Урок № 14 Літературні казки. І. Франко — казкар. «Фарбований Лис» - Українська література 5 клас - Середня школа - Каталог статей - Учительська світлиця
Головна » Статті » Середня школа » Українська література 5 клас

Урок № 14 Літературні казки. І. Франко — казкар. «Фарбований Лис»

 

Урок № 14

Літературні казки. І. Франко — казкар. «Фарбований Лис»

Мета: ознайомити учнів із дитинством І. Франка, його творчістю як казкаря; зі змістом казок із збірки «Коли ще звірі говорили»; розвивати навички виділення головного, переказування казок, роботи з додатковою літературою

Очікувані результати: учні вміють розповідати про дитинство І. Франка, знають зміст казки, уміють переказувати фрагменти твору, коментувати їх; розуміють виховний зміст твору.

Теорія літератури: літературна казка, біографія письменника, зв’язок літератури з фольклором.

Обладнання: підручник, портрет І. Франка, збірка казок «Коли ще звірі говорили»

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

  • І.   Актуалізація опорних знань учнів

1.   Аналіз контрольної роботи.

2.   Перевірка домашнього завдання.

(Див. урок № 12.)

  • ІІ.  Мотивація навчальної діяльності школярів. Оголошення теми й мети уроку

Вступне слово вчителя.

«Було це давно, за царя Панька, як була земля тонка» — говориться в народній приказці. Або: «Тоді, коли ще звірі говорили». Саме цей час і намагався уявити собі відомий український письменник Іван Франко. Він склав казки, які об’єднав у збірку «Коли ще звірі говорили».

  • IІІ.  Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу

1.   Розповідь учителя про І. Франка.

1)   Батьки — перші вчителя непересічної особистості.

Ім’я Івана Яковича Франка (1856–1916) відоме як в українській, так й у світовій літературі. Народився він на Гуцульщині в сім’ї коваля. Працюючи разом із батьком на кузні, хлопець слухав розповіді про життя народу, як веселі, так і сумні. Від матері він перейняв чутливість до краси, горду душу, велику любов до народної пісні. Отже, батьки були першими вчителями, що заклали міцний фундамент майбутньої непересічної особистості.

2)   Інтерес І. Франка до науки.

Коли Іван пішов до школи, то, незважаючи на важкі умови, гарно вчився, був найкращим учнем у класі. Та і в подальшому він виявляв великий інтерес до науки. Навчався у Львові, за кордоном — у Відні.

3)   Великий Каменяр, титан праці.

Івана Франка називають Великим Каменярем, титаном праці, і це справді так. Він написав велику кількість різноманітних за жанром творів, серед них чимало творів для дітей, близько 50 казок.

3.   Огляд збірки І. Франка «Коли ще звірі говорили», виразне читання окремих казок (за вибором).

Довідка.

Іван Франко цікавився давньоіндійською літературою, зокрема «Панчатантрою». Дев’ять сюжетів цього твору письменник переробив (адаптував) для дітей у збірці казок «Коли ще звірі говорили» (1903), а деякі віршовані елементи повісті стали безпосередніми джерелами окремих строф поетичної збірки «Мій Iзмарагд» (1898).

 

4.   Евристична бесіда.

Цікаво!

Казки про звірів, які розмовляють, є практично в усіх народів світу. Наприклад, араб­ська «Казка про ворона і кота», грузинська «Як вовк ченцем став», киргизька «Як тигра обдурили», узбецькі «Упертий зайчик», «Хитра перепеличка», «Осел-розумник», вірменські «Казка про ведмедя», «Муха і комар», «Волик», азербайджанська «Мишеня і кіт», казахська «Чому у ластівки хвостик, мов ріжки», китайська «Як мавпи діставали місяць» та багато інших. Іван Франко був знайомий із ними й використовував їхні мотиви у своїх творах.

Іван Якович Франко

Ранні роки

Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту в Східній Галичині, поблизу Борислава, в родині селянина-коваля. Мати, Марія Кульчицька, походила із зубожілого українського шляхетського роду Кульчицьких. Свою селянську ідентичність, що виявлялась у надзвичайній працелюбності й невибагливості в побуті, Франко зберіг до кінця життя.

Навчався спочатку в школі села Ясениця-Сільна (1862–1864), потім у так званій нормальній школі при Василіянському монастирі у Дрогобичі (1864–1867). 1875 року закінчив Дрогобицьку гімназію (нині — Педагогічний університет).

У багатьох автобіографічних оповіданнях Івана Франка («Грицева шкільна наука», «Олівець», «Schӧnschreiben») художньо відтворено атмосферу тогочасної шкільної освіти з її схоластикою, тілесними покараннями та моральним приниженням учнів. З них довідуємося, наскільки важко було здобувати освіту обдарованому селянському хлопцеві. Він жив на квартирі в далекої родички Кошицької на околиці Дрогобича, нерідко спав у трунах, які виготовлялися в її столярній майстерні («У столярні»). Уже навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити товаришам годинну лекцію вчителя; знав напам’ять усього «Кобзаря»; домашні завдання з польської мови нерідко виконував у поетичній формі; глибоко й на все життя засвоював зміст прочитаних книжок. У цей час він цікавився творами європейських класиків, культорологічними, історіософськими працями, популярними книжками на природничі теми. Загалом особиста бібліотека Франка-гімназиста налічувала близько 500 книжок українською та іншими європейськими мовами. У цей же час Франко починає перекладати твори античних авторів (Софокла, Еврипіда); під впливом творчості Маркіяна Шашкевича й Тараса Шевченка захоплюється багатством і красою української мови, починає збирати й записувати зразки усної народної творчості (пісні, легенди тощо).

Восени 1875 року Франко став студентом філософського факультету Львівського університету.

Перші літературні твори

Перші літературні твори Франка — вірш «Народна пісня» (1874) і повість «Петрії і Довбущуки» (1875) — були надруковані в студентському часописі «Друг», членом редакції якого він став з 1875 року. Активна громадсько-політична й видавнича діяльність та листування з Михайлом Драгомановим спричинили арешт письменника за звинуваченням у належності до таємного соціалістичного товариства. Після ув’язнення поет співпрацює з польською газетою «Praca», знайомиться з працями Карла Маркса й Фрідріха Енгельса та разом з М. Павликом засновує 1878 року часопис «Громадський Друг», який після конфіскації виходив під назвами «Дзвін» і «Молот».

1880 року Франка вдруге заарештовують, обвинувачуючи в підбурюванні селян проти влади. Після тримісячного ув’язнення Франко перебував під наглядом поліції та був змушений припинити навчання в університеті.

Перший період творчості

Перший період творчості Франка визначають його політичні поезії, своєрідні народні гімни: «Каменярі» (1878), «Вічний революціонер» (1880), «Не пора…» (1880) та ін., а також повісті «Boa constrictor» (1881), «Борислав сміється» (1881), «Захар Беркут» (1882) та низка літературознавчих і публіцистичних статей.

1881 року Франко став співвидавцем часопису «Світ», після закриття (1882) якого працював у редакції часопису «Зоря» й газеті «Діло» (1883–1885). Зневірившись у співпраці з галицькими народовцями, Франко спільно з діячами Старої Громади спробував заснувати власний незалежний орган («Поступ») і з цією метою двічі їздив до Києва — 1885 і 1886 року. Тут він зустрічався з визначними громадсько-культурними діячами, зокрема М. Лисенком, М. Старицьким, Є. Трегубовим, П. Житецьким та ін.; познайомився зі своєю майбутньою дружиною О. Хоружинською і в травні 1886 року взяв із нею шлюб у Павлівській церкві Колегії Павла Галагана. Одруження Франка-галичанина з «українкою» сприймалося тодішніми киянами як уособлення духовної та політичної єдності Західної та Східної України.

Після невдалих спроб заснувати власний український часопис Франко був змушений вдатися до співробітництва в польській пресі, яке давало хоч невеликий, зате стабільний прибуток. Зокрема був довголітнім співробітником польської газети «Kurjer Lwowski» (протягом 1887–1897 років), писав у «Przyjacielа Ludu» й австрійську «Die Zeit». Період десятилітньої праці в польській пресі Франко назве пізніше «наймами у сусідів».

Політична діяльність

1888 року Франко деякий час працював у часописі «Правда». Зв’язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт письменника (1889). 1890 року за підтримки М. Драгоманова Франко стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії, підготувавши для неї програму, та разом з М. Павликом видає півмісячник «Народ» (1890–1895). У 1895, 1897 і 1898 роках Радикальна Партія висувала Франка на посаду посла віденського парламенту й галицького сейму, але — через виборчі маніпуляції адміністрації та провокації ідеологічних і політичних супротивників — без успіху. 1899 року в Радикальній Партії почалася криза, і Франко спільно з народовцями заснував Національно-Демократичну Партію, з якою співпрацював до 1904 року, а відтак покинув активну участь у політичному житті. У громадсько-політичній сфері Франко довгі роки співпрацював з М. Драгомановим, цінуючи в ньому «європейського політика». Згодом Франко розійшовся з Драгомановим у поглядах на соціалізм і в питанні національної самостійності, закидаючи йому пов’язання долі України з Росією («Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова», 1906).

Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини» — так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905) Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…».

Останні роки життя

З 1908 року стан здоров’я Франка значно погіршився, однак він продовжував працювати до кінця свого життя. За останній період він написав «Нарис історії українсько-руської літератури» (1910), «Студії над українськими народними піснями» (1913), здійснив велику кількість перекладів творів античних поетів. 1913 року вся Україна святкувала сорокарічний ювілей літературної праці Франка.

Період останнього десятиліття життя Франка — дуже складний. За розповідями сина Андрія, «у цей період батька переслідував дух померлого дідуся, який бив його золотим молотом по руках…». «Протягом 14-ти днів я не міг ані вдень, ані вночі заснути, не міг сидіти, і, коли, проте, не переставав робити, то робив се серед страшенного болю»,— писав Іван Франко. За таких обставин за неповний рік до смерті Франко створив 232 поетичні переклади й переспіви, обсягом близько 7000 поетичних рядків.

Помер Іван Франко 28 травня 1916 року у Львові. Через два дні відбулося кількатисячне урочисте прощання на Личаківському цвинтарі. Спочатку письменника поховали в чужому склепі, і лише через 10 років останки Франка були перенесені в окрему могилу, відому своїм пам’ятником (споруджено 1933 року), на якому Франко-каменяр «лупає сю скалу».

Творча спадщина

Усебічно обдарований, енциклопедично освічений і надзвичайно працьовитий, Франко виявив себе в багатьох галузях української культури. Він був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури, перекладачем і видавцем. Сюжети для своїх творів Франко черпав із життя і боротьби рідного народу, а також із першоджерел людської культури — зі Сходу, античної доби й Ренесансу. Він був «золотим мостом» між українською і світовими літературами.

Нерідко Івана Франка називають титаном праці. Євген Маланюк свого часу писав: «Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи ж чужого голосу, але кожен, почувши ім’я Франка, здіймає шапку незалежно від свого місця народження. Тут діє інстинкт величі».

Поезія

За стилем творів Франко належить до перших реалістів в українській літературі. Він найвизначніший поет пошевченківської доби. Новаторською була вже його друга збірка «З вершин і низин» (1887, поширена 1893 року), що охоплювала головні твори його суспільної лірики («Товаришам із тюрми», «Вічний Революціонер», «Каменярі», «Земле моя», «Тюремні сонети» та ін.). Вона революціонізувала молоде покоління, через що в Росії була заборонена. Вершиною інтимної лірики Франка є його «Зів’яле листя» (1896). У збірці «Мій Ізмарагд» (1897) переважають філософські мотиви: рефлексії поета про добро й зло, красу і вірність, обов’язок і сенс людського життя. Але й у ній знаходимо зразок суспільної лірики, в якій Франко увіковічнив страждання рідного народу («По селах», «До Бразилії» та ін.). Драму власного життя Франко відобразив у збірці «Із днів журби» (1900). Програмова збірка «Semper tiro» (1906) є містичним кредо поета-борця. «Давнє і нове» (1911) — поетична збірка. Велику майстерність виявив Франко і в широких епічних поемах «Панські жарти» (1887), «Сурка» (1890), «Смерть Каїна» (1889), «Іван Вишенський» (1900) тощо. Багато автобіографічного вклав Франко у свою найвизначнішу поему «Мойсей» (1905), в якій на матеріалі біблійного сюжету показано конфлікт вождя з народом, засуджується зрада національних інтересів та проголошується ідея служіння рідному народові.

Прозова творчість

Проза Франка охоплює понад 100 оповідань, новел та десять повістей і романів. Вона починається з так званого «бориславського циклу» (від 1877 року), в якому Франко подає жахливий образ і глибокий аналіз соціального зла в тогочасній Галичині. Зубожіння й пролетаризація галицького села лягли в основу його збірок «В поті чола» (1890) і «Галицькі образки» (1897), до яких належать автобіографічні оповідання «Малий Мирон», «Грицева шкільна наука», «Олівець», «Schӧnschreiben» та інші.

Вершиною прози Франка є повість «Boa constrictor» (1878) і соціальний роман «Борислав сміється» (1882). У них уперше відображено початкові форми революційної боротьби робітництва та стихійне пробудження його класової свідомості.

На основі старих українських літописів Франко написав історичну повість «Захар Беркут» (1882), в якій відобразив героїчну боротьбу українських верховинців проти монголів 1241 року. До історичних творів також належать «Герой поневолі» (1904) про революцію 1848 року у Львові та «Великий шум» (1907) про скасування панщини.

Моральному розкладові «верхів» тогочасного суспільства в Галичині Франко присвятив романи «Для домашнього вогнища» (1892), «Основи суспільности» (1895) і «Перехресні стежки» (1899–1900). Повість «Лель і Полель» (1887) має дидактичний характер. Проза Франка відзначається жанровим багатством і реалістичним зображенням життя всіх прошарків суспільства.

Драматургія

У драматургії Франко виявив себе майстром соціально-психологічної та історичної драми й комедії. Перші його спроби на цьому полі походять ще з гімназії: «Юґурта» (1873), «Три князі на один престол» (1874) та інші. Найбільше п’єс Франко написав у дев’яностих роках. Визначніші з них — соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1893) й віршована історична драма «Сон князя Святослава» (1895). З більших п’єс відомі ще комедії «Рябина» (1886) й «Учитель» (1896), з одноактівок «Останній крейцар» (1879), «Будка ч. 27» (1893), «Кам’яна душа» (1895), «Майстер Черняк» (1896) і «Суд святого Миколая» (вперше вийшла 1920 року).

Література для дітей

У жанрі дитячої літератури Франко збагатив українську літературу книгами «Коли ще звірі говорили» (1899), «Лис Микита» (1890), «Пригоди Дон-Кіхота» (1891), «Коваль Бассім», «Абу-Касимові капці» (1895) тощо.

Прикладна діяльність

Особливо треба відзначити перекладницьку діяльність Франка, яку він не припиняв усе своє життя. Франко перекладав з 14 мов. Це були твори Гомера, Данте, Шекспіра, Ґете, Золя, Б’єрнсона. Зі слов’янських класиків — Пушкіна, Лермонтова, Чернишевського, Герцена, Некрасова, Міцкевича, Ґомуліцького, Асника, Гавлічка-Боровського, Яна Неруду, Махара, Халупку та інших.

Наукова спадщина

Філософія

Філософсько-соціологічні й суспільно-політичні концепції Франко трактував у студіях «Nauka і jej stanowisko wobec klas pracujących» (1878), «Мислі о еволюції в історії людськости» (1881–1882), «Найновіші напрямки в народознавстві» (1895); працю «Соціалізм і соціал-демократизм» (1897) Франко присвятив критиці «наукового соціалізму» і матеріалістичної концепції історії, «Що таке поступ?» (1903) — огляду суспільно-культурного розвитку з критикою комуністичної концепції держави. 1904 року Франко написав наукову працю, яка відома під назвою «Поема про сотворення світу».

На світогляд Франка мали вплив позитивізм філософії Конта і Спенсера, еволюціонізм у природознавчих дослідах Дарвіна і Геккеля, теорії французьких, німецьких, російських соціологів, літературні критики від Буальо і Лессінґа до Тена, Леметра, Ґійо, Брюнетьера, Брандеса та ін. Проте Франко залишився собою, мав власний світогляд й увійшов у свідомість наступних поколінь як невтомний будівничий людських душ українського народу.

Теорія та історія літератури

Праці Франка з теорії та історії літератури й літературної критики, починаючи з доктор­ської дисертації «Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія» (1895) та «Розбір Наймички Шевченка» (1895), є цінним внеском в українське літературознавство. Найбільшою науковою працею Франка є 5-томове видання «Апокрифів і леґенд з українських рукописів» (1896–1910) — монументальна збірка текстів рукописного матеріалу з наукового аналізу. До праць Франка про стару добу й Середньовіччя належать: «Св. Климент у Корсуні» (1902–1904), «Карпато-руське письменство XVII–XVIII вв.» (1900), причинки до історії української старовинної драми, зокрема вертепної («До історії українського вертепа XVIII в.», 1906). З нової літератури Франко присвятив увагу творчості І. Котляревського, М. Шашкевича, Т. Шевченка, О. Кониського, Лесі Українки, В. Самійленка, В. Винниченка та ін. Низку розвідок Франко присвятив слов’янським літературам, особливо російській і польській, а також західно-європейській. Підсумком літературознавчих студій і монографій була стаття «Южнорусская литература» (1904) у словнику Брокгауза та Ефрона й загальний курс «Нарис історії украйсько-руської літератури до 1890 р.» (1910). Теоретичні погляди на завдання літератури Франко сформулював у працях «З секретів поетичної творчості» (1898), «Теорія і розвій історії літератури» (1899), у яких підкреслював суспільне підґрунтя літературного твору, однак вихідною точкою при його оцінці Франко вважає артистичний хист автора та літературно-естетичні цінності твору. При аналізі літературних пам’яток Франко користувався порівняльним, психологічним й історико-культурним методами.

Мовознавство

У галузі мовознавства Франко присвятив увагу питанню літературної мови: «Етимологія і фонетика в южноруській літературі», «Літературна мова і діалекти» (1907), «Причинки до української ономастики» (1906) та ін. Франко відстоював думку про єдину українську літературну мову, вироблену наддніпрянськими діалектами і збагачену західно-українськими говірками. За праці в галузі філології Харківський університет 1906 року нагородив Франка почесним докторатом, крім того, він був членом багатьох слов’янських наукових товариств. Пропозиція О. Шахматова і Ф. Корша про обрання Франка членом Російської АН не була здійснена через заборону царського уряду.

Етнографія

У галузі фольклору й етнографії Франко зібрав багато джерельного матеріалу, написав низку праць та статей про одяг, харчування, народне мистецтво, вірування населення Галичини, які публікував у журналах «Світ», «Друг», «Житє і Слово», «Зоря», «Киевская Старина», «ЗНТШ» та ін. З 1898 до 1913 року Франко керував Етнографічною комісією НТШ і разом з В. Гнатюком редагував «Етнографічний Збірник». До важливіших праць Франка в галузі фольк­лору належать: «Дещо про Борислав» (1882), «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883), «Jak powstają pieśni ludowe?» (1887), «Вояцька пісня» (1888), «Наші коляди» (1889), «Із уст народу» (1894–1895), «Eine ethnologische Expedition in das Bojkenland» (1905), «Огляд праць над етнографією Галичини в XIX ст.» (опублікована 1928). Капітальною фольклористичною працею є «Студії над українськими народними піснями» (3 т. у «ЗНТШ»; окреме видання 1913 року), в яких Франко застосував історично-порівняльний метод аналізу.

Економіка

Економічні праці Франка, трактовані в історичному плані, присвячені стану робітництва: «Промислові робітники східної Галичині й їх плата 1870 р.» (1881), «Про працю» (1881), а також селянства в Галичині: «Земельна власність у Галичині» (1887 і 1914), «Еміграція галицьких селян» (1892), «Селянський рух у Галичині» (1895), «Гримайлівський ключ в 1800 р.» (1900), «Селянський страйк в Східній Галичині» (1902), «Громадські шпихлірі і шпихлірський фонд у Галичині 1784–1840 рр.» (1907).

Історія

Тісно пов’язані із соціологічними, суспільно-політичними й економічними історичні розвідки Франка, близько 100 друкованих праць, більшість з яких присвячено селянському руху і революції 1848 року в Галичині та польсько-українським відносинами. До першої групи належать «Польське повстання в Галичині 1846 р.» (1884), «Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині» (1898 і 1913), «Лук’ян Кобилиця. Епізод з історії Гуцульщини в першій половині XIX ст.», «Причинки до історії 1848 р.». До другої — «Дещо про стосунки польсько-руські» (1895), «Поляки й русини» (1897, німецькою й українською мовами), «Нові причинки до історії польської суспільности на Україні в XIX ст.» (1902), «Русько-польська згода і українсько-польське братання» (1906).

Характерна для еволюції світогляду Франка його публіцистика, якій не бракувало й наукового підходу, тому часто в його творчості втрачаються грані між науковими й публіцистичними есе. Франко бачив Україну як суверенну одиницю «у народів вольних колі». При цьому він багато уваги приділяв здобуттю загальнолюдських прав. Почавши свою громадську діяльність з москвофільського гуртка, він незабаром покинув його, віддавши перевагу народовецькому табору. За студентських часів Франко захоплювався соціалізмом, студіював Маркса й Енгельса, а коли побачив облудність «нової релігії», її завзято поборював. Назагал у Франка помітна еволюція від крайнього радикалізму до поступового націонал-демократизму. У статті «Що таке поступ» Франко одним із перших спрогнозував появу тоталітаризму й тоталітарної держави.

Сходознавство

Франко відомий своїм інтересом до індійської культури, він вивчав літературу, філософські твори, тексти Вед на санскриті. Сам він говорив: «Жаль, що я не орієнталіст».

Психологія

Першу свою працю зі сфери психології Іван Франко опублікував 1881 року, всього через два роки після того, як Вільгельм Вундт 1879-го відкрив у Лейпцигу психологічну лабораторію. Стаття називалася «Чутливість на барви, її розвиток і значення в органічній природі: Реферат на працю американського природознавця Аллена Ґранта».

Надалі в багатьох своїх публіцистичних та наукових працях Іван Франко користувався відомими на той час психологічними методами. Найкраще це виявляється в статті «З секретів поетичної творчості» (1898) (ІІ розділ має назву «Психологічні основи»), психологічних аналізах діяльності тогочасних суспільних діячів та психологічному аналізі персонажів із творчості відомих тоді класиків літератури.

«Літературна критика мусить бути, по нашій думці, поперед усього естетичною, значить, входити в обсяг психології і мусить послуговуватися тими методами наукового дослідження, якими послуговується сучасна психологія». (Зі статті «З секретів поетичної творчості» (1898))

Інтерпретація постаті

За радянських часів в Україні використовувався культ Франка для політичних цілей, а радянське франкознавство однобічно і тенденційно висвітлювало його творчість, представляючи поета як активного поборника ідей «українсько-російського єднання», переконаного соціаліста, войовничого атеїста.

В Україні було вилучено з ужитку низку його творів: «Не пора…», «Великі роковини», «Розвивайся ти, високий дубе…» — інші сфальшовані чи тенденційно скорочені (передмова до збірки «Мій Ізмарагд», «Що таке поступ», «Соціалізм і соціал-демократизм», «Народники і марксисти», «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм», рецензія на книгу Ю. Бачинського «Ukraina irredenta», «Михайло Павлик, замість ювілейної сильветки» й ін.). Деякі твори І. Франка, які були заборонені в СРСР, побачили світ у виданні «Іван Франко. Мозаїка із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах».

З іншого боку, наголошувався вплив російських революційних демократів на Франка, а одночасно штучно підкреслювались ворожі взаємини між Франком і Грушевським, українським консервативним табором тощо.

Франкознавство

Музеї Франка

Побачити та доторкнутися до автентичних речей Івана Франка можна в будинку-музеї Франка в селищі Криворівня Верховинського району. У цьому будинку, окрім Франка, на тривалий час зупинялися Леся Українка і Михайло Грушевський. Ще один музей Франка розташований у селі Лолин. У місті Калуш відкрито Музей-оселю родини Івана Франка. У Львові діє Національний літературно-меморіальний музей Івана Франка (в будинку письменника).

Франко й кінематограф

За творами письменника знято фільми:

•    «Борислав сміється» (1926),

•    «Якби каміння говорило» (1957),

•    «Украдене щастя» (фільм-спектакль, 1952), телефільм (1986) і чотирисерійний стилізований фільм (2003),

•    Альманах «До світла» (1967, «До світла», «Каменяр», «Панталаха»),

•    Мультиплікаційна стрічка «Заєць та їжак» (1963),

•    Художня кінокартина «Захар Беркут» (1971),

•    Телесеріали «Пастка» (1995) та «Злочин з багатьма невідомими» (1993),

•    П’ятисерійний мультфільм «Лис Микита» (2005).

Біографії І. Франка присвячено кінокартину Т. Левчука «Іван Франко» (1956, акт. С. Бондарчук), його образ створив Я. Геляс у фільмі «Родина Коцюбинських» (1970).

Про письменника знято науково-популярну стрічку «Іван Франко» (1956) та телефільм Е. Дмитрієва «Іван Франко» (1981), документальний телефільм «Іван Франко» в рамках проекту «Великі українці» телеканалу «Інтер» (2008).

Ушанування пам’яті

На честь І. Франка 1962 року місто Станіслав було перейменовано в Івано-Франківськ, а також селище міського типу Янів було перейменовано в Івано-Франкове. Також на вшанування Івана Франка названо вулиці в багатьох містах України (зокрема, в Івано-Франківську, Києві, Львові, Тернополі, Черкасах, Хмельницькому) та декількох населених пунктах Росії (улица Ивана Франко (Москва, Липецк)), Казахстану й Канади.

2.   Робота з підручником.

Ознайомлення зі статтею про біографію письменника.

3.   Огляд збірки І. Франка «Коли ще звірі говорили», виразне читання окремих казок (за вибором).

4.   Евристична бесіда.

— Які звірі — персонажі казок вам знайомі? Чи однаковими вони постають у народних казках і казках Франка? (Лис, Вовк, Осел та ін.; ці звірі, як і люди, мають різні характери — вони хитрі, кмітливі, інколи нерозумні; такими зображені й у народних казках, і у творах Франка, тільки письменник описує їхні характери, вчинки, дії більш докладно.)

— Який герой вам сподобався найбільше? Чому?

— Чого навчають казки І. Франка? (Чесності, кмітливості, обачності, мудрості та інших хороших якостей характеру.)

  • ІV.  Закріплення знань, умінь та навичок

Робота з таблицею «Літературні та народні казки».

Заповніть порівняльну таблицю, виявивши спільне й відмінне в літературних та народних казках.

Літературні та народні казки

Літературні казки

Народні казки

Спільне

Фантастичні елементи, події, речі; олюднення різних предметів; надання звірям і птахам людських якостей; зачин, кінцівка

Відмінне

Складніший і динамічніший сюжет; відсутність довгих повторів; наявність різних видів індивідуалізованих описів, портретів, пейзажів та ін.

Портрети й пейзажі узагальнені; персонажі не мають яскраво виражених індивідуальних рис характеру та ін.

 

  • V.  Домашнє завдання, інструктаж щодо його виконання

Прочитати одну з казок зі збірки І. Франка «Коли ще звірі говорили», визначити повчальні моменти.

  • VІ.  Підсумок уроку

Інтерактивна вправа «Мікрофон».

— Найбільше мені запам’яталася казка І. Франка…

Категорія: Українська література 5 клас | Додав: uthitel (26.08.2014)
Переглядів: 5051 | Коментарі: 2 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 2
2  
спасибо за вашу программу дети благодарят!!!
и у них сказки вискакивают от зубов

1  
ккккккккккккккккккккккккккккккккккккккккккккккккккккккккккккккккккккккккккллллллл лллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллаааааааааааааа аааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааассссссссссссссссссссс ссссссссссссссссссссссссссссссссссссссссссссссссссссс!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! !!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Ім`я *:
Email *:
Код *: