Головна » Статті » Середня школа » Зарубіжна література 8 клас (нова програма)

Урок № 25 Тема. Середньовіччя як доба, її хронологічні межі та специфічні ознаки.

Урок № 25

Тема. Середньовіччя як доба, її хронологічні межі та специфічні ознаки. Релігія, філософія та культура в добу Середньовіччя. Основні жанри середньовічної літератури на Заході і Сході

ІV.            Сприйняття і засвоєння учнями навчального матеріалу

2.   Повідомлення учнів

Характеристика Середньовіччя: хронологічні межі, історія поняття, періодизація, основні історичні події доби

Середні віки (Середньовіччя) — це історичний період всесвітньої історії, який змінює античність і передує Новому часу.

Хронологічні межі Середньовіччя досі чітко не визначені. Більшість учених, у тому числі українські історики, вважають початком середніх віків падіння Західної Римської імперії наприкінці V ст. — 4 вересня 476 року, коли імператор Ромул Август зрікся престолу. Дехто пов’язує початок доби з виникненням ісламу в VІІ ст. Завершення середніх віків припадає, за різними оцінками, або на час відкриття Америки (1492), або на початок релігійного руху Реформації в Європі (1517), або на початок Англійської революції (1640), або навіть на період Великої французької революції кінця ХVІІІ ст. У вітчизняній історичній школі хронологічними межами Середньовіччя вважаються V–ХІV ст. Хоча, можливо, доцільно визначати власні часові межі цієї доби для кожного регіону чи країни. Так, на Сході середні віки припадають на І–XVII ст. — від початку феодальної роздробленості східних країн до колоніального захвату європейцями держав Азії й Африки.

Термін середні віки вперше використав 1453 р. італійський історик, автор багатотомної історії Європи Флавіо Бьондо.

Середньовіччя умовно поділяють на три періоди.

1.   Раннє Середньовіччя (кінець V — середина ХІ ст.). Основні події цього періоду: Велике переселення народів із периферії Римської імперії до центру, на південь, північ і захід Європи, причиною якого було вторгнення до Східної Європи з Азії гунів; виникнення королівств остготів в Італії та вестготів в Аквітанії й на Піренейському півострові; утворення Франкської держави; приєднання до арабського Халіфату Іспанії та Північної Африки; виникнення держав у Скандинавії; виникнення Великої Моравії та Давньоруської держави.

2.   Високе, або Класичне, Середньовіччя (кінець ХІ — кінець ХІV ст.). Головна тенденція цього періоду — швидке зростання населення Європи, що привело до різких змін у суспільному та політичному житті. Наприклад, в Англії виник перший у Європі парламент (1265), на історичній арені з’явилися Польща та Велике князівство Литовське, відбулися хрестові походи.

3.   Пізнє Середньовіччя (ХІV–ХVІ ст.). У цей період розквіт Європи припинився через природні та суспільні лиха: спричинений холодом та зливами неврожай і голод 1315–1317 рр., епідемія чуми Чорна смерть, що знищила приблизно чверть населення європейського континенту, селянські війни в Англії, Франції, нашестя монголо-татар на Східну Європу. У ті самі часи, незважаючи на кризу, відбувався розвиток наук і мистецтв, поширення освіти, що стало підґрунтям для настання доби Відродження.

Релігія і філософія середньовічної Європи

Важливу роль в житті кожної людини і середньовічного європейського суспільства в цілому відігравали релігія та церква. Саме в добу Середньовіччя християнство перетворилося на світову релігію, остаточно сформувалася релігійна ієрархія. На території Західної Римської імперії церкву очолював папа, а на території Східної — патріарх. Обидві посади були виборними. До вищих церковних ієрархів належали кардинали та єпископи. Усі, кому духовну владу надавали єпископи, належали до нижнього рівня церковної ієрархії.

У добу Середньовіччя церква вдосконалила віровчення, встановила правила відправи богослужінь. У християнство було навернуто багато народів: франки, вестготи, англи, сакси, прусси, слов’яни.

У V–VІ ст., скориставшись слабкістю влади в Італії, зміцнився інститут папства: папи стали не лише духовними, а й світськими володарями. 756 р. в Італії утворилася Папська держава, яка проіснувала до 1870 р.

1054 р. єдина християнська церква розкололася на дві частини: західну, римо-католицьку, і східну, православну. Цей розкол називають схизмою. Західні і східні християни мають різні обряди, догмати. Наприклад, католики вважають, що Дух Святий виходить від Бога-Отця і Бога-Сина, православні — лише від Бога-Отця.

Християнська церква відіграла вирішальну роль у збереженні традицій античної цивілізації, розвитку науки, займалася просвітницькою діяльністю, освітою. Вона впроваджувала моральні цінності, які й досі слугують основою загальнолюдської культури, боролася з негативними язичницькими традиціями, зокрема звичаєм кровної помсти.

Із релігією була тісно пов’язана філософія. У середні віки в основі уявлень про природу, людину та світ лежали християнські догми. Філософи зосередилися на захисті християнського вчення від язичників та єретиків. Тому говорять, що в добу Середньовіччя філософія стала служницею богослов’я — вчення про Бога.

Філософською базою середньовічних богослов’я та філософії було вчення грецького мислителя Арістотеля. Його твори досліджували та систематизували видатні філософи доби: Альберт Великий, Фома Аквінський, Йоанн Дунс Скот.

У середні віки народилася схоластика (лат. scholastica, від грецьк. scholastikos — шкільний) — релігійна філософія, завданням якої було примирити віру і розум, раціонально обґрунтувати та систематизувати християнське віровчення, поєднати науку з ученням церкви.

Дослідники доби Середньовіччя називають такі характерні риси філософії цього періоду:

1)   теоцентризм (від грецьк. theos — Бог) — розглядання Бога і людської душі як найважливіших предметів пізнання;

2)   панування вчення про створення світу Богом із нічого (креаціонізм);

3)   розуміння історії як прояву волі Бога;

4)   тлумачення релігійних текстів;

5)   розробка вчень про кінець світу і долю всесвіту після нього (есхатологія), спасіння (сотеріологія).

Культура та наука середньовічної Європи

Культура Середньовіччя сформувалася під впливом трьох чинників:

1)   традиції пізньої грецько-римської культури;

2)   культура варварських народів, що жили на периферії Римської імперії та вторглися на її територію під час Великого переселення народів;

3)   новостворені традиції молодої релігії — християнства.

У середні віки утворилися три стани: духовенство, дворянство (лицарство) та всі інші — «третій стан», народ. Кожний стан провадив власний спосіб життя, мав свої ідеали і творив власну культуру.

У дворянському середовищі виникла лицарська культура. Її ідеалом була знатна, благородна, чесна, хоробра людина, вірна Богові та своєму феодалу, яка схиляється перед прекрасною дамою та прагне здобути славу лицарськими подвигами. На ХІІ ст. у лицарів сформувався спосіб життя, який передбачав дотримання певних звичаїв, проведення світських та військових розваг. До останніх належали лицарські турніри — публічні змагання лицарів у вмінні володіти зброєю. Ще одне помітне явище лицарської культури — література, головними жанрами якої були любовна лірика, військова пісня, поема, лицарський роман. Виконавці любовних пісень, у яких оспівувалося кохання лицаря до прекрасної дами, неодмінно були присутніми при королівських дворах і в замках феодалів. У Німеччині таких виконавців називали міннезингерами, у Франції — трубадурами та труверами. Засновник і найвидатніший представник лицарського роману — трувер Кретьєн де Труа (1130–1191). Він написав цикл романів у віршах про короля Артура. Герої творів де Труа вірно служать своєму сюзеренові, дамі, Христу, а насамперед — власній честі.

Селянську культуру представляв переважно фольклор. Значне місце в житті простого народу Західної Європи посідали карнавали. Під час карнавалів не було поділу на глядачів і виконавців — усі, хто виходив на вулиці середньовічних міст, були учасниками карнавального дійства. На карнавалах співали жартівливих і сатиричних пісень, висміювали духовенство, давали лялькові вистави, пародіювали лицарські турніри, церковні таїнства, міську знать.

У середньовічних містах поряд із народними гуляннями існував такий вид мистецтва, як поезія вагантів. Вагантами (від лат. vagantes — мандрівний) називали бродячих школярів-студентів, що складали вірші та пісні, в яких висміювали владу, церкву, знать, людські вади, уславлювали вільне розгульне життя.

Церковна культура в середні віки була найвпливовішою. Майже всі види мистецтва обслуговували потреби церкви: художники та скульптори створювали ікони, картини, статуї для оздоблення храмів, архітектори проектували величні собори, композитори писали духовну музику — хорали, меси, реквієми. У Середньовіччі склалися канони урочистого церковного співу.

Крім того, освіта в цей період була справою церкви. У школах при церквах та монастирях вивчали латину, граматику, риторику, логіку, арифметику, геометрію, музику. На основі церковних шкіл утворилися вищі школи, які отримали назву університетів. Найстарішими у світі вважаються Константинопольський (заснований 855 р.) та Болонський (заснований 1088 р.) університети.

Університети були не тільки навчальними закладами — при них розвивалася наука, виникали нові галузі знань.

Середньовічна наука, як і філософія, була тісно пов’язана з релігією. У явищах природи вчені шукали докази релігійних істин. Наукові проблеми обговорювалися з опорою на Святе Письмо. Незвичайні, ще не дослідженні явища сприймали як докази всемогутності Бога. Наукові знання обслуговували релігійну практику. Так, наприклад, арифметика й астрономія були потрібні для обчислення дат релігійних свят.

Проте в середні віки було зроблено багато технічних та наукових відкриттів. Близько ХІ ст. винайшли годинник із боєм та колесами, через два століття — кишеньковий годинник. У той самий час з’явилися компас і конструкція кермового керування кораблем. Подією, яка перевернула все подальше життя людства, стало винайдення друкарського верстата. З початком книгодрукування книга та знання стали більш доступними.

Серед наукових досягнень цього періоду можна назвати такі: уведення понять порожнечі, нескінченого простору, прямолінійного руху; математизація фізики; удосконалення методів розв’язування рівнянь, техніки астрономічних вимірювань; розвиток алхімії, завдяки якій відкрито способи отримання сірчаної, соляної, азотної кислот, селітри, сплавів ртуті з металами, багатьох лікарських речовин, створено хімічний посуд. Усе це в майбутньому сприяло виникненню експериментальних природничих наук: хімії, фізики, біології.

4.         Слово вчителя

Середні віки залишили по собі неперевершені твори мистецтва слова.

У добу Середньовіччя сформувалася система літературних жанрів, яка суттєво відрізнялася від сучасної. При цьому на Заході й на Сході розвивалися різні жанри.

На західноєвропейську літературу впливали ті самі чинники, що й на культуру взагалі: християнське віровчення, культурна спадщина античності, народна творчість. Християнський погляд на світ, віра в те, що всі земні події є відображенням небесних, стали основою символічності й алегоризму середньовічної літератури. Багато літературних пам’яток цієї доби створено офіційною мовою церкви — латиною. Деякі середньовічні автори брали за взірець твори античних митців. Наприклад, німецька поетеса-черниця Хротсвіта Гандерсгеймська стверджувала, що у створенні релігійних драм орієнтувалася на давньоримського драматурга Теренція. Вплив фольклору простежується у творах середньовічної європейської лірики та героїчного епосу.

Учені виділяють два періоди в середньовічній літературі Європи.

1.   Література раннього Середньовіччя (V–X ст.). Писемна словесність цього періоду представлена двома різновидами.

а)   Клерикальна література, тобто пов’язана з церквою. Головними жанрами клерикальної літератури були житія святих, видіння, оповідання про дива, проповіді, короткі повчальні оповідання — приклади. Серед відомих клерикальних творів можна назвати «Житіє святого Германа», «Житіє святого Олексія, людини Божої»; приклади «Римські діяння», «П’ятнадцять радощів шлюбу».

б)   Героїчний епос, в основу якого лягли язичницькі міфи та легенди (скандинавська збірка пісень міфологічного, дидактичного та героїчного змісту «Едда», англосаксонська поема «Беовульф»).

2.   Література пізнього Середньовіччя (ХІ–ХV ст.). Розвиток літератури цього періоду відбувався у трьох напрямах.

а)   Героїчний епос — твори, в основі яких лежали розповіді про реальні історичні події. Зазвичай групувалися в цикли навколо фігури правителя: князя Володимира в руських билинах, Карла Великого у французьких піснях про діяння. Якщо чеснотами головних героїв епосу раннього середньовіччя були сила, завзятість, нещадність до ворогів і навіть підступність, то в цей період герої відзначаються насамперед відданістю правителю, церкві та милосердям, у тому числі до ворогів. Найвидатніші зразки пізнього епосу — французька «Пісня про Роланда», іспанська «Пісня про мого Сіда», німецька «Пісня про Нібелунгів».

б)   Світська література, представлена куртуазною лірикою, куртуазним романом у віршах та лицарським романом. Куртуазна (від. фр. courtois — чемний, вишуканий, галантний) лірика являла собою художнє дослідження людських почуттів. Її головною темою було кохання, а творцями — лицарі-аристократи, яких із дитинства вчили правил віршування. Кохання оспівували й автори куртуазних та лицарських романів, герої яких здійснюють подвиги заради дами серця.

в)   Міська література, генетично пов’язана з фольклором. Найпоширеніший жанр міської літератури — коротке гумористичне оповідання у віршах (французи називали його фабліо, німці — шванком). У таких оповіданнях висміювали людські та суспільні вади.

Окремо варто згадати середньовічний театр. У Пізньому Середньовіччі розвивалися релігійні та світські драми. До перших належали різдвяна та великодня літургійна драма, містерія, міракль, створені на основі сюжетів Біблії та житій святих. Серед світських можна назвати фарси та соті.

Панівним видом літератури Сходу була лірична поезія. Головними темами віршів стали кохання та уславлення правителів у панегіриках. Розвинулися такі ліричні жанри, як японські танка, арабські рубаї та газелі. Видатними поетами середньовічного Сходу були араб Абу Нувас, перси Рудакі, Сааді, Хафіз і Омар Хайям, китайці Лі Бо і Ду Фу, японець Отомо-но Якамоті.

До європейського любовного куртуазного роману у віршах у жанровому плані близькі східні поеми про кохання. У цих поемах тема кохання розкривається на тлі лицарських пригод, саме кохання розуміється як лицарське служіння дамі. Авторами східних поем були перси Фірдоусі (твір «Шах-наме»), Нізамі (твори «Хосров і Ширін», «Лейлі та Меджнун», «Іскандер-наме» та ін.), Фахраддін Гургані (твір «Віс і Рамін»).

 

Категорія: Зарубіжна література 8 клас (нова програма) | Додав: uthitel (04.12.2016)
Переглядів: 854 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: