Урок № 48 П. Тичина. «Не бував ти у наших краях!» - Українська література 5 клас - Середня школа - Каталог статей - Учительська світлиця
Головна » Статті » Середня школа » Українська література 5 клас

Урок № 48 П. Тичина. «Не бував ти у наших краях!»

Урок № 48

П. Тичина. «Не бував ти у наших краях!»

Мета: ознайомити учнів із матеріалом про життя та творчість поета; допомогти усвідомити красу та ідейно-художню цінність його поезій; розвивати вміння висловлювати почуття, викликані прочитаними поезіями

Очікувані результати: учні знають матеріал про поета, уміють виразно і вдумливо читати його вірші, відчувають поезію, усвідомлюють та вміють описувати свої почуття.

Теорія літератури: метафора, епітет.

Обладнання: підручник, портрет П. Тичини, збірки його віршів, ілюстрації до епізодів життя та творчості поета

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

§ І.   Актуалізація опорних знань учнів

1.   Аналіз контрольної роботи.

2.   Гра «Продовжте речення».

— Коли я буваю в лісі, полі, на луках…

— У нашому краї ростуть такі дерева: …

— Я знаю такі дикорослі квіти: …

— Картини природи викликають у мене почуття…

§ ІІ.  Мотивація навчальної діяльності школярів. Оголошення теми й мети уроку

Вступне слово вчителя.

«Чи справді рідний край найкращий?» — інколи замислюємося ми. Поет Павло Тичина дає на це питання однозначну відповідь: так! Цікаво, чи переконає нас письменник своїми віршами?

ІІІ.      Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу

1.   Розповідь учителя про П. Тичину.

1)   Початок шляху.

Народився майбутній поет Павло Григорович Тичина на Чернігівщині у великій сім’ї сільського дяка. Жили вони дуже бідно, наголодь. Маленький Павло мав досконалий музичний слух і дзвінкий голос, тому в 9 років його віддали в хор при одному з чернігівських монастирів. Там, у Чернігові, він змушений буде 13 років навчатися спочатку в бурсі, а потім у семінарії.

2)   П. Тичина — обдарована особистість.

Навчання в духовному хорі не минуло марно — П. Тичина досконало вивчив нотну грамоту, оволодів азами диригування, навчився грати на багатьох струнних і духових інструментах. Надзвичайно любив бандуру й кларнет. Згодом, 1918 року, він назве свою першу збірку «Сонячні кларнети». Павло Григорович мав ще й здібності до малювання і навіть готувався вступити до Академії мистецтв у Петербурзі, але брак коштів став на заваді.

Тичина був знавцем не тільки українського слова, він постійно вивчав мови інших народів (знав 15 мов).

Проте, маючи дар співака, музиканта й живописця, він став поетом. Його вірші мелодійні, «кольорові», часто незвичайні за формою.

9.   «Поетичний практикум».

Цікаво!

П. Тичині належать незвичайні за формою і змістом вірші про природу, за якими можна уявити цілу казку.

Пастелі

Пробіг зайчик.
Дивиться —
Світанок!
Сидить, грається,
Ромашкам очі розтулює.
А на сході небо пахне.
Півні чорний плащ ночі
Вогняними нитками сточують.
— Сонце —
Пробіг зайчик.

Дощ

А на воді в чиїйсь руці
Гадюки пнуться… Сон. До дна.
Війнув, дихнув, сипнув пшона —
І заскакали горобці!..

— Тікай! — шепнуло в береги.
— Лягай…— хитнуло смолки.
Спустила хмарка на луги
Мережані подолки.

 

Тичина Павло Григорович

Біографія

Павло Тичина народився 23 січня 1891 року, в селі Піски Козелецького повіту Чернігів­ської губернії. Його охрестили 27 січня. Батько Павла, Григорій Тимофійович Тичина (1850–1906), був сільським дяком й одночасно вчителем грамоти в школі.

Поет згадував: «У нашій хаті в першій кімнаті із земляною долівкою (а була ще й друга кімната, з дерев’яною підлогою) стояли дві довгі парти. На кожній парті сиділо душ по 10 або ж по 12 учнів. Не знаю, скільки мені тоді вийшло років, коли я однієї зими вже підсідав то до одного, то до іншого учня і якось швидко, непомітно для себе вивчився читати».

Мати, Марія Василівна Тичина (уроджена Савицька; 1861–1915) була на 11 років молодша від поетового батька.

Павло Тичина мав 5 сестер: Єфросинію (1881–1949), Поліну (1884–1925), Оксану (1893–?), Олександру (1899–1931) і Наталію (1902–1922) — і 4 братів: Михайла (1885–1920), Івана (1888–1969), Євгена (1895–1955) та Костянтина (помер дитиною). Найвідомішим із братів був Євген Тичина, який працював педагогом у Харкові.

Як зазначає у критично-біографічному нарисі про поета літературознавець Леонід Новиченко, «суворість зашарпаного злиднями батька, нерідкі спалахи його гніву (що не завадило, однак, синові зберегти про нього пам’ять як про справедливу й гарну в своїй основі людину) пом’якшувалися сердечною і розумною добротою Марії Василівни — матері поета».

Спочатку Павло вчився в земській початковій школі (її в Пісках відкрили 1897 року). Його вчителькою була Серафима Миколаївна Морачевська. За добре навчання вона подарувала Павлові декілька українських книжок. Серед них «Байки» Леоніда Глібова, оповідання Марії Загірньої (Грінченко) про шахтарів — «Під землею». Першій учительці поет присвятив поему «Серафима Морачевська» (залишилася незавершеною; уперше опублікована 1968 року в № 9 журналу «Прапор»).

Морачевська, оцінивши чудовий голос і слух хлопця, порадила батькам віддати Павла в один із монастирських хорів Чернігова. Крім того, дітей у хорах також учили. Оскільки інших можливостей дати синові освіту Тичини не мали, вони прислухалися до поради вчительки.

1900 року дев’ятирічний Тичина, успішно пройшовши проби голосу, став співаком архієрейського хору при Троїцькому монастирі. Одночасно він навчався в Чернігівському духовному училищі. Регент хору виділяв Павла з-поміж інших хлопчиків-співаків, доручав йому навчати нотної грамоти новачків. Як правило, навчання відбувалося на могилі Леоніда Глібова, похованого в Чернігові на території Троїцького монастиря. У такий спосіб Тичина навчав нот свого брата Євгена, а також майбутнього хорового диригента Григорія Верьовку.

У червні 1906 року помер батько Павла Тичини.

Від 1906-го Павло Тичина пише вірші — почасти під впливом Олександра Олеся та Миколи Вороного. Перший відомий нам вірш Тичини — «Сине небо закрилося…» — датовано 1906-м. Пізніше поет, переглядаючи свій архів, так відгукнувся про цей вірш: «Подивишся — аж смішно».

1907 року Павло закінчив училище. Після цього в нього був єдиний, по суті, шлях продовжити освіту — у семінарії. Тож у період із 1907 до 1913-го Тичина навчався в Чернігівській духовній семінарії. У старших класах він пройшов ґрунтовну художню школу у викладача малювання Михайла Жука, який також увів Павла Тичину в коло чернігівської інтелігенції.

Товаришем Тичини в семінарії був Василь Елланський — майбутній поет Василь Еллан-Блакитний.

Значний вплив на формування Тичини-поета мало його знайомство з Михайлом Коцюбинським, літературні «суботи» якого він відвідував з 1911 року.

1912 року в № 1 журналу «Літературно-науковий вісник» уперше надруковано твір Тичини. Це був вірш «Ви знаєте, як липа шелестить…».

1913 року Тичина опублікував три оповідання — «Спокуса» (у газеті «Рада» від 17 жовтня), «Богословіє» (у газеті «Рада» від 6 листопада) та «На ріках вавилонських» (у № 3 журналу «Світло»), які й стали його своєрідним прощанням з бурсацькою та семінарською юністю.

У 1913–1917 роках Павло Тичина навчався на економічному факультеті Київського ко­мерційного інституту, але не закінчив його. Одночасно працював редактором відділу оголошень газети «Рада» і технічним секретарем редакції журналу «Світло» (1913–1914), помічником хормейстера в театрі Миколи Садовського (1916–1917). Улітку та восени 1914–1916 років Тичина працював роз’їзним інструктором і рахівником-статистом Чернігівського губернського земського статистичного бюро. Це дало йому можливість зробити низку цінних фольклорних записів.

Був членом Чернігівського самостійницького братства — молодіжної підпільної організації, яку очолював Василь Еллан-Блакитний. 1916 року братство відрядило Павла Тичину до Києва з метою налагодження зв’язків з іншими самостійницькими групами.

Коли розпочалася Перша світова війна, Київський комерційний інститут перевели до Саратова. Тож студент Тичина, щоб скласти зимові заліки 1915 року, мав добиратися в теплушках на Волгу. Павло сильно захворів. Поет Володимир Самійленко, рятуючи його, запросив до себе в Добрянку (нині селище міського типу Ріпкинського району Чернігівської області). Тут Тичина зустрів Наталю — своє перше кохання. Їй поет присвятив одну з найкращих ліричних поезій «Зоставайся, ніч настала…» Але закоханим не судилося бути разом: дівчина померла від сухот. Ця історія стала основою есе Павла Загребельного «Кларнети ніжності».

Згодом Тичина працював завідувачем відділу хроніки газети «Нова Рада» (1917) і відділу поезії журналу «Літературно-науковий вісник» (1918–1919), головою української секції Всеукраїнського видавництва (1919), завідувачем літературної частини Першого державного драматичного театру УСРР (1920).

«Сонячні кларнети»

Почавши поетичну творчість уже за чернігівського періоду, Тичина в атмосфері державного відродження України закінчив першу свою книгу поезій «Сонячні кларнети» (1918, фак.­тично вийшла 1919-го), в якій він дав своєрідну українську версію символізму, створив власний поетичний стиль, що дістав назву «кларнетизм». Кларнетизм — це світоглядна естетична концепція П. Тичини, унікально виражена за допомогою поетичних засобів (асонанс, алітерація, епітети, метафори). Перебуваючи в центрі революційних подій, Тичина написав книгу. Він стояв тоді понад партійними ідеологіями, тому йому вдалося дати в «Сонячних кларнетах» автентичний естетичний відбиток відродження своєї країни.

«В останні роки чомусь сором’язливо замовчують про те, що весь цвіт письменників і поетів УРСР у роки громадянської війни бився під українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків. Петлюрівськими офіцерами були Петро Панч та Андрій Головко, лихими юнаками (юнкерами) — Володимир Сосюра і Борис Антоненко-Давидович, добровольцями-кавалеристами — Олександр Копиленко та навіть 16-річний Юрій Яновський, держчиновниками УНР — Павло Губенко (Остап Вишня), Павло Тичина, Юрій Смолич… Частина з них на початку 1920 року опинилася в лавах боротьбистів і разом з ними перейшла до більшовиків. Але декого, наприклад Остапа Вишню і, за деякими даними, Юрія Яновського, червоні взяли в полон. Але петлюрівська закваска в них залишилася назавжди». (Я. Тинченко)

Український радянський поет

Перемога Жовтневої революції й окупація України позначилися комуністичним терором, руїною, голодом і конфронтуючими до них народними повстаннями. За цих обставин Тичина далі зберігав свою позицію незалежного поета в наступних книгах «Замість сонетів і октав» (1920), «В космічному оркестрі» (1921). Тоді ж він починає поему-симфонію (чи віршовану трагедію) «Сковорода» (вперше — «Шляхи Мистецтва», 1923, ч. 5).

Того ж 1923 року Тичина створює поему «Прометей», де одним із перших у світовій літературі розкриває тему тоталітарного суспільства. Уміння бачити далі за інших дало поетові змогу створити перший твір-антиутопію та показати суть тоталітарного суспільства.

У першій половині 20-х років Україна стає конституційно суверенним членом СРСР (де-юре), а Тичина — провідним українським радянським поетом: збірка «Плуг» (1920), яка при­несла йому славу «співця нового дня», і з присвятою Миколі Хвильовому — «Вітер з України» (1924). Тоді ж Тичина працює в журналі «Мистецтво», у державному видавництві «Всевидат», завідує літературною частиною в Київському театрі ім. Т. Г. Шевченка, політкомісаром якого був О. Довженко.

1923 року митець переїздить до Харкова, входить до літературної організації «Гарт», а 1927-го — до ВАПЛІТЕ, що під проводом М. Хвильового намагалась протистояти великодержавному шовінізмові ЦК ВКП(б). За приналежність до цієї організації та твір «Чистила мати картоплю…» Тичину гостро критикували, обвинувачуючи в «буржуазному націоналізмі». Відкинувши ці обвинувачення, поет на деякий час замовк, а на ворожі чутки про його «кінець» відповідав: «… для них кінець, а для мене тільки початок. Я стільки нового зараз знаю (не вичитаного, ні!), що, може, вчетверо окріп» (з листа до М. Могилянського).

Там же, в Харкові, в цей час він працює в журналі «Червоний шлях», багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем заснованої в тодішній українській столиці Асоціації сходознавства.

На твори, писані Тичиною на замовлення партії, 1928 року відгукнувся Олександр Олесь віршем-докором «І ти продався їм, Тичино…».

1934 року П. Тичина переїжджає з Харкова до нової столиці України — Києва й поселяється в будинку письменників Роліт.

«Партія веде»

В умовах тотального антиукраїнського терору, розстрілу одних і самогубства інших письменників, Тичина в низці «партійно витриманих» книжок поезій капітулює перед насильством. Такими моторошно майстерними стали збірки «Чернігів» (1931) й особливо поезія «Партія веде», надрукована в газеті «Правда» (21.11.1933) та однойменна збірка (1934), що стала символом упокорення української літератури сталінізмові. За ними з’явилася низка інших збірок з вишуканими назвами в стилі апології сталінізму: «Чуття єдиної родини», «Пісня молодості» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Абстрактно-експресіоністична майстерність цих збірок вражає перевагою ударних, ніби безоглядно наступальних ямбів у дусі гострих імперативів сталінської генеральної лінії партії.

Друга світова війна посилила партійну «витриманість» збірок Тичини з патріотично-оборонною тематикою: «Ми йдемо на бій» (1941), «Перемагать і жить!», «Тебе ми знищим — чорт з тобою» (1942), «День настане» (1943). Попри працю на державних посадах (уже від кінця війни — міністр освіти, а пізніше — голова Верховної Ради УРСР), яка забирала багато часу, Тичина видав низку поетичних збірок і за повоєнної доби: «Живи, живи, красуйся!», «І рости, і діяти» (1949), «Могутність нам дана» (1953), «На Переяславській Раді» (1954), «Ми свідомість людства» (1957), «Дружбою ми здружені» (1958), «До молоді мій чистий голос» (1959), «Батьківщині могутній», «Зростай, пречудовий світе» (1960), «Комунізму далі видні» (1961), «Тополі арфи гнуть» (1963), «Срібної ночі» (1964), «Вірші» (1968) та ін.

Тичина не повірив у хрущовську десталінізацію і, лишившись далі на позиціях сталінізму, не відгукнувся на літературне відродження 50-х — початку 60-х років, навіть виступив з осудом шістдесятників. Тим самим його поезія (з мотивами величі партії, «дружби народів», звеличенням нового вождя Хрущова, «героїнь соціалістичної праці», колгоспних ланкових тощо) навіть за обставин посилення брежнівського терору по зреченні Хрущова звучала вже явним анахро­нізмом і дедалі більше скидалася на автопародіювання. З’явилися й пародії, як-от: «Трактор в полі: дир-дир-дир! / Хто за що, а ми за мир! / Краще з’їсти кирпичину, / Ніж учить Павла Тичину» та ін.

Творча спадщина та місце в українській літературі

Ю. Лавріненко писав, що Тичину називають «то символістом, то імпресіоністом, то ро­мантиком чи зводять характер його поезії до справді притаманної йому панмузичності, та проте він не вкладається в рамки жодного "ізму”». Історик вітчизняної літератури Сергій Єфремов так казав про поета: «Тичину важко уложити в рамки одного якогось напрямку чи навіть школи. Він з тих, що самі творять школи, i з цього погляду він самотній, стоїть ізольовано, понад напрямами, віддаючи данину поетичну всім їм — од реалізму до футуризму ("червоно-си-зеле дугасто”), одинцем верстаючи свою творчу путь. Це привілей небагатьох — такий широкий мати діапазон… Поет, мабуть, світового масштабу, Тичина формою глибоко національний, бо зумів у своїй творчості використати все багате попередніх поколінь надбання. Він наче випив увесь чар народної мови і вміє орудувати нею з великим смаком і майстерністю… Дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа».

«Дивовижна ерудиція Тичини — свій духовний світ він оформив у постійній самоосвітній культурній експансії»,— писали про нього в книзі поетичної антології 2005 року.

У спадщині поета, окрім великої кількості поетичних збірок,— близько п’ятнадцяти великих поем. Найбільші з них лишились недовершеними, але кожна — по-своєму. З поеми «Шабля Котовського» в різний час були надруковані чотири великих розділи, за якими важко скласти уявлення про зміст цілого твору. З драматичної поеми «Шевченко і Чернишевський» відома самостійна за сюжетом перша частина з пізніше дописаною фінальною сценою, що замінила другу частину поеми, рукопис якої загинув під час війни. Велика за обсягом поема-симфонія «Сковорода», над якою автор працював щонайменше двадцять років,— твір теж недописаний (виданий він був уже після смерті автора). У «Сковороді», поемі «Похорон друга» (1942), окремих фрагментах із посмертної збірки «В серці у моїм» (1970) Тичина, не зважаючи на загальну пропагандистську нудотність переважної частини свого післявоєнного поетичного здобутку, за­свідчив живучість поетичного таланту.

У 1970–1971 роках український письменник Василь Стус написав літературну розвідку про творчість Павла Тичини під назвою «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)». У цій роботі він схвально оцінював ранню творчість Тичини й піддавав критиці загальновідомий та прославлений соцреалізм. 1972 року після арешту Стуса робота була конфіскована й пролежала в архівах КДБ упродовж двох десятиліть. Під час суду вона служила одним із свідчень злочинної діяльності Стуса.

Ось яку характеристику Стус дає творчості Тичини: «Слава генія, змушеного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля, була заборонена. Слава ж пігмея, що став паразитувати на тілі генія, була забезпечена величезним пропагандистським трестом.

В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням.

Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші.

Геніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім’ям Тичини. Творчість Тичини 30-х років — це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використати мерця. Як не мото­рошно це казати, але наступна творчість Тичини — це майже ірреальні спроби примусити усміхатися голий череп. Вірші поета перестали бути актом індивідуальної творчості: ці бездарні версифікаційні вправи уже писав хтось — але мертвою поетовою рукою. Кажуть, не одну ніч Тичина лягав спати не роздягаючись: він чекав арешту…

Тичини не одживили і роки після 20-го з’їзду КПРС, коли Рильський і Бажан повернулися до перерваної на 25 років молодості. Тичина цього зробити не міг. Можливо, йому і тут підказала інтуїція: одживлюватись — зарано; попереду ще будуть холоди».

Переклади

Павло Тичина самотужки опанував понад десять іноземних мов, зокрема вірменську, грузинську, арабську, турецьку, єврейську. Зробив цінні поетичні переклади. Весь той світ пізнання гармонійно вливався у творчість і доповнював поетичний геній митця.

Крім поезії, Тичина робив численні переклади (О. Пушкін, Є. Баратинський, О. Блок, М. Тихонов, М. Ушаков, Янка Купала, Якуб Колас, О. Ованесян, О. Туманян, Акоп Акопян, Ілля Чавчавадзе, А. Церетелі, К. Донелайтіс, С. Неріс, А. Венцлова, I. Вазов, Христо Ботев, Л. Стоянов, Нікул Еркай та ін.).

Помітне місце серед переказів посідають також публіцистика, літературознавча есеїстика (книжки «Магістралями життя», «В армії великого стратега», посмертно видані «З минулого — в майбутнє», «Читаю, думаю, нотую») і досить великі матеріали щоденниково-мемуарного характеру (видання 1981 року «З щоденникових записів» та ін.).

Тичина і Фінляндія

У листопаді 1954 року Тичина в складі офіційної делегації УРСР відвідав Фінляндію (Гельсінкі, Турку, Тампере). Мав зустріч із Президентом Паасіківі, який справив сильне враження на поета. Залишив щоденникові записи про фінську мандрівку (частини надруковано в книзі «Павло Тичина. Із щоденникових записів», Київ, 1981), де містяться згадки про зустрічі з діячами фінської культури.

Ушанування пам’яті

Літературно-меморіальний музей-квартира П. Тичини відкрито в Києві по вул. Терещенківській, 5.

У селі Піски Бобровицького району є музей історії села, до складу якого входить хата-садиба Тичини та кімната в сусідньому будинку, присвячена поету. В селі також є пам’ятник письменникові.

У Чернігові на фасаді будинку № 40 по вулиці Гетьмана Полуботка, де колись розміщалася Чернігівська духовна семінарія і де навчався майбутній поет, установлено меморіальну дошку.

В Україні на його честь названо вулиці в таких містах, як Київ, Чернігів, Дніпропетровськ, Івано-Франківськ, Умань та ін. Також його ім’я носить одна з вулиць міста Ванадзор у Вірменії.

1973 року засновано літературну премію ім. П. Тичини республіканського значення.

28 вересня 1977 одну з вулиць Єревана названо ім’ям П. Тичини — зачинателя українсько-вірменських літературних зв’язків у радянські роки.

16 квітня 1981 року Постановою Ради Міністрів УРСР Бобровицькій районній бібліотеці присвоєно ім’я Павла Тичини.

3 лютого 1981 року засновано стипендію ім. П. Тичини.

2.   Огляд ілюстрацій.

3.   Робота з підручником.

Опрацювання статті про письменника.

4.   Виразне читання вірша П. Тичини «Не бував ти у наших краях!».

5.   Словникова робота.

(Проводиться за питаннями учнів.)

6.   Евристична бесіда. Завдання творчого характеру.

— Що ми дізнаємося з вірша поета про його рідний край? Опишіть його, використавши слова і рядки з поезії.

— Як поет характеризує людей свого краю? Чим вони підтримують силу свого духу?

— Схарактеризуйте автора за його віршем.

7.   Робота зі словничком літературознавчих термінів.

Метафора — один із основних тропів поетичного мовлення, що полягає в розкритті сутності одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю.

Метафора найчастіше виражається в дії, наприклад: кіт посміхався у вуса.

Різновидом метафори є уособлення (персоніфікація).

Епітет — образне означення, влучна характеристика особи, предмета або явища, яка підкреслює їх суттєву ознаку, дає ідейно-емоційну оцінку: сонце золоте, ясні зорі, тихі води.

8.   Завдання пошуково-дослідницького характеру.

Визначте тему, головну думку та художні засоби вірша П. Тичини «Не бував ти у наших краях!».

9.   «Поетичний практикум».

Визначте ритм і риму вірша П. Тичини «Не бував ти у наших краях!».

§ ІV.  Закріплення знань, умінь та навичок

Практична робота.

Визначте слухові та зорові образи в поезії П. Тичини «Не бував ти у наших краях!». Який настрій вони створюють?

§ V.  Домашнє завдання, інструктаж щодо його виконання

1.   Завдання для всього класу.

Уміти розповідати про письменника, навчитися виразно читати вірш, аналізувати його, висловлювати власні почуття та враження.

2.   Творче завдання.

Скласти усний лист другові з іншої країни, з яким познайомилися через мережу Інтернет, про свій рідний край, «малу батьківщину».

§ VІ.  Підсумок уроку

Інтерактивна вправа «Мікрофон».

— Читаючи поезії П. Тичини, я думаю…

Категорія: Українська література 5 клас | Додав: uthitel (01.01.2014)
Переглядів: 5986 | Рейтинг: 3.5/2
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: