ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА — ВЕЛИКИЙ ПИСЬМЕННИК-ПРОСВІТНИК ЛІТЕРАТУРНО-МУЗИЧНА КОМПОЗИЦІЯ. 9-Й КЛАС - Тиждень української мови та літератури - Предметні тижні - Каталог статей - Учительська світлиця
Головна » Статті » Предметні тижні » Тиждень української мови та літератури

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА — ВЕЛИКИЙ ПИСЬМЕННИК-ПРОСВІТНИК ЛІТЕРАТУРНО-МУЗИЧНА КОМПОЗИЦІЯ. 9-Й КЛАС

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА — ВЕЛИКИЙ ПИСЬМЕННИК-ПРОСВІТНИК

ЛІТЕРАТУРНО-МУЗИЧНА КОМПОЗИЦІЯ. 9-Й КЛАС    

Мета:

  • розширити знання про творчість Г. С. Сковороди, визначити її місце в історії української літератури і освіти;
  • у театралізованій формі донести складні моменти, пов’язані зі сприйняттям давньої літератури;
  • розвивати дитячу ерудицію, мовленнєві навички, акторські здібності;
  • прищеплювати любов до поезії.

Сценарій композиції передбачає, що учні вже ознайомилися із творчістю Г. С. Сковороди та п’єсою І. П. Котляревського «Наталка-Полтавка».

Дійові особи:

  • Григорій Сковорода;
  • Виборний;
  • Возний;
  • Дмитро Багалій;
  • учні, що інсценізують байку про котів (Коти);
  • учні-читці.

ХІД ЗАХОДУ

Возний (співає)

Всякому городу нрав і права;

Всяка імєєт свой ум голова ;

Всякому сердцу своя єсть любов,

Всякому горлу свой єсть вкус каков.

Виборний. Доброго дня, пане добродію. А що це ви співаєте? Здається, я чув десь цю пісню. О, згадав, це з нашої славетної комедії «Наталка Полтавка». Чудова п’єса. Вона нас з вами на всю Україну прославила.

Возний. Та се — теє-то як його — не комедія нас прославила, а мене дівиця Наталка на весь світ ославила, і на всю Полтавщину.

А пісню, яку я співаю, Іван Котляревський з народних уст записав, а складена вона була болєє чем за 50 літ філософом Григорієм Савичем Сковородою.

Виборний. Чекайте, це яким Сковородою? Тим, що родом теж з Полтавщини, цебто земляком нашим?

Возний. Так, тим самим... (Далі читає) Григорій Сковорода був козацького роду, жив у селі Чорнухи на Полтавщині. В 9 років лишився круглим сиротою. Здібного хлопчину, який складав пісні й вірші, взяв до себе старий чернець, ім’я якого лишилося невідоме. Двадцяти-дворічним юнаком Сковорода приїздить до Києва для навчання в академії. Тут диригент хору півчої капели звернув увагу на його дивної краси голос і прийняв до хору, а потім Сковороду узяли до придворної капели імператриці Єлизавети. Через рік Сковорода як переклад ач поїхав у складі торговельної комісії за кордон. Він побував у Будапешті, Братиславі, Празі, Відні, Вільні.

П’ять років він був у європейських країнах, там зустрічався з видатними людьми, навчався. Йому пропонували викладати в кількох університетах Європи, та він повернувся на Україну.

Виборний. Невже відмовився викладати в європейських університетах і повернувся на

Батьківщину? Я б так не міг...

Возний. То особлива людини була. Сказано — філософ. Коли життя до тебе не усміхається,

то мимоволі стаєш філософом.

Виборний. Стійте, стійте, добродію. Щось ви якось чудно говорите... Вірніше чудно ви все раніше говорили, оте, — теє-то як його... А тепер і не теє-то як його, а все одно, як по писаному говорите...

Возний. Та ото така після мого невдалого до Наталки сватання мене печаль взяла, що жити не хотілося... Та жаль душі губити. Отак і живу...

Та все тепер книжки читаю. Я тепер уже не говорю так по-книжному, бо все одно, що та мудрість, як дівчата молодих та красивих люблять. Таких, як Петро. Ну, я думаю, стану я тепер мудрий, як філософ, як Сковорода... Хай тоді Наталка лікті кусає... Та що Наталка... Я тепер і не дивлюся на неї. Я тепер навіть на царицю не гляну!

Виборний. Свят-свят... Та чи у вас часом розум не потьмарився? Що ви такеє верзете?

Возний. Не потьмарився у мене розум, а прояснів. І не «верзу» я, — що це у вас мова якась

нешляхетна! — а про Григорія Савича Сковороду повіствую!

Виборний (вбік). Точно, таки прояснів, ще трохи і знов «теє-то як його» казатиме. То себто

ви, добродію, теж тепер, як я розумію, філософом стали?

Возний. Ну, не те щоб став, а стаю... Я тепер на світ іншими очима став дивитися. Нема мені

тепер серед мирської суєти принади. Ні до жінок, ні до грошей, ні до слави! От все пригадую, як і Сковорода від того всього відмовився.

Виборний. А ну, розкажіть, як то діло було.

Возний. А от як. Я не те що вам розкажу, я вам покажу того чоловіка, якому дід його цю

бувальщину розказував. А ось він іде.

Заходить чоловік.

Виборний. То якийсь чоловік не з нашого краю. Щось я його не пригадую.

Возний. Та він і не полтавець, а з Харкова, знаменитого Григорія Квітки-Основ’яненка земляк — Дмитро Іванович Багалій. Він на межі XIX–XX ст. став кращим істориком Слобожанщини, він же найбільшу і найвидатнішу книгу про Григорія Сковороду написав..

Багалій (виходить з книгою в руках, читає).

Російська імператриця Катерина ІІ любила вдавати із себе покровительку філософів. Коли зачула вона про Сковороду, то здивувалася: «Чому я не знала про нього раніше?» Імператриця саме подорожувала Слобожанщиною і негайно звеліла розшукати його. Розпочалися гарячковиті пошуки.

Так самовіддано в державі розшукувалися тільки небезпечні злочинці. З Харкова, де зупинилась із всім своїм супроводом імператриця, в усі кінці полетіли вершники. І ось один із них на змиленому коні зупинився на околиці села Гусинці. При дорозі сидів чоловік, якого назвали філософом. Він грав на сопілці, а поблизу безтурботно пощипувала траву вівця. Посланець переказав Сковороді веління цариці переїхати йому до Петербурга. Філософ

вислухав уважно і нічого не відповів. Зате заграв на сопілці веселу мелодію. Розгублений посланець мусив вислухати її до кінця. А потім філософ здивував його такими словами: «Скажіть матінці-цариці, що мені моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця». Так і поїхав вершник ні з чим.

Звучить сопілка. Учні співають Пісню 16 з «Саду Божественних пісень» (текст і ноти вміщено в до датку).

1-й учень читає уривок з вірша П. Филиповича.

1-й учень

Ясніють верби, і шумить вода,

Квітки і трави простяглись без краю,

Широким шляхом йде Сковорода,

І ластівки радіють і кружляють.

Ти подивись, і сядь, і одпочинь:

Гудуть гудки, і сонце, і рослини.

Не п’яний мед і не думок полинь —

Димовий сон несуть тобі години.

А я не чую шепотливих слів,

А я не бачу, як зоря куриться,

Іще для мене день не догорів.

Він повернувся з вирію, мов птиця.

Земна принадо! Вітре золотий!

Ти не приносив ні скорбот, ні кари.

Блакитним небом і мене укрий —

У вічний степ жену пісень отари.

Звуки сопілки стають сильнішими. Виходить Григорій Сковорода. Йому назустріч ідуть Виборний та Возний.

Возний. Добрий день вам, пане філософе.

Сковорода. Добрий день.

Виборний. Я ось про що, добродію, хочу вас спитати. Як то ви живете на світі, що не маєте ні своєї хати, ні майна? Та якби ви захотіли, то враз змогли б великим паном стали.

Сковорода. Шановний пане! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. У театрі актора хвалять не за здатність дійової особи, а за те, як він вдало грає її. Я довго міркував про це і після великого випробування себе побачив, що не можу представляти в театрі світу жодної особи вдало, крім низької, простої, безтурботної, самітної. Я обрав собі цю роль — і задоволений. І про це пишу свої твори. Хочете, розкажу вам одну байку.

Далі грає роль автора байки.

Автор. Кіт із пасіки, за давньою дружбою, зайшов у село до свого приятеля і був щедро пошанований. За вечерею дивувався багатству свого друга.

Господар. Дав мені Бог посаду, від якої я маю щодоби по 20 тушок добірних мишей. Мушу сказати, що в селі я нині — поважний чоловік.               

Гість. Саме тому я й прийшов побачитися з вами.

Автор. По вечері полягали спати. (Коти стелять ковдри на підлозі і засинають.) Господар уві сні почав кричати і збудив гостя. (Кіт серед ночі перелякано нявкає.)

Гість. Вам щось страшне снилося?

Господар. Братику! Здавалося мені, начебто я втопився у прірві.

Автор. Гість знову заснув, виспався і прокинувся. Почув, що господар тяжко зітхає.

Гість. Вже виспались, пане?

Господар. Ні, я опісля того страшного сну і не спав.

Гість. Отакої. Се ж чому?

Господар. Таку вже маю натуру, коли прокинуся, більше не засну.

Гість. Через віщо це? Яка тому причина?

Господар. Маю таємницю... Гей, друже мій!

Не знаєш, що я визвався бути рибалкою для всіх котів на селі. Отож, як згадаю човен, сітку, воду, тяжко стає на душі...

Гість. Нащо ж ви взялися за те рибальство?

Господар. А як же, братчику! Треба ж якось харчуватися. Окрім того, я і сам до риби смак маю.

Гість. О шановний! Не знаю, якої сили для тебе слово природа. Але коли б ти робив те, що

дано нам природою, яку безвинно звинувачуєш, був би цілком задоволений однією мишачою тушею на добу. Прощавай із твоїм щастячком! Мої злидні ліпші.

Автор. І Кіт повернувся у свій лісок

Виборний. Тепер я зрозумів. Аж не даремно старі люди кажуть: наймиліше на світі — сон.

Бо хоч як любо та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути.

Возний. То треба так жити на світі, щоб потім і навіки заснути не боятися.

Виборний. Як це: смерті не боятися? Та чи здатна людина на це?

Возний. Будь-яка людина не здатна. А от філософ не боявся смерті.

Виборний. То це про нього розповідають, що він сам могилу викопав, в чисту сорочку переодягнувся, поклав торбину з пожитками й рукописами під голову, ліг на лаву і помер? Дивна людина.

Возний. Справді дивна, але скількох людей своїм життям і творчістю навчав. Ось і я в скрутну хвилину все його твори читаю, і на душі легше стає. А от історик Дмитро Багалій пише, що Сковорода на Слобожанщині так панів і селян виховав, що добре вони знали: головне в житті не багатство, не статки, а гарна освіта. Через те вже після смерті Сковороди на громадські гроші в Харкові університет збудували.

2-й учень читає вірш напам’ять.

НА ЗАКЛАДИНИ ХАРКІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Громадились червінці й копійки

Із білої і чорної руки.

Ні, не даремно мандрівні дяки

Світили день у день в усі кутки.

Такої ще ніколи не було

До знань охоти. Юрмище гуло.

І дивувались дуки потай миру:

Невже оця голота й справді вірить,

Що храм науки зводиться для всіх?

Аж панську душу розбирає сміх,

Бо зна вона: як схоче, скаже «ні»

Невмиваному наймитському сину.

Ледачий сміх, адже наука — сила,

Яку ніхто не втрима в гамані.

Олександра Ковальова

Возний. Ось бачите, добродію, як людина життя прожила. Скільки років минуло, а люди

філософа добрим словом згадують. І все хочуть, бодай у чомусь на нього схожими бути.                                      

Виборний. Ой, щось ви так мене розтривожили, що й мені мої статки-маєтки тепер не такими принадними здаються. А може, й собі покинути все та помандрувати в світ широкий. Тільки

що з моєї мандрівки, кого я навчити чи потішити зумію? Ось якби я був філософом чи поетом, то так би й полинув…

3-й учень

СКОВОРОДА

Піти, піти без цілі і мети...

Вбирати в себе вітер і простори,

І ліс, і лан, і небо неозоре.

Душі лише співать: «Цвіти, цвіти!»

Аж власний світ у ній почне рости,

В якому будуть теж сонця і зорі,

І тихі води, чисті і прозорі.

Прекрасний шлях ясної самоти.

Іти у сніг і вітер, в дощ і хугу

І мудрості вином розвести тугу.

Бо, може, це нам вічний заповіт,

Оці мандрівки дальні і безкраї,

І, може, іншого шляху немає,

Щоб з хаосу душі створити світ...

Юрій Клен

Звучить народна пісня на слова М. Петренка «Дивлюсь я на небо...».

Категорія: Тиждень української мови та літератури | Додав: uthitel (15.09.2014)
Переглядів: 751 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: