музикантів. Робота Пазоліні несе глибокий філософський і гуманістичний зміст.

У 1980-х роках Голлівуд звернувся до класичних, яскравих і видовищних екранізацій Біблії, що були популярними в першій половині ХХ ст. 1985 р. на екрани вийшов фільм Брюса Бересфорда «Цар Давид» із молодою зіркою Річардом Гіром у головній ролі. Картина детально відтворює життя ізраїльського царя та пророка Давида.

Помітною подією кінематографу ХХІ ст. став вихід фільму актора і режисера Мела Гібсона «Страсті Христові» (2004). Картина є першою в історії кіно спробою відтворити останні дванадцять годин життя Ісуса — від ночі напередодні дня страти, проведеної в Гетсиманському саду, до розп’яття. У фільмі багато натуралістичних жорстоких сцен, а всі актори розмовляють арамейською мовою і латиною, якими спілкувалися справжні учасники зображених у фільмі подій.

Із 2010-х рр. у кінематографістів прокинувся жвавий інтерес до Біблії. Про це свідчить вихід один за одним кількох фільмів на біблійні сюжети: 2014 р. з’явилася картина К. Спенсера «Син Божий», 2015-го — «Вихід» Р. Скотта (про пророка Мойсея) та «Ной» Д. Аронофскі.

Варто зауважити, що до Біблії неодноразово зверталися і аніматори. Одними з успішних мультиплікаційних картин стали історії Мойсея («Принц Єгипту», 1998) та Давида («Цар Давид», 2005), зняті в США.

Біблійні сюжети та образи в літературі

Образи Старого і Нового Заповіту оживають на сторінках багатьох творів письменників і поетів різних країн. Деякі твори цілковито побудовані на розробках біблійних сюжетів, як, наприклад, роман «Йосип і його брати» (1926–1943) німецького письменника Томаса Манна. В інших випадках автори майстерно вплітають у тканину твору біблійні символи, мотиви, образи, як це зробив російський класик Федір Достоєвський у романі «Злочин і кара» (1866).

Існує низка біблійних образів, інтерес до яких у літературі не згасає вже протягом багатьох віків.

Літератори неодноразово використовували у своїх творах образ Каїна. Так, власне трактування історії братовбивства представив англійський поет Джордж Гордон Байрон у п’єсі «Каїн» (1821). У передмові Байрон запевнив, що дотримувався викладеного в Біблії сюжету, однак насправді він рішуче заперечив християнську мораль. Бог для Байрона — джерело не блаженства, а зла. Він створив світ і заповнив його стражданням, вважав поет. Каїн у творі відпав від Бога, у той час як Авель, на відміну від брата, покірно приймав існуючий порядок.

На основі твору Байрона український письменник Іван Франко написав поему «Смерть Каїна» (1889). У своєму творі він використав також деякі народні перекази. Каїн Франка вбиває брата не з заздрощів, як у Біблії, а з мотивів протесту.

Ще один образ Старого Заповіту, розкритий і переосмислений у творах письменників, — це образ Мойсея. Француз Альфред де Віньї у поемі «Мойсей» (1826), змальовуючи біблійного персонажа, підняв тему самотності духовно виняткової особистості. Якщо в Біблії Мойсей іноді почувався втомленим від відповідальності за долю єврейського народу, то у Віньї пророк завжди трагічно самотній, позбавлений простих радощів життя та щастя.

Іван Франко за допомогою образу Мойсея в однойменній поемі 1905 р. розмірковував над долею і призначенням свого народу. У центрі поеми — конфлікт між Богом і людиною, яка втратила духовні орієнтири, блукаючи в темряві надмірних страждань.

Німець Карл Гауптман на біблійний сюжет написав драму «Мойсей» (1906).

Інші мотиви та образи Старого Заповіту ми знаходимо в українського класика Тараса Шевченка («Давидові псалми», «Ісаія. Глава 35»), російського письменника Олександра Купріна (повість «Суламіф»), єврейського письменника Шолома Алейхема (повість «Пісня над піснями») тощо.

Особливе місце у світовій літературі належить центральному образу Нового Заповіту — Ісусові Христу.

Образ Христа митці сприймають як міру цінностей людського життя. Саме це стає домінантою його інтерпретації в багатьох творах: у романах Льва Толстого «Воскресіння», Федора Достоєвського «Брати Карамазови» (уривок «Легенда про великого інквізитора»), повісті Леоніда Андреєва «Юда Іскаріот», поемах Олександра Блока «Дванадцять» і Анни Ахматової «Реквієм».

Свою художню версію євангельської колізії та образу Христа створив Михайло Булгаков у романі «Майстер і Маргарита». Ця версія має форму «роману в романі», на тлі високих ідей і високих почуттів якого розгортається буденне московське життя 20–30-х років XX століття. Біблійні мотиви розп’яття, жертви в ім’я людей пронизують також п’єсу М. Булгакова «Олександр Пушкін».

Один із помітних творів другої половини XX століття, де втілюються євангельські образи, — це роман англійського письменника Ентоні Берджесса «Людина з Назарету» (1979). Земне життя Христа в ньому показане крізь погляд сучасної людини. Герої роману — історичні персонажі, автор детально відтворив побут Юдеї двотисячолітньої давності, але водночас цей твір про наші часи, про незмінні людські пристрасті та незбагненний Божий промисел.

 

Категорія: Зарубіжна література 8 клас (нова програма) | Додав: uthitel (04.12.2016)
Переглядів: 147 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: