Урок № 11 Українська література Ренесансу і бароко. І. Вишенський - Українська література 9 клас - Середня школа - Каталог статей - Учительська світлиця
Головна » Статті » Середня школа » Українська література 9 клас

Урок № 11 Українська література Ренесансу і бароко. І. Вишенський

 

Урок № 11

Українська література Ренесансу і бароко. І. Вишенський

Мета: ознайомити учнів з українською літературою Ренесансу і бароко; дати загальну характеристику стану науки та культури ХVII–ХVIII ст.; розповісти про І. Вишенського; розвивати вміння працювати з додатковою літературою

Очікувані результати: учні знають назви перших друкованих книг в Україні; мають уявлення про епохи Ренесансу і бароко; розуміють місце постаті І. Вишенського в українській культурі цього часу.

Теорія літератури: Ренесанс, бароко.

Обладнання: підручник, словник літературознавчих термінів, фотоматеріали про Києво-Могилянську та Острозьку академії

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

§ I.   Мотивація навчальної діяльності школярів. Оголошення теми й мети уроку

Вступне слово вчителя.

Із часів України-Руси до нас дійшли зразки чудових літературних пам’яток, провідними ідеями яких є любов до рідної землі, турбота про її добробут, заклики до об’єднання в інтересах народу і всієї держави, збудованої предками «великим трудом і хоробрістю».

Але нерозважливість князів призвела до того, що більш як два століття суспільне життя і розвиток культури на землях українських гальмувалися монголо-татарською навалою. Лише з кінця ХV ст. суспільне життя пожвавлюється, розвиваються самобутні культура, освіта, література.

§ ІІ.  Актуалізація опорних знань учнів

1.   Бесіда.

— Як перекладається слово «патерик»?

— Хто є героями «Києво-Печерського патерика»?

— Чим приваблює вас постать Нестора Літописця?

2.   Літературна гра.

Установіть характерну особливість та запишіть назви творів (або тільки номери творів) у дві колонки.

1. Притча про блудного сина. 2. Оповідання про Прохора чорноризця. 3. «Києво-Печерський патерик». 4. «Остромирове Євангеліє». 5. «Шестоднев». 6. «Повість минулих літ». 7. Євангеліє.

Відповідь: Перекладні твори — 1, 4, 5, 7. Оригінальні твори — 2, 3, 6.

§ ІІІ.  Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу

Проведення семінару.

1)   Характеристика Ренесансу, або Відродження, формування нового світогляду; особливості українського Ренесансу.

Відродження, або Ренесанс,— одна з найбільш знаменитих епох в історії людської цивілізації. Вона народила Данте, Петрарку, Боккаччо, Рабле, Сервантеса, Шекспіра, Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Тиціана, Мікеланджело, Донателло, Мозаччо, Брунеллескі. Твори цих митців і до сьогодні зберігають значення неперевершеного взірця.

Саме слово «ренесанс» означає відмову від середньовічної культури й повернення, відродження культури й мистецтва греко-римської античності, зокрема вироблених античністю уявлень про людину.

У сфері культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки від авторитету церкви, з’являються нові знання й течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему. Усі ці явища підводили до прогресивного перевороту, яким і стало Відродження. Відродження — могутній культурний рух, у ході якого відбулося подолання духовної диктатури церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнень людей, нова філософія й наука, небувалого розквіту досягло мистецтво.

У добу Відродження виник новий світогляд, який дістав назву «гуманізм». «Першим гуманістом» називають великого італійського поета Франческо Петрарку, який розвинув гуманістичні ідеї в ліричних віршах.

Гуманізм став вираженням нового світосприйняття, нового розуміння сутності людини й земного життя. Гуманізм — це система ідей, поглядів на людину як найвищу цінність, утвердження права на земне щастя. Гуманісти настирливо підкреслювали ідею про гармонію світу й гідність людини, не родову і станову, а виключно особисту, проводили ідею важливості життя кожного індивідуума. Саме в ренесансній культурі була вироблена ідея про безмежну могутність людини, про її необмежені можливості. Актуальною стала активна діяльність людини, а не її відхід від мирських справ, адже земне життя — найвища цінність, єдина можливість для людини виявити власну природу й індивідуальну неповторність. Характерною рисою культури гуманізму є оспівування природного в людині, визначення гармонійної єдності тілесного й духовного. Відкидаючи аскетизм, гуманісти протиставляли йому нову мораль, засновану на єдності плоті й Духа і, згідно з цією мораллю, виборювали право людини на земні радощі й інтелектуальний розвиток. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багат­ство, а особисті чесноти та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу.

Українська культура також переживала етап свого Відродження. Характерна її риса — поширення ідей гуманізму, що утверджувало велич і винятковість земної людини, пробуджувало інтерес до людських цінностей. Найбільш яскраво це проявилося в українській літературі, яка творилася латинською мовою.

У розвитку ренесансного гуманізму в Україні можна виділити три етапи. Перший (приблизно до середини XVI ст.), коли гуманістів цікавить суспільно-політична проблематика, питання етики та естетики. У другому періоді (з другої половини XVI — до початку XVII ст.) активно формується історична самосвідомість українського народу, розвивається ідеал гуманістичного патріотизму. Час розвитку останнього припадає на другу третину XVII — початок XVIII ст., коли розроблявся весь комплекс гуманістичних ідей.

Основоположниками гуманістичної культури в Україні у XV–XVI ст. слід вважати таких діячів і вчених, як Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Лукаш із Нового Мяста, Станіслав Оріховський та ін. Майже всі вони після здобуття вищої освіти в західноєвропейських навчальних закладах діяли на українській території у так званому Руському воєводстві.

Вони усвідомлювали себе українцями («русинами») і постійно на цьому наголошували. Конфесійні чи мовні ознаки при цьому не бралися до уваги.

Українські гуманісти епохи Відродження відіграли важливу роль у розвитку національної культури, суспільної свідомості, філософії. Вони були носіями високої освіченості, ідейними натхненниками ренесансного мистецтва, справили позитивний вплив на освіту, письменство та літературу.

І все ж українське Відродження мало свої особливості, а саме: воно набуло більшого поширення в суспільно-культурному житті, ніж у мистецтві та літературі і не здобуло повної перемоги над традиціями середньовіччя.

2)   Діяльність православних братств.

Важливу роль у поширенні ідей гуманізму й розвитку української культури відігравали братства, створені для захисту православної церкви. Їх виникнення зумовлювалося прагненням міського населення, передусім середніх його верств, об’єднатися для захисту своїх соціально-економічних інтересів і боротьби проти насильного покатоличення й полонізації.

У XVI ст. братства поширили діяльність на широке політичне й культурне поле. Вони утримували школи, друкарні, лікарні й шпиталі, засновували бібліотеки, поширювали церковну літературу. Спочатку до братств входили міщани, пізніше шляхта й духовенство.

Перші братства виникли у Львові при церквах у 30–40 роках XV ст., а найстаршим із них було братство при Успенській церкві, що, ймовірно, засноване 1439 року.

Братства перші зрозуміли всю силу друкованого слова й тому стали засновувати власні друкарні. Братські друкарні, наприклад Львівська, Віденська, Київська, Могилівська та ін. не тільки постачали церквам літургічні книжки, а школам — потрібні підручники, й давали цілому народові найрізноманітніші корисні книжки. Братські видання підносили культуру не лише українського народу, а й широко розходилися по цілому слов’янському світу.

До найбільш визначних заслуг братств належить видання «Апостола» та «Букваря».

Братства розуміли значення освіти. А тому почали створюватися братські школи. У таких школах відбувався як інтелектуальний, так і духовний розвиток особистості. Їх випускники ставали відомими діячами культури, просвітителями. Вихованцем одного з братств був Петро Могила.

Головна увага приділялася слов’янській та руській (українській) мовам, вивчалися також як обов’язкові грецька та латина, що сприяло засвоєнню античної спадщини, осягненню того­часної європейської науки й культури. Учні слов’яно-греко-латинських шкіл, крім мов, оволодівали програмою «семи вільних наук», яка поділялася на тривіум (граматика, діалектика (логіка), риторика) і квадривіум (музика, арифметика, геометрія, астрономія). Пізніше окремі братські школи переросли у вищі навчальні заклади, як, наприклад, Києво-Могилянська академія. Викладачами в братських школах працювали здебільшого українці: К. Ставровецький, майбутній митрополит Іов Борецький, Ю. Рогатинець, Стефан і Лаврентій Зизаній та ін.

Отже, у складний період для українського народу XVI–XVII століття братства стали на захист та відродження культури й духовності українського народу. Саме завдяки їм підвищився рівень освіти, видавалися книги та створювалися школи. А найголовніше — їхня діяльність допомагала народові зберегти національну самобутність.

3)   Роль Острозької та Києво-Могилянської академій у розвитку української культури.

Відкрита Острозька академія 1576 року. Її засновником є К.-В. Острозький, найбільший магнат Речі Посполитої, який займав важливі державні посади. У ній викладали філософію, богослов’я, математику, астрономію, церковнослов’янську, грецьку, латинську й польську мови; лекції читали як українські вчені, так й іноземні (здебільшого поляки й греки). Через відсутність офіційно визначеного статусу Острозька академія називалась сучасниками по-різному. Одночасно вона фігурувала як школа і як училище, ліцей та гімназія, а також як академія.

У школі був високий рівень викладання. Її називали академією навіть прихильники й провідники католицизму. За кордоном її також знали як академію. Щоб досягти цього, К. Острозький запросив до закладу найвизначніших українських та закордонних учених. Тут працювали першодрукар Іван Федоров, відомий український письменник Герасим Смотрицький, польський математик і філософ Ян Лятос, доктори латинських та еллінських наук Кирило й Никифор Лукаріс, Данило Наливайко (брат керівника селянсько-козацького повстання Северина Наливайка) та ін. Очевидно, що об’єднання такого широкого кола вчених, полемістів-літераторів було одним із приводів називати школу «академією». Цю назву вживав на сторінках своїх книг Г. Смотрицький.

Училися тут як діти шляхти, так і селян. Вихованцями школи були Мелетій Смотрицький — син Г. Смотрицького, талановитий педагог і просвітитель, письменник-полеміст, автор славнозвісної «Граматики слов’янської»; Петро Конашевич-Сагайдачний — відомий гетьман реєстрового козацтва; Іван Борецький — видатний представник української педагогічної думки й громадський діяч, перший ректор Київської братської школи та багато інших видатних людей того часу.

Протягом 60-річного існування Острозької академії (1576–1636), за найскромнішими підрахунками, її закінчило близько 500 осіб. Вихованці академії ставали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками. Національно-визвольний рух в Україні та в Білорусі отримав значний загін культурно-пропагандистських діячів.

Школи, які засновували або реорганізовували вихованці академії, мали велике значення в поширенні освіти серед народу, у підготовці наступного покоління просвітителів.

Навіть на основі тих нечисленних даних, що збереглися до сьогодення, можна стверджувати, що більшість відомих українських та білоруських діячів кінця XVI — першої третини XVII ст. були безпосередньо пов’язані з Острогом (походженням, навчанням, тісною співпрацею).

Академії від дня заснування призначалась відповідальна політична роль: протидіяти полонізаторському впливові на українську та білоруську молодь католицько-єзуїтських навчальних закладів. Тому в навчальному процесі багато уваги приділялося вихованню в учнів почуття патріотизму, любові до культури, мови, традицій свого народу.

Найголовнішою пам’яткою Острозької академії є видання повної слов’янської Біблії 1581 року, текст якої з невеликими змінами, внесеними у XVIII ст., і досі використовується в православних церквах. Найдокладніше над виданням Біблії працював ректор академії Герасим Смотрицький, видатний філолог і богослов.

Серед усіх братських шкіл найбільше значення мала Київська, заснована 1632 року в статусі колегії. Виникла вона в результаті злиття Київської братської та Лаврської шкіл.

Братську школу було відкрито 1615 року на Подолі. В основу роботи закладу покладено Статут Львівської братської школи. За дуже короткий час школа досягла рівня освіти, що не поступався західноєвропейським університетам. Керівництво закладу не раз виступало за перетворення його на вищий навчальний заклад, але польський уряд не давав на це дозволу.

Лаврська школа виникла 1631 року, її засновником став архімандрит Києво-Печерської Лаври Петро Могила. Ця школа створювалась за зразком польських латинських шкіл вищого типу — колегій. Рівень навчання в ній був високим, оскільки тут працювали добре підготовлені викладачі з різних країн.

Братство звернуло увагу Петра Могили на недоцільність існування в одному місті двох вищих шкіл при обмежених навчальних засобах і недостачі високоосвічених викладачів. Розпочались переговори з П. Могилою, який дав згоду на возз’єднання шкіл. Об’єднаний навчальний заклад почав роботу 1632 року на території братської школи під назвою Києво-братська колегія. П. Могила став її опікуном. На його честь заклад згодом став називатися Києво-Могилянською колегією.

Колегія розвивалась як вищий навчальний заклад і невдовзі стала відомим у всій Європі центром освіти, науки й культури. Вона зберегла традиції кращих братських шкіл, але структурою, обсягом і рівнем знань відповідала вимогам, що ставились перед європейською вищою школою. Колегія мала певні особливості, вона не присвоювала випускникам вчених звань, не поділялась на факультети, як це було в західних університетах. У різні часи її існування курс навчання не був однаковим.

У колегії існував поділ на класи. Всього нараховувалось 8 класів:

— підготовчий (фара, або аналогія),

— три молодші (інфіма, граматика, синтаксис),

— два середніх (поетика і риторика),

— два старших (філософія і богослов’я).

Повний термін навчання становив 12 років, у всіх класах навчалися один рік, у класі філософії — два роки, богослов’я — чотири.

Навчальний план передбачав вивчення «семи вільних мистецтв», слов’янської, грецької, латинської та польської мов. З кінця XVIII ст. вивчали німецьку, французьку й староєврейську мови. Викладання велося спочатку лише слов’янською мовою, а дещо пізніше філософію вивчали латинню.

Керівництво колегії складали ректор, префект — перший помічник ректора з навчальної роботи, суперінтендант — наглядач за умовами проживання учнів.

Навчальний рік у колегії розпочинався з 1 вересня й тривав до початку липня. Він поділявся на триместри, між якими були невеликі канікули — рекреації. Триместри завершувалися екзаменами. Зарахування новоприбулих проводилося протягом усього року на основі співбесіди з префектом. Префект визначав рівень знань учня і те, у який клас його зарахувати.

Учні молодших класів (спудеї) заучували тексти напам’ять, виконували усні та письмові вправи. Філософи і богослови (студенти) домашніх вправ не виконували й екзаменів не складали. У кінці кожного триместру вони здавали великі письмові твори — дисертації та захищали їх у присутності всіх студентів. Складовою частиною навчального процесу були диспути, коли один студент обґрунтовував думку, а інші її заперечували. Активізації навчальної діяльності учнів сприяли також своєрідні змагання в написанні кращих творів, віршів, промов та їх виголошенні.

Оцінка знань у колегії була гнучкою й полягала в загальному висновку вчителя щодо успіхів учня. Невстигаючих із колегії не відраховували. Учень за власним бажанням міг залишатися в класі стільки, скільки хотів сам. Іноді студенти, щоб підтвердити знання з якогось предмету, переходили в молодші класи. Завершити навчання в колегії кожний студент міг за своїм бажанням у будь-який час. Дуже часто студенти не завершували повного курсу. Після закінчення повного курсу навчання чи будь-якого старшого класу студенти отримували відповідний атестат.

Вони мешкали на квартирах і в гуртожитках — бурсах. За бурсами й квартирами здійснював нагляд суперінтендант. Студентам жилося скрутно, особливо в бурсах. Щоб прожити, вони наймалися прислужниками, брали участь у хорах, просили милостиню, учителювали.

Києво-Могилянська колегія була загальноосвітнім всестановим закладом, у якому вчилися діти місцевої знаті, козаків, духівництва, міщан та селян. Тут навчався український філософ, поет і педагог Григорій Сковорода, російський учений Михайло Ломоносов, радник Петра I з питань освіти Феофан Прокопович та інші видатні діячі. Колегія не лише готувала національні наукові кадри, а й стала кузнею діячів науки для всієї Росії та інших слов’янських країн. Україн­ські визначні діячі, вихованці й професори Києво-Могилянської академії сприяли розвитку освіти в Росії. За період з 1701 по 1762 роки в Московську академію з Києво-Могилянської були запрошені й виїхали 95 чоловік. Найбільш відомими українськими діячами, які зробили великий внесок у справу розвитку освіти Російської держави, є Ф. Прокопович, С. Яворський, В. Татіщев та ін.

У колегії працювали найкращі українські й іноземні викладачі. Серед них Є. Славинецький, С. Полоцький, М. Смотрицький. У вирішенні національних питань цей заклад був пасивним.

1701 року Петро I своїм указом надав колегії офіційного статусу академії, тому її визнано вищим навчальним закладом України. Але ще й до надання Києво-Могилянській колегії цього статусу, вона нічим не поступалася перед західноєвропейськими університетами. З 1753 року навчання в академії провадилося лише російською мовою.

Із заснуванням Московського університету 1755 року Київська академія втрачає роль провідного навчального центру, що дає філологічну й філософську освіту. Після відкриття 1805 року Харківського університету академія все більше втрачає своє значення. 1819 року вона була перетворена в духовну академію.

4)   Перші друковані книги в Україні («Буквар» (1574), «Апостол» (1574), Острозька Біблія (1581)).

У XV ст. в Україні розквітає книгодрукування. Засновником українського друкарства став Святополк Фіоль, який 1491 року видав дві книжки слов’янською мовою для потреб українців. Ці книжки — Октоїх і Часослов — були опубліковані в Кракові. Працю Фіоля продовжив Франциск Скорина, який на початку XVI ст. у Празі видрукував двадцять три книжки в перекладі тодішньою українсько-білоруською мовою (у той час Україна й Білорусь були пов’язані державною належністю до Великого князівства Литовського, тісними культурними відносинами й спільністю книжної мови). У другій половині XVI ст. друкарні виникають по всіх українських землях — у Львові, Острозі, Перемишлі, Луцьку, Житомирі, Чернігові, Почаєві та інших містах. Найбільшою українською книговидавничою установою в той час була друкарня Києво-Печерської лаври, яка за перші п’ятнадцять років свого існування надрукувала сорок книжок, з-поміж яких значну частину становили монументальні видання на п’ятсот-тисячу п’ятсот сторінок. Розвиткові нашого книговидавництва сприяв славетний Іван Федоров, який 1574 року надрукував у Львові «Буквар» та «Апостол», а ще через сім років в Острозі — Біблію.

«Буквар» 1574 року Івана Федорова — перша досі відома друкована книга в Україні. На першій сторінці «Букваря» подано тодішню азбуку. Очевидно, послідовність розташування літер у ній відбивала більш-менш усталену традицію, особливо щодо місця суто кириличних букв. Але завдяки І. Федорову вона міцно закріпилась і через наступні букварі й граматики дійшла до нашого часу. З відповідними змінами, зумовленими вилученням зі вжитку окремих літер чи введенням нових, такий порядок літер зберігається в абетках усіх писемностей, що користуються кирилицею.

Суто букварним матеріалом Іван Федоров не обмежився. Як подальший етап в опануванні письма тут подано три спеціально виділені невеликі розділи, складені так, щоб готувати дітей до вивчення систематичної граматики.

Перший розділ допомагав учням засвоїти елементи дієвідмінювання. Тут містилися зразки відмінювання в теперішньому часі (однина, двоїна, множина) різних дієслів, які починаються на кожну літеру алфавіту (для глибшого засвоєння азбуки друкуються назви букв) від буки — будя, будити, будит... до ща — щедря, щедриши, щедрит...

У другому розділі «Букваря» в алфавітному порядку подано дієслова у формах 2-ї особи однини наказового й дійсного способів, що відрізняються лише наголосом.

Третій розділ мав назву «По ортографіи...». У ньому подані слова-іменники в різних відмінкових формах, похідні від них прикметники з окремими відмінковими формами та прислівники в алфавітному порядку. Автор хотів не тільки навчити читати слова під титлами, але й подати іменну парадигматику.

Титло, або титла (від грец. τίτλος, латин. titulus — напис),— у середньовічній латинській, грецькій і слов’янській писемностях надрядковий знак у вигляді хвилястої або зиґзаґоподібної лінії, що вказує на скорочення написаних під ним слів або числове значення букв.

Другу частину книжки Івана Федорова складають тексти для читання та заучування напам’ять — так звані щоденні молитви (до яких долучено молитви Василія Великого й Манасії). Далі йдуть звернені до дітей сентенції про корисність навчання та на морально-етичні теми, що є уривками з біблійної «Книги притчей Соломоновых». До батьків звернені уривки про виховання дітей із послань апостола Павла (це доказ того, що «Буквар» розраховано також і на дорослих). Релігійна ідеологія була на той час панівною і в школі, тому в «Букварі» вміщено тексти саме такого змісту.

Острозька Біблія (1581 р.) — визначна пам’ятка книгодрукування в Україні, перше повне видання канонічного біблійного тексту церковнослов’янською мовою. Повна назва книжки — «Библіа, сиріч книги Ветхаго и Новаго Завіта по языку словенску». Друкувалася вона впродовж 1580–1581 років в Острозі (тепер м. Острог Рівненської обл.) у власному маєтку відомого українського магната та політичного діяча князя Василя Костянтина Острозького в спеціально організованій для випуску Біблії друкарні. Для друкування Біблії був запрошений український та російський першодрукар Іван Федоров (Федорович). Це останнє відоме видання славетного друкаря, помер він 1583 року.

На цей час Федоров розорився, заклав друкарню й прийняв запрошення князя К. Острозького,— одного з тих, хто зберіг відданість православ’ю,— переїхав у його маєток в м. Острозі. Саме в цей час тут за ініціативи К. Острозького здійснювався грандіозний проект: готувалося до друку перше в слов’янському світі повне видання Біблії церковнослов’янською мовою.

Щоб уявити масштаби робіт, треба сказати, що з метою пошуків достовірного тексту К. Острозький спорядив послів до Чехії, Польщі, Московії, Болгарії, Греції, Палестини, вів листування із Вселенським патріархом, створив при Острозькій академії спеціальну комісію з перекладу Святого Письма, залучив 72 перекладачів, грецьких учених. 1581 року Острозька Біблія побачила світ, ставши взірцем для всього православного слов’янства. Її примірники купили королівські бібліотеки Швеції та Франції, що свідчило про високий рівень видання. У Москві Біблія переписувалася, отож Острозька Біблія довго залишалася єдиним подібним виданням.

За обсягом це надзвичайно велике видання, складається воно з 1256 сторінок. Проте завдяки майстерності набору та застосуванню дрібного шрифту книга не видається такою масивною чи незграбною. На аркуші вміщено 50 рядків тексту. При друкуванні Острозької Біблії використано 6 різних за розмірами та графікою шрифтів (чотири кириличних та два грецьких), спеціально розроблених для цієї книги.

Видання Біблії 1581 року належить до визначних зразків не тільки української, а й світової поліграфії ХVІ ст. За підрахунками книгознавців, Острозька Біблія містить 3 млн 240 тисяч друкованих знаків. Ілюстративне оформлення видання вирізняється стриманістю, продуманістю композиції, художнім смаком. Видання розпочинається з титульного аркуша в гравірованій рамці, на звороті титулу вміщено герб В. Острозького, у кінці книги — друкарську марку Івана Федорова. Потекстових ілюстрацій немає, однак при оформленні широко використовувалися традиційні для кириличних книг елементи декоративного оформлення — заставки, кінцівки, ініціали, чисельні композиції з виливних прикрас. У виданні вміщено 81 заставку із 16 дощок, 70 кінцівок із 17 дощок, 1384 гравірованих ініціали, а також чисельні композиції з виливних прикрас.

Острозька Біблія, окрім канонічного біблійного тексту, містить передмову від імені В. Острозького, ще одну передмову й два вірші ректора Острозької академії Герасима Смотрицького та коротку післямову Івана Федорова.

Тираж видання на книжці не зазначений, однак фахівці вважають, що Острозька Біблія була надрукована в кількості 1500–2000 примірників. На сьогодні відомо більше 250 примірників. У Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського зберігається 18 примірників.

Львівський «Апостол» 1574 року, або «Діяння та послання апостольські», традиційно вважається найдавнішою точно датованою книжкою, надрукованою в українських землях.

Видав «Апостол» визначний російський та український першодрукар Іван Федоров (Федорович) у власній, організованій близько 1572 року, друкарні. Друкувався Апостол на кошти самого І. Федорова та на кошти, зібрані ним серед львівських міщан. Робота над виданням тривала впродовж цілого року — з 25 лютого 1573-го до 15 лютого 1574-го.

Видрукований львівський «Апостол» великим форматом, складається з 278 аркушів.

Книга відзначається широкою різноманітністю та продуманістю художнього оформлення. Серед прикрас — гравюри, заставки, кінцівки та ініціальні літери. Книжку прикрашають три гравюри: герб покровителя Федорова, власника заблудівської друкарні Григорія Ходкевича — на початку книги, фронтиспис із зображенням апостола Луки — на початку основного тексту, та герб Львова з друкарською маркою І. Федорова — у кінці книги. При оформленні «Апостола» використано 51 заставку з 31 дошки; 47 кінцівок з 11 дощок та 23 ініціали із 6 дощок. Надруковано книжку у дві фарби при широкому використанні червоної. Червоний колір застосовується Федоровим в суто функціональних цілях — для полегшення користування виданням. Верстка й друк львівського «Апостола» відзначаються високим рівнем поліграфічного виконання.

Видруковано книгу на папері переважно місцевого й польського виробництва.

Видання львівського «Апостола» відзначалося достатньо великим тиражем — у межах 1000–1200 примірників. На сьогоднішній день відомо більше 100 з них.

5)   Видатні українці епохи Ренесансу.

Поширення гуманістичних ідей в Україні започаткував Юрій Дрогобич (Юрій Котермак, Георгій із Русі, Юрій зі Львова), який народився в Дрогобичі близько 1450 року. Вищу освіту він здобув у Краківському та Болонському університетах — найбільших на той час гуманістичних центрах Європи. Згодом у Болонському університеті він здобув ступінь доктора філософії та медицини, де протягом 1478–1482 років викладав медицину й астрономію. 1481–1482 років займав там же посаду ректора університету медицини та вільних мистецтв. Повернувшись до Кракова, працював професором медицини та астрономії (1487–1494). Помер Ю. Дрогобич 1494 року.

Юрій Дрогобич написав працю «Прогностична оцінка поточного 1483 року», яка була опублікована того самого року в Римі. У ній викладено окремі наукові знання з філософії, астрономії, географії, зокрема вперше подано географічні координати таких міст, як Львів, Дрогобич, Москва, Вільно, Феодосія (Кафа). Це перша друкована книга, автором якої був українець за походженням. Праці Ю. Дрогобича відомі в той час у багатьох країнах Європи, зокрема в Італії, Франції, Німеччині, Угорщині, їх переписував для себе відомий німецький учений-гуманіст Гартман Шедель.

Одним із перших гуманістичних поетів України та зачинателів польської гуманістичної поезії став Павло Русин із Кросна (близько 1470–1517 рр.). Навчався в Краківському та Грейсвальдському (Німеччина) університетах. В останньому працював бакалавром вільних мистецтв. 1506 року переїхав до Краківського університету, де на посаді магістра викладав римську літературу. Деякий час учителював в Угорщині. Свої вірші писав латинською мовою. На думку польських істориків літератури, Павло Русин становить цілу епоху в історії польсько-латинської поезії.

Помітним здобутком новолатинської поезії XVI ст. була віршова збірка «Пісні Павла Русина з Кросна» (1509). Він був першим гуманістичним поетом в українській літературі й одночасно основоположником гуманістичної латинської поезії в Польському королівстві.

Найвизначнішою постаттю в східнослов’янській культурі доби Відродження став Станіслав Оріховський-Роксолан (1513–1566). Він народився в с. Оріховці Перемишлянської округи Руського воєводства. Початкову освіту здобув у Перемишлі. Потім навчався в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському та Болонському університетах, а також удосконалював свої знання у Венеції, Римі, Лейпцігу. 1543 року після сімнадцятирічного перебування за кордоном повернувся на батьківщину, де займався суспільно-політичною діяльністю.

Прозові та публіцистичні твори С. Оріховського «Про турецьку загрозу слово...», «Напущення польському королеві Сигізмунду Августу», «Хрещення в Русинів», памфлет «Розрив з Римом» відзначаються художньою досконалістю й можуть бути віднесені до блискучих зразків української полемічної літератури.

Твори Станіслава Оріховського були добре відомі не лише в Україні, а й за її межами, їх читали в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині. Не випадково в Західній Європі його називали «українським Демосфеном» та «сучасним Цицероном». Гуманістичне світобачення С. Оріховського проявлялося у схилянні перед величчю наділеної розумом людини, яка пізнає свою божественну природу й навколишній світ. Він виходив із того, що розум людини, осяяний знаннями, дає їй змогу набути справді людських рис та позбутися «злості і тваринної грубості». Письменник надавав великого значення особистій доброчесності, що свідчило про індивідуалізацію його етичних поглядів. Він розглядав земне життя як унікальну цінність, найвище благо для людини.

6)   Іван Вишенський — мислитель, богослов, полеміст.

Помітною постаттю в літературі наприкінці XVI — на початку XVII ст. був Іван Вишенський (близько 1550–1621), про життя якого відомо дуже мало. Він народився під Дрогобичем, неподалік від Львова. Точні дати народження й смерті невідомі, про те, ким були його батьки, як минало дитинство й де він здобув освіту, відомостей немає.

У зрілому віці Іван Вишенський жив у містах Волині, Галичини й Поділля. Десь у тридцять п’ять років він переїхав на святу гору Афон, що в Греції, і вів аскетичний спосіб життя. Звідси Іван Вишенський надсилав в Україну послання, у яких виступав проти покатоличення й ополячення України, переконливо заявляючи, що український народ ніколи не скориться гнобителям. На Афоні письменник прожив понад сорок років: мешкав у кількох монастирях, потім осів у скиті — невеликому житлі ченців-самітників, розташованому віддалік від основних монастирських будівель. Заховавшись від усього світу, він дав обітницю мовчання, проте не дотримався її: відчувши тугу за рідною землею й зваживши на заклики українських братств, Іван Вишенський 1604 року прибуває в Україну. Проживши два роки у Львові та інших містах, він повертається на Афон. Тут І. Вишенський наказав замурувати себе в кам’яній печері. У молитвах і роздумах приблизно в сімдесятирічному віці Іван Вишенський помер.

До нас дійшло шістнадцять творів письменника, здебільшого це послання.

Довідка.

Послання — віршований або прозовий твір, написаний у формі листа чи звертання до однієї або кількох осіб.

 

«Послання до єпископів» — єдиний твір, який був надрукований за життя автора, він вважається кращим зразком української полемічної літератури. Полемічні твори були спрямовані проти Брестської унії 1596 року й вищого православного духівництва, яке зрадило віру.

У «Посланні до єпископів» І. Вишенський у гостро сатиричній формі викриває моральну ницість єпископів, зображених жадібними й жорстокими феодалами. Саме в цьому посланні особливо помітні барокові елементи, зокрема в мові твору, це нагромадження паралелізмів, сміливі антитези, неймовірне скупчення формальних прикрас. Специфічною рисою мови письменника є творення неологізмів (індивідуально-авторських слів): «Ти ще еси... кровоїд, м’ясоїд, волоїд, скотоїд, звіроїд, свиноїд.., ще еси периноспал, подушкоспал, ще еси тілоугодник... перцелюбитель, шафранолюбитель...»

Іван Вишенський уперше в українській літературі так сміливо виступив на захист простого люду.

І. Вишенський дуже добре знав принади світського життя, був обізнаний в найтонших деталях побуту, звичаїв світської шляхти та простонароддя. Він, як відомо, був людиною вразливою й болюче реагував на всіляке зло в людських стосунках, бачив різні розбіжності між євангельськими нормами життя і справжньою дійсністю. Простий люд стогнав у ярмі соціального поневолення, терпів злидні й темноту, а «брати во Христі», світські вельможі та духовні пастирі, зневажаючи євангельські заповіді, обдирали простих мирян, позбавляли їх звичайних людських прав. Пошуки в житті добра і правди викликали в І. Вишенського озлоблення проти «власть імущих» і формували його як непримиренного протестанта, народного бунтівника. Але замість зброї він узяв до рук перо бунтівника-викривача, оголосивши аскетичний бунт засобами публіцистичного слова й прикладом власного життя. Чернецтво та аскетизм Вишенського не були виявом звичайного служіння Богові в ім’я Царства Небесного. Це була форма антифеодального бунту, протесту проти суспільного зла і тиранії.

Чесне, набожне, трудове життя,— такі вимоги висуває Іван Вишенський до людини. Оскільки цим вимогам абсолютно не відповідає існування феодально-церковної верхівки, панів і духовних пастирів, полеміст спрямовує на них свій нещадний гнів і ненависть, доходячи навіть до заперечення всього феодального устрою.

У центрі творчості І. Вишенського — людина з усіма її земними стражданнями, надіями й сподіваннями, а не Бог. І. Вишенський відійшов від теоцентризму середньовічної ідеології та ввійшов в епоху Реформації й Відродження. Предметом турботи мислителя стало спасіння людини в умовах земного існування, що вимагає знищення нерівності, несправедливості, гноблення, експлуатації, будь-якого «мирського» зла й утвердження рівності, братерства. Він хотів би на рідній землі бачити таке суспільство, у якому б людина почувала себе вільною від феодального й церковного гноблення, де б панувало братерство між людьми.

Підпорядковуючи цій меті власну філософську концепцію, І. Вишенський висунув ідею визволення народу через спасіння кожної окремої людини, але з позиції трудової людини, бідняка, шляхом прийняття і впровадження в реальне життя вимог, настанов і принципів істинного християнства, тобто, на його думку,— раннього християнства.

Постановка питання про людину в поглядах Вишенського помітно співзвучна не лише із загальним духом епохи Відродження, а й з ученням Сократа. Як і Сократ, і мислителі Відродження, І. Вишенський поставив у центр філософсько-релігійного вчення людину, щастя якої бачив в осягненні божественних істин і втіленні їх у життя. Творення духовної, морально-етичної сутності людини на основі божественних істин — добра, правди, справедливості — та підготовка її до праведного земного життя згідно з цими істинами. Водночас заперечення земного зла, що панує над людиною,— основна мета філософського кредо Вишенського.

Дослідники його спадщини відзначають людинолюбство й громадянську мужність видатного полеміста, який різко критикував увесь державний устрій Польщі, особисто короля та католицтво як агресивну конфесію. «Викриваючи католицизм,— пише В. Харитонов,— він користується соціальними критеріями й створює нову, зовсім не богословську публіцистику. Вона позначена реальним розумінням стану речей у земному, повсякденному житті й відповідає на питання, поставлені цим життям перед народом у цілому і кожною людиною зокрема».

7)   Бароко — панівний стиль у культурі та літературі ХVII–ХVIII ст.

Література, як і людське життя, розвивається за певними законами. Подібно до того, як на зміну одній історичній епосі приходить інша, в літературному процесі на зміну одному мистецькому напряму приходить новий.

XVII–XVIII століття стали періодом розвитку українського бароко.

Бароко (від італ. barocco — вибагливий, химерний) — стиль в європейському мистецтві (XVI ст.), що прийшов на зміну Ренесансу. Бароко притаманні урочистість, пишність, складність, динамічність композиції, мінливість. Літературі бароко властиве поєднання релігійних і світських мотивів, образів, тяжіння до різноманітних контрастів, метафоричності й алегоричності, прагнення вразити читача. Цей стиль особливо проявився в літературі й архітектурі України (наприкінці XVII–XVIII ст.) і набув назви «українське бароко» (а ще «козацьке бароко» — у красному письменстві). Найяскравішими представниками цього напряму є Іван Величковський і Лазар Баранович — у поезії, Самійло Величко — у літописанні, Феофан Прокопович — у драматургії. Помітні елементи бароко в полемічній творчості Івана Вишенського.

Бароко взагалі притаманна певна романтичність. Можна навіть сказати, що хоч в XVII–XVIII ст. романтизму ще не було, проте самі романтики вже існували й досить плідно працювали в мистецтві.

Одним з основних джерел українського бароко був фольклор, що особливо яскраво проявлялося у вертепних драмах, бурлескно-травестійних віршах різдвяної та великодньої тематики.

Найбільшого розвитку сягнула барокова поезія. Вона відзначалася значною жанровою та змістовою розмаїтістю: вірші полемічні, панегіричні, епіграматичні, морально-дидактичні, релігійно-філософські, сатирично-гумористичні, громадсько-політичні, ліричні. Основним її осе­редком була Києво-Могилянська академія, де розроблялися поетичні жанри, культивувалися певні стильові елементи — ускладнені метафори й риторичні фігури, ефектні контрасти, емблематика, оксюморони тощо. Характерні риси поетичних творів: силабічний (рівноскладовий) вірш, широке використання античної міфології та символіки, вигадливі поетичні образи та віршові структури, наповнення християнськими мотивами. Поети доби бароко вірили, що вся краса від Бога, краса засліплювала їх і нерідко позбавляла психологічної проникливості. Митці бароко зробили з «небесної» краси культ і віддано, жертовно служили йому.

У літературному бароко дивним чином поєднувалися суперечності: земне й небесне, духовне і світське, античність і християнство. Літературне бароко приділяє велику увагу природі і людині, але виховує її для служби Богові. Для літературного бароко властивим є потреба руху, сильні відчуття, а в природі бароко знаходить напруження, боротьбу, рух.

Бароко не лише мистецький стиль, а й особлива модель світосприймання. Барокові мотиви трапляються в архітектурі, живописі, навіть в оздобленні інтер’єрів.

§ ІV.  Систематизація й узагальнення вивченого

Робота в групах.

1-ша група. З’ясуйте, чому І. Вишенського називають полемістом. Відповідь оформіть у вигляді невеликого твору.

2-га група. Укладіть таблицю «Джерела бароко».

3-тя група. Створіть рекламу — запрошення на навчання в Острозькій чи Києво-Могилянській академії.

§ V.  Домашнє завдання, інструктаж щодо його виконання

1.   Завдання для всього класу.

1)   Вивчити теоретичний матеріал

2)   Підготуватися до написання контрольного твору.

2.   Творче завдання.

Написати твір-обґрунтування «Чи хотів я бути учнем Києво-Могилянської академії?»

§ VІ.  Підсумок уроку

Інтерактивна вправа «Мікрофон».

— Для мене сьогодні новим було...

— Гордість за наших предків у мене викликав факт...

— Я зрозумів (зрозуміла), що...

Категорія: Українська література 9 клас | Додав: uthitel (20.08.2014)
Переглядів: 4523 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: