Урок № 32 Література українського романтизму. Поети-романтики П. Гулак-Артемовський, М. Костомаров - Українська література 9 клас - Середня школа - Каталог статей - Учительська світлиця
Головна » Статті » Середня школа » Українська література 9 клас

Урок № 32 Література українського романтизму. Поети-романтики П. Гулак-Артемовський, М. Костомаров

Урок № 32

Література українського романтизму. Поети-романтики
П. Гулак-Артемовський, М. Костомаров

Мета: ознайомити учнів з ідейно-художніми особливостями українського романтизму; удосконалювати вміння визначати головні мотиви поезій, художні особливості, коментувати їх

Очікувані результати: учні знають ідейно-художні особливості українського романтизму; вміють визначати головні мотиви поезій, коментувати їх у зв’язку з художніми особливостями і народнопісенною лірикою.

Теорія літератури: романтизм, елегія, романс.

Обладнання: підручник, портрети письменників-романтиків, книжкова виставка їхніх збірок, словник літературознавчих термінів, ілюстративний матеріал (українські пейзажі — фотоматеріали, репродукції картин, відео)

Тип уроку: комбінований.

§ I.   Мотивація навчальної діяльності школярів. Оголошення теми й мети уроку

Вступне слово вчителя.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Україні склалася така соціальна, економічна, культурна ситуація, що викликала незадоволення й протест як широких народних мас, так і творчої частини суспільства, передових кіл дворянства. Народ почав усвідомлювати несумісність високих ідеалів людства, проголошених просвітителями, з реальною дійсністю. Несумісними були кріпосницька дійсність та овіяне легендами про козацьку волю історичне минуле України. Це стало підґрунтям для виникнення в мистецтві нового напряму — романтизму. Про нього й піде мова сьогодні на уроці.

§ ІІ.  Актуалізація опорних знань учнів

Бесіда.

— Що таке літературний напрям?

— Згадайте літературні напрями ХІХ ст., з якими ми вже ознайомилися. Охарактеризуйте кількома словами кожен із них.

§ ІІІ.  Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу

1.   Розповідь учителя.

1)   Романтизм як літературний напрям.

Романтизм (фр. romantisme) — літературний напрям, що виник наприкінці XVIII ст. в Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст. Саме французьке слово «романтизм» походить від іспанського «романс», що означало ліричний жанр, який виник в іспанській літературі ще за середньовіччя. Згодом «романс» починає означати епічний жанр роману. У XVII столітті поширюється визначення «романтичний», яке характеризувало твори й сюжети, написані романськими (а не класичними) мовами. В Англії XVIII ст. епітет «романтичний» позначав літературу середньовіччя та Ренесансу, а згодом — фантастичне, дивовижне, таємниче як необхідні елементи поезії кінця XVIII ст.

Незважаючи на виняткову складність та суперечливість, романтизм у цілому має низку визначальних рис та ознак. Йому притаманні так звана світова скорбота, романтичні «два світи», підкреслений інтерес до внутрішнього світу людини, гротескно-сатиричне зображення дійсності та проникливе відтворення природи.

Романтична «світова скорбота» була одним із виражень глибокого розчарування в результатах французької революції і пов’язаного з нею Просвітництва. Відомо, що переважна більшість ідеологів Просвітництва щиро вірила в те, що зовсім скоро запанує царство розуму та загального добробуту. Майбутнє буржуазне суспільство вимальовувалося їм у найрадужних барвах. Результати ж французької революції, що на неї покладалися такі величезні сподівання, цілковито перекреслили ілюзії просвітителів. Проповідуване ідеологами Просвітництва царство розуму, загального добробуту й миру обернулося на практиці нескінченними загарбницькими війнами, царством бездушності та егоїзму.

Саме тому розчарування романтиків набуло особливої гостроти, почало переростати в настрої цілковитої безнадії та глибокого відчаю — у «світову скорботу». Відчуття «світової скорботи», у свою чергу, вело до переконаності в цілковитому розладі мрії та реальності.

Романтики прославляють самоцінність окремої людської особистості, її внутрішню свободу. Відштовхуючись від творчості Шекспіра, романтики розкривають дивовижну складність та суперечливість людської душі, її відвічну невичерпність. Заглибленість у внутрішній світ особистості, пильний інтерес до могутніх пристрастей та яскравих почуттів, до всього надзвичайного, тяжіння до інтуїтивного та неусвідомленого — характерні риси романтичного методу в усіх мистецтвах.

Якщо теоретики класицизму виходили з прагнення наслідувати природу, то романтики намагалися перетворити її. Вони створюють свій, особливий світ, на їхню думку, величніший і прекрасніший, ніж світ реальний. У цьому й полягає суть учення романтиків про два світи. З уявленням про два світи пов’язаний полум’яний захист представниками цього напряму цілковитої творчої свободи митця від будь-яких регламентацій і норм.

Заслуги романтиків у розвитку світового мистецтва важко переоцінити. Вони розширили й оновили старі художні форми, розробили жанри історичного роману, фантастичної повісті, ліро-епічної поеми, нові форми драми, досягли небувалої майстерності в жанрі балади, ліричної пісні, романсової лірики.

Отже, відкидаючи сучасну романтизму дійсність як вміщення всіх вад, він втікає від неї, здійснюючи подорожі в часі та просторі. Втеча за просторові межі суспільства виступала в трьох основних формах, а саме:

1.   Відхід у природу, яка була або камертоном бурхливих душевних переживань, або втіленням ідеалу свободи та чистоти (звідси зацікавленість селом, критика міста, інтерес до духовності народу, вираженої у фольклорі).

2.   Романтизм «заглядає» в інші регіони, екзотичні країни (звернення до східної теми).

3.   У випадку відсутності реальної територіальної адреси втечі романтизм конструюється в уяві (фантастичний світ).

Другий напрямок втечі — відхід від дійсності в інший час. Не знаходячи опори в теперішньому, романтизм розриває природний зв’язок часів:

— ідеалізує минуле, особливо середньовіччя, патріархальний образ життя, ремісничий устрій, лицарський кодекс честі;

— конструює майбутнє, вільно маніпулюючи часовим потоком.

Третій напрямок втечі романтика — відхід у власний внутрішній світ, в усі куточки свого «Я». У житті серця романтики вбачають протилежність безсердечності зовнішнього світу (казки).

2)   Ідейно-художні особливості українського романтизму.

Український романтизм охоплює період 20–60-х років XIX ст. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов’язане з публікацією 1827–1828 років творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою «Малоросійських пісень» М. Максимовича 1827-го, а також створенням літературного гуртка І. Срезневського в Харківському університеті наприкінці 20-х років. Українські романтики мали декілька своїх осередків: у Харкові діяли Лев Боровиковський, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров; у Львові — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький (члени «Руської трійці»), Микола Устиянович; у Києві — члени Кирило-Мефодіївського братства, Микола Костомаров (що переїздить із Харкова), Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак. Як і західноєвропейські романтики, українські митці захоплені національною історією та народною творчістю. Вони видають збірки народних пісень (Μ. Максимович, І. Срезневський, П. Лукашевич), літописи («Історія Русів»), праці з історії України (М. Костомаров). Студії минулого, як зауважує Д. Чижевський, були «складовою частиною національного руху. З іншого боку, народна дійсність явилася романтикам надзвичайно повною, високоцінною та багатою. Не лише збирання етнографічного матеріалу, але й використання його в різних сферах культури — передусім у літературі — стало також завданням національним. Народ та історія — основні теми україн­ської романтики — разом з тим — основні проблеми національного руху».

Романтики виходять за межі поширених в українській літературі бурлесків і травестій, вони по-справжньому першими починають вести мову в серйозному та поважному дусі. Один із піонерів українського романтизму П. Гулак-Артемовський писав, що вирішив у своїх баладах «спробувати, чи не можна малоросійською мовою передати почуття ніжні, благородні, піднесені, не примушувати читача чи слухача сміятись, як від "Енеїди” Котляревського і від інших, з тією ж метою писаних віршів». Романтики утвердили в українській літературі нові жанри: баладу, історичну й ліро-епічну поеми, думу й медитацію, трагедію й драму, громадянську й інтимну лірику. Вони розширили проблематику літератури, дали поштовх розвитку художньої фантазії та умовних засобів, виступили на захист творчої особистості й усього народу. Український романтизм висунув геніального Тараса Шевченка. Заслуга романтизму — у відкритті народної поезії України, її минулого. Український романтизм відіграв величезну роль у дослідженні національної історії. Здобуток цього літературного напряму є також формальним. Зокрема, удосконалюються віршові форми, особливо — у поезії Т. Шевченка. Але найважливішою рисою та заслугою української романтики є, на думку Д. Чижевського, те, що «вона свідомо поставила собі завдання утворити "повну літературу”, яка могла б задовольнити духовні потреби всіх кіл та шарів українського суспільства».

Отже, романтизм в Україні мав такі особливості:

— незадоволення реальним життям, зосередження уваги на розкритті внутрішнього світу людини;

— поєднання просвітительських і романтичних ідейно-естетичних засад;

— ідеалізація патріархальних відносин;

— посилення уваги до проблеми літературної мови, національно-історичної тематики;

— особливо тісний зв’язок із фольклором (сюжет, герої, художні засоби, стилістичні фігури);

— наявність символів, антитез, персоніфікацій, метафор для вираження тужливих настроїв;

— ліричний герой перебуває в гармонії з природою, у центрі — незвичайні, часто фантастичні обставини;

— романтичний герой пов’язує свою долю з долею народу, з боротьбою за національну незалежність;

— це люди сильної волі, мужні, духовно багаті (часто самотня, але сильна особистість, яка протистоїть жорстокому світу).

3)   Біографія П. Гулака-Артемовського.

Петро Петрович Гулак-Артемовський (справжнє прізвище — Артемовський) — україн­ський письменник, учений, перекладач, поет.

Народився майбутній класик української літератури 27 січня 1790 року в містечку Городищі Київської губернії (нині Черкаська область) в сім’ї священика.

З одинадцяти років хлопець учився в бурсі, а згодом — у Київській академії, у якій пробув до 1813-го. Згадуючи про те навчання, письменник розповідав, яких злигоднів зазнавав: у вільний від уроків час бігав по базару і збирав рештки від чумацьких обідів, просив Христа ради, щоб його підвезли додому.

Академію залишив, не закінчивши навчання. Сучасники свідчили, нібито через смерть коханої дівчини. Але в документах сказано, що Петра Артемовського звільнено від духовного звання у світське, щоб він міг вибрати рід занять. Подібні «звільнення» практикувалися тоді за браком вакантних попівських місць у парафіях. Не закінчивши академію, 1813 року почав викладати в приватних пансіонах Бердичева, учителював у будинках багатих польських поміщиків.

1817-го переїхав до Харкова і вступив до університету вільним слухачем словесного факультету і тоді ж, завдяки заступництву попечителя Харківського навчального округу графа Потоцького, затверджений Радою університету лектором польської мови.

З 1820 року йому було також доручено викладання російської історії, географії та статистики.

1821-го П. Гулак-Артемовський здав кандидатський і магістерський іспит, захистив дисер­тацію на тему «О пользе истории вообще и преимущественно отечественной и о способе преподавания последней» та здобув ступінь магістра. Через два роки був обраний ад’юнктом російської історії та статистики, 1825-го екстраординарним; 1828-го ординарним професором.

1831 і 1833 року — секретар етико-політичного відділення, член училищного комітету при Харківському університеті. З 1841-го до виходу у відставку 1849-го — ректор Харківського університету.

1855 року Гулак-Артемовський обраний почесним членом Харківського університету. Крім того, він з 1818-го викладав французьку мову в Харківському інституті шляхетних дівчат, а з 1827-го керував навчальною частиною Полтавського інституту шляхетних дівчат. Він належав до числа засновників «Українського журналу». Був членом Московського товариства аматорів російської словесності, Королівського товариства друзів науки у Варшаві.

Початок літературної діяльності П. Гулака-Артемовського відноситься ще до періоду навчання поета в Київській академії. Ранні твори він писав російською мовою, зробив кілька вільних перекладів із французької. У Харкові вперше звернувся до української мови, оскільки це місто на той час було одним із найбільших культурних осередків України.

До творчого доробку П. Гулака-Артемовського належать байки (байка-казка, байка-приказка), притчі, вірші, послання, балади. Він також увів в українську літературу жанр романтичної балади. Його кращі твори українською мовою написані в дусі естетики просвітницького реалізму. З 1817 року почав друкуватися в журналі «Український вісник», де були опубліковані його переклади класиків світової літератури: Жан-Жака Руссо, Джона Мільтона, Адама Міцкевича, Йоганна Вольфганга Ґете, Ґорація та ін.

На літературно-суспільний розвиток П. Гулака-Артемовського значно вплинуло польське письменство, до якого він виявив глибокі симпатії ще з часів навчання в Київській академії. У Харкові письменник уже 1818-го стає лектором заснованої з його ініціативи «кафедри польської мови».

Найзначнішим у байкарському доробку українського поета по праву вважається «казка» «Пан та Собака», яка одразу ж після опублікування в «Украинском вестнике» (1818) набула великої популярності не тільки в Україні, а й у Росії. Використавши в «казці» фабульну канву однойменної чотирирядкової байки І. Красіцького П. Гулак-Артемовський значно поширив її, збагатив колоритними побутовими замальовками, життєвими реаліями, комічно-драматичними колізіями, емоційним розмовним діалогом, увів моральну сентенцію тощо, а головне — переніс дію в українське середовище, тобто створив цілком самостійний твір нового, злободенного ідейно-тематичного спрямування.

Головними передумовами написання «Пана та Собаки» були насамперед активізація передової суспільної думки, піднесення народної самосвідомості, обіцянки Олександра І щодо можливого скасування кріпацтва. Тому не випадково в байці «Пан та Собака» з просвітитель­ських позицій порушується одна з кардинальних проблем соціального й політичного життя епохи — проблема кріпосного права. Перед читачами постає розгорнута в бурлескно-гумористичних тонах інвектива проти паразитизму, самодурства й розбещеності панства, сувора правда про рабське існування простих трударів. Увівши в байку гострий соціальний конфлікт, автор зображує характери її головних персонажів — і пана і Рябка — як представників двох протилежних суспільних «сфер» у реалістично-побутовій конкретності й виразності. Байка-«казка» «Пан та Собака» завдяки злободенності тематики, яскравому народному колориту, реалістично-сатиричним тенденціям у зображенні кріпосницької дійсності сприяла посиленню антикріпосницьких громадських настроїв.

Інвектива (латин. invectiva (oratio), від invehor — кидаюсь, нападаю) — гострий виступ проти кого-, чого-небудь; гостре обвинувачення.

Важливу роль відіграла «казка» П. Гулака-Артемовського і в розвитку байкового жанру в Україні. Це була, по суті, перша літературна (віршова) байка, написана зі свідомою орієнтацією автора на фольклорні, демократичні джерела, традиції народної сміхової культури, на живу роз­мовну мову.

Цього часу у вітчизняній естетичній думці все голосніше лунала критика класицистичного раціоналізму, все помітніше завойовували місце нові літературні напрями — просвітительський реалізм і романтизм.

Тяжіння П. Гулака-Артемовського до нових, романтичних віянь обумовлювалось його глибокими симпатіями до польських романтиків, насамперед А. Міцкевича, автора знаменитих «Балад і романсів» (1822).

1827 року український поет виступає на сторінках «Вестника Европы» з «малоросійською баладою» «Рибалка». Це переспів однойменної балади Ґете (ще раніше її переклав російською мовою В. Жуковський). Надсилаючи свою баладу до редактора «Вестника Европы», автор наголошував на «некоторых особливых побуждениях, заставивших его передать на родном языке» твір німецького поета. «По влечению любопытства,— зазначав М. Каченовський,— захотел он попробовать, нельзя ли на малороссийском языке передать чувства нежные, благородные, возвышенные, не заставляя читателя или слушателя смеяться, как от "Энеиды” Котляревского и от других, с тою целию писанных стихотворений. Указывая далее на некоторые народные песни малороссийские, на песни самые нежные, самые трогательные, он, с благородною неуверенностью в успехе, выдает балладу свою единственно как простой опыт».

Фабула балади Ґете (мрійливий юнак, зачарований русалкою, кидається у звабливе під­водне царство) сягає у світову, зокрема й українську народну міфологію. У своєму переспіві Гулак-Артемовський цього разу повністю зберігає тематичну й сюжетно-композиційну основу оригіналу, але опрацьовує його в дусі національної традиції.

Твір має виразні національні ознаки, наближений до фольклорного твору високою емоційністю (багато окличних речень, звертань, вигуків), вживанням зменшено-пестливих слів, використанням казково-легендарного сюжету про зваблення молодих рибалок міфічними річковими істотами — русалками. Романтично налаштований юнак, який прагнув кохання, піддався чарам Дівчиноньки і пропав на дні ріки. Теплою задушевністю і ще глибшим ліризмом пройнятий опис незвіданого підводного світу (Сонечко і місяць червоненький хлюпощуться... в воді на дні і із води виходять веселенькі!); образи рибалки та водяної красуні подані в емоційно-мелодійному дусі. Поет вплітає в художній контекст твору елементи казкового епосу. Це увиразнює національний колорит балади, її сентиментально-романтичну тональність.

«Рибалка» — одна з перших спроб романтичної поезії в українському письменстві початку XIX ст., зокрема літературної балади, для якої характерне вдале поєднання чотиристопного ямба з п’яти- і шестистопним.

З початку 30-х років Гулак-Артемовський поступово відходить від активної літературної діяльності, пише тільки принагідно, здебільшого у зв’язку з пам’ятними подіями в його службовому та родинному житті.

1855 року Гулака-Артемовського обрано почесним членом Харківського університету, а ще раніше — членом «Московського товариства аматорів російської словесності», «Москов­ського товариства історії і древностей російських», «Королівського товариства друзів науки» у Варшаві, членом Копенгагенського товариства північних антикварів та ін.

Помер письменник 13 жовтня 1865 року в Харкові.

В історії української літератури значення Гулака-Артемовського визначається його положенням наступного за І. Котляревським поета, який, використовуючи творчі методи останнього (бурлеск, травестія), спробував ввести в українську літературу низку нових жанрів, і в першу чергу баладу.

4)   М. Костомаров. Життя та творчість.

Микола Іванович Костомаров (літературний псевдонім Ієремія Галка) — письменник (поет, прозаїк, драматург), публіцист, історик, фольклорист, професор Київського та Петербурзького університетів.

Він народився 16 (4) травня 1817 року в селі Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії на Подонні до взяття шлюбу місцевого поміщика Івана Петровича Костомарова з кріпачкою і, згідно із законами Російської імперії, став кріпаком свого власного батька. Відставний військовий Іван Костомаров уже в похилому віці вибрав собі в дружину українську дівчину Тетяну Петрівну Мельникову та відправив її до Москви для навчання в приватному пансіоні — з наміром потім із нею одружитися. Обвінчалися батьки М. Костомарова у вересні 1817 року, вже після народження сина.

Раптова смерть батька (1828) поставила його родину в скрутне юридичне становище. Народжений поза шлюбом, М. Костомаров як кріпак батька в спадок переходив тепер його найближчим родичам — Ровнєвим, які знущалися з Миколи.

Коли Ровнєви запропонували Тетяні Петрівні за 14 тисяч десятин родючої землі (вдовина частка) дати волю синові, вона погодилася без зволікань.

Залишившись із дуже скромними статками, мати перевела Миколу з Московського пансіону (де він, щойно почав учитися, за блискучі здібності отримав прізвисько enfant miraculeux (фр. — чудесна дитина) до пансіону у Воронежі. Навчання в ньому коштувало дешевше, але рівень викладання був дуже низький, і хлопчик ледь висиджував нудні уроки, які практично йому нічого не давали. За «витівки» він був відрахований із цього пансіону й перейшов до Воронезької гімназії. 1833 року Микола став студентом історико-філологічного факультету Харківського університету. Тут він вивчав стародавні й нові мови, цікавився античною історією, німецькою філософією і новою французькою літературою, учився грати на фортепіано, пробував писати вірші. Зближення з гуртком українських романтиків Харківського університету незабаром визначило його захоплення переважно фольклором і козацьким минулим України.

Костомаров в університетські роки дуже багато читав. Перевантаження не забарилися позначитися на його здоров’ї: ще за часів студентства значно погіршився зір.

У січні 1837-го М. Костомаров склав іспити з усіх предметів, і 8 грудня того ж року був затверджений у статусі кандидата.

Закінчивши університет, Костомаров пішов на військову службу, був юнкером у Кінбурзькому драгунському полку в Острогозьку. Але військовим він виявився ніяким. По-перше, нести службу заважав поганий зір. По-друге, Костомарову швидко набридли «військові навчання і тодішні військові товариші». Тоді йому запропонували розібрати багатий архів повітового суду, у якому зберігалося діловодство колишнього козачого полку з часу заснування міста. На основі цих документів Костомаров створив історію полку, але ця робота не збереглася. Проте відіграла велику роль у формуванні його інтересів як ученого, примусила серйозно замислитися над тим, щоб в аспекті історії подібних полків простежити минуле всієї слобідської України.

1844-го Микола Іванович захистив магістерську дисертацію на тему «Про історичне значення української народної поезії». Для нього минуле України — не екзотичний матеріал для балад, легенд, а «живі літописи», з яких він черпав дух епохи, історичні закономірності розвитку.

Як поет М. Костомаров заявив про себе в ранній період творчості. Дві збірки віршів («Украинские баллады Иеремии Галки», 1839; «Ветка. Малорусские стихотворения Иеремии Галки», 1840) виразно представляють Костомарова-романтика. У зв’язку з його арештом за участь у Кирило-Мефодіївському братстві 1847 року збірки було заборонено й вилучено з продажу.

Одним із найвідоміших є його вірш «Соловейко», пройнятий елегійними настроями.

Головний композиційний прийом твору — художній паралелізм: спів соловейка в саду й на могилі та творчість народного поета, який «віршами люб’язними / Кохання й радість розділя / З серцями приязними».

Як відомо, центром елегійного жанру є екзистенціальні проблеми людини.

Довідка.

Елегія (від грец. elegeia — журлива пісня) — ліричний твір медитативного характеру, журливої тональності, поетична сюжетна основа якого — емоційна реакція на певні події, ситуацію, психічні імпульси (почуте, згадане, пережите) чи конкретний душевний стан ліричного «Я», що охоплене меланхолією, смутком, навіть стражданням.

 

Поезія М. Костомарова «Соловейко» змальовує неперевершеного співця — птаха, спів якого то веселий, то сумний, але співає він на цвинтарі, тому мало хто поцінує ту пісню, лише дівчина, яка прийшла й сумує на могилі. У поезії наявний і внутрішній сюжет: передано думки, переживання, прагнення до ідеалу героя-співця, який асоціюється з образом соловейка. Основні мотиви поезії — самотність, творчість, нерозділене кохання.

Головною є тема поета, яка осмислюється митцем у суто романтичному плані. Спів солов’я, котрий «біди оплакує людськії», не чують байдужі люди; він призначений тільки для обраних. Призначення народного співця благородне: «біди оплакує людськії», за що «ніхто йому / З душі не кине квітку!», тільки «одно серденько пісня та / Співцева розрушила» — серце самотньої дівчини, яка сиділа на одинокій могилі й слухала спів солов’я.

Нечисленні пестливі слова (соловейко, любенько, серденько) відіграють визначену їм роль у створенні позитивної емоційної тональності елегії. Риторичними питаннями посилюється незрівнянний солов’їний спів: «Хто гласи їх розлічить? Хто зорі перелічить?»

У вірші знаходимо розмаїття дієслівних синонімів, що характеризують спів солов’я і створюють привабливий, улюблений образ птаха, який у народній поезії символізує співучу душу українця, красу й любов, радість і молодість, неповторну майстерність співака: засвистить, співає, затьохка, застогнав, терликнув, залився. У вірші наявні й інші народнопоетичні образи-символи, які допомагають розкрити зміст поезії, поглибити її емоційне звучання: весна — символ молодості, початку життя, розквіту; зірки, зорі — дівчина-красуня, кохання, добра душа, нове щасливе життя, вічність, очі Бога. Цікаво, що в одній строфі поет доречно використав головні рослинні символи українців:

Той на тополі, ті в кущах,
Ті в вербах, ті в калині...
Один біля могили сам
Співає на ялині.

Як зазначено в «Словнику символів», у народній поезії ці дерева та кущі мають такі символічні значення: тополя — символ дерева життя, добра і зла, сумної дівчини, матері, краси, стрункості, весни; верба — символ прадерева, пробудження природи, весни, засмученої жінки, батьківщини; калина — символ дівочої чистоти й краси, вічної любові, кохання, вірності, гармонії життя і природи, материнства, нескореності та стійкості; ялина — символ зажури, смутку, смерті.

Отже, поезія «Соловейко» — класичний зразок української романтичної лірики з усіма характерними для неї ознаками.

М. Костомаров дивував усіх чудовим знанням квітів і трав. Під час мандрівок Україною збирав не тільки фольклор, а й гербарії. Він дуже любив польові квіти, оспівував їх у своїх поезіях («Квіточка», «Рожа», «Кульбаба», «Явір, тополя і береза»).

1845–1846 року разом з М. Гулаком і В. Білозерським митець заснував Кирило-Мефодіївське братство, беручи активну участь у складанні програмних документів — «Книг буття українського народу», «Статуту Слов’янського товариства Св. Кирила і Мефодія».

Весною 1847 року М. Костомарова заарештовано. Після річного ув’язнення в казематі «Третього відділу», а потім у Петропавловській фортеці його вислано до Саратова. Тут він служив у Статистичному комітеті (1848–1857); 1848–1850-го був перекладачем при губернському управлінні, редактором неофіційної частини «Саратовских губернских ведомостей». 1856 року Костомарова амністовано.

З 1858-го жив у Петербурзі, у період 1859–1862 років — професор кафедри російської історії Петербурзького університету. Влаштовував літературні «вівторки», куди сходилися земляки-українці (П. Куліш, О. Стороженко, В Горленко та ін.). Брав діяльну участь у створенні журналу «Основа», у виробленні його національно-культурної програми. На початку 1862 року залишає працю в університеті й поринає в наукову роботу.

В історію української літератури М. Костомаров увійшов як письменник-романтик (віршові збірки «Украинские баллады» (1839), «Вітка» (1840), історичні п’єси).

Поезія митця характеризується широкою проблематикою та розмаїттям жанрових форм: вірші-балади, в основу яких покладено народні вірування, легенди та історичні перекази («Посланець», «Мана», «Брат з сестрою», «Ластівка», «Явор, тополя й береза» та ін.); ремінісценції на історичні теми (вірші «Згадка», «Могила» та ін.), вірші-пісні романсового характеру, стилізації народної ліричної пісні («Стежки», «Поцілунок», «Рожа», «Горлиця», «Голубка», «Нічна розмова», «Вулиця», «Зозуля»), особистісно-психологічна лірика з її наріканням на життя, тугою за недосяжним щастям, молодістю («Туга», «Дівчина», «Сон», «Ой ішов козак...», «Зірка», «Зорі» та ін.).

Костомаров поетизує козацьку славу України («Давнина», «Діти слави, діти слави!», «На добраніч»). Твори історичної тематики нерідко у формі алюзій спроектовані на проблеми сучасності («Юпитер светлый плывет по зеленым водам киммерийским», «Співець Митуса» та ін.).

М. Костомаров — автор історичних трагедій «Сава Чалий» (1838) і «Переяславська ніч» (1841). У мистецькій палітрі письменника — романтичні драми «Кремуций Корд» (1849), «Эллины Тавриды» (1883), «Украинские сцены из 1649 года» (незакінчений твір).

Костомаров відомий як прозаїк, що написав повість «Сорок лет» (1840), «Казка про дівку-семилітку» (1840; опубл. 1860), літературні казки «Торба» й «Лови» (обидві — 1843), повість із часів повстання С. Разіна «Сын» (1865), історична хроніка з часів Івана Грозного «Кудеяр» (1875), повісті «Холуй» (1878), «Черниговка» (1881) — про українське життя XVII–XVIII ст. Після смерті Костомарова 1886 року в Петербурзі вийшла збірка його прозових творів «Рассказы И. Богучарова (Николая Костомарова)».

М. Костомаров переклав частину «Краледворського рукопису», окремі твори Дж. Байрона, В. Шекспіра (пісня Дездемони з трагедії «Отелло»), із чеської («Ягода», «Рожа») і польської («Панич і дівчина») народної поезії.

1872 року від напруженої роботи в М. Костомарова почали сильно боліти очі. Він говорив, що пропадає від бездіяльності. Саме тоді в нього зародилася думка надиктувати «Руську історію» для популярного читання.

Фатально вплинули на здоров’я письменника дві події. Восени 1881-го його збив ломовий візник. Наслідки травми відчувалися дуже довго. А 25 січня 1882-го зануреного в роздуми митця знову збив екіпаж.

6 квітня 1885 року, у день пам’яті Кирила і Мефодія, здоров’я вченого різко погіршилося. Вранці 7 квітня він помер у своїй квартирі на Васильєвському острові в Петербурзі.

Похований 11 квітня 1885 року на Волковому цвинтарі Петербурга.

Мало не до смерті М. Костомаров зберіг феноменальну пам’ять. Він цитував напам’ять окремі місця з літописів, цілі акти й документи. Декламував великі уривки Шевченкових творів, вірші інших улюблених поетів — Байрона, Шиллера, Ґете, Міцкевича. Найбільше йому подобались українські думи: поет-учений пам’ятав не тільки тексти всіх дум, а й усі відомі їхні варіанти.

2.   Завдання учням.

Складіть по три питання до біографії письменника, викладеної в підручнику; запишіть їх у зошити.

3.   Робота в парах.

Взаємоперевірка з використанням самостійно складених питань.

4.   Виразне читання балади П. Гулака-Артемовського «Рибалка».

5.   Словникова робота.

(Проводиться за питаннями учнів.)

6.   Бесіда.

7.   Творче завдання.

Складіть усний міні-твір. «Яким ви уявляєте життя Рибалки у воді з Дівчинонькою?»

8.   Проблемне завдання.

Визначте ознаки романтизму й балади у творі.

Ознаки романтизму

Ознаки балади

Інтерес до фантастики, міфології (образ русалки);

перенесення в літературу фольклорного жанру балади, тісний зв’язок із фольклором (мелодійність, емоційна наснаженість);

використання зменшено-пестливих слів, як у народних піснях (зіроньки, коханнячко...);

національний колорит у зображенні рибалки і русалки (Русалка «косу зчісує і брівками моргає»)

Розповідь про фантастичні незвичайні явища (зустріч рибалки з русалкою);

невелика кількість дійових осіб (дві);

наявність сюжету, в основі якого — незвичайна подія;

змальована картина стосується життя лише окремої людини — рибалки;

висока емоційність;

нетривалий час події;

стислість, малий обсяг;

віршова форма

 

9.   Виразне читання поезії М. Костомарова «Соловейко».

10. Творче завдання.

На основі змісту вірша складіть психологічний портрет поета.

11. Самостійна робота.

Складіть «паспорт» поезії «Соловейко».

(Жанр твору: поезія, елегія.

Настрій: елегійний, сумний.

Тема поезії: зображення соловейка — талановитого майстра своєї справи, неперевершеного співця, володаря душ усіх закоханих.

Ідея поезії: уславлення таланту як найвищого прояву особистості.

Вид лірики: інтимна.)

12. Завдання учням.

Визначте художні засоби, поясніть їхню роль. Знайдіть синонімічні ряди у творі.

13. Міні-диспут.

«За якими критеріями оцінюють справжній талант?»

§ ІV.  Систематизація й узагальнення вивченого

Творче завдання.

За змістом вивчених балад складіть сенкан.

(Наприклад:

Русалка.

Ніжна, морська.

Чарує, зваблює, кликає

У морську глибінь за собою пірнути.

Безвість.)

§ V.  Домашнє завдання, інструктаж щодо його виконання

1.   Завдання для всього класу

1)   Вивчити теоретичний матеріал

2)   Вивчити напам’ять одну з поезій (на вибір).

2.   Індивідуальні завдання.

1)   Підготувати короткі повідомлення про життєвий та творчий шлях Є. Гребінки, В. Забіли, М. Петренка, М. Шашкевича.

2)   Підготуватися до виразного читання поезій Є. Гребінки «Українська мелодія», В. Забіли «Соловей», М. Петренка «Небо», М. Шашкевича «Веснівка».

3.   Творче завдання.

1)   Скласти кросворд за темою уроку.

2)   Порівняти баладу П. Гулака-Артемовського «Рибалка» з однойменною баладою Ґете.

§ VІ.  Підсумок уроку

Інтерактивна вправа «Мікрофон».

— Про поезію романтиків можу сказати, що...

Категорія: Українська література 9 клас | Додав: uthitel (03.12.2013)
Переглядів: 5232 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: