Захід: Славний лицар Петро Конашевич-Сагайдачний - Тиждень історії - Предметні тижні - Каталог статей - Учительська світлиця
Головна » Статті » Предметні тижні » Тиждень історії

Захід: Славний лицар Петро Конашевич-Сагайдачний
Славний лицар Петро Конашевич-Сагайдачний

Ведучий. Героїчне минуле українського народу красномовніше постає через долі його обранців — славних лицарів, які організували й очолили боротьбу народу за волю, національну незалежність і соціальну справедливість. Імена їхні донесла з глибин історії незгасна народна пам’ять, увічнена в літописах, поезії, піснях. Кшиштоф Косинський, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний… Ці звитяжці творили свої ратні подвиги у скрутний для України час, коли по суті вирішувалася доля української нації, існування її як етносу.
Зростання ролі козацтва у перші два десятиріччя XVII століття мало неабияке значення в справі організації українських національних збройних сил для боротьби проти турецько­татарської агресії.
Своїми походами на міста­фортеці, розташовані на узбережжі Чорного моря, — Білгород (Білгород­Дністровський), Очаків, Константинополь, Синоп, Трапезунд, Кафу та інші — козаки послаблювали турецько­татарську агресію щодо України і ряду інших європейських країн. Особливо успішними були походи в другому десятиріччі XVII ст., коли козацьким гетьманом став Петро Конашевич­Сагайдачний. Виходець з дрібної шляхти (народився під Самбором), він був людиною освіченою, розумною, відданою православній вірі, умілим і хоробрим воєначальником.
Формування патріотизму, любові до своєї Батьківщини, свого народу, готовності поступитися власними інтересами заради загального блага є невід’ємною складовою сучасного навчально­виховного процесу. Зразки такого самовідданого служіння ми знаходимо в нашому славному минулому.
Сцена обрання П. Сагайдачного гетьманом
(На екрані демонструється зображення дерев’яної церкви.)

Натовп козаків.
— Слава Сагайдачному! — вигукують козаки, підкидаючи шапки вгору.
— Хай Сагайдачний нам отаманує… Кращого нема між нами! (Козаки гукають з усієї сили)
Сагайдачний стоїть між старшиною і пробує випроситись, та козаки його не слухають і глушать кожне слово окликами. З­посеред натовпу висувається старий кремезний козак.
— Пізнаєш мене, Петре? У моїй редуті знайшов ти серед лютої степової зими повний захист. Там твоє життя врятовано. Там ти був моїм учнем і навчився козацького норову, з­під моєї руки вийшов ти справжнім козаком. Там тобі і напророчив отець Наливайко, що тебе не мине булава кошового, і оце я дожив тієї радісної хвилі, що се пророцтво здійснилося. Не ставай сторчаком проти провидіння божого і бери сей тягар, а що носитимеш його на славу нашого лицарського товариства, я певний…
— Хто се говорить? — питали козаки.
— А хіба не знаєш старого сотника Чуба?
Старий Чуб помазує чоло і голову Сагайдачному грязюкою і промовляє:
— Не гордій із­за своєї великої честі, пам’ятай, що з козацтва вийшов, і з волі товариства можеш знову стати простим козаком­товаришем.
Сагайдачний бере в руки булаву, цілує її з пошаною і підносить угору. Всюди затихає, а він, звертаючись на церкву, говорить могутнім голосом:
— Оцей символ влади над славним низовим запорозьким лицарством зберігатиму, як ока в голові, як моєї душі від поганого п’ятна. Усе, що робитиму, то тільки на добро і славу запорозького низового лицарства, на славу Запорожжя, православної церкви і українського народу. Коли її підніму, то хай дрижать вороги сих наших трьох святощів, які по бозі стоятимуть у моєму серці на першому місці… Так мені, Боже і Свята Покрово, допоможи! Амінь! Слава Сагайдачному! Слава Конашевичеві! — загула ціла громада.
(На екрані демонструють портрет гетьмана П. Конашевича­Сагайдачного.)

Учитель. Петро Конашевич Сагайдачний — нащадок православного українського шляхтича, родом з­під Самбора. На думку дослідників, народився 1570 року. Здобув гарну освіту, знав декілька мов, мав від природи гострий розум, неабиякі організаторські здібності. Його сучасник Яків Собеський писав: «Муж рідкісної мужності, зрілого судження в ділах, дотепний у словах і вчинках». Духовна атмосфера, яка оточувала Конашевича під час навчання в Острозі, сформувала його особистість. Любов до Вітчизни, патріотизм, турбота про народ і його блага стали метою життя. Гетьман прожив лише 52 роки, але залишив по собі добру пам’ять у серцях сучасників і наступних поколінь. Сьогодні ми разом із вами здійснимо невеличку мандрівку в далеке ХVІІ століття, відвідаємо Запорозьку Січ, пройдемо славними шляхами запорозьких козаків, познайомимось із їхніми звичаями, побутом, військовим мистецтвом. Отже, сідайте зручніше, забудьте про свої щоденні турботи, пориньте в минуле. Ми розпочинаємо!
1­й ведучий. Конашевич — родове прізвище Петра, а Сагайдачний — прізвисько, дане козаками за те, що вмів влучно стріляти із лука. Як син українського шляхтича, він і освіту здобув в українській школі князя Костянтина Острозького. Та тільки маючи від народження войовничий хист та надзвичайну вдачу, Сагайдачний не пішов шляхом тодішніх учених, а ще у молодості захопився думкою про боротьбу з ненависними бусурманами.
(На екрані демонструють карту, учитель робить короткий коментар.)

Учитель. Бусурманами називали татар і турків, які проживали на півдні українських земель, сповідували іслам, часто робили набіги на Річ Посполиту, Україну, Литву, Московську державу з метою пограбування та здобуття полонених — ясиру, яких вигідно продавали на невільничих ринках Кафи, Акерману, Кілії, Варни, Стамбула. Край зазнавав розорення і спустошення. Народ плекав таємну надію, що з’явиться визволитель, який оборонить його від такої напасті.
2­й ведучий. Існують свідчення, що кошовим на Січі вперше Сагайдачного обрали 1606 року. Та перше гетьманування виявилось нетривалим. Через дуже сувору розправу з «неслухняними» козаками Конашевича скинули з цієї посади. Проте потім, під час воєнних походів, ще кілька разів знову обирали гетьманом.
Сцена татарського набігу на українське село
(Дівчата танцюють український танок. З’являються татари, беруть ясир. На лаві сидить чоловік, сумно співає.)
За річкою вогні горять,
Там татари полон ділять.
Село наше запалили
І багатство розграбили,
Стару неньку зарубали,
А миленьку в полон взяли.
А в долині бубни гудуть,
Бо на заріз людей ведуть:
Коло шиї аркан в’ється,
А по ногах ланцюг б’ється…
А я, бідний, з діточками
Піду лісом стежечками.
(Ідуть молоді козаки і співають пісню «Ой, у лузі червона калина», демонструють фото морського походу.)

3­й ведучий. Відтоді захисниками знедоленого українського люду стали запорозькі козаки, які за дніпровськими порогами збудували укріплену фортецю, яка стала своєрідним центром українського козацтва, незалежною державою в державі, могутньою військовою силою. Відчайдушні і добре вишколені запорожці часто здійснювали небезпечні морські і сухопутні походи проти татар і турків, на що не зважувалась жодна держава тогочасної Європи.
4­й ведучий. 1606 року військо під проводом Сагайдачного здійснило славетний морський похід на турецьку фортецю Варну. Тут козакам дістались великі скарби, вартість яких обчислювалась дуже великою на той час сумою — 180 000 злотих. Та головне те, що вони визволили з неволі декілька тисяч бранців — українців, росіян, литовців, поляків, німців та інших. Про цю величну подію розповіли кобзарі.
А в неділю пораненьку
Зібралися громадоньки
До козацької порадоньки.
Стали раду радувати:
Відкіль Варну добувати?
Ой, чи з поля, ой, чи з моря,
А чи з річки невелички?
Ой, в неділю пораненьку
Біжать, пливуть човенцями,
Поблискують весельцями,
Ударили з самопалів —
В семи — п’ятдесят запалів;
Ударили із гармати —
Стали місто добувати.
Стали турки утікати,
Тую річку проклинати:
— Бодай річка висихала,
Що нас, турків, в себе взяла.
Була Варна здавна славна —
Славнішії козаки,
Що ту Варну дістали
І в неї турків забрали.
1­й ведучий. Та козаки недовго спочивали удома. Уже 1608 року Сагайдачний з частиною Запорізького війська організовує новий похід до Перекопу. Перекоп (татарською Аркапу) — золоті ворота до Криму. На початку ХVІІ ст. це була добре укріплена фортеця. Збудував її ще у ХV ст. кримський хан Менглі­Гірей. Перекопський перешийок був завширшки менше милі. Такий вузький шматок землі не важко було обороняти, але дуже важко було здолати. Татари не любили відкритих сутичок з ворогом. Вони воліли здалеку обстрілювати противника і ніколи не зустрічати ворогів віч на віч. Добре знаючи тактику татар, Конашевич хитрощами виманив татарське військо в степ, розгромив, а сам Перекоп поруйнував і спалив.
2­й ведучий. 1614 року Петра Сагайдачного вдруге обрали кошовим і вручили символ влади — гетьманську булаву. Кошовий на Січі був найвищою особою, найвищим суддею, котрий вирішував справи в останній інстанції. Йому належало право карати на смерть, затверджувати курінну старшину, розподіляти землю і риболовні плавні поміж куренями. Саме гетьман наставляв старшину по паланках, підписував усі грамоти, які виходили із січової канцелярії з додатком «з усім кошем». Якщо гетьман виступав на козацькій раді або під час іншої врочистості, то над його головою несли бунчук.
3­й ведучий. Петро Сагайдачний запровадив на Січі сувору дисципліну, не терпів жодного непослуху, особливо коли козаки готувалися до походу. Карне судочинство на Січі було дуже суворе. Настромлювання на кіл траплялося дуже рідко і у надзвичайних випадках. Смертну кару застосовували за вбивство, грабунки, за військові провини та зраду. Тому­то на Запорозькій Січі можна було залишити на дорозі гаманець з грішми, і його ніхто не чіпав. Будучи досвідченим полководцем, Петро Сагайдачний розумів, що військова дисципліна — не тільки вірний шлях до перемоги, а й мінімальні людські втрати під час боїв. Тому він усіма засобами сприяв її зміцненню, дбав про те, щоб кожен козак мав свого коня і рушницю, запровадив на Січі військову муштру. Ядром його армії були дисципліновані козацькі загони, які беззаперечно корились своїй старшині під час військових походів.
Учитель. А зараз ми проведемо невеличку історичну вікторину, яка допоможе перевірити ваші знання з історії України.
Запитання
1. Коли і ким було засновано першу Запорозьку Січ? (1553–1556 роки, Дмитро Вишневецький — Байда)
2. Скільки куренів традиційно існувало на Січі? (38)
3. Кому із козацької старшини належав срібний каламар? (Генеральному писарю)
4. Яку функцію на Січі виконував кантарлей? (Базарний комісар)
5. Як по-іншому називались козацькі чайки? (Байдаки)
6. Яку кількість козаків можна було посадити на одну чайку? (40–60 осіб)
7. Якою зброєю користувались козаки? (Шабля, рушниця, лук, спис, келеп, гаківниця, пістоль, чингал (кинджал), ятаган, ніж.)
8. На яку відстань міг вистрелити козацький лучник? (300–500 м)
9. Хто такі джури? (Хлопці­ординарці 12–14 років.)
10. Що таке «фігура»? (Високий дерев’яний стовп, з якого спостерігали за степом.)
4­й ведучий. Воюючи з татарами і турками, Сагайдачний ніколи не забував, що й Польща є ворогом України, яка все міцніше підгортає українське селянство до польських панів, все дужче обмежує права української шляхти і міщан, все більше утискає православну віру, поширюючи унію і католицизм. Сагайдачний вважав, що ще не час виступати проти Польщі, бо сил замало і цим обов’язково скористаються південні вороги, щоб вкрай спустошити Україну. Тому єдиним, що могло б запобігти знищенню української нації, має стати розвиток її культури.
1614 року Сагайдачний прибув до Києва і разом із своїми земляками­галичанами Є. Плетенецьким — ігуменем Києво­Печерського монастиря та Й. Борецьким — ученим мужем зі Львова взявся до спільної праці. Вони купують монастирським коштом друкарню Балабанів і 1615 року видають першу книжку; засновують Київське українське церковне братство, членом якого спочатку стає сам Сагайдачний, а невдовзі до нього вступає і все Військо Запорозьке.
(На екрані демонструють карту «Запорозька Січ».)

1­й ведучий. Восени 1614 року Сагайдачний на 40 чайках із двома тисячами запорожців, перетнувши Чорне море, напав на турецькі міста Трапезонт і Синоп — «місто кохання», як його називали турки. Попаливши ворожі судна, наповнивши кораблі багатою здобиччю, визволивши чимало невільників, запорожці повернули на Січ. Такої зухвалості не очікував ніхто, адже за три століття на турецьке південне узбережжя Чорного моря жодного разу не ступала нога ворога. «Гостювання» козаків у Синопі приголомшило турків і так розлютило султана, що той мало не вбив булавою великого візира — голову уряду. Щоб покарати козаків, під Очаків було відправлено турецькі галери та сандали, та запорожці зуміли майже без втрат пробитися до Дніпра і повернутись додому.
2­й ведучий. Про козацькі хитрощі ходили легенди. Із давніх­давен на лівому березі гирла Дніпра стояла турецька фортеця Аслам — город. За наказом султана навпроти неї була побудована ще одна фортеця — Кизикермен. Щоб завадити нападам козаків, турки вирішили протягнути між ними залізні ланцюги. Чайки ніяк не могли обминути цю «пастку», бо ланцюги від найменшого дотику дуже брязкотіли. Зачувши ці звуки, турки починали чимдужче палити з гармат. Та згодом запорожці вигадали спосіб, як можна дурити бусурманів. Збираючись у похід, вони завчасно виготовляли кілька невеликих плотів, які пускали поперед себе за течією. Турки розстрілювали порожні плоти, а козаки під покрівлею ночі пропливали спокійно під самим носом вартових. У відкритому морі козаки успішно воювали із високими і незграбними турецькими галерами. Зазвичай чайки наближались до галер надвечір з боку сонця. Із настанням темряви козаки нечутно підпливали до ворожих суден, чіплялись гаками за борти галер, по линвах залазили всередину, визволяли невільників з кайданів. У близькому рукопашному бою запорожці були неперевершеними воїнами.
3­й ведучий. Незважаючи на погрози турецького султана, козаки навесні 1615 року «обкурили мушкетним димом сам Царград», а на другу весну 1616 року, погромивши турків упень, сміливо напали на добре укріплену фортецю Кафа. Кафа була найважливішим невольницьким ринком на узбережжі Чорного і Середземного морів. Саме сюди татари приганяли з України, Польщі, Литви, Московщини силу­силенну людей, часом по кілька сотень тисяч, а потім продавали їх у неволю купцям. Щоб захопити місто, запорожцям знадобилось кілька днів. Знищивши блищько 14 000 бусурманів, набравши всякого добра та звільнивши бранців, запорожці повернулись на Січ.
4­й ведучий. Велика радість запанувала в Україні і в сусідніх землях. До рідних осель повернулись уже оплакані батьками сини і дочки. Славні походи Сагайдачного високо піднесли славу козацтва. Чутки про запорожців, які воювали сам Стамбул, полинули з краю в край. Тепер союзу з козаками почали шукати не тільки Москва і Молдавія, а й народи далеких країн — італійці, шведи, німці.
(Звучить пісня «Ой, на горі тай женці жнуть».)
Гей, широко залунала
Запорозька честь і слава —
Сагайдачному дісталась
Та гетьманськая булава!
Бо такого ще не було
В товаристві отамана,
Ще ніхто не бив так славно
Яничара й бусурмана.
І ніхто не вів так мудро
Товариство в чистім полі,
Так братів ніхто не вивів
Із турецької неволі.
І за справу Владислава
Ти боровся під Москвою,
Двадцять тисяч товариства
Ти повів туди з собою.
Бо за поміч ти від Польщі
Всі права думав здобути,
Що зробив ти для Вкраїни,
Те повік годі забути.
Для могутності народу
Дбаєш ти і про освіту
І на школи ти даруєш
Більшу частку заповіту.
1­й ведучий. Та тільки польський король Сигізмунд ІІІ дивився на запорозьку славу лихим оком. Із одного боку, походи Сагайдачного дратували турецького султана, і він погрожував Польщі війною, вважаючи останню за покровительку козаків. З іншого боку, Запорозькою Січчю були не задоволені польські пани і магнати — власники українських земель, бо їхні селяни­кріпаки не бажали їм коритися, повставали та тікали на Запорожжя. Сигізмунд ІІІ бачив у козаках відданих оборонців православної віри. Щоб вгамувати неслухняних низовиків, польський король надсилає на Запорожжя комісарів з різними універсалами, які суттєво обмежували свободу козацтва та забороняли робити походи проти турків. Проте йти на відвертий конфлікт із запорожцями поляки не наважувались, бо як тільки виникала якась війна, вони завжди звертались до останніх по допомогу. Так сталось і 1617 року, коли польський королевич Владислав потрапив у скрутне становище під Москвою. Плекаючи надію, що за допомогу у війні польський уряд залишить козакам усі їхні права та вольності, Сагайдачний охоче почав скликати військо на захист королевича.
Сцена прощання з козаком
– Пугу! Пугу!
– Хто там?
Козак з Лугу.
— Заходьте товариші­браття. Скуштуйте, що Бог послав, поки лаштуватись будемо.
(Звучить пісня «Засвіт встали козаченьки».)
2­й ведучий. Прибувши під Москву й об’єднавшись із польським військом, Сагайдачний сприяв тому, що московський уряд погодився на деякі домагання поляків і змирився з Польщею. Повернувшись з походу, Сагайдачний розпустив козаків по домівках, а сам поїхав до Києва у просвітніх та релігійних справах. Це виявилось його помилкою, бо коронний гетьман Жолкевський з королівськими комісарами скористались з того, що він був без війська, і примусили його підписати згоду, щоб козаків лишилося всього 3000, а решта повернулась до своїх панів. Коли після того Сагайдачний поїхав на Запорожжя, козацтво зустріло його дуже неприхильно, і хоч як шанувало його славні походи, а не подарувало того, що він підписав умову з поляками без волі військової ради. Після дорікань Військо Запорозьке скинуло Сагайдачного з гетьманства, а обрало натомість Бородавку.
3­й ведучий. Сагайдачний не образився на товариство, бо такі зміни для козаків були звичайною справою. Передавши булаву Бородавці, Конашевич поїхав у Київ служити Україні тим шляхом, який вважав за найкращий. Його зусиллями в Україні було відновлено православні єпархії, ліквідовані після запровадження унії, розвивались братства та братські школи. Братства надавали матеріальну допомогу храмам, опікувались сиротами і старцями, організовували книгодрукарні. Навіть на Січі було створено при церкві школу, де джури навчались читати, писати, хорового співу, музики, а також проходили курс фізичного й військового виховання. До речі, у січовій школі навчались і дорослі запорожці.
4­й ведучий. 1621 року Петра Конашевича востаннє обрали гетьманом Війська Запорозького. Тоді Польща вела важку війну з турками. Повернувши собі необмежену владу, Сагайдачний міг вивести козаків із цієї війни і залишити поляків без допомоги. Але таке рішення могло не тільки знищити ненависну Польщу, але й поставити під загрозу існування самої України. Адже проти польського війська виступив сам султан Осман із трьохсоттисячною армією. Лицарська вдача вкотре не дозволила Сагайдачному зрадити Польщу. Згуртувавши під свої знамена 40 000 козаків, він вирушив за Дністер на допомогу коронному гетьману Ходкевичу, що стояв оточений з усіх боків турками під Хотином. Отаборившись, козаки пригостили турків такою густою «залізною квасолею», що бусурмани у перші хвилини бою втратили до 3 000 вояків і почали відступати. Під час однієї із сутичок Сагайдачного було поранено в руку. Криючись із своєю раною від товаришів, гетьман до кінця війни водив їх у бій.
Тож краще голови покласти за отчизну,
Ніж лютим ворогам дістатись в даровизну,
Бо хто за рідний край не хоче помирать,
Із рідним краєм той сам мусить погибать.
Тож Сагайдачний наш волів прийняти рани,
Ніж християнський люд віддати під погани.
Від рани смертної дочасно він сконав,
Та славу мужністю навік завоював…
1­й ведучий. Унаслідок бойових дій, що тривали більше місяця, турки втратили близько 80 000 воїнів. Султан зрозумів, що нічого не вдіє з козаками, і тому був змушений укласти мир з Польщею 9 жовтня 1621 року. Польща зберегла свою незалежність завдяки козакам, за що «щедро віддячила» новими утисками: козацький реєстр було зменшено до 2 000 осіб, а решта козаків мусили повернутись назад до своїх господарів.
Учитель. Сподівання Петра Конашевича­Сагайдачного на піднесення України шляхом миру та згоди з польським урядом разом із мріями, що Польща буде ставитись до України як до сестри, остаточно розвіялись. Він зрозумів, що перемога над Туреччиною не принесла бажаного полегшення українському народу і козацтву, а тільки зміцнила іншого ворога — Польщу. Із важким серцем Конашевич передчував близьку смерть від рани. Перед кончиною Сагайдачний склав заповіт, за яким усі свої гроші і маєтки відписав на різні благодійницькі цілі — Львівському і Київському братствам, церквам і монастирям. 10 квітня 1622 року Сагайдачний помер. Поховали його з великим плачем на території братського монастиря на Подолі в Києві. Ім’я Сагайдачного стоїть в одному ряду з найвидатнішими постатями українського народу.
Хай Сагайдачного ім’я повік­віків
Прославить наша Русь, як приклад для синів,
Щоб про діла його нащадки споминали
І гідним іменем в народах називали.
(На екрані демонструють портрети українських гетьманів. Під звуки козацького маршу звучить монолог.)
— Сину мій! Як я дивлюсь на тебе, на таких, як ти, то серце в мені скаче, душа радіє, заповняє мене надія — ні, певність, що наша церква, наш народ православний не пропаде, не загине. Ми стоїмо на руїні і зачинаємо спочатку нашу роботу. Вона не скінчиться за нашого життя і перейде на грядущі покоління. Але ті грядущі покоління благословити будуть наш почин. Ще наш Дніпро­Славутиця чимало понесе благородної крові в українське море, але на кістках тих мучеників встане Україна і засяє своєю красою на усю землю. Україна буде, буде, буде, бо мусить бути. Не пропаде народ, що видає з себе те славне лицарств­козацтво. Ми збудуємо собі волю наукою і мечем, бо інакше не може бути. Без великих жертв нема свободи, нема волі.
Література
1. Гетьмани України. Історичні портрети. // Україна. — 1991.
2. Гетьмани України. — Х. : Промінь, 2006.
3. Кащенко А. Ф. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове. — К. : Веселка, 1992.
4. Мельник Л. Г. Герої народних повстань. — К. : Товариство «Знання» УРСР, 1990.
5. Чайковський А. Сагайдачний. — К. : Дніпро, 1989.
Подається за: Мензул В. О. Славний лицар Петро Конашевич­Сагайдачний \\ Історія та правознавство. — 2012. — 22–23 (302–303)

Категорія: Тиждень історії | Додав: uthitel (13.12.2013)
Переглядів: 697 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: