Урок № 43 І. Карпенко-Карий. Огляд життя й творчості. «Театр корифеїв» - Українська література 8 клас - Середня школа - Каталог статей - Учительська світлиця
Головна » Статті » Середня школа » Українська література 8 клас

Урок № 43 І. Карпенко-Карий. Огляд життя й творчості. «Театр корифеїв»

Урок № 43
І. Карпенко-Карий. Огляд життя й творчості. «Театр корифеїв»
Мета: ознайомити учнів із розвитком національної драми в ХІХ столітті, із життєвим і творчим шляхом І. Карпенка-Карого та матеріалом про «театр корифеїв»; розвивати навички сприйняття інформації на слух
Очікувані результати: учні знають основні віхи життя й творчості І. Карпенка-Карого, матеріал про «театр корифеїв».
Теорія літератури: поглиблення знань про драматичний твір, жанри драматичних творів.
Обладнання: портрети І. Карпенка-Карого та акторів «театру корифеїв», словник літературоз-навчих термінів
Тип уроку: комбінований.
І. Мотивація навчальної діяльності школярів. Оголошення теми й мети уроку
Вступне слово вчителя.
Після вивчення лірики навчальна програма пропонує вам знайомство з драмою. Про цей рід літератури, її талановитого представника І. Карпенка-Карого, перший професійний україн-ський театр та його акторів ви дізнаєтеся сьогодні.
ІІ. Актуалізація опорних знань учнів
1. Перевірка домашнього завдання.
2. Бесіда.
— Що з уроків української та зарубіжної літератури вам уже відомо про драматичний твір?
— Що ви знаєте про «театр корифеїв»?
3. Робота зі словником літературознавчих термінів.
4. Питання учням.
— Які драматичні твори та їх автори вам відомі?
ІІІ. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу
1. Розповідь учителя.
План розповіді вчителя
1) Розвиток українського театру ХІХ століття.
Історію українського театру періоду з 1820 до 1920 року можна розділити на дві доби: до 1881-го й від 1881-го, коли український театр визволився від російського та польського впливу й вийшов на самостійний шлях.
Перший період в історії українського театру називають аматорським. Він пов’язаний із ді-яльністю численних українських театральних гуртків, що створювалися в містах та містечках силами української інтелігенції, університетської молоді, студентів, робітників. 1859 року при Київському університеті виникає театральний гурток М. Старицького та М. Лисенка, де стави-лися «Лихо з розуму» О. Грибоєдова, «Ревізор» М. Гоголя, п’єси О. Островського тощо. Були такі гуртки в Чернігові. У містечку Бобринець існував аматорський театральний гурток, для якого М. Кропивницький написав першу п’єсу «Дай серцю волю, заведе в неволю».
1863 року І. Карпенко-Карий створює аматорський театральний гурток «Артистичне товариство» в Єлисаветграді. Його актори вперше поставили п’єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля» та оперу «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського. Тут починають свою театральну діяльність майбутні «корифеї».
У першій половині 70-х років ХІХ ст. студентський театральний гурток М. Старицького перетворився на центр театрального життя Києва. 1871 року М. Старицький організує українську трупу — «Товариство українських сценічних акторів».
У XIХ столітті український театр ще не відокремився від польського та російського (усі три театри працювали спільно й актори змушені були грати, вивчаючи ролі трьома мовами).
Крім того, функціонуванню театру заважала колоніальна політика царського уряду Росій-ської імперії, спрямована на знищення будь-яких проявів духовності українців: Валуєвський циркуляр від 1863 року, спрямований на обмеження функціонування в суспільстві української мови, так званий Емський указ Олександра II 1876 року, яким заборонявся український театр, а також безліч чиновницько-бюрократичних гальм сповільнювали розвиток української драмату-ргії, заважали її розвитку, проте знищити не могли.
Театральне мистецтво в Україні вимагало якнайшвидшого створення професіональної української театральної трупи. Відповіддю на цю вимогу стало створення «театру корифеїв».
2) «Театр корифеїв».
«Театр корифеїв» — перший професійний український театр. Його було відкрито 1882 року в Єлисаветграді, і цього ж року український театр відокремився від польського та російського. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький, що володів усіма театраль-ними професіями. Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський, який боровся за українське слово та український театр у часи їх заборони.
Із «театром корифеїв» також пов’язані імена видатних акторів М. Заньковецької, П. Саксаганського.
Скрізь, де українські актори давали вистави, вони мали незмінний успіх.
1907 року Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити в Києві постійний Українсь-кий театр.
У репертуарі театру були такі вистави, як «Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина», «Енеїда» І. Котляревського. Сміливою перемогою стала постановка українською мовою «Ревізора» М. Гоголя.
М. Садовський зробив свій стаціонарний театр по-справжньому народним не тільки в ре-пертуарі, але й у доступності його відвідування. Ціни на квитки були значно нижчими за ціни інших київських театрів.
Театр Садовського проіснував сім років, до початку Першої світової війни, коли царською владою було закрито не тільки театр, а й усі українські газети, журнали, книгарні.
3) І. Карпенко-Карий. Життя та творчість.
Справжнє ім’я — Іван Карпович Тобілевич (псевдонім Карпенко-Карий поєднує в собі ім’я батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого — героя п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля»).
І. Карпенко-Карий народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівка Бобринецького повіту на Херсонщині в сім’ї зубожілого дрібного шляхтича, управителя поміщицького маєтку. Хлопець навчався в Бобринецькому повітовому училищі, потім з 1859 року працював писарчуком станового пристава в містечку Мала Виска, пізніше став канцеляристом міської управи.
1864 року Іван влаштувався на службу до повітового суду, наступного року переїхав до Єлисаветграда, де працював столоначальником повітового поліцейського управління, брав участь в аматорських виставах Тарновського, публікував літературно-критичні статті, став чле-ном нелегального народовольського гуртка Опанаса Михалевича.
1870 року І. Карпенко-Карий одружився з Надією Тарковською. 1883-го в альманасі «Ра-да» надрукував оповідання «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий. За неблагона-дійність І. Карпенка-Карого звільнили з посади секретаря поліції. Він вступив до трупи М. Старицького.
1884 року Карпенко-Карий був заарештований і засланий до Новочеркаська. Спочатку працював ковалем, пізніше відкрив палітурну майстерню, де займався оправленням книжок. У засланні написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), а також п’єси «Бондарівна», «Розум-ний і дурень», «Наймичка», «Безталанна».
Протягом 1886–1887 pоків І. Карпенко-Карий опублікував п’єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля».
Перший «Збірник драматичних творів» І. Карпенка-Карого вийшов у Херсоні 1886 року. 1887-го, отримавши дозвіл на звільнення, прибув в Україну й оселився на хуторі Надія Єлиса-ветградського повіту (хутір, закладений на землях поміщиків Тарковських, Іван Тобілевич на-звав іменем дружини. І донині хутір Надія є історико-культурним заповідником).
1888 року з І. Карпенка-Карого знято гласний нагляд, він вступив до трупи М. Садовського, пізніше — П. Саксаганського. 1890-го став членом Товариства українських артистів, написав комедію «Сто тисяч».
«Записку до з’їзду сценічних діячів», складену І. Карпенком-Карим 1897 року, у Москві з трибуни з’їзду виголосив П. Саксаганський. У ній ішлося про переслідування українського теа-тру.
1899 року драматург написав історичну трагедію «Сава Чалий», присвячену подіям гай-дамаччини.
Протягом 1900–1904 pоків І. Карпенко-Карий створив власну трупу, написав п’єси «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море».
1906 року І. Карпенко-Карий захворів, залишивши сцену, виїхав на лікування до Німеччини.
15 вересня 1907 року митець помер у Берліні. Тіло письменника перевезли в Україну й поховали на кладовищі в селі Карлюжини поблизу хутора Надія.
4) Особливості драматичного твору.
Майже весь текст драматичного твору становить мова персонажів. Це є його визначаль-ною особливістю. Інформацію про перебіг подій, характери персонажів тощо глядач або читач дізнається з діалогів та монологів героїв твору. Свій монолог персонаж може звертати до гляда-ча або до себе самого. В одних монологах персонажі висловлюють свої потаємні мрії, прагнен-ня (так, у п’єсі І. Карпенка-Карого «Сто тисяч» Невідомий — про «нову комерцію», Копач — про скарби, Калитка — про землю і гроші та ін.) або розповідають про те, що відбулося раніше, до початку дії в п’єсі чи по ходу дії, але за межами сцени (Роман — про відвідання Пузиря, Ка-литка — про купівлю мішка з грішми). Ті слова в окремому висловлюванні одного персонажа, на які відповідає інший персонаж, називаються реплікою (від лат. rерlісо — заперечую, відпо-відаю, розкриваю). Діалогічна форма п’єс зумовлена тим, що вони призначаються для вистави на сцені. Проте дійові особи не тільки говорять, а й щось роблять, певним чином поводяться. Єдність висловлювань та дії персонажів у драматичному творі нерозривні. Мова автора в п’єсі посідає значну частину. Це список дійових осіб, описи вигляду сцени, імена персонажів перед їх висловлюванням. У списку дійових осіб вказується, ким є кожний із персонажів, часом опи-сується їх зовнішній вигляд, розкриваються деякі риси характеру. До мови автора належать та-кож зауваження в дужках (рідше — між рядками) про те, з якими інтонацією, почуттями, жес-тами, мімікою говорить персонаж, що при цьому робить, як поводиться. Мова автора в п’єсі називається ремарками. Вони допомагають створити сценічний образ, який втілював би задум автора; костюмеру, гримеру — надати актору зовнішнього вигляду, відповідного ролі; декора-торам — відтворити авторські описи сцени в інтер’єрах та пейзажах.
Вимогам сцени підпорядкована й будова драматичного твору. Текст п’єси ділиться на дії тому, що події, зображені в кожній із них, відбуваються в різних місцях і сцена повинна мати відповідний вигляд. Між діями під час вистави робляться перерви (антракти). Вони потрібні акторам і глядачам для відпочинку, а декораторам — для переобладнання сцени. Дії поділяють-ся на яви, що зв’язано з появою на сцені або виходом артистів за куліси. Образи-характери в п’єсі творяться тими ж прийомами, що і в епосі, проте роль кожного прийому не однакова. Найбільшого значення набуває мовлення персонажа, його вчинки, поведінка, зовнішність. Ав-торська характеристика (в ремарках) відіграє значно меншу роль, ніж в епосі. Обсяг драматич-них творів розрахований на те, що вистава має тривати не більше чотирьох годин.
2. Робота зі словником літературознавчих термінів.
Драма — літературний рід, у творах якого, призначених для вистави на сцені, явища життя й характери розкриваються в розмовах та діях персонажів.
Основні особливості драматичних творів: єдність дії та слова; зображення персонажів через їхні вчинки, поведінку, висловлювання; відтворення подій як живого процесу; наявність ремарок; призначення для вистави на сцені; поділ тексту на дії, картини, яви; діалогічна форма.
Комедія — вид драми, у якому засобами гумору та сатири викриваються негативні суспі-льні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності або людині. Комедії можуть бути гумористичні («Фараони» О. Коломійця) і сатиричні («Сто тисяч» І. Карпенка-Карого). У гумористичних комедіях викриваються хиби в характерах окремих людей, унаслідок чого герої потрапляють у різні смішні ситуації. У сатиричних комедіях викриваються й засуджуються корінні вади суспільного життя. Критика сучасної письменникові дійсності незрівнянно глибша, ніж при гумористичному зображенні, гостріша, спрямована не на викорінення вад (викорінити їх не можна!), а на знищення самого ладу, який породжує такі потворні явища.
Трагедія — драматичний твір, який ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції, з об’єктивною неможливістю їх реалізації.
Трагікомедія — вид драматичних творів, який має ознаки як трагедії, так і комедії.
Трагікомедія характеризується насамперед тим, що водночас трагічно й комічно вияскра-влює ті ж самі явища, при цьому трагічне й комічне взаємно посилюються, а співчуття автора до одного персонажа суперечить співчуттю до іншого.
У давній українській літературі відома трагікомедія Феофана Прокоповича «Володимир».

2. Робота зі словником літературознавчих термінів.
Драма — літературний рід, у творах якого, призначених для вистави на сцені, явища життя й характери розкриваються в розмовах та діях персонажів.
Основні особливості драматичних творів: єдність дії та слова; зображення персонажів через їхні вчинки, поведінку, висловлювання; відтворення подій як живого процесу; наявність ремарок; призначення для вистави на сцені; поділ тексту на дії, картини, яви; діалогічна форма.
Комедія — вид драми, у якому засобами гумору та сатири викриваються негативні суспі-льні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності або людині. Комедії можуть бути гумористичні («Фараони» О. Коломійця) і сатиричні («Сто тисяч» І. Карпенка-Карого). У гумористичних комедіях викриваються хиби в характерах окремих людей, унаслідок чого герої потрапляють у різні смішні ситуації. У сатиричних комедіях викриваються й засуджуються корінні вади суспільного життя. Критика сучасної письменникові дійсності незрівнянно глибша, ніж при гумористичному зображенні, гостріша, спрямована не на викорінення вад (викорінити їх не можна!), а на знищення самого ладу, який породжує такі потворні явища.
Трагедія — драматичний твір, який ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції, з об’єктивною неможливістю їх реалізації.
Трагікомедія — вид драматичних творів, який має ознаки як трагедії, так і комедії.
Трагікомедія характеризується насамперед тим, що водночас трагічно й комічно вияскра-влює ті ж самі явища, при цьому трагічне й комічне взаємно посилюються, а співчуття автора до одного персонажа суперечить співчуттю до іншого.
У давній українській літературі відома трагікомедія Феофана Прокоповича «Володимир».
3. Творче завдання.
Складіть сенкан «Український театр».
ІV. Систематизація й узагальнення вивченого матеріалу
Клоуз-тести.
1) Трагікомедія — це...
2) Комедія — це...
3) Драматичний твір — це...
4) Перший професійний український театр — це...
5) Мені відомі імена таких акторів і режисерів «театру корифеїв», як...
V. Домашнє завдання, інструктаж щодо його виконання
1. Завдання для всього класу.
1) Вивчити теоретичний матеріал
2) Прочитати І–ІІІ дії п’єси І. Карпенка-Карого «Сто тисяч».
2. Індивідуальне завдання.
Підготувати стислий переказ І–ІІІ дій п’єси.
VІ. Підсумок уроку
Заключна бесіда.
— Що з вивченого на уроці вам було відомо?
— Які п’єси ви вже вивчали на уроках української та зарубіжної літератури? Назвіть їх авторів.
— Чи були ви в театрі? Яке враження справила на вас вистава?

Категорія: Українська література 8 клас | Додав: uthitel (11.02.2014)
Переглядів: 3320 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: