Урок № 45 Позакласне читання. В. Земляк. «Тихоня» - Українська література 5 клас - Середня школа - Каталог статей - Учительська світлиця
Головна » Статті » Середня школа » Українська література 5 клас

Урок № 45 Позакласне читання. В. Земляк. «Тихоня»

Урок № 45

Позакласне читання. В. Земляк. «Тихоня»

Мета: викликати в учнів інтерес до самостійного читання художньої літератури; розвивати навички добору книг для читання, їхнього оцінювання; розширити кругозір школярів

Очікувані результати: учні знають зміст твору, особливості його побудови, виразно читають та переказують оповідання; орієнтуються в тематиці художньої літератури.

Теорія літератури: відгук про книгу.

Обладнання: портрет В. Земляка, текст оповідання «Тихоня», ілюстрації до твору, книжки про сучасне життя міських та сільських школярів

Тип уроку: бесіда з позакласного читання.

§ І.   Мотивація навчальної діяльності школярів. Оголошення теми й мети уроку

Вступне слово вчителя.

Існують свої переваги в житті міських та сільських мешканців. І часто їм є чого повчитися одне в одного. Міський хлопчик приїхав у село до бабусі, хотів допомагати дорослим, як і його сільські однолітки, але всі скептично поставилися до його можливостей. Тільки виявивши безмежну наполегливість, старання, терпіння та любов до «братів наших менших», він довів свою корисність і дав вражаючий урок доброти оточуючим. Про це ви й дізнаєтеся сьогодні на уроці.

§ ІІ.  Актуалізація опорних знань учнів

1.   Огляд читацьких щоденників.

2.   Презентація улюблених книжок про сучасне життя міських та сільських школярів.

§ ІІІ.  Основний зміст роботи

1.   Слово вчителя.

Художні книги дають читачам безліч інформації, і запам’ятати її всю просто неможливо. Тому любителі книг користуються читацькими щоденниками, картками й іншими видами збереження інформації. Слід звернути увагу на те, що цікавитися потрібно книгами різної тематики, різними жанрами. Тільки за такої умови буде забезпечений гармонійний розвиток особистості, і ви зможете легко відновити в пам’яті не тільки факти, а й свої враження та спостереження над прочитаним.

2.   Презентація учнівських читацьких щоденників.

3.   Аналіз читацьких інтересів учнів.

(Учні заповнюють таблицю, учитель робить висновки.)

Казки,
легенди

Науково-попу­лярна література, енциклопедії

Вірші

Фантастика

Література про природу

Історична
література

 

 

 

 

 

 

 

4.   Повідомлення учнів.

Ще донедавна людина не могла уявити своє життя без такого друга, як кінь. Він допомагав у роботі, скрашував дозвілля, а бували й такі моменти історії, що і саме життя людини залежало від коня. Селяни називали його годувальником, воїни — бойовим товаришем. Не дивно, що вдячні люди любили, оберігали коней і навіть ризикували свободою та життям заради них. На честь коней складали поеми й пісні, увіковічували їх у живописі та скульптурі. Кінь завжди був не лише трудівником, а й другом, деякою мірою лікарем. Довірливість коней, їхня відданість господарю завжди викликали в людині взаємні почуття, бажання допомогти іншому. Бо піклування про вірного друга, хвилювання за нього у випадку хвороби, відчуття польоту, що виникає кожного разу, коли людина сідає в сідло, не дає їй перетворитися на егоїста, що спокійно може пройти повз біль і страждання інших.

(Інтернет-ресурси)

5.   Переказування оповідання В. Земляка «Тихоня» та зачитування цікавих моментів твору.

Василь Земляк

Тихоня

Толя недовго гостював на бабусиних хлібах. Десь на другий чи третій день по приїзді в село його бачили на колгоспнім дворі. Це був тендітний, бліденький підліток, мало схожий на сільських хлопчаків, огрубілих, засмаглих, немов налаштованих до роботи, їх охоче відправляли в поле, кого до жаток, кого до снопів, навіть найменшого з них, пустуна Петрика, взяли у водовози, а Толя неприкаяно походжав із батіжком, заздрив їм та все натякав заклопотаним бригадирам, що і він робітник. Ті дивились на нього трохи здивовано, з неприхованим недовір’ям і питали:

— Що ж ти вмієш робити?

А сліпий Прокіп, який носив на оці чорного ремінчика, так той навіть гримнув на Толю:

— Іди, хлопче, не вештайся під ногами!..

Лише старий Маковей, що в поті лиця ладнав на тік молотильну бригаду, зміряв Толю проникливо, спитав, чи надовго в гості, й порадував добрим словом:

— На линку піти хочеш?

— Хочу! — випалив Толя, не знаючи, що таке «линка».

Зайшов з Маковеєм до стайні й, сполохнувши горобчиків, що назліталися туди на сніданок, побачив низеньку, принишклу каштанку.

— Знайомся,— сказав Маковей.— Це Тихоня. Конячина так собі, та в линку ліпшої не дадуть.

«Чому ж "так собі”? — дивувався Толя, несміливо підступаючи до Тихоні.— Конячка як конячка, і все в неї на місці: ноги, грива, хвіст…»

Помилувався нею, а коли Маковей вийшов і Толя лишився сам, то взявся оглядати її пильніше. Гострі прозорі вуха в розбухлих прожилках, як осінні листки, біла лисинка на розумнім чолі, добрі вологі очі…

«Ні, досить пристойна конячка»,— вирішив Толя, догідливо розправляючи їй таку ж, як і хвіст, пишну смоляну гриву, в якій посіялись реп’яхи.

Вибирав їх якнайобережніше, аби не завдати Тихоні болю.

Тихоня обнюхала свого нового господаря, недовірливо щулила вуха й косила вогняними очима, бо, окрім гострого скребка і дошкульного батога, іншої ласки не бачила.

Вибравши реп’яхи, Толя взяв кобилу за недоуздок, і вона покірно пішла за ним.

Як проходили повз криницю, Тихоня знову нащулила вуха, судорожно здригнула всім тілом, але Толя не зважив на те: звідки знати йому Тихонині примхи?

На радощах він чимчикував перед нею й вслухався, як байдужно лопотіла копитами: лоп-лоп, лоп-лоп…

«Застоялась»,— міркував Толя і з усіх сил тягнув за повід.

Толя не знав, що конюхи майже не годують і не поять її, що всі ці дні, як перестали пускати на пашу, вона одиноко блукала по стайні, шукала в переїдках вівсяні зерна й невдоволено форкала в порожньому жолобі, ніби нарікала на те, що їй не дають смачного оброку. Але ніколи не чули, щоб Тихоня іржала або била копитами землю, як інші коні. Хай як зобидять її, а вона мовчить. Тільки й того, що пофоркає в жолобі, озирнеться туди-сюди й смиренно йде до свого невтішного стійла в куточку стайні. Одне слово — Тихоня…

Інші коні трублять овес, а Тихоня мусить живитися голою січкою. Пахучого сіна теж не дають… Це їй кара за те, що вона норовлива, що не вміє ходити ні в плузі, ні в возі, ні підручною, ні в борозні. Довго морочилися з нею, та зрештою махнули рукою: Тихоня Тихонею… Всього цього Толя не знав, стаючи з нею до линки.

— Ти багато заробиш із цією неробою! — підсміювалися з нього дівчата.

Толя з надією позирав на Тихоню:

— Зароблю! Правда, Тихоню?

Але Тихоня була байдужа до Толиних підбадьорювань. Безтямно дивилась у степ і тяжко сопіла ніздрями…

Та ось перший сніп у молотарку, за ним ще кілька снопів, і дівчата гукнули:

— Линка!

Толя смикнув Тихоню за повід, а вона ані з місця. Легенько стьобнув батіжком — стоїть, горда і непокірна, як камінна статуя.

А дівчата гукають:

— Линка!!!

Що робити? Як уплинути на Тихоню?..

— Давай же, давай, чудненька! — відчайдушно благав Толя, згоряючи з сорому: — Тягни, Тихонечко!..

Смикав її за повід, благав, обіцяв золоті гори, але Тихоня була невмолима. І далі незрушно стояла, ніби прикута вухналями до землі.

Тим часом залягла полова, і вже не дівчата, а сам старий Маковей вигукнув спересердя:

— Линка!!!

Та й це не подіяло на Тихоню. Толя з жахом чекав, що Маковей зараз підійде до нього і скаже: «Не годен ти до такої роботи!» У скронях застукали молоточки, в очах зарябіло, і він нічого не бачив, окрім Тихоні, прирослої до землі, та грізної постаті Маковея на столі молотарки. В одній руці старий тримав перевесло, яке не встиг укинути в барабан, другою посмикував бороду, жовту та довгу, як житній сніп. А дівчата розпікали його:

— Ну й линку добрав Маковей!

— Хіба можна такого хлопчину до линки?

— Тихоня духу його не боїться!

— До неї треба сліпого Прокопа! Той би гаркнув, то пішла б як ошпарена!..

— Годі вам, годі! — буркнув на те Маковей.— Тлумачив же голові, що Тихоня до линки негожа. Так ні, нав’язали!..— Гукнув Толі: — Гони її, анахтему, під три чорти!

Толя почав було випрягати Тихоню, але в цей час на пожежній бочці неквапливо під’їздив до току Петрик-водовоз. Вода хлюпотіла, розливалася через верх кількома живими цівками, що іскрилися на сонці, збігала по бочці, лишаючи на стерні нерівний вологий слід. Зачувши воду, Тихоня рвучко підвела голову, витягла шию, і, може, вперше в житті заіржала — розпачливо, дико, на все поле. Її мучила спрага…

— Ей, хазяї, напоїть Тихоню! — вигукнув Петрик, зло прицвьохнувши батіжком.

…Не били і не лаяли, як звичайно. Толя уже й перестав благати її — вона сама потягла линку, але зовсім не туди, де мав кластися стіг. Горблячись від натуги, Тихоня стрімголов пішла до води…

— Так ось чому вона зноровіла! — сказав Маковей, кинувши в барабан розкручене перевесло.— Це так доглядали її…

Молотарка примовкла, і весь люд, що був на току, заніміло дивився ту зворушливу сцену: Тихоня припала до бочки сухими губами, жадібно ловила живі цівки й не могла зловити… Поки підоспіли з відром, Толя відбив чопа й поїв її просто з рук. Вона пила з пінявого струменя, спочивала і ще пила. Її очі жевріли радістю…

Знову розрісся над током пил-димок, наче хто роздмухав його зсередини. Вужем забігала линка. Толя радів за Тихоню, радів за те, що знайшов спосіб приборкати її норовливість. Сам їв — її годував, сам пив — її напував. Ласкаво припрошував:

— Їж, Тихоню, пий, Тихоню!

За ту ласку вона платила добром, стала покірною і слухняною.

— Як працюється? — частенько запитував Маковей.

Толя гордо позирав на Тихоню.

— Ми з Тихонею!..

— Давай, давай! — підбадьорював Маковей.— Заробиш хліба, грошей — бабуся кріпко подякує. А схочеш — у город все забереш.

— Ні, ні, все бабусі. Вони старенькі, то це їм мої трудодні.

Щообіду бабуся приносила вареники з вишнями й інші жнив’яні ласощі — як-не-як, а все-таки гість її онук Толя! Не проминала спитати:

— А як, сину, Тихоня? Переноровіла зовсім чи, мо, прикидається? — Й вела по-старечому: — Гляди, сину, щоби та болячка назад не вернулася…

Бабусині слова непокоїли хлопця, й непокоїли недарма. В одну обідню перерву, чи то з радощів після вівса, чи з якихось інших своїх міркувань, Тихоня раптом заграла пишним хвостом, гребонула копитами землю і пішла по полю навскач.

Хто не бачив комети на небі, то міг побачити її на землі: хвіст і грива розвівались на вітрі, а ноги мовби не торкалися стерні. Спершу милувалися нею, та коли Тихоня вибігла на баштан, з якого сочилися пахощі, люди збентежено загули:

— Кавуни, кавуни, кавуни!..

Добру копу кавунів зіпсувала Тихоня своїми копитами, гострими, як мечі. Толю оштрафували за це на п’ять трудоднів. Старий Маковей винуватив Тихоню, мав просити правління зняти цей штраф, але Толя довів, що Тихоня не винна, а винен він, Толя, винен тим, що забув прив’язати її. Маковей замислився, копаючись шкарубкими пальцями в солом’яній бороді, волів щось сердечне сказати хлопцеві, та дівчата такі невгамовні — все: «Линка!» та «Линка!» — і поговорити не дають… Тихоня бігала по доріжці, вибитій сталевою линкою, а Толя мусив устигати за нею, щоб у слушну мить осмикнути її.

В міру того, як росла скирта, Тихоні ставало все важче й важче, але вона не здавалася. І хоч як славно ходила Тихоня, та за кожним окликом: «Линка!» — у Толі тьохкало в серці. Не зовсім вірив їй…

А вона йому вірила. Сліпо, по-своєму, але безроздільно вірила своєму новому господареві…

Та ось закінчувалися канікули, надходила пора повертати до міста. Толя не міг про це розповісти німій Тихоні, але був з нею ще ласкавіший, ніж звичайно. Жодного разу не торкнув її батіжком, на стоянках розчісував їй смоляну гриву, в яку набилося остюків.

Останнього дня Толя, привівши після роботи Тихоню до стайні, мовив:

— Я вже їду, Тихоню!..

По дорозі на станцію, уже не з батіжком, а з дорожнім кошиком у руці, Толя ще раз забіг до стайні, попросив, щоб Тихоні подали добрий обрік, і сказав на прощання:

— Бувай, Тихоню! Наступного року знову побачимось…

Але вона нічим не виказала свого здивування, її над усе вабив овес. За таку неувагу хлопці посміялися над Толею, а найбільше Петрик-водовоз.

— Ти їй листа напиши,— сказав він.— Мовляв, дорога Тихоню, живу так і так, ходжу в школу, протираю на парті піфагорові штани та гризу квадратні й кубічні корені з алгебри…

Отак вони гомоніли, жартували всю дорогу й мало не спізнилися до поїзда.

Толя вскочив у вагон на ходу, кинувся до вікна прощатися з хлопцями й не повірив очам своїм — на пероні, поблизу веселого гурту проводжаючих, самотньо стояла Тихоня. В її вогнистих очах миготіли вікна вагонів. Хтось гукав:

— Толю! Толю!

А басок чергового по станції доводив до відома присутніх, що коням на перон ходити заборонено.

А ще по хвилі, крізь холодний стукіт коліс, Толі почулося кінське іржання, коротке, проникливе… Хлопець не знав, як відповісти Тихоні, в розпачі відійшов од вікна і, ні сіло ні впало, почав частувати пасажирів бабусиними гостинцями, якими був наповнений його дорожній кошичок.

— Що за добряк? — дивувалися пасажири, вминаючи Толині яблука.

А там, десь за вікнами, басок чергового все ще крикливо доводив, що коням на перон ходити заборонено…

Земляк Василь Сидорович
(справжнє прізвище — Вацик)

Біографія і творчість

Народився 23 квітня 1923 року в селі Конюшівці (нині Липовецького району Вінницької області).

1950 року закінчив Житомирський сільськогосподарський інститут.

В 1963–1966 роках — головний редактор Київської кіностудії.

Жив у Києві. Помер 17 березня 1977 року. Похований на Байковому кладовищі.

Молодий Василь Земляк прийшов в українську літературу 1950-х років разом із поколінням письменників-фронтовиків. За плечима, у минулому — юнацькі враження довоєнної дій­сності (його вабило небо, й він, сільський хлопець із Вінниччини, став курсантом авіаучилища в Харкові), жорстоко скорочена війною молодість, тяжкий ратний досвід (був партизаном і звідав увесь драматизм боротьби з окупантами в їхньому тилу).

Як непересічного прозаїка Земляка помітили після появи друком двох його повістей — «Рідна сторона» (1956) та «Кам’яний Брід» (1957). Присвячені темі українського повоєнного села, ці твори зображували цікаві, взяті із життя колізії, давали начерки колоритних характерів, розширювали «географію» образно освоюваної дійсності. У літературному контексті середини 50-х років вони поставали і як твори художньо своєрідні, і як помітна данина часу з «типовими» рисами так званої колгоспної прози.

Творче змужніння Василя Земляка як письменника, що вже мав власну тему й своєрідний стиль, засвідчили два наступні його твори — повісті «Гнівний Стратіон» (1960) і «Підполковник Шиманський» (1966), які явили читачеві вже досвідченішого й сформованішого автора. Основані на фактах часів війни (а їх письменник часто брав з особистого досвіду), ці повісті, порівняно з двома попередніми, майстерніше побудовані сюжетно, значно читабельніші й, разом із тим, виразніші як твори саме Василя Земляка: загальний їх тон здобуває ту окресленість, гнучкість, що найперш асоціюються з творчою особистістю цього письменника.

Можливо, що на формування нових рис стилю Земляка вплинули його сценарні інтереси. Працюючи на Київській кіностудії ім. О. Довженка, він створює низку сценаріїв, названих, утім, кіноповістями,— «Олесь Чоботар», «Новели Красного дому», «Останній патрон» (1956–1963). Письменник відчуває смак до динамічного сюжету, до чітко вираженого протиборства сил, яке межує з пригодництвом. Але при цьому не втрачає набутого раніше, тобто загалом не міняє вже вироблених манери мовлення й погляду на зображуваний світ.

Та лише «Лебедина зграя» найпереконливіше засвідчила висхідний напрям його творчості й стала вінцем пошуків у галузі стилю та характерології, увібравши в себе весь попередній досвід Земляка-прозаїка. «Зелені Млини» доводили сюжет цього роману до часів війни. Задумані були й виношувались «Веселі Боковеньки», третя частина твору, який мав би розгорнутися в епопею. Але цілком здійснити задумане Землякові не судилося…

Творчість Василя Земляка практично з перших його серйозних кроків у літературі привер­нула до себе увагу, а після появи «Лебединої зграї» (перша публікація у журналі «Дніпро», 1971. — № 1–3) письменник на тривалий час став об’єктом дискусій про українську прозу 1970-х років, хоча спершу критика була не вельми одностайною в оцінці цього роману. Та все ж разом із другою книгою («Зелені Млини», 1976) цей твір 1978 року було відзначено Державною премією України ім. Т. Шевченка; він витримав упродовж небагатьох років кілька видань.

Зміст «Лебединої зграї» і «Зелених Млинів», здавалося б, зовсім неважко окреслити, взявши до уваги зовнішньоподієвий початок дилогії. Це, перш за все, втілена в образі села Вавилон історія українського Побужжя, починаючи з пореволюційних подій, коли виникали комуни й точилася смертельна класова боротьба, й кінчаючи визволенням краю навесні 1944-го від фашистських окупантів. Елементи умовності, фантастики, гротеску допомагають читачеві помічати в історії краю та історіях вавилонських не тільки пряме, а й додаткове, друге значення, що асоціюється не просто з ідеєю, а з її філософічністю. Не випадково майже все, що відбувається у Вавилоні чи поблизу нього, знаходить відповідний коментар в устах доморощеного, «самодіяльного» філософа Левка Хороброго.

У цьому творі проблема оповідача взагалі належить до особливо складних і значущих, оскільки йдеться не про стиль, не так про точку зору, як про оцінну позицію — героїв, автора, читача.

Однак події, зображені в романі-дилогії, без будь-якої двозначності адресовані в життя, у реальність з конкретним змаганням сил, соціально, історично породжених. У «Лебединій зграї» це бідняки, яких об’єднують у комуну, а з іншого боку, на другому полюсі — багатії, колишні власники: Бубели, Гусаки, Раденькі тощо. Мабуть, тільки Явтушок Голий стоїть посередині, вагаючись, перебігаючи з табору в табір залежно від політичної погоди. Щоправда, деякий час намагається лишитися не те щоб «над», а «побіля» поєдинку й «філософ» Левко Хоробрий.

Одна з найприкметніших ознак твору — багатство й виразність соціально-психологічного типажу героїв, які справді сягають рівня типів, розмаїття живих, опуклих, тонко вималюваних характерів. Максим Тесля і Клим Синиця, «поет-сировар» Володя Яворський і Лель Лелькович, Орфей Кожушний і його (та, власне, не його) Мальва, брати Соколюки й Харитон Гапочка, Явтушкова Пріся й Паня Ластовенко, навіть зовсім епізодичні персонажі, як-от Тихін та Одарка, що любили обідати по сусідах надурняка,— кожен постає перед нашим зором як живий, думає, говорить і діє по-своєму, за велінням тільки йому притаманної «природи». А разом узяті вони й утворюють ту цілісність, ім’я якій народ — у конкретно-історичній соціальній його характеристиці.

За багатством деталей і подробиць майже ніде не губиться значущість: різні «побіжні» описи, сцени, міркування не просто цікаві, а й важливі, змістовні з погляду загальної ідеї твору (хоч тут, треба визнати, відбилися ідеологічні домінанти тодішньої радянської літератури, зокрема в трактуванні «революційного перетворення» дійсності та «соціалістичного будівництва»). Образ Явтушка — одне з найбільших досягнень автора — не виняток у цьому плані, так само як і яскраві описи побуту, звичаїв, сільського життя загалом.

Діалектика життєвих змін і сталості «основ життя» — це стихія Василя Земляка, Вавилон із його глибинними традиціями перетворюється, можна сказати, у нас на очах, щоб під кінець роману «вичерпати себе історично і соціально» (мовиться, правда, про назву) та стати Веселими Боковеньками. Разом із тим, є й у Вавилоні, й у Глинську, й у тих Веселих Боковеньках щось вічне, неперехідне — як народ, що тут живе й буде жити. Нащо вже Явтушок, цей гріх Вавилона,— його ненадія й непевність, а й він під кінець «знаходить себе» у благородному ділі. І Левко Хоробрий, не без філософського натяку, так підсумовує його життєвий шлях: «Він оживе в синах, в онуках і правнуках, і буде сукатися його ниточка в народі, доки існуватиме любов до землі й доки житиме носій тієї любові — селянин, з усіх суспільних витворів людських, може, найскладніший і найсуперечливіший». Вірний собі автор не втримується, щоб і тут не підправити високості цих слів уже Прісиним висновком у стилі цілого роману: «Згадаєте мене, що цей диявол переживе і сам Вавилон…».

В останні роки життя Василь Земляк створив трагедію «Президент» (1974–1976), присвячену боротьбі й смерті національного героя Чилі Сальвадора Альєнде.

В українській літературі середини XX ст. творчість Василя Земляка посіла своє, належне місце — серед явищ найпомітніших. Порівняно невеликий за обсягом доробок із виразним звучанням у літературному процесі свого часу, неповторним колоритом надійно прописаний на стильовій палітрі нашого письменства.

Кінематографічна діяльність

Автор багатьох повістей, сценаріїв фільмів:

•    «Люди моєї долини» (1960, у співавторстві),

•    «Новели Красного дому» (1963),

•    «Дочка Стратіона» (1964, у співавторстві),

•    «На Київському напрямку» (1967, співавтор і режисер В. Денисенко),

•    «Важкий колос» (1969, у співавторстві),

•    «Відвага» (1971),

•    «Вавилон-ХХ» (1980, співавтор і режисер — І. Миколайчук).

Нагороди, пам’ять

Лауреат Шевченківської премії (1978, посмертно). Нагороджений орденом «Знак Пошани» й медаллю.

У Києві, на вулиці М. Коцюбинського, де з 1968 по 1977 рік працював письменник, 1983-го встановлено меморіальну дошку.

6.   Словникова робота.

Линка — сталевий канат, яким за допомогою спеціального пристрою відтягають солому й полову на скирту.

Каштанка — тут: кінь каштанової масті.

7.   Обмін враженнями щодо прочитаного.

— Чи сподобався вам цей твір? Чим саме?

— Що найбільше вразило?

8.   Завдання учням.

1)   Схарактеризуйте головного героя.

2)   Висловіть думку про те, чи не вважаєте ви, що хлопчик зробив благородний учинок стосовно конячини, врятувавши її від людської байдужості і зробивши потрібною людям.

3)   Прокоментуйте прикінцевий епізод оповідання.

9.   Творче завдання.

— Розкажіть про своїх домашніх тварин.

§ ІV.  Домашнє завдання, інструктаж щодо його виконання

1)   Записати до читацьких щоденників відгук про оповідання В. Земляка «Тихоня».

2)   Підготуватися до уроку літератури рідного краю.

§ V.  Підсумок уроку

Інтерактивна вправа «Мікрофон».

— Найцікавішим на уроці для мене було…

— Я хотів би теж…

Категорія: Українська література 5 клас | Додав: uthitel (01.01.2014)
Переглядів: 3225 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: