Українські «харіями», або як стати характерником - Тиждень історії - Предметні тижні - Каталог статей - Учительська світлиця
Головна » Статті » Предметні тижні » Тиждень історії

Українські «харіями», або як стати характерником
Українські «харіями», або як стати характерником
Більшість наших співвітчизників не чули навіть слова «характерники», хоча колись про них знав кожен козак. Ким вони були насправді — історичними особистостями чи казковими персонажами? Напевно, і те, й інше. Із часом дедалі важче поновити історичні реалії, але ми спробуємо. 
Нерозгаданий феномен Запорізької Січі
Запорізька Січ залишається, як і раніше, таємничою для нас країною. Нам не відомо, що допомагало козакам неймовірно легко завойовувати неприступні фортеці, перемагати армії численних ворогів. Можливо, цьому сприяли зусилля характерників, або вирішальну роль грали зовсім інші сили. Сьогодні вважають, що вся Запорізька Січ була братством характерників. Йдеться про людей, які володіли природними силами та енергіями і яких у давніх джерелах називали воїнами «харіямами» або «характерниками».
Однак збереглися джерела, пісні, легенди, оповіді, які свідчать, що цих воїнів-чаклунів було мало, боролися вони зазвичай поодинці, а в групи збиралися тільки у виняткових випадках.
Запорізька секретна зброя
У країнах, що періодично воювали із Запорізькою Січчю, козаків-характерників уважали небезпечними супротивниками, що володіли надприродними здібностями.
У документах фіксували їхнє вміння долати будь-які перешкоди: повітрям, під землею,
навіть крізь стіни вони непомітно проходили, і жодні охоронці були не в змозі їм перешкодити.
Найхитромудріші пристрої втрачали свої охоронні властивості, перетворюючись
на зручні шляхи проникнення всередину чогось. Так само легко характерники підкорювали простір. Сотні кілометрів вони долали пішки за кілька днів. І все це без найменших ознак утоми! Раптово опинялися перед супротивником — і кидалися в бій. Ось тоді для ворогів починалося найстрашніше...
Кожен удар був смертоносним і скидався на зброю масового ураження.
Характерники для ворога були буквально невразливими. Їх і шабля не рубала, і гарматне ядро стороною минало, а кулі... З ними взагалі відбувалося щось незрозуміле.
Якщо запорожця-атакувальника ворог зустрічав залпом пістолів, то характерник збирав кулі, що потрапили в нього, у жменю і… кидав їх у ворога. Ті, кого він поцілив, гинули в страшних муках, а козак продовжував битися, ніби нічого й не було. Польські армійські накази веліли перед битвою з «гайдамаками» освячувати кулі в церкві. На жаль, відомостей про ефективність такого спецзасобу не збереглося.   
Вороги козаків, які мали досвід безпосередніх битв з ними, розглядали методи і здатності характерників як певну систему бойових прийомів. Передбачалося, ймовірно, що якщо пощастить дізнатися про військову таємницю, то можна якось освоїти ці прийоми та виховати власних характерників. Нехай навіть ці хитрощі пов'язані з нечистою силою, чародійством, потрібно лише розгадати їх та освоїти. Тому в козачий стан постійно засилали розвідників, полонених козаків нещадно катували, — усе марно. Таємниця залишилася прихованою.
Воїн-чаклун
У далеких країнах на характерників дивилися дещо по-іншому: переважно увагу приділяли чарам і дивам. Для них козак-характерник був насамперед чаклуном, знахарем, чарівником. Утім, і самі запорожці були тієї самої думки.
Перш за все, відзначалося вміння чудодійно зціляти стражденних. Як тільки за справу брався характерник — рани швидко загоювалися, біль ущухав, козак повертався до лав. Лікували не тільки поранених, але й тяжкохворих: руками, шептанням, відварами трав, поглядом. Характерники володіли прийомами гіпнозу. Кожен із них умів насилати на супротивника «морок», «оману», а то й сон наводити.
У деяких переказах описано ситуації, коли характерник «бачить» те, що відбувається за обрієм. Не вгадує, не припускає, а просто бачить. Причому досить детально.
Цікаво, що це вміння в текстах просто згадується, воно не оцінюється як чари: ну, мовляв, він так бачить, звичайна справа, жодних див.
«Ігри» з природою
Зовсім по-іншому оповідають про здатність характерників передбачати погоду не за відомими кожному козаку прикметами, а за зорями. Сучасні дослідники вбачають у цьому доказ обізнаності характерників із практичною астрологією. У ряді історичних пісень трапляються натяки на вміння характерників не тільки передбачати, але й упливати на погоду, перетворюючи її на сприятливу для майбутнього бою. Наприклад, козаки викликали зливу перед сутичкою з татарською кіннотою, щоби ворожі копита загрузли
в багнюці.
Зі стихіями характерники були на «ти». Вони завжди знали, де у степу легко знайти воду, вміли ходити по вогню, по морю і годинами перебувати глибоко під водою. Переправа через
широкі річки, здавалося, була улюбленим способом відпочинку від повсякденних тягот. Характерник просто розкладав на водній поверхні свою бурку, влаштовувався на ній зручніше, діставав бандуру і музикував, наспівуючи «думки», поки потік переносив
його в потрібне місце.
Звідки ж вони – ці дивовижні воїни
Уважалося, що майбутній характерник повинен володіти професійною спадковістю і що сила йому передається від сьомого покоління (знати своїх предків треба аж до дев'ятого коліна). Після народження на третій день дитина отримувала ім'я від батьків і в козацькому стані бралися за її виховання. Змалку усіх дітей привчали шанувати Бога, пращурів.
Знайомство дитини із символами своєї віри починалося зі знаків та орнаментів, зображених на іграшках. Залучення дітей до шанування предків відбувалося у віці від трьох до семи років, бо в цьому віці розвинене колективне мислення. І тому виховання в цей час проводилося за допомогою спеціальних ігор-систем, які змінюють структуру мозку. Для дітей розробляли цікаві форми ігор «у реальне життя», де вони намагалися бути схожими на дорослих. Також ці ігри були спрямовані на розвиток фантазії та активізацію правої півкулі мозку, тому діти бачили і сприймали не тільки наш світ, але могли бачити і спілкуватися також із потойбічними істотами (лісовиками, домовиками і т. ін.).
З шестирічного віку для хлопчиків улаштовували воєнізовані ігри. З 7-9 років дітей навчали основ віри, грамоти, рахунку, обчислень, письма та природознавства. Коли ж виповнювалося 12 років, відбувався обряд ім'янаречення. Під час цього обряду змивалися дитячі імена (обряд проводили у водоймі) і замість них давалися два дорослі імені: одне з них общинне, за яким козака всі знали (ім'я Душі), а друге таємне (ім'я його вищого «Я», духу), воно зберігалося в глибокій таємниці і його не знали навіть батьки.
Гіпноз як наука перемагати ворога
Після обряду ім'янаречення приступали до професійної підготовки воїна-козака, яка починалася з тренування його погляду.
У результаті такого тренування характерник повинен оволодіти здатністю випромінювати силу очима, наприклад поглядом зрушити предмет або перерізати нитку. Такі тренування проводили зазвичай на голодний шлунок, оскільки голодування різко підвищує загальну чутливість організму.
Одним із найважливіших способів тренування був і звичайний сон, адже під час сну підвищується чутливість мозку і деяких рецепторів до сприйняття зовнішньої та внутрішньої інформації. Оскільки у фізіологічних механізмах природного сну спостерігаються пасивна та активна фаза, то і все різноманіття штучних снів також ділиться на пасивні — гіпноз, і протилежний йому — «активний транс» або, як його називали козаки, стан «Хара» (Ха –позитивне, Ра — світло, тобто позитивне просвітлення).
Стан «Хара» викликає миттєву активізацію більшості психофізіологічних механізмів.
На відміну від гіпнозу, техніка самозанурення в нього може бути миттєвою. Перехід зі звичайного стану свідомості на вищий рівень виконували за допомогою наставника і називався «підключенням характерника до неба».
Усі вищезазначені етапи отримання сили виконували у віці від 12 до 21 років, а після
цього вже йшов заключний обряд посвячення. На початку обряду волхв відправляв свідомість юнаків-козаків у світ Нави, здійснюючи над ними особливий обряд входження в потойбіччя. Випробовуваних укладали на землю обличчям униз і з ними нікому не дозволялося розмовляти, окрім волхвів. Після спілкування з пращурами-героями їх свідомість повертали в реальний світ. Над жертовним вогнем освячували військові обереги і зброю.
Чотири випробування
Далі майбутні характерники проходили чотири випробування. Перше випробуваня полягало в тому, що волхв по одному підводив їх до «вогненної річки» — майданчика з розпеченого вугілля завширшки 5-6 м. Цю відстань потрібно було подолати не надто швидким кроком. Друге випробування — майбутній характерник повинен був із зав'язаними очима дійти до дуба або родового стовпа, використовуючи феномен ясновидіння. 
Третє випробування полягало в перевірці воїна на кмітливість і вміння вирішувати складні завдання (загадування головоломок). І нарешті, на останньому випробуванні характерник мав за певний проміжок часу втекти від переслідування, сховатися в лісі або у високій траві, а потім пробратися через сторожові заслони до священного дуба, торкнувшись рукою листя.
Лише витримавши всі ці випробування, людина могла вважатися справжнім воїном
Перуна, козаком-характерником. Після випробувань улаштовували вечерю, на якій згадували всіх полеглих в боях козаків. А далі вже новоспечений козак-характерник зобов'язаний був сам підтримувати свою силу й уміння. Характерник щодня не менше 4-6 годин приділяв професійним спеціальним тренуванням.
Сила православної віри
Для запорожців, як і для всіх інших козаків, православ'я було дуже потужним фактором. Билися за віру. Але характерники православними не були. Церква проголошувала їх чарівниками, вовкулаками, іновірцями. Їх забороняли ховати на кладовищах. У груди
небіжчика вбивали осиковий кіл і укладали обличчям вниз, щоб сонячні промені не могли б навіть випадково освітити безбожні очі. Могили характерників розташовували у вигляді курганів, подалі і від поселень, і від кладовищ.
За переказами, п'ять років не ховали найвідомішого характерника — Івана Сірка, який упродовж 12 років був кошовим отаманом, брав участь у 55 битвах і не зазнав жодної поразки. Вирушаючи на війну, козаки брали із собою його тіло, щоби своєю тілесною присутністю він допомагав їм перемагати. Згодом возили тільки праву руку. Потім
відправили череп до Москви.
Що б там не казали, характерники — частина нашої історії, нашої культури, і пошуки правди про них навряд чи припиняться незабаром. 
Ольга Маленко
Маленко О. Українські «харіями», або як стати характерником // Я вивчаю українську. – 2013. - № 1(25). – С. 16-21. 


Категорія: Тиждень історії | Додав: uthitel (26.02.2014)
Переглядів: 2467 | Коментарі: 2 | Рейтинг: 3.0/2
Всього коментарів: 1
1  
Джерело?

Ім`я *:
Email *:
Код *: