Урок № 33 Поети-романтики Є. Гребінка, В. Забіла, М. Петренко, М. Шашкевич. - Українська література 9 клас - Середня школа - Каталог статей - Учительська світлиця
Головна » Статті » Середня школа » Українська література 9 клас

Урок № 33 Поети-романтики Є. Гребінка, В. Забіла, М. Петренко, М. Шашкевич.

Урок № 33
Поети-романтики Є. Гребінка, В. Забіла, М. Петренко, М. Шашкевич. 
М. Шашкевич — зачинатель нової української літератури на західних землях
Мета: ознайомити учнів із творчістю поетів-романтиків харківської та галицької шкіл; удоско-налювати вміння визначати головні мотиви поезій, коментувати їхні художні особливості
Очікувані результати: учні вміють визначати головні мотиви поезій; коментують їх у зв’язку з художніми особливостями й народнопісенною лірикою; знають матеріал про М. Шашкевича, «Руську трійцю», альманах «Русалка Дністрова».
Теорія літератури: романтизм, елегія, романс.
Обладнання: підручник, портрети письменників-романтиків, книжкова виставка їхніх збірок, словник літературознавчих термінів, ілюстративний матеріал (українські пейзажі — фо-томатеріали, репродукції картин, відео)
Тип уроку: комбінований.
I. Мотивація навчальної діяльності школярів. Оголошення теми й мети уроку
Вступне слово вчителя.
Одним із найшляхетніших жанрів музично-поетичного мистецтва є романс. До нас він прийшов з Іспанії. У давній Іспанії слово «романс» означало світські пісні, що виконувалися рідною (романською) мовою, а не чужою незрозумілою латиною. Український романс теж знайшов своїх шанувальників далеко за межами України. Про творців українського романсу, представників харківської та львівської шкіл романтиків ви й дізнаєтеся сьогодні на уроці.
ІІ. Актуалізація опорних знань учнів
1. Перевірка домашнього завдання.
Виразне читання напам’ять вірша М. Костомарова «Соловейко».
2. Завдання учням.
Доведіть, що балада М. Костомарова «Соловейко» має романтичний характер.
3. Робота в парах.
Складіть інсценівку балади «Рибалка» П. Гулака-Артемовського, поклавши в її основу ро-змову юнака і русалки.
ІІІ. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу
1. Розповідь учителя.
1) Біографія Євгена Гребінки.
Євгена Гребінку називають «бабою-повитухою» модерної української літератури. Лише 36 років прожив письменник, але ввійшов до історії української літератури не тільки завдяки тому, що видав 1841-го першу антологію української літератури — альманах «Ластівка», а й «пречудовим», за оцінкою Івана Франка, байкам.
Євген Павлович Гребінка народився 21 січня 1812 року на хуторі Убіжище Пирятинського повіту, що на Полтавщині, у сім’ї відставного штаб-ротмістра Павла Івановича Гребінки. На рідному хуторі майбутній письменник мав можливість познайомитися із життям народу, його побутом та звичаями, з багатющими скарбами українського фольклору. Буйну уяву хлопця живили, зокрема, захоплюючі розповіді няньки-кріпачки.
Початкову освіту здобув удома. 1825–1831-го навчався в Ніжинській гімназії вищих наук, де почав писати вірші та брав участь у виданні рукописних журналів, складених з учнівських творів М. Гоголя, Н. Кукольника, М. Прокоповича, Г. Гребінки.
1827 року Є. Гребінка написав драматичний твір для самодіяльного театру «В чужие сани не садись», а 1829-го почав працювати над перекладом українською мовою поеми О. Пушкіна «Полтава».
1831 року Гребінка закінчив гімназію. Того ж року на сторінках «Украинского альманаха» в Харкові побачив світ його перший друкований твір — вірш «Рогдаев пир». У вересні 1831-го повітове дворянство у званні обер-офіцера відрядило Гребінку у 8-й резервний Малоросійський полк, сформований для придушення польського повстання, але полк із Пирятина не вийшов, і у вересні, після поразки повстанців у Варшаві, Гребінка пішов у відставку.
1834 року Гребінка переїздить до Петербурга: «Думал я дорогою: що я там робитиму між москалями? А вышло противное: Петербург есть колония образованных малороссиян».
Восени вийшла збірка його байок «Малороссийские приказки». Деякий час Гребінка пра-цює в комісії духовних училищ. У червні 1835-го Іван Сошенко познайомив письменника з Та-расом Шевченком.
1836 року вийшов здійснений Є. Гребінкою переклад українською мовою поеми О. Пушкіна «Полтава».
З 1837 року Гребінка працює вчителем російської мови у Дворянському полку, бере участь в організації викупу Т. Шевченка з кріпацтва, збирає твори українською мовою й клопо-четься про випуск їх у додатках до журналу «Отечественные записки». Одержавши відмову, із зібраних для додатків матеріалів, він укладає альманах «Ластівка», який вийшов 27 квітня 1841-го.
1840 року Гребінка допоміг Шевченкові у виданні «Кобзаря». Того ж року в журналі «Отечественные записки» вийшла його повість «Записки студента», а в «Утренней заре» — повість «Кулик».
1843-го письменник відвідав Україну, був у Харкові, разом із Шевченком побував у маєт-ку Т. Волховської в селі Мосівці. Того ж року в журналі «Отечественные записки» надруковано його роман «Чайковський» з епіграфами, узятими із Шевченкових творів.
1844-го Є. Гребінка одружився з Марією Василівною Ростенберг. Цього ж року вийшов його роман «Доктор».
1845-го Є. Гребінка познайомився з П. Кулішем, написав нарис «Петербургская сторона». 1847-го власним коштом відкрив у селі Рудці Лубенського повіту, що на Полтавщині, парафія-льне училище для селянських дітей.
З 1846 року письменник почав видавати зібрання своїх прозових творів, і до кінця 1848-го видав вісім томів.
Помер Є. Гребінка 3 грудня 1848 року в Петербурзі. Тіло його перевезли в Убіжище, де й поховали.
Великою популярністю користуються байки Гребінки — «Зозуля да Снігир», «Сонце да Хмари», «Рожа да Хміль», «Школяр Денис», «Грішник», «Ворона і Ягня», «Вовк і Огонь» та інші, які своїм корінням сягають у народну творчість. Вони побудовані на зіставленні двох мо-ралей — панської і народної, хижацької і гуманної. У своїх байках Гребінка вивів традиційних у народній творчості персонажів: Ведмедя, Вовка, Лисицю, Орла. Їм протистоять Віл, Зозуля, Снігир, Ягня, Конопляночка. Завдяки використанню таких образів ідеї творів письменника були зрозумілими для народу й виконували повчальну роль.
У байках і коротких мініатюрах, побудованих на протиставленні й зіткненні характерів, добра і зла, Гребінка досяг простоти й легкості стилю, влучності характеристики персонажів, завдяки чому його твори стали видатним явищем в історії української літератури.
Один із кращих романсових творів Є. Гребінки українською мовою — «Ні, мамо, не мож-на нелюба любить». Твір публікувався з назвою «Українська мелодія» 1840 року та в основі мав суто український, відомий ще з фольклору, мотив: мати змусила дочку вийти за нелюба й та померла, не стерпівши наруги над своїми почуттями. Структурно твір має вигляд діалогу дочки з матір’ю; мати під хрестом на могилі дочки «рано й вечір… квилить», намагаючись випросити в Бога прощення за свій згубний вчинок, але даремно. У підтексті твору звучить одвічна істина: антилюдські, протиприродні вчинки — непрощенні. Поетам-романтикам у такий спосіб удавалося помічати в людях причину їхньої великої туги за чимось назавжди втраченим і неминучість спокути та болючого каяття. У проміжку між материним наполяганням віддатися за нелюба й пізнішим материнським каяттям у романсі звучить мотив доччиної покори; дочка не зважується суперечити матері (у чому неважко помітити ще й зв’язок творчості Є. Гребінки з ідеями просвітництва, яке покладало великі надії на дидактичні, виховні функції літератури):
«О мамо, голубко, не плач, не ридай,
Готуй рушники і хустки вишивай.
Нехай за нелюбом я щастя утрачу;
Ти будеш весела, одна я заплачу!»
2) Біографія В. Забіли.
Віктор Миколайович Забіла — український поет. Народився він 1808 року (день наро-дження невідомий) на хуторі Кукуріківщина, тепер с. Забілівщина Борзнянського р-ну Чернігів-ської області, у сім’ї дрібного поміщика, нащадка старовинного козацько-старшинського роду. 
Його мати, Надія Миколаївна Риба, була дочкою борзнянського сотника, а її предком — легендарний гетьман Павло Полуботок. Не можна сказати, що сім’я бідувала. Адже мати отри-мала в посаг сто душ кріпаків і чотириста десятин землі в селі Красилівці. Батько ж, який слу-жив суддею Борзнянського нижнього повітового суду, успадкував ґуральню, млин та хутір.
Довідка.
Гуральня — заст. спирто-горілчяний завод.

Та досить швидко все багатство зійшло нанівець. Після сорока років життя батько зане-дужав. На початку зими 1809-го Микола Забіла помер. Віктору на той час не виповнилося й року. Вдова залишилась із чотирма дітьми, старші, Карпо та Микола, тільки почали ходити, а наймолодша — Оленка — народилась уже після смерті батька. Тендітна Надія Миколаївна роз-губилась, адже їй треба було справлятись і за господиню, і за господаря, до чого жінка не звик-ла. А тут ще війна 1812 року. Сім’я настільки збідніла, що навіть не було змоги оплачувати на-вчання старших дітей. Карпо та Микола так і виросли малописьменними. Та коли підріс най-менший син Віктор, Надія Михайлівна звернулася до рідні по допомогу і влітку 1820 року по-везла хлопця до Московської губернської гімназії.
Нелегким було його життя, найбільше тужив він за рідним краєм, українською мовою. А тим часом у Ніжині завершилося будівництво гімназії вищих наук. І Надія Миколаївна за спри-яння Івана Семеновича Орлая влітку 1822-го переводить сина до Ніжина. Він став учнем тре-тього класу першого періоду. Всього ж у Ніжинській гімназії було три періоди по три роки на-вчання, що дорівнювало університетській освіті. Віктора посадили за одну парту з таким же бідним дворянином Миколою Яновським — у майбутньому великим Гоголем.
Учитися Віктору подобалося. Але за навчання потрібно було платити значні кошти, яких завжди бракувало. І от коли юнакові виповнилося 17 років, він залишив гімназію та був зарахо-ваний до Київського драгунського полку.
У 1825–1834 роках служив у війську. Вийшов у відставку в чині поручика, мешкав на своєму хуторі поблизу Борзни і до кінця життя працював начальником поштової служби.
Він був середнього зросту, стрункої постави, зі смуглявим обличчям. Проникливі й заду-мливі карі очі романтика підкреслювали його душевну шляхетність і вразливість. Чорні вуса й кучерявий чуб відтінювали вроду. Мав щиру, палку та дещо сентиментальну вдачу, однак по-любляв і жарти, і гумор, і соковите дотепне слово.
Бог обдарував його приємним голосом. Як згадував композитор Михайло Глінка, Віктор гарно співав і грав на бандурі — був утіленням національного характеру українця, у якому по-єдналися внутрішня і зовнішня краса.
Вірші почав писати в середині 30-х pоків, але тільки деякі з них надруковані за життя пое-та.
Як вважають дослідники його творчості, поштовхом до початку літературної діяльності стало нещасливе кохання до Любові Білозерської. 
Її рідною сестрою була письменниця Ганна Барвінок, братом — видавець «Основи» В. Білозерський. Сама вона закінчила Інститут шляхетних дівчат і, як і всі панночки того часу, повернулася додому. За нею почав упадати її родич, дядько по матері,— Віктор Забіла. Він служив тоді в гусарському полку. Це був середнього зросту 25-річний стрункий юнак із карими очима та чорним густим кучерявим чубом. Забілі дуже сподобалася висока білява дівчина з ве-личною постаттю, вустами «сердечком» і блакитними очима. Молоді вподобали одне одного і заручилися за згодою батьків.
У цей час Білозерських почав відвідувати поміщик Боголюбцев, що, як казали, мав великі капітали. Йому впала в очі красуня Люба, і він став свататися до неї, намагаючись у першу чер-гу сподобатися не дівчині, а батькові. Йому це вдалося, і батько почав силувати дочку виходити заміж за товстосума.
Безталанного Забілу охопила розпука, його вже перестали приймати в Білозерських, тож він тільки й робив, що їздив довкола їхнього маєтку. Тоді-то він і почав писати вірші, два з яких «Не щебечи, соловейку!» і «Гуде вітер вельми в полі» поклав на музику М. Глінка, і згодом во-ни стали улюбленими українськими піснями.
Хоч мати й донька заспокоювали поета, що вони не підкоряться батьковому наказу, але переміг-таки батько. Коли ж Люба з матір’ю їхали закуповувати придане, їх перестрів у дорозі Забіла. Поету не дозволили пересісти в екіпаж до коханої, і він кинувся під коні. Коней, однак, вчасно зупинили і Забілу врятували.
Незабаром Любов Білозерська вийшла заміж за нелюба. Після того Віктор Забіла з горя почав пити й гуляти. Бенкети його починалися так: входило до зали кілька гарно вбраних циганчат, поет сідав і грав на бандурі, а циганчата танцювали довкола нього, співали й виробляли різні штуки. У такий спосіб В. Забіла прогайнував маєток й останні роки жив у родичів. Однак веселий і жартував зі своєї біди. Коли ж помер, усі, хто знав поета, щиро жалкували за ним, бо як людина він був добрий і товариський. Свою любов не міг забути до смерті, у той час як його колишня суджена примирилася з долею і прожила довге й спокійне життя.
Поет виявився однолюбом, він так і не одружився, писав вірші й музику до них. Жив мис-тецькими проблемами, не звертаючи уваги на господарство, яке поступово занепадало. Зі свої-ми селянами був у добрих взаєминах, як писав Т. Шевченко: «Тут не було раба і володаря, а бу-ли рівноправні люди».
В. Забіла дружив із Т. Шевченком, зустрічався з ним під час приїздів поета в Україну — у Качанівці, Мойсівці, Києві. Автор «Кобзаря» з повагою ставився до поета-романтика, мав у се-бе його рукописні поезії. 1842 року надіслав йому поему «Гайдамаки». Особисто вони позна-йомилися 1843-го в Качанівці, у маєтку поміщика Тарновського. Дружелюбний характер стосу-нків поетів передається в гумористичному посланні В. Забіли «За що ти лаєшся, Тарасе...» (1844). Узимку 1847-го Т. Шевченко деякий час жив на хуторі Кукуріківщина, намалював порт-рет Забіли. У повісті «Капитанша» Т. Шевченко із симпатією зобразив його під іменем Віктора Олександровича.
Після смерті Т. Шевченка Віктор Михайлович супроводжував прах друга, який везли з Петербурга, від Борзи до Канева, брав участь у похороні, а згодом разом із селянами доглядав Шевченкову могилу на Чернечій горі.
Дебютував поет 1841 року в альманасі «Ластівка» за сприяння Є. Гребінки, оприлюднив-ши три поезії: «Голуб», «Пісня» («Повз двір, де живе мил...»), «Повіяли вітри буйні». На почат-ку 40-х років невеличким накладом вийшла його збірка «Співи крізь сльози». Її було знайдено в одному примірнику (без титульної сторінки і вихідних даних, 1936 року літературознавцем Є. Кирилюком) у Центральній науковій бібліотеці імені В. Вернадського. За життя автора поба-чили світ ще два вірші — «До батька» («Нащо, тату, ти покинув...») і «Не щебечи, соловейку». Твори письменника користувалися великою популярністю, були добре відомі в народі, поши-рювались у рукописних збірниках, виконувались як народні пісні, наприклад, «Гуде вітер вель-ми в полі» та «Не щебечи, соловейку» покладені на музику М. Глінкою. До своїх віршів «Не плач, дівчино», «Голуб», «Човник» та ін. В. Забіла сам створив мелодії. Джерелом глибокого ліризму його поезії є народна пісня з її образним і мовним багатством. У багатьох віршах («Зо-всім світ перевернувся», «Маруся», «Сирота» та ін.) поет порушував тему соціальної нерівності. Йому належать гумористичні вірші, що є обробкою народних оповідань у бурлескному стилі («Остап і чорт», «Весілля»), твори побутової та історичної тематики, послання знайомим.
Знесилений душевними муками, В. Забіла останні роки свого життя прожив у містечку Борзна біля своєї сестри Надії. Помер митець у листопаді 1869 року.
На могилі нещасливого поета поставили великий дубовий хрест. За нею весь час нагляда-ла Люба, яка пішла з життя 1881 року. Згодом дубовий хрест підгнив, упав. І справдилися слова Забіли:
Ніхто в світі не взнає, де могила моя.
Проте слава про Віктора Миколайовича Забілу не згасає і в наш час, адже поет зробив по-мітний внесок у розвиток української поезії і його справедливо називають «передвісником Ше-вченка».
Після смерті поета рукописи та копії його творів були зібрані й видані І. Франком, який відзначив помітний внесок В. Забіли в розвиток української поезії і ставив його в ряд найтала-новитіших сучасників Т. Шевченка.
Відомим є вірш В. Забіли «Соловей», у якому поет, щоб передати почуття закоханого лі-ричного героя, використовує прийом поетичного паралелізму. Він говорить, як гарно співає соловей — аж серце завмирає у тих, хто його слухає. І це зрозуміло, адже той соловейко закоханий, має подругу, гніздечко. А ліричний герой — «бідний, безталанний», не має ні пари, ні хати, не може одружитися з тією, котру любить. Тому просить соловейка не щебетати, не ятрити душу. Спів солов’я увиразнює, підкреслює силу переживання ліричного героя, якому навіть здається, що до його настрою тепер більше підходить крик пугача — злого віщуна. Поет-романтик життєві явища пропускає крізь призму свого суб’єктивного сприйняття, а паралелізм та романтичну антитезу використовує як засіб композиції. Написаний твір у дусі народної пісні з усіма її жанровими ознаками, покладений на музику.
Твір пройнятий песимістичним настроєм. Звернення саме до образу соловейка є не випад-ковим, адже в українській традиції, зокрема в усній народній творчості, він постає «співцем» кохання, а його спів сприймається як гімн гармонійному буттю природи. На серці ж ліричного героя туга, розчарування від того, що не судилося бути в парі з коханою. Тому й просить він пташку:
Не щебечи, соловейку,
Під вікном близенько;
Не щебечи, малюсенький,
На зорі раненько.
Як затьохкаєш, як свиснеш,
Неначе заграєш;
Так і б’ється в грудях серце,
Душу роздираєш.
Можливо, образ солов’я в поезії має й інше смислове навантаження, бо ще з часів Давньої Греції цей пернатий вважався священним птахом поезії, як пізніше лебідь. А римляни часто зо-бражали солов’я як співця траурних пісень на надгробних монументах. Пізніше християнська церква запозичила цю символіку глибокого трауру, із солов’ями почали порівнювати душі пра-ведників, що прагнули неба.
У творі вжито такі художні засоби:
порівняння: «затьохкаєш, свиснеш, наче заграєш»;
метафори: «серце б’ється», «щебет... душу роздирає», «серденько замре», «лунь піде», «зійде сонце», «пісня душу роздирає», «дух завмирає», «пугач стогне»;
епітети: «темна ніч», «пісня чорна», «лиха година».
До народної пісні поезія подібна використанням зменшено-пестливих слів: «близенько», «малюсеньких», «раненько», «соловейку».
3) Біографія М. Петренка.
Михайло Михайлович Петренко — автор 19 поезій, надрукованих протягом 1841–1848 років, та п’єси «Панська любов», яка не збереглась.
Народився він 1817 року в місті Слов’янську і був старшим із трьох синів у родині Петре-нків. Михайло Михайлович — представник дворянського роду. Ці відомості підтверджує шев-ченкознавець П. Жур у книзі «Третья встреча», зазначаючи, що батько поета «М. Н. Петренко происходил из личных дворян. В г. Славянске за ним и другими наследниками числилось два дома и при них четыре души крестьян».
Довідка.
«Личный дворянин» — звання, що на відміну від природженого, успадкованого дво-рянства, давалось чиновникам 14–9-го класів (за Петровським табелем про ранги) без права спадкоємства. 

Таким чином Михайло Петренко вже не був дворянином.
Є свідчення, що батька поета знали як людину м’якої вдачі, рибалку і мисливця. Він лю-бив природу, але господарювати не вмів. Та й землі було мало. Одружився. Зростала сім’я. Ра-зом із нею зростала й матеріальна скрута. Михайлів батько був змушений орендувати землю в заможного купця Марченка, який у центрі міста мав дві великі крамниці. Марченко допомагав своєму орендатору продавати вирощений урожай із баштану, часто брав маленького сина із со-бою на роботу. Тут вони жили з весни до пізньої осені, ночуючи в курені, спостерігаючи за зір-ками та слухаючи спів птахів. Краса рідного краю — квітучі сади, глибоке ясне небо, українські пісні, що хвилюють душу — назавжди зачарували юне серце поета. Хлопець, за розповідями родичів, ріс тихою і лагідною дитиною. Любив самотність. Купець Марченко порадив батькам віддати хлопця до школи. Узимку, коли снігові замети відгороджували хутір від міста, Михайло жив у Марченків. 
Чудова природа була тим оточенням, у якому формувалась поетична натура хлопця. Піз-ніше він присвятив рідному місту цикл віршів.
Але зі Слов’янськом пов’язані не тільки радощі, а й особисте горе. Михайло закохався в доньку купця Марченка Галю. Проти волі батьки одружили дівчину з багатим і шляхетним на-реченим та вислали за кордон. Під впливом цього М. Петренко пише вірші про нерозділене ко-хання.
Освіту здобув у початковій школі, а 1836–1841 року навчався на юридичному факультеті Харківського університету.
Після закінчення навчання Михайло Михайлович працював у цивільному відомстві на-глядачем повітового училища в місті Лебедин (тепер Сумської області).
1841-го дебютував із віршами в альманасі «Сніп». 1844 року М. Петренко затверджений у чині губернського секретаря, з 1845-го почав виконувати обов’язки столоначальника, а з 1846-го — столоначальника карного суду. Йому було присвоєне звання колезького секретаря. 1847-го київський генерал-губернатор Д. Бібіков відправив цареві доповідну записку в справі Кири-ло-Мефодіївського товариства, у якій серед інших значилися імена Т. Шевченка і М. Петренка.
1848-го вийшла друком окрема збірка віршів поета — «Думи та співи».
Михайло Михайлович був одружений на дворянці Ганні Євграфівні Миргородовій. У них було п’ятеро дітей: Микола, Марія, Євграф, Людмила та Варвара.
Поет брав участь у Кримській війні, за що був нагороджений медаллю «На згадку про вій-ну 1853–1856 рр.».
Незабутньою подією в житті М. Петренка стала його зустріч у Лебедині з Т. Шевченком під час останнього приїзду Кобзаря в Україну в червні 1859 року. Вони спілкувалися як побра-тими по перу, у взаємній прихильності яких не можна сумніватись.
Помер М. Петренко 25 грудня 1862 року. Поховано його в Лебедині. Могилу, на жаль, не знайдено. Однак лебединські дослідники точно встановили місце, де проживав поет,— це вулиця Димитрова, 12. Будинок зберігся до сьогоднішнього дня.
М. Петренко збагатив українську поезію жанром вірша-роздуму, вірша-медитації. Він до-бре знав творчість сучасних йому українських та російських поетів, активно збирав усну народ-ну творчість. Петренко був ініціатором популярних тоді українських музично-пісенних вечорів у Харкові.
Найвідоміший його твір — поезія «Небо» («Дивлюсь я на небо...») — покладений на му-зику Людмилою Александровою, випускницею Варшавської консерваторії, дочкою харківсько-го поета й військового лікаря Володимира Александрова. Вірш набув широкої популярності як українська народна пісня літературного походження.
Тема недолі, скарги на життя, незадоволення земним буттям, бажання заховатися від си-рітського горя звучить у поезії. Переважають у ній мотиви втечі від реалій, пошуку щастя. Лі-ричний герой твору — одинокий сирота, який скаржиться на долю, він чужий, змалку нелюбий, наймит, хлопцюга приблудний. 
Літературні критики відносять цю поезію до такого різновиду, як вірш-медитація. Дійсно, у ній передано глибокі філософські роздуми про життя і смерть, долю й недолю, духовність.
Герой поезії усвідомлює себе частиною природи й прагне злитися з нею, поривається до неба, хоче втекти від земних буднів: «Я б землю покинув і в небо злітав! / Далеко за хмари, по-дальше од світу, / Шукать собі долі...» У творі використано такий прийом, як антитеза. Тугу за гармонією реального життя й ідеалу, їх несумісність автор передав через народнопоетичні об-рази-символи, характерні для романтизму: космічні (небо — символ недосяжності; сонце — вища космічна сила, осяяння, слава, велич; місяць — символ циклічного ритму часу, вічності, постійного оновлення; земні символи (земля — мати-годувальниця, багатство, щедрість, родю-чість, гріхопадіння; світ — приземленість, буденність), абстрактні символи (крила — символ мрії, творчості, натхнення), птахи (сокіл, орел — символ відваги, сміливості, гордості, чоловічої краси, далекоглядності, духовного злету).
Письменник Валентин Чемерис у своїх роздумах про творчість М. Петренка намагається пояснити причину появи цього твору, сповненого романтично-меланхолійним смутком, журливим настроєм нездійсненної мрії життя. Він пише: «…Михайло тяжко сприймав зло та несправедливість, на що споконвіку була щедрою матінка Земля. Тому в його творчості омріяні небеса — поселення богів — виступають антиподом "брудної” землі. Не знаходячи того, про що мріяв, на землі, поет звертав свої погляди на небеса. Критика зазначала, що небо — це вимріяний уявний світ поета, в який він «тікав» від злої долі і людей, від земного життя, що завдавало болю й печалі. Йому здавалося, що тільки там, у позахмар’ї, у незнаній голубизні та чистоті, і є те, чого бракувало на землі. Але поет не міг туди дістатися. Лише в мріях. У реальності ж... От якби крила... Однак Бог не дав людині крил. І самітник-поет, "…окутавшись серпанком романтики, намагається витати над землею, у хмарах, у створеному ним дещо ілюзорному світі...”».
У характерному для романтизму настрої поет розкриває збентеженість душі ліричного ге-роя. Поезія Петренка пройнята пронизливою тугою, гострим відчуттям самотності, розчаруван-ня і, разом з тим, палкою любов’ю до життя, пориванням до світлого, високого.
Риторичні фігури («Чому мені, Боже, ти крижів не дав?», «Хіба ж хто кохає нерідних ді-тей?»), повтори («Чужий я у долі, чужий у людей»), розлогі метафори підкреслюють прирече-ність на самотність.
4) «Руська трійця».
За час тривалого перебування в складі різних держав західні українці, або, як вони назива-ли себе протягом ХІХ ст., русини, фактично втратили власну національну еліту, і переважну більшість їх складало селянство. Єдиною суспільною верствою, спроможною відіграти роль ду-ховних лідерів народу в Східній Галичині та Закарпатті, було греко-католицьке духовенство.
У стінах Львівської греко-католицької семінарії зосередилося чимало патріотично налаш-тованої русинської молоді, яка бажала присвятити себе справі народу. Найбільшою популярніс-тю серед семінаристів користувався «руський соловей» Маркіян Шашкевич (1811–1843). Він походив із родини сільського греко-католицького священика. Навчаючись у Львівській семіна-рії, М. Шашкевич мав можливість, відвідуючи бібліотеку, ознайомитися з творами як «будите-лів» західних слов’ян, так і братів-українців із Наддніпрянщини. Читаючи «Енеїду» І. Котля-ревського та збірники народних пісень М. Цертелева та М. Максимовича, молодий семінарист зміг відчути неповторну красу української мови. Згодом він став писати літературні твори українською.
На другому році навчання Шашкевич заприятелював з Іваном Вагилевичем (1811–1866) та Яковом Головацьким (1814–1888). Зблизили їх любов до рідного краю, глибокий інтерес до життя простого люду й захоплення ідеєю національного відродження. Усі троє писали вірші, збирали фольклорні твори. Друзі всюди ходили разом, працювали в бібліотеках, відвідували університетські лекції, бували в церкві, вели між собою нескінченні бесіди рідною мовою. За це, шуткуючи, прозвали їх «руською трійцею».
Поступово навколо них об’єдналося близько 20 однодумців. Сталося це, ймовірно, 1832 року. Основну увагу трійчани приділяли творенню літературної мови на ґрунті русинської народної. Для цього вони намагалися звільнити її від усіх штучних додатків і зробити наближеною до народної мови.
Молоді люди ставили собі за мету шляхом поширення в народі освіти, видання художніх творів і доступних малоосвіченому люду науково-популярних праць досягти національного від¬родження Галичини, вибороти громадянські права, відновити єднання з Наддніпрянською Україною.
Гуртківці «Руської трійці» збирали усну народну творчість, укладали рукописні збірки, дещо друкували в польських збірках, вивчали історію України, готувалися працювати серед народу, нести йому знання засобами рідної мови.
Саме діяльність трійчан спричинила те, що народна мова русинів поступово набула рис літературної української мови і стала впроваджуватись у повсякденний вжиток.
5) Альманах «Русалка Дністрова».
«Русалка Дністрова» вийшла у світ наприкінці 1836-го, але видання її позначено 1837 роком, який і став усіма визнаною датою народження нової української літератури в Гали-чині. Авторами альманаху були гуртківці «Руської трійці». На звороті титульної сторінки збір-ки наведено слова видатного чеського вченого Я. Коллара: «Не тоді, коли очі сумні, а коли руки діяльні, розквітає надія». Тираж збірки становив лише одну тисячу примірників, але тільки двісті в той час дійшло до читачів, що їх трійчани встигли розпродати, подарувати друзям або залишити для себе. Решту уряд конфіскував, і книжка пролежала в підвалах поліції понад десять років. Лише після революції 1848 року продаж її було дозволено.
Це перша книжка українською мовою на західноукраїнських землях. Її поява викликала невдоволення у Відні та Львові. «Русалка Дністрова» стала важливою подією в розвитку україн¬ського національного руху в Східній Галичині. Книжка засвідчила відмінність галицьких русинів від поляків і росіян, їхню єдність із наддніпрянськими українцями. Водночас вона започаткувала нову українську національну літературу на західноукраїнських землях.
Альманах відкривався «Передслів’ям» (передмовою) М. Шашкевича, де автор доводив, що руська (українська) мова є не діалектом польської, а самобутньою мовою великого народу, закликав до єднання всіх частин розірваної нації, до праці на благо народу.
Багато уваги в альманасі відведено фольклорним творам, зібраним самими укладачами або взятими з різних збірок. Також були опубліковані оригінальні вірші (М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича), оповідання М. Шашкевича «Олена», у якому відображено бо-ротьбу народу проти поневолювачів та переклади зі слов’янських літератур.
«Русалку Дністрову» І. Франко назвав «явищем наскрізь революційним».
«Пиши, як чуєш, а читай, як видиш» — таким був принцип фонетичного правопису, яким надруковано «Русалку Дністровую».
6) М. Шашкевич — зачинатель нової української літератури на західних землях.
Маркіян Семенович Шашкевич (6 листопада 1811, Підлісся — 7 червня 1843, Новосілки) — український письменник, поет, зачинатель нової української літератури в Галичині, свяще-ник УГКЦ, культурно-громадський діяч, речник відродження західноукраїнських земель. Очо-лював «Руську трійцю», ініціатором видання альманаху «Русалка Дністрова» (1837). Виступав за рівноправність української мови з польською.
М. Шашкевич народився в селі Підліссі на Львівщині в сім’ї священика, побут якої був близьким до селянського. Ще в дитинстві вивчив багато народних пісень, казок та інших фольк¬лорних творів.
Початкову освіту хлопчик здобув у дяка, потім навчався в Золочівській німецькій школі, у Львівській та Бережанській гімназіях.
1829 року Маркіян вступив до Львівської духовної семінарії і водночас записався вільним слухачем на філософський відділ університету. Він одержав місце в семінарській бурсі, харчу-вання й одяг, що було дуже важливо для нього, бо його батько мав шестеро менших дітей, а пі-дліська парафія відзначалася великою вбогістю.
Порядки в семінарії були дуже суворі, зокрема слухачі могли виходити з її стін лише з до-зволу начальства і тільки на визначений час. Якось Маркіян загаявся і повернувся трохи пізніше від визначеної години. Ця незначна провина спричинила сувору кару: юнака звинуватили у вільнодумстві й у лютому 1830 року виключили із семінарії. Хлопець залишився без будь-яких засобів до існування, бо його батько, розгнівавшись на «неслухняного» сина, відмовився йому допомагати, а незабаром помер. Маркіяна прихистив рідний брат його матері, теж людина небагата.
Унаслідок тривалого клопотання перед консисторією Шашкевича 1834 року було понов-лено в семінарії. Серед семінаристів Маркіян виділявся своїм гострим розумом, талантами, освіченістю. Він був середнього зросту, тонкий і меткий, русявий, синьоокий, лице мав худор-ляве, ніс невеличкий — трохи скидався на дівчину. Мав рідкісний дар промовця і вмів заохоти-ти товаришів до праці. На обличчі М. Шашкевича відбивалася якась тужливість чи болісність. Цікаво, що фотографії чи портрета поета не збереглося. Адже відомий портрет поета — це тіль-ки приблизне відтворення зовнішності М. Шашкевича.
Коли він був на останньому курсі, Перемишльський єпископ запропонував йому після за-кінчення семінарії залишитися при консисторії, що давало можливість досягти високих духов-них чинів. Проте Маркіян Семенович волів стати простим священиком на селі, щоб вести про-світницьку роботу серед простого люду, шляхом освіти поліпшити його долю.
Закінчивши семінарію, 1838 року Шашкевич одружився з дочкою священика Крушин-ського Юлією і дістав парафію в селі Гумниськи, а згодом — Новосілки.
Шашкевич завжди займався самоосвітою. Крім відвідування лекцій на філософському фа-культеті, багато працював в університетській бібліотеці та приватній книгозбірні магната Оссо-лінського. Тут юнак читав праці з історії України, зокрема про Запорозьку Січ та боротьбу про-ти іноземних загарбників. Захопився державним подвигом Б. Хмельницького, готував до друку його біографію, хоч ім’я видатного українського гетьмана й полководця в Польщі було заборо-неним. Вивчав також історію і культуру інших слов’янських народів, багато уваги приділяв опануванню іноземних мов. Ці знання давали йому можливість перекладати твори польських, сербських, чеських авторів, а також із церковнослов’янських книг.
Саме в бібліотеці Оссолінського натрапив Шашкевич на перше видання «Енеїди» І. Кот-ляревського, незабаром ознайомився і з граматикою О. Павловського, «Ластівкою» Є. Гребінки, двома томами творів Г. Квітки-Основ’яненка, збірками українських народних пісень, виданих у Наддніпрянщині. Переконавшись, що в Східній Україні вже започатковано літературу народною мовою, Шашкевич замислив продовжити цю справу і в Галичині, але йому не вистачало знань про побут власного народу. Він почав записувати фольклорні твори, вивчав народний побут, розшукував старі рукописи, збирав усілякі пам’ятки української старожитності.
Вірші складав ще гімназистом, присвячував їх родинним та релігійним святам. Писані во-ни були «язичиєм», що в ті часи вважалося мовою руської (української) літератури.
Художній доробок М. Шашкевича складається з ліричних віршів, історичних поем, балад, байок, оповідання «Олена». Усі ці твори мають яскраво виражений романтичний характер.
За життя М. Шашкевича було надруковано близько десяти його художніх творів. Пізніше, уже після смерті письменника, коли хвиля боротьби за вільний розвиток української культури піднеслася значно вище, його літературна спадщина стала дуже популярною, а тому окремі твори часто з’являлися в альманахах, збірках, журналах та газетах.
Постійні нестатки, напружена праця, гострі сутички з начальством згубно позначилися на слабенькому здоров’ї М. Шашкевича. В останні місяці життя він осліп й оглух, дуже страждав від надсадного кашлю, болю в грудях та задухи. Помер Шашкевич у злиднях від туберкульозу 7 червня 1843-го на 32-му році життя. Похований він у селі Новосілках, а 1893-го — на 50-ті роковини з дня смерті — останки вірного сина України перенесено до Личаківського кладови-ща у Львові, на якому здавна ховають видатних людей.
7) «Веснівка» Маркіяна Шашкевича.
Довідка.
Веснівка — веснянка, весняна пісня.

М. Шашкевич створює поетичну картину: квітка (цвітка) просить матусю-весну, щоб та допомогла їй швидше розквітнути, привернути до себе увесь світ своєю красою. А ненька осте-рігає необережну квіточку, яка не розуміє, що ще можуть бути мороз, вітер, які знищать її красу. Однак звертання-благання квітки настільки полум’яне, що в читача не залишається сумніву — застороги весни не зупинять прагнення до сонця, до світла. Жодні вихор, мороз, буря не-спроможні зруйнувати прагнення й волю дрібного цвіту. Ліричною поезією «Веснівка» Маркіян Шашкевич утверджує ідеали романтизму — прагнення волі, відродження, пошук себе у світі, нездоланність сили надій на майбутнє.
Твір побудований у формі діалогу між «квіткою дрібною» та «весною раненькою».
За жанром це поетична мініатюра, у якій автор передає надії народу на своє відродження, оновлення, оспівує вічне прагнення до світла, краси, намагання сягнути висот. Символічною є назва твору, адже в усній народній творчості існує жанр веснянки — обрядової пісні, що нею закликають тепло, радість, надію.
2. Творче завдання.
На основі біографії Є. Гребінки дайте відповідь на питання: «Чи вдалося письменникові за своє недовге життя реалізувати себе в літературі?»
Шашкевича.
.
3. Виразне читання і прослуховування аудіозапису пісні Є. Гребінки «Українська мело-дія».
4. Словникова робота.
(Проводиться за питаннями учнів.)
5. Бесіда.
6. Міні-дискусія.
«Чи має право на існування шлюб без кохання?»
7. Виразне читання поезії В. Забіли «Соловей».
8. Бесіда.
9. Проблемне питання.
(Застосовується інтерактивний метод «Прес».)
— На вашу думку, герой поезії — сильна чи слабка особистість?
10. Виразне читання поезії М. Петренка «Дивлюсь я на небо», прослуховування аудіоза-пису пісні.
11. Бесіда.
— Що таке епіграф? Для чого письменники інколи добирають епіграфи до своїх творів?
— Яку роль виконує епіграф до поезії «Дивлюсь я на небо»?
— Що ви можете сказати про ліричного героя цього твору? Як він сам говорить про свою долю?
— Чому ліричний герой спрямовує увагу на небі? Про що це свідчить?
— Як автор ставиться до свого героя? На основі чого ви зробили такий висновок?
— Що вам відомо про символіку сокола чи орла?
— Чому, на думку ліричного героя, життя на небі краще, ніж на землі?
12. Робота над характеристикою головного героя.
На основі тексту вірша «Дивлюсь я на небо» складіть характеристику головного героя.
(Хлопець — нелюбий долі, наймит; «хлопцюга приблудний»; «чужий у долі, у людей»; «нерідне дитя»; «кохається лихом»; «гірко... свій вік коротає»; сирота.)
13. Завдання учням.
1) Утворіть асоціативний ряд.
Небо — це... 
(ласка, щаслива доля, ясний світ, радість).
2) Визначте віршовий розмір поезії.
(Амфібрахій.)
14. Виразне читання вірша М. Шашкевича «Веснівка».
(Бажано прочитати твір за ролями.)
15. Бесіда.
ІV. Систематизація й узагальнення вивченого
1. Завдання учням.
2. Інтерактивна вправа «Мозковий штурм».
У чому полягало значення діяльності всіх романтиків? 
V. Домашнє завдання, інструктаж щодо його виконання
1. Завдання для всього класу.
1) Вивчити теоретичний матеріал
2) Вивчити напам’ять один із віршів поетів-романтиків.
2. Індивідуальні завдання.
Підготувати короткі повідомлення-нагадування з теорії літератури (відомості про засоби виразного читання).
3. Творче завдання.
Скласти усний твір-роздум «Чому треба вчитися виразно читати?»
VІ. Підсумок уроку
Інтерактивна вправа «Мікрофон».
— Я люблю (не люблю) поезію, тому що...
— Я вважаю, що складати вірші — це...
— На мою думку, поет-романтик — людина...

Категорія: Українська література 9 клас | Додав: uthitel (15.01.2014)
Переглядів: 3704 | Рейтинг: 4.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: