Урок № 49 Історія відкриття й дослідження окремих регіонів Євразії - Географія 7 клас - Середня школа - Каталог статей - Учительська світлиця
Головна » Статті » Середня школа » Географія 7 клас

Урок № 49 Історія відкриття й дослідження окремих регіонів Євразії
Урок № 49
Історія відкриття й дослідження окремих регіонів Євразії
Мета уроку: сформувати знання про історію дослідження Євразії; дати уявлення про досяг-нення видатних мандрівників; показувати на карті маршрути подорожей та об’єкти географіч-ної номенклатури.
Обладнання: підручник, атлас, фізична карта Євразії, картосхеми з маршрутами різних по-дорожей материком.
Тип уроку: вивчення нового матеріалу.
Очікувані результати: учні зможуть: характеризувати історію дослідження Євразії; роз-повідати про видатних мандрівників.
I. Організаційний момент
II. Перевірка домашнього завдання
Учні висловлюють свої думки з приводу реальності здійснення одного із глобальних проектів, про які йшлося в матеріалі картки, і пояснюють його ймовірний вплив на природу Арктики та Єв-разії (у першу чергу Сибіру).
III. Мотивація навчальної та пізнавальної діяльності
Вступне слово вчителя
Існує думка, що, купуючи квиток на літак, поїзд або будь-який інший вид транспорту, людина сповнюється райдужних надій. А якщо немає квитка, літака, надійного автомобіля й навіть точних відомостей про країну? Тоді людина потрапляє у владу стихій, небезпечних випадків, незнайомих людей, що спілкуються незрозумілою мовою. Вона може покладатися тільки на власні сили, волю й прихильність долі. Саме так почувалися багато мандрівників, які вирушали в різні райони найбільшого материка Землі.
(Оголосити тему й очікувані результати уроку.)
IV. Актуалізація опорних знань і вмінь
Бесіда за запитаннями
1. Які найдавніші цивілізації Землі склалися й розвивалися в Євразії?
2. Вам уже відомі імена Марко Поло, Ібн Баттути, Семена Дежньова. Що ви знаєте про їхні подорожі?
V. Вивчення нового матеріалу
План
1. Дослідження Європи.
2. Історія відкриття Північної Азії.
3. Вивчення Центральної та Південної Азії.
1. Дослідження Європи
Робота з карткою
Опрацюйте матеріал картки, випишіть найважливіші події, пов’язані з вивченням Європи, поз-начте на контурній карті географічні об’єкти, яких досягали мандрівники.
Зразок картки
На початковому етапі великий внесок у вивчення території Європи здійснили стародавні греки. Кращими мореплавцями Еллади були іонійці, які населяли Аттику, частину о. Евбея, острови Хіос, Самоз, Наксос. Спочатку вони плавали в Середземному, Мармуровому й Чорному морях. Як торговельні кораблі іонійці переважно використовували вітрильні судна, а як військові — довгі гребні.
В ХІ—ІХ ст. до н. е. вони колонізували середню частину західного узбережжя Малої Азії (об-ласть Іонії), а від середини VIII ст. до н. е. почали розселятися по берегах Середземного моря. Найважливішим був західний напрямок колонізації — у бік острова Сицилія, Південної Італії, Пі-вденної Франції й навіть Іспанії. Усі ці масові переселення сьогодні називають Великою грецькою колонізацією, а нові міста — колоніями.
Від другої половини VII ст. до н. е. греки вирушили в Понт Евксинський (Чорне море). Особ-ливу увагу привернуло Південне Причорномор’я, але місця для облаштування колоній були й на протилежному березі. Найбільшу їх кількість заснували мореплавці з міста Мілета, що розташову-валося в Іонії (Мала Азія). Як правило, перші поселення створювалися на узбережжі, де були за-тишні гавані, а навколо розташовувалися родючі землі. Частина з цих поселень перетворилася на міста: серед них — Пантікапей (Керч), Ольвія (берег Дніпровсько-Бузького лиману), Херсонес (окраїна м. Севастополь). У Криму давньогрецькі колонії існували майже протягом тисячоліття. До нашого часу збереглися руїни Херсонеса Таврійського із залишками стін і веж, кварталів і хра-мів, театру й майстерень.
У VII ст. до н. е. греки відвідували й Кавказьке узбережжя Понту Евксинського, де заснували низку поселень. Через Боспор Кіммерійський (Керченська протока) вони проходили в Меотиду (Азовське море) за цінною осетровою рибою.
У процесі колонізації греки відкрили протяжну берегову лінію між річками Істр (Дунай) на за-ході й Танаїс (Дон) на сході. Землі, розташовані на північ, вони назвали Скіфією. У ті часи цей ра-йон був населений різними кочовими племенами.
У VI ст. до н. е. грецькі філософи Фалес і Анаксимандр уперше використали географічні назви «Європа» й «Азія». І в цьому випадку «відкриття Європи» відбувалося з півдня й сходу. Уявлення про Азію тоді обмежувалися знанням її південно-західної частини, включаючи Межиріччя й захі-дну Індію.
Одним із перших учених-мандрівників був Геродот (484 — близько 426 р. до н. е.). Відомо, що він відвідав Північне Причорномор’я, колонію Ольвія. Імовірно, там він зустрівся з кочовими племенами скіфів, ознайомився з їхніми звичаями й обрядами. Про правдивість цих відомостей свідчить те, що Геродот як очевидець описує особливості більш суворого, ніж у Греції, клімату Скіфії. Можливо, він піднімався нагору нижньою течією однієї з великих річок.
Учений називає основні скіфські племена. Так, на Гіпанісі (Південний Буг), поруч з Ольвією, жили елліни-скіфи, у нижній течії Борисфену (Дніпро) — скіфи-хлібороби, на його лівому березі й далі на схід проживала основна частина скіфів-кочівників, на південь і схід від них — до Танаїсу (Дон) — жили царські скіфи.
Геродот з’ясував, що на північ від Скіфії більшу частину року випадає сніг і там серед озер жи-ве плем’я неврів, які щозими перетворюються на вовків (імовірно, вони одягалися в шкури). Мож-ливо, це були предки слов’ян.
Прямуючи на схід від півострова Таврика (Крим), Геродот відвідує велике озеро Меотида (Азовське море), розміри якого, на його думку, лише дещо менші за Понт Евксинський (Чорне мо-ре). Вочевидь, ті, хто розповідали про це «озеро», об’єднали його з північною частиною Каспію, тому що річка Ра (Волга), за Геродотом, впадає в Меотиду.
Дослідженням більш пізнього періоду стало плавання давньогрецького астронома, математика й географа Пітеаса (Піфей). Він був уродженцем Массалії (сучасний Марсель), звідки в 320 р. до н. е. відплив у Середземне море й, остерігаючись фінікійців, пройшов через Геркулесові стовпи (Гібралтарська протока). Обігнувши Піренейський півострів, він опинився у великій Біскайській затоці. Потім плив уздовж узбережжя країни кельтів і досяг протоки Ла-Манш. Там Пітеас підій-шов до острова Великобританія, що на той час був відомий грекам за назвою Альбіон. Тут мореп-лавець дізнався, що на північ від Альбіону лежить таємнича земля «Тулі» (вочевидь, острів Іслан-дія). Із місцевого наріччя ця назва перекладається як «край», «межа». Незважаючи на труднощі далекого плавання, Пітеас пройшов протоку (нині Північна) між островами Великобританія й Ір-ландія та знову вийшов у відкриті простори Атлантичного океану. Можливо, він проплив Оркнейські й Шетландські острови й, досягши Фарерських островів, пішов далі — до 61° пн. ш. (тут максимальна тривалість світлого часу доби становила 17—19 годин).
Подальшому плаванню Пітеаса перешкоджали складні погодні умови — низькі температури й штормовий вітер. Мандрівник був змушений повернути на південь до берегів Скандинавського півострова. Ніхто зі стародавніх греків і навіть римлян не заходив так далеко на північ. Пізніше у своїх записках мореплавець назве землю Тулі «остання межа».
Більша частина Апеннінських гір була відкрита етрусками. Подолавши гірську перешкоду Апеннін, вони опинилися на Паданській рівнині з річкою Пад (По), що протікає по ній, і, рухаю-чись її лівими притоками, вийшли до передгір’їв Альп.
Із другого боку — із півночі — до Альп вийшли кельтські племена. До гір вели глибокі ущели-ни, піднятися якими кельти не наважилися: їх лякали засніжені вершини. Кельти назвали побачену перешкоду Альпами, що їхньою мовою означає «висока гора».
Першим опис Альп склав грецький історик Полібій, що написав «Всесвітню історію» в 40 книгах. Він перетнув Альпи в 151 р. до н. е. В одній із його праць наведені розміри Альпійської гірської системи: із заходу на схід — 2200 стадій, що становить 417 км. Це більш ніж удвічі применшує реальну широтну довжину Альп. Незважаючи на це, його опис є першим, і він може бути визнаний першовідкривачем Альп.
2. Історія відкриття Північної Азії
Розповідь учителя
Величезна територія материка й суворість природних умов, особливо на півночі Євразії, обу-мовили тривалість її дослідження. Багато зусиль до цієї справи доклали землепрохідці. Це були «промислові, служиві й торговельні люди», які за 60 років, у період від кінця XVI до середини XVII ст., пройшли понад 7 тис. км і зібрали досить точні відомості про річки, які тут протікають. Їхні походи сприяли важливим географічним відкриттям на території Сибіру, Далекого Сходу й у водах Північного Льодовитого й Тихого океанів, що їх омивають.
Події того періоду відкрили не тільки нові землі, але й нові імена. І. Москвітін вийшов до узбе-режжя суворого Охотського моря й дослідив його узбережжя, К. Іванов дістався найдивнішого озера світу — Байкал, В. Поярков і Є. Хабаров здійснили походи на річку Амур, В. Атласов дослі-джував півострів Камчатку й моря, що його омивають.
Експедиція В. Пояркова за три роки пройшла близько 8 тис. км від Лени до Амуру, відкривши річку Зея. Від гирла Зеї Поярков спустився річкою Амур до узбережжя та здійснив плавання уз-довж південно-західного берега Охотського моря.
В. Атласов побував на Камчатці, зібрав відомості про вулкани, клімат і населення цього півос-трова, відкрив один із найбільших вулканів світу — Ключевську Сопку. С. Дежньов першим із відомих мореплавців у 1648 р., на 80 років раніше, ніж В. Беринг, пройшов Берингову протоку, що відокремлює Азію від Північної Америки.
Робота з картою
Простежте за картою маршрути походів землепрохідців, знайдіть на карті географічні об’єкти, названі на їх честь.
3. Вивчення Центральної та Південної Азії
Робота з карткою
Опрацювавши матеріал картки, заповніть таблицю.
Зразок таблиці
Імена мандрівників (до-слідників) Час (період) подорожі Досягнення (наукові результати)
Зразок картки
Вивчення Центральної Азії розпочалося лише в XIX ст. Великі заслуги в цій справі належать мандрівникам Петру Семенову Тянь-Шанському й Миколі Пржевальському. У 1856 р. П. Семенов отримав згоду Географічного товариства на спорядження експедиції в Середню Азію й навесні вирушив у подорож. Незабаром він дістався озера Балхаш. На південний схід від Балхашу він бачив ланцюг високих засніжених гір, який назвав Джунгарським Алатау (гірська система в південно-східній частині сучасного Казахстану). За цими горами починалася «низька й жарка» долина річки Ілі. Минувши її, мандрівник досяг міста Вірного (Алмати).
Восени 1856 р. Семенов здійснив два походи на озеро Іссик-Куль (безстічне солонувате озеро в сучасній Киргизії). Проникнути в Тянь-Шань йому вдалося в 1857 р. Супутником географа був художник П. Кошаров — учитель малювання Томської гімназії. Виїхавши з Вірного, мандрівники пройшли північним схилом Заілійського Алатау до річки Чилік і подолали паралельні кряжі Соге-ти й Тораїгир. Із вузького гребеня Тораїгиру Семенов першим з європейців побачив величний Хан-Тенгрі (6995 м). Потім він пройшов на південь до північних схилів Терскей-Ала-Тоо. Здійня-вшись на перевал у Терскей-Ала-Тоо, дослідник побачив на півдні «верхів’я давнього Яксарту» (Сирдар’ї), які утворюються злиттям річок Нарину й Карадар’ї. Спуститися до Нарину Семенов не зважився, тому що коні були дуже стомлені.
Незабаром він здійснив друге, ще більш вдале, проникнення в гірську систему Тянь-Шаню. Маршрут експедиції проходив на схід від попереднього. Важкий незвіданий шлях вивів Семенова до гірської групи Хан-Тенгрі. На схилах Тенгрі-Тагу він дослідив гігантський льодовик, який піз-ніше був названий його ім’ям. Експедиція була успішною, проте Семенов не знайшов доказів тео-рії Гумбольдта про вулканічне походження Тянь-Шаню.
До середини XIX ст. стало відомо, що на півдні межею Центральної Азії є найвища гірська си-стема світу — Гімалаї, а на півночі — гори Тянь-Шань, Алтай і Саяни. Але простір усередині цьо-го гірського кільця залишався білою плямою. Вивчити цей район узявся М. Пржевальський.
У далеку подорож він вирушив восени 1870 р. з підпоручиком М. Пильцовим. Улітку 1871 р. дослідник проїхав до міста Баотоу й, переправившись на правий берег Жовтої річки, вступив на плато Ордос, що «лежить півостровом у коліні, утвореному вигинами середньої течії Хуанхе».
Дослідивши приблизно 400 км верхньої течії річки, Пржевальський рушив на південний захід через пустелю Ала-Шань. Від Дін’юаньїна, єдиного міста у великому пустельному краї біля захід-них схилів хребта Хелань-Шань, Пржевальський через брак коштів був змушений повернутися.
Свою експедицію він продовжив навесні 1872 р. Наприкінці жовтня російські мандрівники вийшли до берега безстічного солоного озера Кукунор, розташованого в горах Нань-Шаню на висоті 3200 м. Випливаючи від Кукунора, Пржевальський вийшов на рівнини Цайдама. Ця тектонічна западина оточена горами Алтинтаг і Нань-Шань (на півночі й північному сході), Куь-Лунь (на півдні й південному заході). Потім експедиція подолала хребет Баян-Хара-Ула та першою з європейців проникла в глибинну область Північного Тибету, до верхів’їв найбільшої азіатської річки — Янцзи.
У вересні 1873 р. мандрівники повернулися в Кяхту. Досліджуючи Монголію, Китай і Тибет, вони пройшли близько 12 тис. км, при цьому приблизно половину шляху Пржевальський наніс на карту.
У серпні 1876 р. дослідник вирушив у другу експедицію. Цього разу найважливішою метою було вивчення загадкового озера Лобнор. Учений з’ясував, що Лобнор — це очеретяне болото-озеро завдовжки 100 км і завширшки від 20 до 22 км.
Навесні 1879 р. М. Пржевальський знову вирушив в експедицію, яку назвав «першою Тибетсь-кою». Мандрівник ішов степами й пустелями Джунгарії. Минувши оазис Сачжоу, мандрівники спустилися в селище Дзун, а потім рушили на південний захід. У вересні експедиція вийшла на велику дорогу, що вела до столиці Тибету — Лхаси. Коли до мети залишалося менш ніж 300 км, російських мандрівників зустріли представники далай-лами. Після тривалих переговорів вони пе-редали Пржевальському письмову відмову у відвідуванні Лхаси у зв’язку з тим, що росіяни є представниками іншої віри. На зворотному шляху експедиція докладно дослідила озеро Кукунор.
Незважаючи на хворобу, у 1883 р. Пржевальський вирушив у четверту («другу Тибетську») ек-спедицію. Вона пройшла знайомим маршрутом монгольські степи, пустелю Гобі, піски Алашаню й до травня 1884 р. досягла селища Дзун. Потім вийшла до східної частини міжгірної улоговини Одонтала (розташована на північному сході Тибетського нагір’я), де Пржевальський виявив вито-ки Хуанхе.
Надалі мандрівник відкрив низку нових озер і хребтів у Кунь-Луні. Так, у центральній частині Кунь-Луню він досліджував гігантський хребет широтного простягання, названий ним Загадко-вим, пізніше йому було привласнене ім’я першовідкривача (місцева назва — Аркатаг). Хребет Пржевальського має довжину близько 650 км, найвища його точка — гора Улугмузтаг — 7723 м.
Послідовником М. Пржевальського був Григорій Потанін, який усе життя присвятив дослі-дженню Алтаю. Ще в 1884 р. він здійснив (із двома зимівлями) подвійний перетин Тангутсько-Тибетської окраїни між 36° і 39° пн. ш., зрозумівши її складний рельєф. Побувала експедиція на Кукунорі, у горах Нань-Шаню, будова якого виявилася складнішою, ніж з’ясував Пржевальський. Разом із М. Пєвцовим Г. Потанін відкрив улоговину Великих Озер (велике тектонічне зниження на заході Монголії).
Повідомлення учнів
Учні виступають із повідомленнями про дослідників Центральної та Південної Азії.
Зразок повідомлення
Видатний географ і дослідник Микола Пржевальський здійснив п’ять експедицій у Центральну Азію. Він уперше описав природу багатьох її районів, відкрив низку хребтів, улоговин й озер у Кунь-Луні, Нань-Шані й на Тибетському нагір’ї, уперше описав кілька видів тварин, у тому числі дикого коня (кінь Пржевальського). Найважливішим результатом його експедицій було створення карти Центральної Азії. М. Пржевальський провів в експедиціях 11 років свого життя, подолавши 31 500 км. Мандрівник описав природу Центральної Азії у своїх працях, приділивши особливу увагу розповідям про побут місцевого населення.
Робота в парах
Складіть опис маршруту однієї з подорожей дослідників Центральної та Південної Азії.
Зразок відповіді
ПОДОРОЖ МАРКА ПОЛО В КИТАЙ
Із Венеції Марко Поло вирушив у Палестину, звідти — до узбережжя Азії, перетнув Вірменсь-ке нагір’я й спустилися річкою Тигр до порту Басра. Далі експедиція Марка Поло, імовірно, побу-вала в Ормузі, потім пройшла уздовж південних передгір’їв Гіндукушу й подолала Памір. Пізніше шлях пройшов на південь від пустелі Такла-Макан, і нарешті експедиція дісталася китайського міста Ганьчжоу (Чжаньє), звідси — Каракорума, після чого опинилася в місті Ханбалик (Пекін).
Цікаві факти
У своїх записках Пітеас написав про море, забите льодом, яким, однак, не можна пройти піш-ки, але можна пропливти на судні. Ці й інші повідомлення мандрівника настільки суперечили знанням, накопиченим стародавніми греками, що вчені того часу поставилися до них із недовірою й розцінили важливу інформацію Пітеаса як плід його фантазії.
В окремі періоди справжніми географами виявлялися ті, хто не мав жодного уявлення про цю науку, — мореплавці. На півночі Європи найбільших успіхів у цьому досягли ірландські ченці (VI—VIII ст.) і скандинавські вікінги (VIII—Х ст.). Перші плавали до Гебридських й Оркнейських островів, відкрили Фарерські острови й Ісландію. Другі відзначилися в більш далеких морських плаваннях.
Слово «вікінг» застосовувалося для позначення морських розбійників і торговців скандинавсь-кого походження, які діяли в прибережних водах і на узбережжі. Французи називали їх норманами («північні люди»), слов’яни й греки — варягами, англійці — данцями, а араби — мадхусами («язичницькі чудовиська»). До християнізації вікінги дійсно були язичниками й вірили в багатьох богів, на чолі яких був Одін, бог війни.
Відповідно до героїчних народних переказів — саг, вікінги відкрили острів Ісландія (удруге, після ірландських ченців). У 865 р. на його береги зійшов норвежець Флоукі Вільгельдарсон, ко-рабель якого збився з курсу. Тут вікінгові сподобалися луги й багаті на рибу річки. Однак холодні зима й весна розчарували його, напевно, тому він назвав острів Ісландією, що означає «крижана країна». Звістка про нову країну поширилася серед вікінгів, і через кілька років сюди прибуло близько 20 тис. осіб, які були переважно вихідцями з Норвегії. Близько 874 р. у Затоці димів (так перекладається назва «Рейк’явік» — столиця сучасної Ісландії) було засноване селище. Основним заняттям місцевого населення стало пасовищне скотарство й рибальство. Маючи потребу в хлібі й лісах, колоністи підтримували постійний зв’язок із Європою, відправлючи в обмін на необхідні їм товари продукти морського промислу й полювання. У 930 р. в Ісландії був заснований перший у світі парламент — альтинг.
VI. Закріплення вивченого матеріалу
Запитання і завдання
1. Чим пояснюється пізнє дослідження окремих районів Євразії?
2. Чому А. Гумбольдт висунув концепцію континентальності клімату після подорожі терито-рією Росії?
3. Згадуючи про гори Паміру, Марко Поло писав: «Від великого холоду й вогонь не такий світлий і не тих кольорів, як в інших місцях, і їжа не так добре вариться». Венеціанський мандрівник точно описав явища, які бачив високо в горах, хоча їхню причину вказав неправильно. Поясніть причину явищ, які спостерігав Марко Поло.
Географічний крос
1. Великий внесок у вивчення материка здійснили давні… (греки).
2. Походи землепрохідців сприяли важливим географічним відкриттям на території… (Сибіру й Далекого Сходу).
3. В. Поярков і Є. Хабаров здійснили походи на річку… (Амур).
4. С. Дежньов першим із відомих мореплавців пройшов… (Через протоку, що відокремлює Азію від Північної Америки).
5. Німецький натураліст А. Гумбольдт досліджував природу… (Уралу й Сибіру).
6. Вивчення Центральної Азії почали розпочалося в XIX ст. Важливу роль у цій справі відіг-рали мандрівники… (П. Семенов Тянь-Шанський і М. Пржевальський).
VII. Підсумки уроку
Висновки
Великий внесок у вивчення Євразії здійснили давні греки, які вивчили узбережжя морів Атла-нтичного океану, у тому числі Чорного й Азовського. Важливими є досягнення землепрохідців. Їх мандрівки сприяли Великим географічним відкриттям на території Сибіру, Далекого Сходу, а також у водах Північного Льодовитого й Тихого океанів, що їх омивають.
Німецький натураліст Александр Гумбольдт досліджував природу Уралу й Сибіру. Він пер-шим висунув концепцію континентальності клімату.
Центральну Азію почали вивчати лише в XIX ст. Важливими є дослідження в цій галузі манд-рівників П. Семенова Тянь-Шанського та М. Пржевальського. П. Семенов Тянь-Шанський здійс-нив дві подорожі Тянь-Шанем, визначив межі цієї гірської системи. Правнук запорозького козака Паровальського — М. Пржевальський — здійснив чотири експедиції в Центральну Азію. Він уперше описав природу багатьох її районів, відкрив ряд хребтів, улоговин й озер у Кунь-Луні, Нань-Шані й на Тибетському нагір’ї.
VIII. Домашнє завдання
Опрацюйте матеріал підручника:
Інтернет-ресурси
1. Описи життя й діяльності видатних учених, у тому числі С. Дежньова, П. Семенова Тянь-Шанського й М. Пржевальського: http://nplit.ru/books/item/f00/s00/z0000044/index.shtml
2. Стаття про П. Семенова Тянь-Шанського: http://www.vokrugsveta.ru/
3. Схема маршрутів П. Семенова в Тянь-Шані: http://nplit.ru/books/item/f00/s00/z0000044/map004.shtml

Категорія: Географія 7 клас | Додав: uthitel (18.02.2014)
Переглядів: 3117 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: