САД СКОВОРОДИНІВСЬКИХ СКУЛЬПТУР П’ЄСА НА 5 АКТІВ - Тиждень української мови та літератури - Предметні тижні - Каталог статей - Учительська світлиця
Головна » Статті » Предметні тижні » Тиждень української мови та літератури

САД СКОВОРОДИНІВСЬКИХ СКУЛЬПТУР П’ЄСА НА 5 АКТІВ

САД СКОВОРОДИНІВСЬКИХ СКУЛЬПТУР П’ЄСА НА 5 АКТІВ     

АКТ 1

На сцені — постамент, на якому Григорій Сковорода у свитині, з торбою за плечима, обличчя незворушне,не рухається (вдає пам’ятник).

Виходить Ліна Костенко, сідає біля пам’ятника.

Ліна Костенко

Ой ні, ще рано думати про все.

Багато справ ще у моєї долі.

Коли мене снігами занесе,

Тоді вже часу матиму доволі.

А поки що — ні просвітку, ні дня.

Світ мене ловить, ловить… доганя!

Час пролітає з реактивним свистом.

Жонглює будень святістю і свинством.

А я лечу, лечу, лечу, лечу!

— Григорій Савич! — тихо шепочу.

(притуляється до його ніг)

Минає день, минає день, минає день!

А де ж мій сад божественних пісень?

Он бачиш, хто сидить в тому саду?

Невже я з ним розмову заведу?

Невже я з’їм те яблуко-гібрид,

Що навіть дух його мені обрид?!

…Прикипіли ноги до постаменту,

Хліб у торбі закам’янів.

Сковорода (сходить з постаменту)

Біда… (кладе руку на голову Ліні Костенко)

Він мене таки спіймав, цей світ, добре хоч,

Що на тому світі. Нічого, якось відштовхнуся

Від постаменту, та й підемо.

Ліна Костенко (захоплено)

…от ми йдемо. Йдемо удвох із ним!!!

Шепоче ліс: — Жива із кам’яним!

— Диви, дива! — дивується трава. —

Він кам’яний, а з ним іде жива!

І тільки люди зморщили чоло:

— Не може бути, щоб таке було.

Та їх давно вже хтось би зупинив!

…Тим часом ми проходим серед нив.

Ніхто не сміє зупинити нас.

…Тим часом ми проходим через час.

Сковорода зупиняється, Ліна Костенко йде до залу, голос лунає все тихше.                                    

Він твердо ставить кам’яну стопу.

Йдемо крізь ніч, крізь бурю у степу.

Крізь дощ і сніг, дебати і дебюти.

Ми є тому, що нас не може бути.

Сковорода

Голова всяка свій имѣет смысл;

Сердцу всякому своя любовь,

И не однака всѣм живущим мысль:

Тот овец любит, а тот козлов.

Так и мнѣ вольность одна есть нравна

И безпечальный, препростый путь.

Се — моя мѣра в житіи главна;

Весь окончится мой циркуль тут.

Ліна Костенко застигає в німому подивуванні.

АКТ 2

Сковорода йде далі, назустріч — Борис Олійник.

Борис Олійник

Зацний філософе Григорію Савичу

(В миру — Сковорода),

Здрастуйте!

Ми, звичайно, воздаємо Вам належне

За те, що зуміли втекти

В безмежне з буденного содому.

(«Світ ловив мене, але не впіймав» -

Цитую. Забув, щоправда, з якого тому).

Та зауважу при тому: добре було, батьку,

Втікать із саквами, коли світ ганявся за Вами

…волами!

Але скажіть: як втекти чоловіку нашого,

Космічного, віку?

Та ще оці кляті телефони:

Дзвонять у всі дзвони, як на віче!..

Пробачте, що там за сміх? Ну, вже й молодь

пішла, чоловіче!

Чи я щось не те сказав?

Сковорода

Гей ви, погрязлі в смальці і гульбі,

Ну раз би чесно глянули на себе:

Як недостойний праведного неба,

Хоч землю не паскудьте по собі!..

Борис Олійник застигає із опущеною головою, Сковорода гордо йде від нього.   

АКТ 3

Сковорода

Ничего я не желатель, кромѣ хлѣба да воды.

Нищета мнѣ есть пріятель — давно мы с нею сваты.

О дуброва! О зелена! О мати моя родна!

В тебѣ жизнь увеселенна, в тебѣ покой, тишина!

Назустріч йде Іван Світличний в тюремній робі.

Світличний (з гіркою іронією)

Він носить все своє з собою!

Носи, лебедику, носи.

І звідки ти такий єси,

Мудрований? На прю з добою

Стає один. Не ті часи!

Команда буде — і без бою

Усе, що на тобі й з тобою,

Сам добровільно віддаси.

Та ще й подякуєш за мудру

Турботу. Кажеш — ні? А в тундру,

Ведмедів пасти не хотів?

Гай-гай! Були, що не хотіли,

І з тихих голови летіли,

А з неслухів — і поготів.

Гірко ридає, Сковорода пригортає його до себе,

Світличний застигає, на вустах — посмішка; Сковорода прямує далі.

АКТ 4

Сковорода замислено зупиняється, раптом з букетом соняшників виходить Іван Драч, стає наперед Сковороди, повторюючи його позу.

Іван Драч

Смертельні рани душу мені гнули,

Пекельні біди зашморг затягнули,

Тьмом страхом дихала, о лютий люде!

О время люте!

Виходить Валерій Шевчук, заступає Драча.

Валерій Шевчук

Мене посіли рани смертоносні,

Пекельні біди обсіли незносні,

Найде страх і тьма. Ах, люта година —

Злая хвилина!

Сковорода (з-за спин Шевчука і Драча, іронічно)

Объяли вкруг мя раны смертоносны;

Адовы бѣды обойшли несносны;

Найде страх и тма. Ах година люта!

Злая минута!

Драч

Терни хвороб пекли мою утробу,

Душа скорботно дихала до гробу,

Хто ж од журбот цих визволить навіки,

Де ж мої ліки?                               

Сковорода

Бодет утробу терн болѣзни твердый;

Скорбна душа мнѣ, скорбна даже к смерти.

Ах, кто мя от сего избавит!

Кто мя исправит?

Шевчук

Терно хвороби нутро шматує,

Душа сумує, до смерті сумує.

Ах, хто мене зможе з цієї миті

Якось зцілити?

Драч

Так в гори олень до джерел все прагне,

Меткіше птиці гонить тіло спрагле,

А спрага пряжить, в нутровинні скута, —

З гаддя отрута,

Так на Голгофу я спішу в заклятті,

Де лікар мій і два між нього таті,

Де Іоанн рида при цій годині

При хрестовині.

Господиньку, моя відрадо в горі!

Сприйми слова ці, струєні та хворі,

Даждь зцілення — я ж Твого слова пастир,

Не дай пропасти!..

(Застигає)

Шевчук

О Ісусе, нам ти люба відрадність!

Чи тут живеш ти? О страждальцям радість!

Дай мені ліки, цільбу від напасті,

Не дай пропасти!

(Застигає)

Сковорода

О Ісусе! О моя отрадо!

Здѣ ли живеши? О страдальцев радость!

Даждь спасительну мнѣ цѣльбу в сей страсти,

Не даждь вѣк пасти.

(Оглядається, посміхається, йде до постаменту.)

АКТ 5

Симоненко

Я в світ прийшов не лише пити й їсти,

Скалити зуби до дурних дівчат

Та любуватись зоряним намистом

Під мариновані мелодії кантат.

З сім’ї селянської, до грубості простої,

В життя дороги стеляться мені…

Я хочу пити сонячні настої,

Пізнать до краю радощі земні!

І на стежках, порослих будяками,

Що обминали зморені діди,

Я залишу мужицькими ногами

Хай не глибокі, та чіткі сліди.

(Бачить Сковороду.)  

Симоненко

Мій прадіде…

(Застигає в пориві до Сковороди.)

Раптово гасне світло, уві тьмі чути голос:

— Світ ловив мене, та не спіймав.

Освітлена сцена. Актори виходять на поклон, але Сковороди між ними немає. З-під постаменту б’є яскравий пломінь світла. Завіса.

 

Категорія: Тиждень української мови та літератури | Додав: uthitel (15.09.2014)
Переглядів: 385 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: