Урок 8 Географічні відомості про територію України в античних географів, «Повісті временних літ», літописах. Перші карти України. - Географія 8 клас - Середня школа - Каталог статей - Учительська світлиця
Головна » Статті » Середня школа » Географія 8 клас

Урок 8 Географічні відомості про територію України в античних географів, «Повісті временних літ», літописах. Перші карти України.

Урок 8

Географічні відомості про територію України в античних
географів, «Повісті временних літ», літописах. Перші карти України. Дослідження природних умов і природних ресурсів України у XVIII—XIX ст.

Мета:  дати інформацію щодо географічних відомостей про територію України, відому за часів античних географів, що міститься в літописах (зокрема у «Повісті временних літ»), про перші карти України, про дослідження природних умов і природних ресурсів України у XVIII—XIX ст.; продовжити формування вмінь та навичок роботи з джерелами географічної інформації.

Обладнання: географічні карти античних географів, портрети Геродота, Гіппократа, Страбона, Плінія Старшого, Гійома Левассера де Боплана.

Тип уроку: комбінований (формування нових знань, умінь та навичок).

Основні поняття та назви: географічна карта, географічні дослідження.

Очікувані результати: учні навчаться: називати географічні відомості про територію України різних часів, видатних учених — дослідників природних умов і природних ресурсів України різних часів; характеризувати найдавніший період географічного вивчення території України; оцінювати внесок відомих учених у дослідження природних умов і природних ресурсів України; аналізувати історію географічного вивчення території України; користуватися географічною енциклопедією України, творами відомих географів, старовинними картами, додатковими джерелами географічних знань.

I.   Організаційний момент

Коротко назвати основні етапи уроку, форми роботи та обладнання, яке необхідне для результативної навчальної діяльності, спільно з учнями визначити мету та завдання уроку відповідно до його теми.

II. Актуалізація опорних знань і вмінь

Прийом «Інтелектуальна розминка»

1.   Які джерела географічних знань вам відомі?

2.   Де можна знайти інформацію про останні географічні новини?

3.   Що таке карта? Як і для чого класифікують карти?

4.   Яку роль відіграють карти в нашому житті?

5.   Яку роль відіграють у нашому житті географічні знання?

Вступне слово вчителя

Перші географічні відомості про Україну належать стародавнім грекам. Так, Геродот (близько 484—425 рр. до н. е.) вважав, що Ойкумена оточена незаселеним суходолом і поділяється на три широтні пояси: північний, помірний, південний. Він описав природні умови півдня України та життя скіфів, що заселяли цю територію. Геродот є автором праці, яку умовно назвали «Історією». В елліністичний час александрійські вчені поділили «Історію» Геродота на дев’ять книг (за кількістю грецьких муз). Четверта книга є джерелом з історії, етнографії та географії Північного Причорномор’я.

Природні умови Скіфії та скіфів описував також Гіппократ (460—370 рр. до н. е.). Описи півдня України наводять у своїх працях видатні античні географи Страбон (66 р. до н. е. — 20 р. н. е.), Птолемей (90 — близько 160 рр.), римський натураліст Пліній Старший (23—79 рр.).

Україна згадується в описах візантійських та арабських мандрівників у X ст.

Важливі відомості географічного змісту містяться в літописах Київської Русі, зокрема «Повісті временних літ». Тут називаються географічні об’єкти України, описуються природні явища.

У Київському літописі 1187 р. вперше згадується і назва «Україна» на означення Переяславської, Київської й Чернігівської земель.

III.  Вивчення нового матеріалу

План вивчення нового матеріалу

1.   Географічні відомості про територію України в античних географів.

2.   «Повість временних літ», давні літописи про територію сучасної України.

3.   Перші карти України.

4.   Дослідження природних умов і природних ресурсів України у XVIII—XIX ст.

1.   Географічні відомості про територію України в античних географів.

Прийом «Прес-конференція»

Учні об’єднуються в пари. I—VII пари — історики-дослідники. Вони підготували матеріал про археологічні культури, а також про народи, які заселяли територію сучасної України в давнину. Решта пар — кореспонденти, які ставлять запитання історикам.

І пара

Королевська археологічна культура

Найдавнішою українською археологічною культурою (1 млн років до н. е.) вважається Королевська археологічна культура, локалізована в районі населених пунктів Королеве (Закарпаття), Сокіл і Лука Врублевська (Прикарпаття). У межах цієї ж епохи (кам’яної індустрії) знайдено і стародавні стоянки людей у районі Амвросіївки, Макіївки (Донеччина) та Бодраку (Крим).

Наступна епоха (крем’яної індустрії, 150—40 тис. до н. е.) знайшла свої прояви в Україні у вигляді молодовської культури (Буковина), білогірської культури (Крим), стоянок: Іллінка (Одещина), Антонівка і Деркул (Донеччина), Кодак і Орел (Запоріжжя), Житомир і Рихта (Житомирщина).

У подальшому археологи фіксують розвиток молодовської культури та появу класичної пізньопалеолітичної — мізинської археологічної культури (23—15 тис. до н. е.).

У свою чергу, мізинську культуру виокремлюють у Подніпров’ї: село Мізин (Чернігівщина), село Гінці (Полтавщина), село Добраничівка (Київщина), село Межиріч (Черкащина) тощо.

Як запевняє нас дослідник світових цивілізацій О. Білоусько, «українські пізньопалеолітичні об’єкти домобудування і зразки образотворчого мистецтва не мають аналогів у світі». Це підтверджують і відомі археологи С. Бібіков, І. Шовкопляс та інші дослідники зазначених вище стоянок.

Зокрема, мізинська археологічна культура (до якої дотична й Сумщина) вперше в історії людства створила зразки відомого мізинського орнаменту (із мотивами меандру), унікальні стилізовані жіночі статуетки (мізинські «жінки-птахи») та перший у світі музичний ансамбль. А макіївське кам’яне знаряддя, створене на Донеччині, є набагато досконалішим за формою й технікою обробки, ніж відповідні аналоги з інших європейських регіонів (Гейдельберг, Ле-Валлоне, Вертешсьолош, Петралоне).

(За матеріалами http://gukr.com/article1600.html)

ІІ пара

Трипільська культура

Трипільська культура — найвищий культурний вияв Європи в IV—III тис. до н. е. Відкрита понад сто років тому.

Наприкінці XIX ст. київський археолог Вікентій Хвойка біля села Трипілля (Київщина) дослідив нове поселення та відкрив археологічну культуру, яка від місця першого її виявлення дістала назву трипільської. Зразки матеріальної й духовної культури, аналогічні до тих, які знайшов Хвойка, були пізніше знайдені в багатьох місцях Правобережної України. Їхній аналіз привів археологів до думки про те, що вони не належать ані до часів Київської Русі, ані до більш пізніх історичних періодів нашої історії.

Племена трипільської культури можна вважати однією з найбільш розвинених і самобутніх етнічних груп Європи епохи енеоліту. Творцями трипільської культури були примітивно-хліборобські та скотарські племена. Вони, очевидно, із Балкан через Румунію й Молдавію просунулися на територію України та заселили майже все Правобережжя від Дністра до Дніпра, від Північного Причорномор’я до Полісся, змішавшись із місцевим населенням.

Особливістю трипільської культури була велика повага до жінки-матері. Від тих часів це шанування великою мірою залишилося в культурі й побуті українців до сьогодні. Наприклад, слово «зять» походить від слова «взяти». Це означає, що якщо сьогодні хлопець обирає собі наречену й бере її собі за дружину, то в ті часи було звичайним явищем, коли дівчина (або її батьки) обирала собі нареченого та брала собі його за чоловіка. Цікаво, що ще в позаминулому столітті на Україні існував звичай, згідно з яким дівчина могла прийти додому до хлопця, який їй подобався, та сказати йому і його батькам, що вона хоче вийти за нього заміж. Майже завжди дівчині відповідали згодою (адже відмова хлопця в такому випадку вважалася для нього та його сім’ї великою ганьбою).

(За матеріалами http://narodna.pravda.com.ua/history/4b1844ea88d17/)

ІІІ пара

Кіммерійці

У І тис. до н. е. територію Північного Причорномор’я, Криму й Кавказу населяли племена кіммерійців. Вони стали першим народом на території України, що мав власну назву. Про них згадується в поемах відомого давньогрецького поета Гомера, зокрема в «Одіссеї», у творах Геродота, в ассирійських джерелах.

Походження кіммерійців остаточно не з’ясоване. Існують думки, що:

     кіммерійці були корінним населенням України;

     кіммерійці прийшли на територію сучасної України з Кавказу;

     прабатьківщиною кіммерійців було Нижнє Поволжя;

     кіммерійці належать до фракійського етносу.

Проте майже всі науковці поділяють думку, що кіммерійці були іраномовними племенами.

Давні джерела сповіщають про могутню кіммерійську кінноту, озброєну залізними мечами, луками та стрілами, бойовими молотами та булавами. Кіммерійці здійснювали завойовницькі походи в Малу Азію, де воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. У постійних війнах слабшала кіммерійська держава. У VII ст. до н. е. важкого удару їй завдали скіфи.

Більшість кіммерійців вела кочовий та напівкочовий спосіб життя, тому їх поселення були, як правило, короткотривалими. Проте вони були не лише скотарями, а й хліборобами. Для деякої частини кіммерійського населення саме хліборобство стало головним заняттям.

Серед домашніх промислів високого розвитку досягли кераміка та лиття бронзи, із якої кіммерійці виготовляли знаряддя праці та зброю (хоч під час археологічних досліджень знайдено й залізні знаряддя праці). Багатих родичів кіммерійці ховали в глибоких ямах, а зверху насипали кургани. На голови покійників клали бронзові вінки. Своєрідним видом кіммерійського мистецтва є кам’яні стели, на яких зображені кам’яні фігури без голови з широким поясом, кинджалом, сагайдаком і точильним бруском.

(За матеріалами http://www.history.vn.ua/book/new/4.html)

IV пара

Таври

У гірських та передгірних районах Криму в І тис. до н. е. проживали племена таврів (назва походить від грецького tavros — бик). Учені вважають, що саме від них виникли назви Кримського півострова — Таврида, Таврика, Таврія.

У II ст. до н. е. Таврику підкорив понтійський цар Мітридат VI Євпатор, а в другій половині І ст. до н. е. її захопили римські легіони.

У ІХ—І ст. до н. е. існувала рабовласницька держава таврів — Таврика. Таврійські царі час від часу вели війни з греками, які намагалися захопити їхні землі, вони також воювали зі скіфами та сарматами. У гірських місцевостях таври займалися тваринництвом, а в долинах — хліборобством. У їхньому житті великого значення набуло рибальство. Знали вони й різноманітні ремесла: обробку каменю та металів, гончарство, ткацтво.

(За матеріалами http://www.history.vn.ua/book/new/4.html)

V пара

Скіфи

Від VII ст. до н. е. на теренах сучасної України з’явилися могутні кочові племена скіфів, що, як і кіммерійці, належали до іраномовної групи племен. У своїй «Історії» Геродот писав, що самі скіфи називали себе сколотами.

Велика територія на півдні між Доном та Дунаєм, де розселилися скіфи, дістала назву Скіфія. Геродот, який відвідав цю країну, залишив відомості про те, що цей кочовий народ поділяється на скіфів-скотарів, скіфів-орачів та царських скіфів. У VII—VI ст. до н. е. царські скіфи поділялися на три племінні союзи, кожний із яких очолював цар, тому можна сказати, що на чолі Скіфії в цей час стояли три царі. У IV ст. до н. е. влада над усіма скіфами зосередилася в руках одного царя — Атея. Йому належала вся військова, політична та судова влада. Крім того, він частково виконував функції верховного жерця. Влада царя обожнювалася.

Скіфська держава мала дві столиці. Спочатку головним містом Скіфії було Кам’янське городище, що на Дніпрі, а згодом стало місто Неаполь. Скіфська держава поділялася на округи (номи), на чолі яких стояли вожді, призначені царем.

Основою скіфського суспільства була невелика сім’я, яка володіла худобою та хатнім майном.

Господарське життя і побут. Скіфи-скотарі кочували на схід від пониззя Дніпра разом із численними стадами в пошуках нових пасовищ. Сім’я скіфа пересувалася в чотири-, шестиколісних кибитках, укритих шатрами, які захищали її від дощу, снігу, вітру. Поруч їхав озброєний скіф. У разі нападу ворогів кибитки швидко ставили в коло, створюючи своєрідний укріплений табір.

Повсякденним заняттям царських скіфів була військова справа. Озброєння скіфів складалося з коротких та довгих мечів, списів, дротиків, бойових сокир, луків тощо. Ніхто не міг зрівнятися зі скіфами у вправності користуватися луком. Тіло й голову скіфського воїна захищали металеві та шкіряні панцирі. Основну бойову силу скіфів становила важкоозброєна царська кіннота. До військових здобутків скіфів можна віднести й перемогу над грецьким військом під командуванням давньогрецького полководця Александра Македонського 331 р. до н. е.

Археологи ретельно досліджують перебування скіфів на теренах України. На землях нашої держави залишилося чимало скіфських поховань — курганів. Найвідомішими знахідками із життя скіфів стали золота ваза із зображенням побутових сюжетів (із кургану Куль-Оба), золота пектораль — нагрудна прикраса (із кургану Товста Могила) та золотий гребінь із зображенням батальної сцени (із кургану Солоха).

У III ст. до н. е. сарматські племена витіснили скіфів із території Північного Причорномор’я.

(За матеріалами http://www.history.vn.ua/book/new/4.html)

VI пара

Сармати

Ареал розселення. У III ст. до н. е. — III ст. н. е. панівне становище в Північному Причорномор’ї та Приазов’ї посідають сармати (інша назва — савромати). Тогочасна назва Північного Причорномор’я — «Скіфія» — зникає з праць античних істориків. Натомість виникає назва «Сарматія», яка, проте, була лише географічним окресленням території, на якій проживала група племен, що прийшли з Волги й мали спільне зі скіфами іраномовне походження.

Наймогутнішими сарматськими племенами були язиги, роксолани, аорси, сіраки та алани. Однак не всі вони одночасно з’явилися в Північному Причорномор’ї — одне плем’я заступало інше в міру просування попереднього на захід. Першими на території сучасної України з’явилися язиги, слідом за ними — роксолани й т. д. У II ст. н. е. на теренах сучасної України з’являються алани. Підпорядкувавши собі інші сарматські племена, вони поступово просунулися до Дунаю. Назва «сармати» була замінена на назву «алани».

У сарматському суспільстві велику роль відігравали жінки. Не випадково грецькі історики називають сарматів «підданими жінок». Геродот повідомляє, що сарматські жінки були рівноправними з чоловіками, їздили верхи, полювали, брали участь у боях. Інколи вони виконували функції жриць. Велику роль у політичному житті сарматів відігравала військово-племінна верхівка. Широко використовувалася праця рабів. Історики вважають, що сармати в політичному розвитку не перейшли до утворення держави.

На початку нашої ери (близько IV ст. н. е.) сармати були витіснені з території України готами та гунами. На думку вчених, гунам удалося асимілювати деякі сарматські племена, культурні традиції сарматів прищепилися в антів.

Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Також вони полювали в степах на диких звірів. На початку нашої ери частина сарматів перейшла до осілого способу життя й стала хліборобами.

Велике значення в житті сарматів мали війни. Вони спонукали до створення великих племінних союзів. Зазвичай сарматські воїни були вдягнені в шкіряні або металеві шоломи, панцирі, озброєні щитами, луками, списами та мечами, їхнє військо складалося з важкоозброєної піхоти та кінноти, яка відігравала вирішальну роль у воєнних діях сарматів.

Помітне місце в житті сарматів посідали ремесла (гончарство, ткацтво, теслярство, ковальство, обробка дерева й шкіри), промисли й торгівля.

Характерною рисою релігійних вірувань сарматів було багатобожжя. Вони обожнювали сили природи. Панівними були культи вогню й сонця, а також культ великої богині-матері — Астарти, яка вважалася покровителькою коней. Меч у сарматів уособлював бога війни (недаремно їхня давня назва «савромати» в перекладі з іранської означає «оперезаний мечем»). Пізніше сармати стали поклонятися ще й божествам, які уособлювали річки та озера. Існувала віра в чарівну силу каміння, із якого виготовляли амулети, особливою магічною силою наділялося дзеркало. Сармати вірили в очисну силу вогню.

Під час археологічних досліджень найбільше пам’яток сарматської культури вчені виявили в кургані Соколова Могила, що на території сучасної Миколаївщини.

(За матеріалами http://www.history.vn.ua/book/new/4.html)

VII пара

Слов’яни

Племена слов’ян і антів близькі за способом життя, за своїми звичаями, за своєю любов’ю до волі, їх ніяким чином не можна схилити до рабства або покори у своїй країні. Вони численні, витривалі, легко переносять спеку, холод, дощ, наготу, нестачу їжі. До прибулих до них іноземців вони ставляться ласкаво й, виявляючи їм знаки своєї поваги, при переході їх з одного місця в інше охороняють їх у разі необхідності, так, якби виявилося, що через недбалість того, хто приймає в себе іноземця, останній зазнав [якоїсь] шкоди, приймаючий його раніше вважає справою честі помститися за чужоземця. Тих, хто перебуває в них у полоні, вони не тримають у рабстві, як інші племена, протягом необмеженого часу, а, обмежуючи термін рабства певним часом, пропонують їм вибір: бажають вони за певний викуп повернутися геть чи залишитися на становищі вільних і друзів.

У них велика кількість різноманітної худоби й плодів земних, що лежать у купах. Скромність їхніх жінок перевищує будь-яку людську природу, так що більшість із них вважають смерть свого чоловіка своєю смертю та добровільно вбивають себе, не вважаючи перебування у вдівстві за життя.

Вони селяться в лісах, біля важкодоступних річок, боліт та озер, влаштовують у своїх житлах багато виходів через небезпеки, що трапляються з ними. Необхідні для них речі вони заривають у тайниках, нічим зайвим відкрито не володіють і ведуть життя бродяче.

Воювати зі своїми ворогами вони полюбляють у місцях, що поросли густим лісом, у тіснинах, на урвищах, із вигодою для себе користуються засідками, раптовими атаками, хитрощами. Досвідчені вони також і в переправі через річки, перевершуючи в цьому відношенні всіх людей. Мужньо витримують вони перебування у воді, так що часто деякі з числа тих, що залишаються вдома, захоплені зненацька раптовим нападом, поринають у вир води.

При цьому вони тримають у роті спеціально виготовлені великі, видовбані всередині тростини, які доходять до поверхні води, а самі, лежачи навзнак на дні, дихають із їхньою допомогою, і це вони можуть робити протягом багатьох годин, так що абсолютно не можна здогадатися про їх присутність.

Кожен озброєний двома невеликими списами, деякі мають також щити, які є міцними, проте важко переносяться з місця на місце. Вони користуються також дерев’яними луками й невеликими стрілами, змоченими особливою отрутою, сильнодіючою, якщо поранений не прийме раніше протиотрути.

Не маючи над собою голови та ворогуючи одне з одним, вони не визнають військового устрою, не здатні битися в правильній битві, показуватися на відкритих, рівних місцях. Якщо й станеться, що вони відважилися йти на бій, то вони під час нього з криком трохи просуваються вперед усі разом, і якщо противник не витримує їхнього крику й похитнеться, то вони сильно наступають; у протилежному випадку починають тікати, не поспішаючи помірятися силами супротивника в рукопашному бою. Маючи велику допомогу в лісах, вони прямують до них, оскільки серед тіснин вони вміють відмінно воювати. Часто здобич вони кидають нібито під впливом розгубленості та біжать у ліс, а потім, коли наступаючі кидаються на здобич, легко піднімаються та завдають ворогові зло. Усе це вони майстри робити різними вигаданими способами з метою заманити супротивника.

(За матеріалами Енциклопедії Кирила та Мефодія)

2.   «Повість временних літ», давні літописи про територію сучасної України.

Варіант 1

Розповідь учителя

Важливими історичними й географічними джерелами знань є давньоруські літописи, які створювалися переважно монахами: літописне зведення 1073 р.; «Повість временних літ» (1114—1116 рр.), у якій, зокрема, описується торговельний шлях «із варягів у греки» — від Скандинавії до Чорного й Середземного морів.

У літописах знаходимо назви історичних земель, річок тощо. Географічна назва «Україна» вперше згадується в Київському літописі (1187 р.). Цим терміном позначали відокремлену частину території Київської Русі.

Окремі географічні відомості про українські землі з’являються в описах арабських купців і мандрівників та порівняно нечисленних візантійських і західноєвропейських джерелах. Зокрема, візантійський імператор Костянтин Порфірородний (початок Х ст.) зазначає назви порогів на Дніпрі, назви міст тощо. Відомості про нашу територію в ті часи знайшли відображення на старовинних рукописних картах (наприклад арабського географа Ідрісі).

У пізньому Середньовіччі (коли українські землі входили до складу Речі Посполитої) із Західної Європи поширився вплив наукових досягнень епохи Відродження. Зокрема, були винайдені прилади для топографічної зйомки, що дозволило перейти від описів, створених на основі споглядання, до справді наукових праць. Надзвичайно цікаві відомості з географії України містить книга французького інженера Г. Л. де Боплана «Опис України» (1650 р.). Йому належать і досить детальні карти українських земель.

Варіант 2

Робота з підручником

Бесіда за результатами роботи:

1)  Які географічні відомості містяться в «Повісті временних літ»?

2)  Як і коли вперше згадується географічна назва «Україна»?

3.   Перші карти України.

Розповідь учителя

Перші карти території сучасної України були видані в Європі в 1482 р. разом із «Географією» Клавдія Птолемея та перевидавалися багато разів.

У 1650 р. французький інженер і військовий картограф Гійом Левассер де Боплан видав книжку «Опис України». У ній зазначалося, що Україна займає територію від «меж Московії до Трансільванії». Там же містилися карти України, виготовлені на основі проведених ним топографічних зйомок. Карти Г. Л. де Боплана були досить докладними, тому перевидавалися в XVII ст. і в першій половині XVIII ст.

4.   Дослідження природних умов і природних ресурсів України у XVIII—XIX ст.

Варіант 1

Робота з підручником

Учитель пропонує учням за допомогою підручника дати усні відповіді на запитання:

1)  Які дослідження природних умов і природних ресурсів України відбувалися протягом ХVІІ—ХІХ ст.?

2)  Які географічні дослідження України проводилися у ХХ ст.?

Варіант 2

Розповідь учителя

У подальшому розвідуванні природних умов і ресурсів України мали значення дослідження Г. Капустіним родовищ кам’яного вугілля в Донбасі (1721 р.), вивчення родовищ залізних руд у долині річки Саксагані академіком Академії наук і мистецтв у Петербурзі В. Зуєвим (1781—1782 рр.) та опис природних умов, населення й господарства Лівобережної України та Причорномор’я. У 1793—1794 рр. Україну досліджували експедиції академіків П. Палласа та Гюльденштедта, які вивчали ґрунти, рослинність, тваринний світ.

Значний внесок у вивчення географії України зробили вчені Київського, Львівського, Одеського, Харківського університетів. У 1873 р. в Києві було створено Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, до якого увійшли такі відомі представники української інтелігенції, як Г. Галаган, В. Антонович, Ф. Вовк, М. Драгоманов, П. Житецький, М. Лисенко та інші. Одним із його засновників і керівників був видатний етнограф і географ Павло Чубинський, відомий тепер і як автор тексту національного гімну «Ще не вмерла України…». Експедиція під його керівництвом досліджувала Україну, результати були видані під назвою «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край» (1872—1878 рр.).

У вивченні природних умов України, зокрема її рельєфу й геологічної будови, клімату, ґрунтів і рослинності значну роль відіграли дослідження таких відомих природознавців, як П. Броунов, В. Докучаєв, О. Карпінський, О. Воєйков, А. Краснов, Г. Танфільєв та ін.

В. Докучаєв досліджував землі Полтавської губернії, лісостепової й степової зон України. Велике значення для розвитку географії України мало створення в університетах кафедр географії.

IV.   Узагальнення та систематизація знань

Варіант 1

Прийом «П’ять речень»

Методика проведення: учні п’ятьма реченнями мають викласти основний зміст матеріалу теми. Ці речення повинні містити в собі логічно послідовну інформацію узагальнюючого характеру.

Варіант 2

Прийом «Як? Що? Де?»

Поставити учням запитання:

1.   Як античні автори описували Україну?

2.   Де і коли вперше було використано назву «Україна»?

3.   Що приваблювало дослідників території України?

Після того як учні відповіли, вони об’єднуються в групи по четверо осіб. Кожна група готує такі самі запитання для інших груп відповідно до змісту матеріалу, що вивчався на уроці.

V.  Підсумки уроку

Прийом «Бліцопитування»

1.   Назвіть народи та давні культури, які були поширені на території сучасної України в давнину.

2.   Хто й коли займався першим картографуванням території України?

3.   Які дослідники та вчені вивчали територію сучасної України в XVII—ХХ ст.?

VI.   Домашнє завдання

1.   Підручник

2.   Підготуйте кілька запитань до вивченого матеріалу, які починатимуться словом «Чому?».

3.   Випереджальне завдання: підготуйте повідомлення про українських дослідників та вчених: В. Вернадського, П. Тутковського, С. Рудницького, Г. Висоцького, П. Погребняка, Б. Срезневського, В. Бондарчука, В. Кубійовича.

 

Категорія: Географія 8 клас | Додав: uthitel (21.12.2013)
Переглядів: 2027 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: